Профспілка має жіноче обличчя — ця ідея досконало схоплена в документальній стрічці Маґди Марії Маліновської, польської режисерки, активістки та членкині профспілки «Робітнича ініціатива» (Inicjatywa Pracownicza). Її фільм «Страйк жінок триває», представлений на цьогорічному кінофестивалі «Фільма», зв’язує дві історії — боротьбу працівниць сфери догляду в Познані та загальнопольські Чорні протести проти заборони абортів.
В інтерв’ю для «Спільного» Маґда розповідає про звʼязок між активізмом і документальним кіно, а також ділиться політичними сподіваннями щодо боротьби жінок у світі.
Як виникла ідея фільму? Чому ви вирішили поєднати теми профспілкової боротьби та боротьби за права жінок?
Я багато років залучена до діяльності профспілки. Для нас боротьба за права робітників і боротьба за права жінок — це одне й те саме. Свого часу багато комітетів нашої профспілки були повністю фемінізовані, наприклад, комітет на фабриці «Greenkett». У 2011 році під час кризи, коли більшість людей боялися втратити роботу, працівниці цієї фабрики організували спонтанний страйк. Тоді разом з Феміністичним аналітичним центром ми почали підтримувати жінок, які захоплювали порожні будівлі у Валбжиху. Валбжих — шахтарське місто, що занепало і знелюдніло після трансформації. Шахти, виробництва, фабрики — усе було приватизовано, а безробіття стало масовим.
Із мовчазної згоди влади сотні сімей зайняли порожні будівлі — серед них було багато одиноких матерів. Коли їм погрожували виселенням, жінки організовували демонстрації та розпочали голодування. Деяким з них вдалося лишитися в своїх будинках, проте у ЗМІ їх зображували як соціальну проблему, сипались коментарі з закликами про стерилізацію. Разом з моєю колегою Гошею ми зняли документальний фільм про їхні умови життя та праці. Постало питання роботи, позаяк на все місто було лише два державні дитячі садки, до яких неможливо було потрапити. Коли ці жінки йшли на роботу в сусідні економічні зони, їхні діти залишались наодинці.
Зрештою, дитина однієї з працівниць випала з вікна, коли вона заснула вдома після нічної зміни. Жінки хотіли створити самоорганізовані безкоштовні ясла, де вони б доглядали за дітьми по черзі. Вони працювали на заводах і складах за наймом агентств тимчасової зайнятості, тому один день вони мали роботу, а іншого — ні, а іноді не могли вийти на роботу через дітей. Ініціатива щодо безкоштовних ясел значно поліпшила б їхнє положення на ринку праці, але місто заборонило її втілення, оскільки лише одна із тисячі вільних будівель могла би бути відведена для догляду за дітьми.
Кадр з фільму «Страйк жінок триває»
У Валбжиху чітко простежувалися всі залежності: нестабільна низькооплачувана робота, що чергувалася з періодами безробіття, житлові проблеми, криза догляду за дітьми. Для жінок це була криза в усіх сферах. Того ж року уряд змінив правила у сфері догляду за дітьми, подовживши робочий день для тих, хто працювали в яслах. Тоді до нас приєдналися працівниці дитсадочків, які вимагали фінансування догляду за дітьми, будівництва нових садків, відмови від планів приватизації цієї інституції, зменшення вартості для батьків та підвищення заробітної плати. Спочатку ми виражали їм підтримку неформально, беручи участь у зустрічах в мерії або організовуючи спільні заходи, такі як, наприклад, блокування трамвайних колій у центрі міста. Як ми показали у фільмі, місцева влада та міська рада ігнорували працівниць садочків, тому дівчата вирішили об’єднатися у профспілку.
