В умовах ведення інтенсивних бойових дій медична система України опинилася в критичному стані. У багатьох селах і селищах лікарні закриваються, а ті, що продовжують працювати, відчувають гостру нестачу персоналу, обладнання та медикаментів. Попри непрості умови, чимало медпрацівниць залишаються відданими своїй справі: вони намагаються забезпечувати людей ліками, необхідною допомогою та виїжджають на виклики навіть під обстрілами.
У цій статті «Спільне» розповість про непросту роботу медичних сестер із різних регіонів України.
«Якщо хтось вмирає, ховаємо самі»
Село Катеринівка Іллінівської громади Донецької області розташоване за три кілометри від лінії фронту. Уже багато місяців тут немає світла, води та газу, більше половини будівель зруйновано, решта — сильно пошкоджені. Частина мешканців живе у підвалах, а пересуватися селом небезпечно через регулярні обстріли.
Із більш ніж 600 жителів у Катеринівці залишилося лише 30, переважно пенсіонери. Медичну допомогу людям надають дві медсестри — Олена Лобова та Інна Тур, які також вирішили залишатися в селі допоки це можливо. За їхніми словами, людям нема куди виїжджати, до того ж дехто взагалі не є транспортабельним.
«Моєму батькові 85 років, він сліпий і має психічні розлади. У когось — наслідки інсультів, тромбофлебіти та низка інших захворювань. Переїзду вони не витримають. Звісно, страшно, що обстрілюють, але й їхати теж великий ризик», — розповіла «Спільному» Олена Лобова.
Попри важку ситуацію, медсестрам таки вдається надавати жителям медичну допомогу. Із зруйнованої амбулаторії вони забрали все, що могло стати в нагоді під час роботи. Через проблеми зі зв'язком у селі жінкам доводиться регулярно відвідувати мешканців особисто, що вони й роблять у коротких перервах між частими обстрілами. Під час двадцятихвилинної розмови з Оленою журналісти нарахували близько десятка вибухів. Жінка пояснює: обстріли в селі — звичне явище.
Через відсутність електроенергії медсестри не можуть проводити повноцінні обстеження, тому обмежуються простими маніпуляціями: вимірюють тиск, роблять уколи, у разі поранень — перев'язки, дають таблетки. Медикаменти до села привозять волонтери або самі мешканці, які іноді їздять до найближчого міста. Найважчих пацієнтів доводиться вивозити до Костянтинівки, причому організовувати це людям треба самотужки, оскільки швидка не приїжджає на виклики через високу небезпеку.
«Швидка до нас перестала приїжджати ще з літа. Якщо хтось помирає, ховаємо самі, бо “ритуалка” також не їде. Копаємо могили власноруч, поки є можливість дістатися кладовища. Якщо ситуація погіршиться, будемо людей у садах ховати», — каже медсестра Інна Тур.
Своє рішення залишатися в Катеринівці медикині пояснюють бажанням підтримувати рідних і місцевих жителів, які постійно потребують медичної допомоги й можуть не пережити переїзд. Але навіть якби жінки й наважились на евакуацію — для цього у них немає фінансових ресурсів.
«Впродовж останніх трьох років ми з напарницею працюємо на півставки. Наприклад, моя зарплата трохи більша 5 тисяч гривень на місяць, тоді як оренда квартири коштує 10 тисяч. Крім того, треба ще й на щось жити. Але навіть якщо виїхати, потрібно шукати роботу, а це дуже складно. Мені вже 50 років, у такому віці не дуже хочуть працевлаштовувати. Вдома ж завжди можна розраховувати на підтримку сусідів, оскільки важка ситуація зблизила людей», — розповіла Олена Лобова.
За п'ять кілометрів від Катеринівки розташоване ще одне село Іллінівської громади — Олександро-Калинове. Хоч ситуація там і не настільки критична, жити у населеному пункті теж небезпечно. Місцева медсестра Тетяна Нагорна розповіла «Спільному», що через вибухові хвилі, які повибивали вікна, вже тричі змінювала приміщення для прийому пацієнтів.
«Зараз я приймаю пацієнтів у будинку культури, проте й тут вікна вже двічі вилітали. Втім, напружує не сама регулярність обстрілів — до вибухів звикаєш. Лякає затяжне затишшя, бо, як правило, за ним слідує сильний обстріл», — зауважила медсестра.
Попри те, що людей в селі стало значно менше, роботи у Тетяни Нагорної залишається чимало. Каже, через стреси у мешканців — а це переважно пенсіонери — загострюються хронічні захворювання. Кілька місяців тому медсестрі довелося надавати екстрену допомогу. Пізно ввечері в будинок, у якому на той час перебували літні батьки з двома дочками, влучив снаряд. Пенсіонерка і одна з дочок загинули, а її чоловік і друга донька отримали важкі травми. Швидка відмовилися приїхати до села: там повідомили, що чекатимуть на трасі, куди жителі повинні самостійно доставити постраждалих. Вперше в житті Тетяні Нагорній довелося мати справу з важкопораненими.
«Тоді в мене був неймовірний викид адреналіну. Ти бачиш, що лежать загиблі, поранені, проте виконуєш свою роботу машинально, не роздумуючи. Весь жах усвідомлюєш вже потім», — згадує той момент медсестра. Постраждалих врешті-решт вдалося довезти до швидкої, після чого їх доправили до лікарні.
Тетяна Іванівна каже, що неодноразово думала про евакуацію в безпечніше місце. Однак тоді доведеться шукати нову роботу, що не так просто. До того ж багато односельців залишаться без медичної допомоги.
