Пов’язані долею: низова солідарність з Україною на Близькому Сході та російський імперіалізм в регіоні

Ця стаття написана за матеріалами конференції лівих активістів Близького Сходу, що була організована Глобальною та Європейською мережами солідарності з Україною (ENSU). Ці активісти й активістки представляють різні низові ініціативи, організації та партії. Вони розповідають про досвід російського імперіалізму в їхньому регіоні, політику своїх урядів, а також про те, як в умовах війни та диктатур все ще можна розбудовувати солідарність.

У матеріалі використані доповіді Фріди Афарі, Фатіми Масджеді (Fatemeh Masjedi), Седата Дюреля (Sedat Durel), Якова Бена Евфрата та сирійського активіста, що представився Ваелем (Wael). 

Учасники й учасниці конференції зосередились на обговоренні саме російського імперіалізму, однак наголошуючи, що він є далеко не єдиним актором в регіоні. Ми також свідомі європоцентристського та колоніального походження самого терміну Близький Схід, що вважаємо за необхідне підкреслити. Ми використовуємо цей термін у тексті та надалі з цією критичною ремаркою, оскільки він найбільш знайомий українському читачу. 

Спільне фактично в усіх доповідях — взаємозв’язок російського імперіалізму та авторитарних сил у країнах Близького Сходу. Росія — головний союзник автократів, її перемога становить екзистенційну загрозу всім лівим активістам і активісткам, особливо тим, що діють в умовах диктатур, тоді як повалення російського імперіалізму — дає надію на демократію. 

***

Ще до вторгнення в Україну у 2014, ми всі бачили на що здатен імперіалізм Російської Федерації  — брутальні вторгнення у Ічкерію, «боротьба з тероризмом», окупація території Грузії. Проте інтереси Кремля на цьому не закінчилися, і логіка імперіалістичних амбіцій розповсюдила російські злочини і вплив далі — на Близький Схід.

Поява Росії як серйозного гравця в регіоні мала на меті повернення ролі наддержави. Ресурсно багатий та політично нестабільний регіон став для російського імперіалізму значним «плацдармом» для просування своїх амбіцій.

Одним з основних партнерів Росії став сирійський диктатор Башар аль-Асад, режим якого втримався здебільшого на воєнних злочинах проти сирійського народу і масових вбивствах. Із 2015-го року російська армія починає інтервенцію у Сирію — масові бомбардування, знищення домівок, шкіл та лікарень російською зброєю та армією. Взамін РФ активно використовує Сирію як базу для дій в регіоні, зокрема для вивозу ресурсів з країн Африки.

Російський імперіалістичний режим активно шукав способи стати основним «гравцем» на Близькому Сході. Особливо він активізувався після того, як агресивне вторгнення американського імперіалізму в Ірак обернулося не лише загибеллю сотень тисяч іракців, але й підривом позиції США як геополітичного гегемона. Ключовими союзниками Росії стали авторитарні режими на кшталт націоналістичного в Сирії та теократичного в Ірані. Іранська диктатура проводить свою ядерну програму і бореться із революцією за сприяння Росії. Деякі інші антидемократичні режими регіону, як-от Єгипет, що керується корумпованими військовими автократами, можуть покладатися на підтримку не лише Росії, але й США. 

Подібно до Росії та її союзника Ірану, такі країни, як Саудівська Аравія, Туреччина та Ізраїль, також активно здійснюють воєнні авантюри, від яких масово страждають жителі регіону. Кремль намагається розширити свій вплив за рахунок співробітництва чи перерозподілу сфер впливу з цими регіональними гравцями. Співробітництво, наприклад, проявилося у російському та турецькому втручанні у війну в Лівії. Близький Схід став першим значним кроком Росії на шляху намагань перетворитися з «регіональної наддержави» у наддержаву світову. З російським вторгненням до України долі жителів Близького Сходу й українського суспільства стали нероздільно пов’язані.

Протестувальники тримають плакат з написом: «У Сирії та Україні один вбивця». Фото: з відкритих джерел

Пов’язані долею: російська війна проти Сирії та України 

У 2011 році Сирію, як і чимало інших країн «Арабської весни», охопила революція — демократично налаштовані сили виступили проти спадкового диктатора Башара Аль-Асада. У Північній Африці народні виступи змели прозахідних диктаторів Єгипту та Тунісу, але Асад зміг втриматися завдяки Росії (й Ірану), яка протягом всього революційного процесу опосередковано підтримувала авторитарний режим, а з 2015-го року почала військову інтервенцію.