Працівниці доглядової сфери як були раніше, так і досі є надзвичайно активними. Ініціатива була спрямована не лише на тимчасове підвищення заробітної плати, але й на суцільну зміну політики бюджетування муніципалітету. Крім того, вони здобули підтримку батьків та інших груп мешканців. У Польщі в той час панувала справжня криза в галузі догляду за дітьми. У період трансформації було закрито понад 70% дитячих садків. Цю інфраструктуру не лише не відновили, але й дедалі поглибили її проблеми, перекладаючи ярмо від цих рішень на жінок. Це мало закінчитися спалахом гніву та протестів, оскільки дівчата мали не лише неймовірну кількість енергії, але й пов’язували загальні проблеми кризи опіки з власною трудовою ситуацією. Я намагалася фіксувати їхні акції та зустрічі в мерії, де вони брали участь.
У 2017 році, коли боротьба набирала обертів, новий президент [Познані] пообіцяв збільшити бюджет на доглядову сферу, але не виконав обіцянку — відмовився підвищувати зарплати працівницям. Крім того, Польський жіночий конгрес, який називає себе представником голосу всього жіноцтва Польщі, нагородив його — того, що ошукав своїх робітниць — премією за здобутки у сприянні встановленню гендерної рівності. Відчуваючи потребу в платформі для відновлення дискусії, ми вирішили створити фільм, який показує ситуацію в місті та висвітлює конфлікт. Ще до завершення монтажу почалися протести батьків дітей з інвалідністю, а згодом — протести проти розширення обмежень права на аборт.
Маґда Марія Маліновська. Фото: Łukasz Cynalewski / Agencja Wyborcza.pl
Всі ці події взаємопов’язані, і для мене вони стали кульмінацією всього процесу — додаткові скорочення у сфері догляду, виснажлива праця за низьку оплату, недостатня підтримка для людей з інвалідністю та їхніх родин, зростання орендної плати, постійна боротьба за виживання та зведення кінців з кінцями. І водночас жінок примушують народжувати навіть тяжкохворих дітей, ігноруючи загрозу їхньому власному життю.
На найбільшому протесті в Познані у 2016 році працівниці дитячих садків, зокрема й ті, яких ви бачили у фільмі, виступали з промовами, стояли з транспарантами, кричали в мегафони, а згодом рятували уражених газом і непритомних протестувальниць. Чудові жінки.
Страйк жінок за гідну оплату репродуктивної праці зображений у фільмі через страйк проти законопроєкту про заборону абортів: чорно-білі кадри «Чорних протестів» окантовує фільм з початку та кінця, підкреслюючи взаємозв’язок одного з іншим. Як успіх профспілкової боротьби вплинув на «Чорні протести»?
Фактично працівниці дитячих садків погрожували познанським депутатам страйком, і це не не метафора, так дійсно було, хоча страйки в дитячих садках і не є поширеним явищем. Страйки в Польщі взагалі рідкісне явище через законодавство, яке ефективно їх обмежує. Ба більше, ці працівниці були першими в нашій профспілці, хто вимагали скорочення робочого часу до 25 годин на тиждень. Зараз легше говорити про необхідність скорочення робочого часу, але тоді це була радикальна вимога. Поєднавши дві нитки — робітничу боротьбу в секторі догляду та «Чорні протести» під гаслом «Жіночий страйк триває», я хотіла показати, що жінки наразі змушені постійно боротися, і на роботі, і вдома, а зрештою — виборювати доступ до медичної допомоги, адже аборт де-факто є медичною процедурою. Тобто, по-перше, жінки виконують всю репродуктивну роботу, яка уможливлює наше функціонування, потім вони працюють, аби отримати зарплатню, і після цього також змушені виходити на вулиці.
Працівниці дитсадка в Польщі. Кадр з фільму «Страйк жінок триває»
Ця жіноча енергія настільки відчутна, що всі політичні партії, які брали участь у цьогорічних виборах, за винятком ультраправих, звернулися зі своїми посланнями до жінок. Показово, що на найбільшому опозиційному мітингу чоловіки-політики зверталися до жінок, закликаючи їх голосувати, але не давали своїм колегам-жінкам самим щось сказати. Натомість вони були одягнені в червоні сорочки, що символізують любов, рівність, свободу, життя та інше. Енергія жінок відчутна, але, на жаль, дуже інструменталізована.
Чи змінилася ситуація працівниць у Польщі після прем’єри фільму?
Що стосується конкретних прав, то революційних змін саме для жінок наразі не відбулося. Однак слід відзначити, що відбулися певні позитивні зрушення. Наприклад, профспілка «Робітнича ініціатива» («Inicjatywa Pracownicza»), до якої я належу, продовжує зростати і приймати нових робітників та робітниць. Наразі наша організація налічує приблизно 6000 членів і членкинь.
Цього року ми знову організували Соціальний конгрес жінок, у якому взяли участь понад сто жінок з різних сфер зайнятості та з усіляких профспілок. Ми мали справді цінні дискусії, не лише символічно, але й цінні для розробки тактики та планів майбутніх дій. Виявилося, наприклад, що не лише ми — працівниці заводів і складів — вимагаємо дослідження тяжкості нашої праці (severity of our work). Таку ж вимогу висувають доглядальники в будинках для людей похилого віку з іншої профспілки. Один з їхніх колег пошкодив собі хребет на роботі, піднімаючи важкого пацієнта.
Крім того, за останні роки, частково завдяки нашим зусиллям, зросла кількість дітей, які мають можливість відвідувати державні дитячі садки. Я вважаю, що стався зсув зі ставлення до догляду як до того, що можна перекласти на плечі домогосподарств. За кілька років змінилася риторика щодо соціальної підтримки сімей з дітьми. Коли правий уряд знизив пенсійний вік і запровадив програму «500+» (програма допомоги дітям), ліберали переконували, що це зруйнує країну і що цю допомогу слід негайно скасувати. Зараз мало хто ставить під сумнів цю пільгу. Цього разу перед виборами партії сперечалися про те, хто швидше збільшить розмір цієї виплати. На жаль, після років протестів право на аборт було ще більше обмежено. Це має величезний вплив на доступ вагітних жінок до охорони здоров’я.
Працівниці дитсадка в Польщі. Кадр з фільму «Страйк жінок триває»
Моя колежанка з профспілки одного разу почула від гінеколога, що в Польщі тепер жінки повинні народжувати в будь-якому разі, тому немає потреби хвилюватися за них: можна зробити пренатальні тести, але незалежно від результатів, доведеться народжувати. Якщо плід помирає, жінка мусить продовжувати вагітність, незважаючи на ризик сепсису і смерті. Лікарі не охоче беруться за складні вагітності, бо якщо щось піде не так, вони не зможуть перервати вагітність і врятувати життя жінки. Врешті-решт, краще утриматися від вагітності та народження, навіть якщо дуже бажаєш, оскільки у разі будь-яких ускладнень, ти залишаєшся наодинці.
Я знаю кількох жінок, які хотіли мати дітей, але були змушені перервати вагітність за кордоном через ускладнення. Жінки з нежиттєздатною вагітністю також їдуть за кордон. Для них це подвійна трагедія — окрім того, що переривається бажана вагітність, ще й доводиться шукати підтримки за кордоном, бо в Польщі вони ризикують сепсисом.
Впливовий голос американки Сильвії Федерічі надає концептуальну рамку для розгляду подій у Польщі. Американське як універсальне і польське як локальне поєднуються в цьому фільмі. Ми також знаємо, що у вас була довга і успішна судова тяганина з «Amazon» після незаконного звільнення. Протести і страйки проти «Amazon» зазвичай також пов’язані з питаннями умов праці, заробітної плати, безпеки на робочому місці. Наскільки важлива для вас міжнародна солідарність, і яке значення має велика різниця в контекстах Польщі та Америки?