Саме в Сирії Росія «тестувала» нові тактики і стратегії, які вона згодом використає проти України у 2022-у році. Сирійське суспільство стало полігоном для російської військової машини. Сирійський активіст Ваель, який попрохав зберегти анонімність, каже: «Вони вбивали наших дітей так само, як вони вбивають зараз ваших». Він відзначає, що схильність західних держав до компромісу призвела до того, що російський режим отримав карт-бланш, коли він міг бути зупинений: «У них [Заходу] є та були всі можливості, щоб зупинити цю війну і те, що сталося в Сирії. Вони дозволили Росії вторгнутися в Сирію. Вони дозволяють Росії атакувати революцію. Ми співчуваємо українському народу. Наших дітей вбивали так само, як і українців. Нам потрібна справедливість у всьому світі, у нас у всіх спільний ворог».

Путін масово бомбить цивільні об’єкти в Україні, тому що він міг безкарно це робити у Сирії, пише аналітик Захір Сахлуль (Zaher Sahloul). За його словами, бездіяльність світу щодо російських воєнних злочинів у Сирії посилила впевненість Росії, що масове знищення українців може зійти їй з рук. 

«Наші долі зв’язані», — кажуть сирійці. Паралельно з тим, як російські війська атакують українців, вони також продовжують війну з сирійським народом. 25 червня 2023 року напередодні сумнозвісного обстрілу кафе в Краматорську, росіяни вкотре скоїли авіаудар по цивільних об’єктах і в Сирії, вбивши як мінімум 9 людей під час бомбардування базару в Джиср-еш-Шугурі (за деякими даними, обидві атаки забрали по 13 життів). «Збройні сили Сирії у взаємодії з дружніми російськими військами завдали точних і якісних повітряних і ракетних ударів по укріплених штабах терористичних організацій в районі Ідліб», — лицемірно заявляє сирійський уряд через декілька днів після чергового терористичного акту, так само як уряд РФ майже щодня звітує про терористичні атаки проти мирних жителів України як про удари по «військових цілях». Сирійський режим для Росії є центром операцій на Близькьому Сході і в Африці, для воєнних дій та екстрактивізму. Перемога України для Сирії як значна поразка російського імперіалізму буде означати перемогу сирійців — адже ослабить режим Асада.

Мотоцикліст проїжджає повз цементні блоки з прапорами України та сирійської опозиції, біля контрольованого сирійськими революціонерами міста Ель-Баб в Алеппо. Фото: Bakr Alkasem/AFP/Getty Images

Дві автократичні траєкторії: Іран та Росія у боротьбі проти Заходу й демократії

Іран є одним з ключових союзників Росії. Історія кооперації між авторитарно-фундаменталістським режимом Хаменеї та Путіним довга і багата на події. З 2000-х Росія постачає зброю Ірану, зокрема ракети, ППО та авіацію. Вона є стратегічним партнером для розвитку іранської ядерної програми. Обидві країни наразі є членами Шанхайської організації співробітництва, а також Форуму країн-експортерів газу. 

Інтереси Росії й Ірану співпали у Сирії. Обидві підтримують режим Асада, кожна з власних мотивів, для просування свого впливу в регіоні. Подальші санкції Заходу так само зблизили держави — вони фактично стали безальтернативними торговельними партнерами один для одного. 

Із початку повномасштабного вторгнення в Україну Іран постачає Росії дрони, які зараз завдають ударів по українцях, а з початку 2023 року відомо, що Іран будує заводи з виробництва нових дронів у Москві. Військова кооперація між двома державами, з одного боку, допомагає Росії вести свою загарбницьку війну проти України, а з іншого, дає Ірану більше засобів та можливостей придушувати народний спротив проти антидемократичного режиму.

У вересні 2022 року в Ірані вкотре спалахнули масові протести проти диктатури. Цього разу приводом до соціального вибуху стало катування до смерті 22-річної Махси Аміні поліцією моралі. Причина катування — «носіння хіджаба неналежним чином». За вбивством послідували масові протести проти антилюдяної влади, що все ще тривають. Протягом найбільш жвавих тижнів того, що могло перерости в іранську демократичну революцію, влада Ірану отримувала значну матеріальну підтримку від Росії задля придушення протестів. За приблизними оцінками, від репресій тоді загинули понад півтисячі людей.