Інтерв’ю з Федерічі було проведено задовго до того, як виникла ідея фільму. Ми працювали над цим разом з моїм другом Кшиштофом, який перекладав «Калібана і відьму». Наша мета була розширити обговорення ролі неоплачуваної праці в процесі накопичення капіталу. Сільвія, співзасновниця руху «Оплата домашньої праці», є не лише висококваліфікованою теоретикинею, але й практиком, і цей досвід робить її важливою учасницею цієї дискусії.
Звісно, транскордонна солідарність — це не лише обмін досвідом. Після звільнення з «Amazon» я отримала неймовірну міжнародну підтримку. Моя профспілка доклала багато зусиль, щоб привернути увагу до цієї проблеми. Це було важливо, оскільки «Amazon» намагався дискредитувати мене як соціально шкідливу людину, поведінка якої порушує суспільні норми і «моральні принципи», що ставить під загрозу інших працівників і працівниць. У жовтні рішенням суду першої інстанції мене поновили на роботі. Однак я очікую апеляцію.
В «Amazon» чітко усвідомлюєш, наскільки необхідна транскордонна діяльність. Уся мережа має схожі умови праці та політику щодо працівників і профспілок. Ми знаємо, що «Amazon» використовує національні кордони, щоб розділити нас, послабити і вичавити з нас якнайбільше.
Акція протесту працівників та працівниць «Amazon». Фото: з відкритих джерел
Коли німецькі робітники й робітниці страйкують, «Amazon» переносить замовлення до Польщі, де оголошує про додаткові робочі години. У 2015 році збунтувалися працівники складу в Познані і під час страйку в Німеччині вони сповільнили роботу. Але загалом наші зарплати настільки низькі, що значна група людей із задоволенням працює понаднормово. Тому в інтересах німецьких робітників, щоб ми заробляли більше і не погоджувалися на понаднормову роботу; вони потребують нашої підтримки у своїх вимогах щодо заробітної плати, а ми потребуємо їхньої підтримки, коли вони страйкують за вищу заробітну плату в Німеччині.
Ми створили структуру під назвою «Amazon Workers International», в якій беруть участь працівники й працівниці з Польщі, Німеччини, Франції, Італії, США, Іспанії, Словаччини та багатьох інших країн. Нас не цікавить профспілкова бюрократія — тільки реальні робітники, які перебувають у цеху. Можливо, ми не працюємо разом щодня, але під час пандемії ми зрозуміли, що роки нарад, розбудови зв’язків, обміну інформацією у кризових ситуаціях уможливлюють швидкі та ефективні спільні дії, завдяки яким ми можемо чинити тиск і досягати наших вимог.
Майже скрізь у світі жінки з робітничих родин (спростімо і називаймо себе жінками) обтяжені неоплачуваною працею. В одних країнах менше, в інших набагато більше, але це спільна глобальна проблема. Жінки значною мірою несуть на собі наслідки криз, соціальних урізань, приватизації, а надто в капіталістичній економіці, яка є особливо репресивною та руйнує наші життя. Тому саме жінки є групою, яка має великий потенціал для зміни цієї системи. Аби нормально існувати, а не тягнути ярмо, наче віл, на роботі та вдома, необхідні не «вільноринкові» відносини, а соціальні та комунальні.
Ця жіноча енергія, яка проявилася в Польщі, має глобальне значення і, безумовно, створює поле для розбудови солідарності. Так само і в Україні. Як профспілка ми вживаємо заходів для співпраці в рамках конвою допомоги профспілковим діячам і діячкам України. Ми разом в одному човні. Звісно, умови життя в Україні є набагато складнішими через війну. Але обидві наші країни є резервуаром дешевої робочої сили для західних та азійських корпорацій. Соціальна, політична й економічна ситуації в обох країнах впливають одна на одну. Іноді це дуже відчутно: скажімо, залізна руда з Кривого Рогу виплавляється на польських металургійних заводах. Для нас важливо тісно співпрацювати з антиавторитарними громадськими ініціативами та профспілками.