Російський режим допомагає іранському воювати проти свого ж народу, а Іран — вбивати українців. Українки й іранки закономірно стали союзницями. Фріда Афарі та Фатіма Масджеді — іранські феміністичні активістки, що наразі проживають у США та Європі відповідно, але активно беруть участь в організації та підтримці боротьби за права жінок в Ірані, — описують хронологію солідарності іранців з українцями з початку повномасштабного вторгнення.

У лютому 2022 року, в перші дні повномасштабної війни, іранська феміністична правозахисниця, адвокатка і лауреатка премії Сахарова Насрін Сотуде з-під арешту пише лист солідарності з українським народом:

«Минулими днями світ став свідком військової агресії Росії проти України, яка майже 30 років тому проголосила свою незалежність із дотриманням усіх норм міжнародного права. Україна також протистояла цій агресії потужним опором: українці — це люди, які не збираються бути тихо розчавленими під чоботами агресорів, і це заклик до світу допомогти їм. Як жінка, яка живе в країні, що 8 років безпосередньо бере участь у війні, я можу уявити жах війни та неприкрите насильство над беззахисними людьми, і висловлюю свій жах перед такою безрозсудною агресією. Ця війна є битвою між демократією та диктатурою, але, на щастя, народ України не самотній у цій битві, і світ кинувся на допомогу Україні».

Своєю чергою, українські феміністки також висловили свою солідарність із іранками та їхніми протестами під гаслами «Жінка, життя, свобода» та «Смерть диктатору».

Іранці та українці виступають перед посольством України в Тегерані, щоб висловити підтримку Україні проти російського вторгнення, Іран, 26 лютого 2022 року. Фото: з відкритих джерел

Іранські активісти й активістки з початку повномасштабного вторгнення долучалися до маршів солідарності з Україною й організовували разом протести, зокрема й іранською спільнотою в самій Україні. Вони виступали проти співпраці іранського режиму з російським імперіалізмом: «Правлячий режим у країні, де ми народилися, посилає дрони, щоб убивати наших друзів. Це дуже болісно, ​​і ми повинні були висловити свою протидію цьому». Значні протести, зорганізовані разом українською й іранською діаспорами, регулярно проходять у Канаді, США та Європі.

У той же час Фріда Афарі висловила стурбованість тим, що у США на заходах солідарності іранців з Україною були присутні монархісти (прибічники Рези Пехлеві, сина шаха, поваленого революцією 1979 року) та члени Організації моджахедів іранського народу. Остання, Моджахедін-е Халк, була заснована колись на стику марксизм-ленінізму, націоналізму й ісламського соціалізму, і є, на думку Фріди Афарі, мілітаристським культом. Обидві групи намагалися кооперуватися з демократичною та прогресивною опозицією, але такі коаліції дуже швидко розколювалися через вождистський характер цих організацій. Співпраця з цими організаціями, за словами Афарі, може бути шкідливою.

Радикальний лівий рух, на жаль, значно розділений: кампістські^[1], абстрактно-пацифістські та фактично проросійські погляди мають сильний вплив. Так, у травні 2022 року іранський лівий сайт «Critical Political Economy», організував онлайн-дебати «Українська криза в тіні холодної війни». Думки спікерів разюче різнилися. Частина стверджувала, що це «проксі-війна», або навіть, що Росію не можна назвати імперіалістичною країною. Водночас курдський вчений Камран Матін якраз рішуче захищав боротьбу України за самовизначення та кидав виклик лівим кампістам, котрі не визнають, що це загарбницька війна російського імперіалізму. 

Проте, за словами Фріди, фактично все іранське суспільство та прогресивні політики підтримують український народ і ненавидять російський режим, котрий допомагає їхньому уряду вбивати іранців. Зараз, під час війни Росії проти України та революції в Ірані, українці та іранці знаходять порозуміння і солідарність у спільній боротьбі. Хоча заява феміністичних, правозахисних і робітничих організацій у березні 2023 року — за словами Фріди, чи не найрадикальніша в історії низових рухів Ірану — не згадує Україну та Сирію безпосередньо, проте завершується закликом «нормалізувати відносини з усіма країнами на основі справедливості, взаємоповаги, заборони розповсюдження ядерної зброї та прагнення до миру в усьому світі».