Кадр з фільму «Страйк жінок триває»
Я вважаю, що нині не існує об'єднаного міжнародного робітничого класу, який може ігнорувати локальний контекст і вести боротьбу лише за рівність глобальну, проти глобального капіталу; існування якого зумовило би необхідність діяти завжди виключно в інтересах глобального робітничого класу, навіть якщо це не завжди збігається з інтересами місцевих робітників. Це звучить красиво, але його немає. У повсякденному житті ми функціонуємо в локальному контексті. З огляду на це, ми як поляки, наприклад, не боремося проти ЄС, що для деяких товаришів з Франції чи Німеччини химерно. У Німеччині питання щодо Палестини та Ізраїлю є складнішим, а в Україні ліві прийняли стратегію підтримки фронту. Ми знаємо, що багато лівих кіл критикують ці позиції. Як мешканка Польщі я усвідомлюю, що без розуміння місцевого контексту не можу говорити іншим, як діяти в екстремальних ситуаціях.
Розмова про Україну наразі застрягла в плутанині думок щодо того, чи слід вимагати миру за будь-яку ціну, чи капітулювати, а чи підтримувати фронт. Розумію, що лівиця має обмежений вплив у цьому питанні, тому ця дискусія врешті-решт непродуктивна. Водночас з поля зору вислизає, що в Україні зіштовхуються не лише військові, але й економічні сили. Результати цих сутичок можуть чільно вплинути на структуру трудових і соціальних відносин в Європі, особливо в Східній і Центральній. Тому важливо залишатися разом та підтримувати боротьбу.
Питання в тому, чи пройде Україна ще одну прискорену шокову терапію, а чи натомість використає турбулентність війни та відчуття спільності, аби кинути виклик індивідуалістичним, вільноринковим відносинам на користь суспільства, побудованого на самоврядуванні та рівному розподілі благ.
У 2022 році з’явилася ідея створення фільму, що розкриває вплив війни на світ праці та його трансформації, проблеми, потреби, як він організовується, і чим це все закінчиться. А може, почнеться.
Ви — активістка. Буває, що режисерки і режисери відчужуються від своєї теми, але ви не відчужені від свого інтересу. Як це впливає на ваші фільми?
Це дуже хороше питання. Декілька днів тому я натрапила на критичну статтю про документальне кіно в Польщі, авторкою якої є словацька кінодослідниця Ядвіґа Куткова. У своєму тексті вона порушує такі питання: чому польська документалістика далека від польської реальності, чому багато польських режисерів та режисерок звертаються до екзотичних тем у своїх документальних фільмах, таких як доля бідних дітей в Африці, при цьому ігноруючи власну локальну реальність. Її критика полягала не лише в тому, що люди подорожують за кордон заради матеріалу, але й в тому, що режисери й режисерки уникають глибокого вивчення соціальних та політичних питань у документальному кінематографі. А коли режисер є активістом, то автоматично намагаються наголосити, що він чи вона насамперед не режисер, і його чи її фільми, вочевидь, необ’єктивні. Але ж фільми ніколи не об’єктивні. Навіть у кіношколі навчають, що ідея об’єктивності в кіно — це те, чого насправді не існує.
Кадр з фільму «Страйк жінок триває»
Водночас існує думка, що режисер має тримати дистанцію. Але якщо ти тримаєш дистанцію до героїв фільму і до теми, то наскільки глибоко можеш проникнути «всередину»? Коли я навчалася у школі Вайди, я багато разів чула, що маю припинити свою активістську діяльність і почати бути режисеркою.
Є така польська режисерка Еліза Кубарська. Вона зняла кілька дуже хороших фільмів, один з яких про альпінізм, оскільки і сама захоплювалася альпінізмом. В її роботі віддалено порушуються деякі соціальні проблеми, однак у своїх інтерв’ю вона часто підкреслює, що намагається тримати дистанцію. Тому документалістка й знімає фільми переважно за кордоном — щоб втримати цю дистанцію, наголошуючи, що є не активісткою, а просто режисеркою. Для неї фільм — це інструмент. Вона переконана, що неможливо бути водночас активісткою та режисеркою, тому й уникає активізму.