Протести українців й іранців у Оттаві поблизу російського посольства, листопад 2022 року. Фото: з відкритих джерел

Турецька «realpolitik» та низовий активізм

Туреччина відправила певну кількість безпілотників, намагаючись продемонструвати підтримку українського народу, але насправді це було лицемірство. Уряд Ердогана не лише схожий за методами здобуття й утримання влади на путінський, але й дружній із ним. Економічні відносини Туреччини та Росії давно не були настільки плідними. Седат Дюрель, член Партії робітничої демократії, що позиціонує себе як троцькістська, розповідає, що за сприяння влади в Анкарі російські компанії використовують турецькі для обходу санкцій. Від початку повномасштабного вторгнення Седат брав участь у організації гуманітарних конвоїв із допомогою для українських профспілок і постраждалих від війни. Активіст застерігає від зачаруваня недемократичною владою Туреччини, яка не є другом України, має набагато більше спільного з Путіним і використовує війну для отримання найбільшої вигоди як від Росії, так і від Заходу.

Щодо лівих, то у Туреччині радикальна лівиця в цілому також піддалася кампізму, проте це не є чимось новим. Більшість із них не підтримувала боротьбу сирійського народу проти режиму Асада, і щодо України їхня позиція не дуже відрізняється. Деякі ліві зайняли кращу позицію, проте однаково не полишили кампістського «засудження обох сторін». Одна з найвпливовіших лівих сил у Туреччині, прокурдська Демократична партія народів HDP, хоча й визнає дії РФ неприпустимими, та все ж офіційно займає позицію, що російська агресія — це не просто війна між Україною і Росією за загарбницько-імперіалістичні інтереси останньої, але і «частина ширшої та більшої війни між Росією та експансією НАТО. Це більша боротьба за вплив, полем бою якої є Україна». Цим самим партія повторює відомий домисел^[2] про «агресивну експансію НАТО на Схід» та його «загрозу» Росії. На жаль, такі позиції популярні серед лівих у Туреччині — зокрема, серед партнерів HDP з Робітничої партії Туреччини TİP, хоча її лідер і зізнається у ненависті до Путіна.

За таких умов солідарність з Україною ще важливіша, вважає Дюрель. Його партія активно долучилася до організації конвоїв робітничої солідарності з Україною. Разом з товаришками і товаришами з Аргентини й Іспанії вони відвідали Київ, Запоріжжя, Кривий Ріг і підконтрольну Україні частину Донбасу, та наразі планують відвідати інші місця з необхідною гуманітарною допомогою. Вони комунікують з українськими незалежними профспілками, щоб завжди знати, що потрібно українцям, й організовують збори в різних країнах та онлайн. Свою доповідь Дюрель закінчив закликом збирати гроші та допомагати українській справі, зокрема українському робітництву.

Афіша конвою робітничої солідарності з Україною. Фото: з відкритих джерел

Російсько-ізраїльські відносини, колоніалізм і зростаючий авторитаризм  

Закінчення холодної війни суттєво змінило політику Росії на Близькому Сході: якщо СРСР активно виступав у близькосхідному конфлікті патроном арабських держав, то нова форма російської державності відразу почала покращувати відносини з Ізраїлем, зокрема через російськомовну ізраїльську діаспору. Проте про послідовну і міцну російсько-ізраїльську кооперацію можна говорити лише після приходу до влади політика, що активно позиціонував себе як «проізраїльський» — Путіна. Своєю чергою, прихід Путіна до влади співпав з підйомом у Ізраїлі більш «проросійських» політиків правого табору. Біньямін Нетаньяху активно заручався підтримкою виборців із колишнього СРСР ще за своєї першої прем’єрської каденції в 1990-х. Зближення з Москвою шукав і Арієль Шарон у 2000-х. 

Попри суперечності в пропаганді двох держав — РФ дедалі більше приймала риторику боротьби із «Західним світом» (риторику, яка часто йде разом з антисемітизмом), а Ізраїль позиціонує себе як регіональний форпост цього самого «Західного світу» — прагматизм у російсько-ізраїльських відносинах значно переважав ідеологічні наративи. Ізраїль не засудив окупацію Криму РФ, тоді як Путін у 2014 під час так званої «Операції “Непорушна скеля”» заявляв, що підтримує право Ізраїлю на «захист своїх громадян». А вже у 2015, за інформацією преси, Ізраїль постачав Росії військові дрони, які використовували для вбивства сирійців і українців. З авторитарним поворотом Нетаньяху у політиці, російсько-ізраїльські відносини потенційно можуть пережити ренесанс. Проте інші обставини поки виступають стримуючим фактором, зокрема альянс Ізраїлю з США. 