Певною мірою я з цим згодна. Маю на увазі, що коли ти дивишся фільми, зняті активістами, це зазвичай репортажі з протесту, колаж інформації. Ми можемо, скажімо, просто спілкуватися з людьми із нашої профспілки чи з інших колективів. Досить часто мені кажуть: «О, ти зробила кілька інтерв’ю, тож тепер ти можеш зробити фільм». Але це не так просто. Навіть якщо у мене є інтерв’ю, то потрібні роки, щоб зробити з них фільм, щоб проникнути всередину проблеми, а потім справити необхідне враження та повпливати на глядача. Інакше ми отримуємо ідеологічне, догматичне кіно чи просто показуємо протести.
Наприклад, фільм «Страйк жінок триває» я би зняла інакше, якщо б робила це зараз. Тоді хотілося продемонструвати проблеми, з якими стикаються ці люди, а також висвітлити, як місцева влада їх ігнорує. Вказати на необхідність змін у секторі опіки. Зазвичай я знімала героїнь фільму протягом дня — вдома, на роботі, на акціях. Для запису всередині дитячих садків працівниці домовлялися з директорами, аби мене впустили на кілька хвилин. Звичайно, я могла це робити тільки коли діти спали. Тому, можливо, іноді може скластися враження, що їхня робота не така вже й важка. Коли я змонтувала фільм, вони запитали: «Маґдо, чому ти не зняла нас за роботою?» Для них було дуже важливо показати саме своє робоче місце. А для мене тоді це не було настільки очевидно. Тож зараз я би знімала їх переважно на робочому місці.
Коли я почала працювати в «Amazon», то зрозуміла, що важливо показувати робоче місце зсередини. Звичайно, це не завжди можливо, адже для роботодавців було би величезною проблемою, якби висвітлили реальність робочого місця. Утім, варто щонайменше розпочати дискусію про те, як саме підступатися до фільмування таких речей. Коли ми знімаємо себе, свою працю та власну спільноту працівників і працівниць на роботі, ми фактично ламаємо ідею про те, що робоче місце — це лише приватна власність.
Акція протесту працівників та працівниць «Amazon». Фото: з відкритих джерел
Ми проводимо багато годин на робочому місці, втрачаючи здоров’я, але також будуємо стосунки та спільноту. Працівник є не лише частиною приватної власності роботодавця, він перебуває на робочому місці як соціальна істота. І ми повинні розглядати робочі місця як частину громадського життя, а не тільки як приватну власність.
Зараз світ документального кіно також перебуває під впливом індивідуалістичного мислення. І ми можемо бачити це в документальних фільмах, які зосереджені на одній чи двох особах та заглиблюються в їхню психологію, ментальність. Нерідко це схоже на автотерапію для режисера або для героя кіно. Тому існує так багато документальних фільмів, які фокусують увагу на особистому. Водночас сьогодні існує багато законів, що захищають інтелектуальну приватну власність, наші індивідуальні права бути автором фільму. Проте не існує права бути показаним як працівник на своєму робочому місці, зафільмувати своє тіло, роботу, стосунки з колегами. Це порушило б ідею приватності. Ми мислимо світ документального кіно з капіталістичної перспективи, згідно з якою ми — індивіди, праця яких не така й важлива. Однак поза увагою такої документалістики залишається проблематика робочого місця.
Ми не будуємо спільнот. Ми не існуємо як спільноти. Це чудовий приклад, що унаочнює зв’язок між суспільством, тим як воно організоване, із документалістикою та культурою. Наскільки великий вплив має культура суспільства, либонь ще більший має суспільство та його спосіб організованості на документальне кіно. Документалісти не розуміють, як вони знімають кіно, чому обирають ті теми, які обирають. Нерідко — це не особистий вибір, він пов’язаний із ширшим контекстом — мова йде не лише про освіту та походження із середнього класу, що відкриває доступ до тих ресурсів, яких ми не маємо. Справа також у тому, що ми живемо в організованому навколо вільного ринку капіталістичному суспільстві, де приватна власність — найцінніше; вона важливіша за здоров’я, суб’єктність і гідність працівників та працівниць.
Яку б пораду ви дали активісткам, які хочуть створювати фільми?
Моя порада така: необхідно спонукати людей до роздумів про низку речей, як-от про право та приватну власність. Можливо, іноді добре зробити навіть дуже простий короткий фільм, але спробувати нехтувати деякими стандартами та підштовхнути публіку до дискусії про структури, які ви намагаєтеся підважити.
Кадр з фільму «Страйк жінок триває»
Необхідно довіритися людям, які дивляться ці фільми, покладатися на їхню здатність до самостійної рефлексії. Наша роль у цьому — спровокувати на роздуми та трансформацію деяких норм і стандартів.
Я би порадила ставити під сумнів усю структуру світу кіно, норми та правила, відповідно до яких створюються фільми. Я не думаю, що ми повинні завжди бути на марґінесі. Тоді виникає інше питання — як потрапити в мейнстрим. Ми можемо спробувати потрапити туди, ставлячи під сумнів сам мейнстрим, водночас наше кіно повинне залишатися зрозумілим для людей.
Потрібно провокувати кінематограф, світ кіно, його мейнстрим, щоб він почав змінювати свої правила. Те, як влаштований світ кіно — що ми можемо показувати, а що ні — це своєрідний символ того, як влаштоване наше суспільство.
Фільм закінчується криками «Цей страйк — це попередження, тепер настав час загального страйку». Які політичні надії ви особисто маєте на боротьбу за права жінок у світі?
Загалом я покладаю великі надії на боротьбу робітників і робітниць, хоча розумію, що зміни потребують часу. Нещодавно моя мама сказала, що вона не приєдналася до профспілки на своїй роботі, бо в неї більше немає мотивації діяти. Вона протистояла під час Воєнного стану, багато чого віддала цій боротьбі, а тепер щодня, коли йде на роботу, відчуває, що їхній бій закінчився поразкою. Очікуване процвітання, свобода та справедливість обернулися експлуатацією, нерівністю, суєтою та відсутністю стабільності. Ми програємо, якщо здамося, якщо дозволимо себе обдурити, подібно польським працівникам і працівницям у 1980-х. Ми як рух завжди повинні бути в стані боротьби. Бувають різні етапи — інколи ми слабші, а часом сильніші, проте здатися ми не можемо. Це б означало, що замість руху вперед, ми прямуємо навспак, а коли через послаблення ми і так рухаємося назад, то здатися — це відступ на п’ять кроків замість двох.
На мою думку, нам бракує дискусій про те, чого ми хочемо. Як ми уявляємо Україну після війни, якою вона повинна бути, аби працівники й працівниці мали гідне життя? Як ми уявляємо організацію роботи на заводі, щоб йти туди з більшим ентузіазмом? Як ми уявляємо муніципальні бюджети, громадський простір, підтримку сільського господарства та здорове середовище, чи організації нашого спільного двору?
Найчастіше ми ділимося проблемами, а потім вмикаємо телевізор чи дивимося серіали, в яких головні героїні та герої часто є представницями й представниками середнього класу західних країн. Зрештою, ми можемо про таке лише гадати. Чи можемо ми уявити життя без капіталізму, без приватної власності? Я хочу, щоб наші документальні фільми не лише показували жалюгідне і складне життя працівників чи протести-реакції робітництва. Я би хотіла, аби вони провокували зміну світогляду, ламали щось і наближали нас до світу без експлуатації. Я знаю, що один фільм нічого не змінить. Однак це інструмент, який впливає на колективне мислення. Масова культура формує конкретні погляди, норми та звичаї. Завдяки кінематографу ми можемо внести в цей процес трохи бродіння.