Про контекст Ізраїлю і світу розповідає Яков Бен Ефрат — один зі співголів єврейсько-арабської робітничої партії ДААМ. Партія засуджує військові дії та незаконні ізраїльські поселення на палестинських територіях, як і порушення прав людини щодо арабського населення, а також підтримує позиції фемінізму та екосоціалізму. До 2016 року вони виступали за концепцію «двох держав»^[3], проте відійшли від такої позиції і на останніх виборах висунули гасло: «Одна держава — Зелена економіка». ДААМ не має жодного представництва у виборних органах, отримуючи декілька тисяч голосів на кожних виборах, проте активно бере участь в організації подій солідарності з Україною та Сирією.

«Наша історія з Україною почалася з Сирії, — каже Яков. — Ми бачили різанину, яку чинив сирійський режим за сприяння Ірану та Росії». ДААМ проводила демонстрації під час візитів російських офіційних осіб і пікетувала російське посольство в Ізраїлі. Ця сила, хоч і незначна, проте часто була єдиною, що виходила протистояти актам агресії Росії, коли інші місцеві організації утримувалися. Уряд Ізраїлю підтримував позицію нейтралітету, керуючись логікою «нам байдуже на права людини, для нас усі сторони [війни в Сирії] однаково погані». «Ми не могли повірити, що світ просто дивився і нічого не робив [щодо масових вбивств у Сирії]. Ми слідкували за цим день за днем, година за годиною. Ми були між сльозами та відчаєм — не менше». «Коли ж світ поплатиться за своє мовчання в Сирії?» — питає спікер. 

Банер ДААМ на демонстрації за права людини, 7 грудня 2012 року. Фото: Oren Rozen

Ця бездіяльність і байдужість світової спільноти полегшила справу для путінського режиму, який підважує демократію та підтримує правонаціоналістичні, консервативні й інші авторитарні рухи в усьому світі. Російське сприяння Трампу стало фактором, який, прямо (через втручання у вибори) або непрямо (ідеологічно), вперше за довгий час поставив під загрозу функціонування демократії в США. 

Не дивно, що Нетаньяху також став одним із найбільших прибічників і союзників як Путіна, так і Трампа, який також визнав ізраїльську анексію Голанських висот і Єрусалим як столицю Ізраїлю. «Ми мали великі білборди на вулицях — Нетаньяху з Путіним, Нетаньяху з Трампом. Ідея була наступна: Нетаньяху наддипломат — весь світ із ним. А Путін зі свого боку підтримує переселенський колоніалізм Ізраїлю, те, щоб палестинці не мали жодних прав». Співпраця ізраїльських урядів з Росією завжди була значною, і Путін як «проізраїльський кандидат» підтримував найбільш авторитарні дії Ізраїля. Як і він, ізраїльська влада також розглядає демократію як загрозу — і не лише тому, що та не до вподоби її регіональним союзникам (автократіям Саудівської Аравії, Єгипту, ОАЕ), але й тому, що ультраправий уряд Нетаньяху копіює ідеологічно близькі режими Угорщини та Туреччини.

На думку спікера, зараз доля всього світу залежить від підтримки українського спротиву:

«Коли ми говоримо про Україну, ми говоримо про український народ, про Америку, Європу, Африку, Ізраїль, про весь Близький Схід і весь світ. Україна зараз — це те, чим була Іспанія під час Громадянської війни. Сподіваємося, цього разу фашизм не переможе. Ми підтримуємо Україну, тому що ми підтримуємо демократію. Бо якщо Путін виграє — весь світ програє. Якщо ж він зазнає поразки — може відкритися нова, демократичніша сторінка для Сирії, Єгипту, країн Магрибу, ізраїльтян і палестинців». 

***

Всі доповідачі конференції ENSU наголошували на важливості міжнародної солідарності та підтримки рухів проти імперіалізму, окупації й авторитаризму. Війна в Україні для них є багато в чому наслідком ігнорування світом убивств сирійців і зародження російських імперських амбіцій, які вони відчули на собі — коли РФ був даний карт-бланш на невибіркові бомбардування та знищення мирних жителів. Від боротьби українського народу залежить і їхня доля, а наш успіх  — від їхньої підтримки. Тому солідарність, яка сама по собі є універсальною цінністю, що не потребує обґрунтування, стає разом з тим і необхідністю для взаємного виживання, миру, антиколоніального та демократичного розвитку.