Робота не для кожної
В умовах окупації та інтенсивних боїв довелося працювати медсестрі загального профілю сімейної медицини Любові Лізогубовій із села Гракове Чкалівської громади Харківської області. Понад півроку це село перебувало під контролем російських військ і фактично опинилося на лінії фронту. Унаслідок бойових дій 70–80% житлового фонду було зруйновано, а електроенергію відновили лише у травні 2023 року. Любов Лізогубова згадує, як під час інтенсивних обстрілів мешканці місяцями ховалися в сирих підвалах, що серйозно підірвало їхнє здоров'я. Люди страждали від хронічних захворювань, інфекцій та виснаження, при цьому лікувати їх було майже нічим.
«Найскладніше — це почуття безсилля. Людям критично бракувало медикаментів. Ось передали мені 50 таблеток від тиску, а по допомогу звернулися 20 людей. Доводилося видавати кожному мінімальну кількість, бо іншого виходу не було», — розповіла «Спільному» медсестра.
Любов повідомила мешканців населеного пункту про складну ситуацію з медикаментами та звернулася з проханням поділитися запасами, аби мати змогу допомогти найважчим пацієнтам. Люди відгукнулися. Завдяки цьому навіть вдалося врятувати онкохворого чоловіка, у якого відкрилася внутрішня кровотеча.
«Зібрали по селі препарати для зупинки кровотечі та надали йому необхідну допомогу. Згодом чоловіка вдалося вивезти на підконтрольну українську територію», — пригадує медсестра.
Любов Лізогубова виїхала з Гракового в липні 2022 року, коли через зростання інтенсивності обстрілів життя в селі стало нестерпним. На той час із 700 мешканців у населеному пункті залишилось лише 47. Проте, тільки-но зʼявилася можливість, медпрацівниця повернулася. Амбулаторію, зруйновану внаслідок бойових дій, вона облаштувала в одному з порожніх будинків, власники якого надали свою згоду. Зараз Гракове поступово відновлюється: в селі встановили мобільний амбулаторний комплекс, куди завезли обладнання та медикаменти. Однак, попри позитивні зміни, Любов Лізогубова з тривогою дивиться у майбутнє.
Будівля, в якій раніше розміщувалася амбулаторія
Нова амбулаторія
«Мені вже 50 років, ще років із десять я зможу попрацювати. Але, крім мене, в селі немає дівчат, які б закінчили медучилище. Хто врешті-решт мене замінить? Ось поряд із нами село Залізничне, яке належить до нашої амбулаторії, — так туди фельдшер змушений їздити аж із Чкаловського (нова назва — Пролісне, авт.), бо свого в селі немає. У сусідньому селі Мосьпанове також немає свого медпрацівника. Немає зміни», — розповіла медпрацівниця.
За її словами, у селах залишаються переважно люди похилого віку, які першими потребують медичної допомоги. Проте умови роботи, що їх пропонує вітчизняна система охорони здоров'я, не приваблюють до регіонів молодих фахівців, вважає Любов Лізогубова.
Тетяну Нагорну також засмучує ситуація з дефіцитом кадрів у регіонах України. Медпрацівниця впевнена, що для відновлення країни потрібно забезпечити належну увагу доступності медичних фахівців у сільських регіонах.
«Дуже часто прийом пацієнтів у лікаря на селі відбувається лише один раз на тиждень. Але є багато бабусь і дідусів, які не можуть самостійно пересуватися. Необхідно, щоб сімейний лікар мав автомобіль та паливо до нього, аби мати змогу самостійно відвідувати хворих, надавати їм рекомендації та своєчасно реагувати на погіршення здоров'я», — зазначила Нагорна.
Не краща ситуація з кадрами і в деяких містах. Палатна медсестра дитячого відділення однієї з лікарень Миргорода Полтавської області Людмила Пуха розповіла «Спільному» про великі скорочення медперсоналу у їхньому медзакладі через зменшення штату працівників. Про це ми вже розповідали в одному із матеріалів.
«До нас зараз щодня надходить по вісім пацієнтів. У результаті одна людина виконує всі функції: приймає пацієнтів, бере посіви, веде документацію, робить уколи, капає, водить на рентген. Вночі доводиться виконувати обовʼязки санітарки та робити прибирання. Зміну ми не перекриваємо. Нам потрібно ще хоча б одну санітарку та дві медсестри», — зазначила Людмила Григорівна.
Жінка наголошує, що за свою вкрай важку роботу отримує 13,5 тисяч гривень на місяць, з яких після вирахування податків залишається близько 10,5 тисяч. Каже, що охочі працювати в їхньому медзакладі є, але через високе навантаження та низьку зарплату люди йти не поспішають.
Людмила Пуха
Боротьба за інтереси пацієнтів
Попри складну ситуацію в медичній сфері, наведені приклади свідчать, що є медпрацівниці, для яких інтереси пацієнтів — це пріоритет. Однією з таких медпрацівниць є колишня завідувачка фельдшерського пункту КНП «Центр медико-санітарної допомоги» міста Прилуки Чернігівської області Світлана Сидоренко. Жінка неодноразово захищала інтереси пацієнтів, чим викликала невдоволення керівництва медичного центру, яке намагалося її звільнити. У відповідь медпрацівниця створила профспілку для захисту інтересів лікарів та медсестер, яким загрожувало масове звільнення.
Нашому виданню Світлана розповіла, що потрапила в немилість до керівництва ще кілька років тому, відколи почала відстоювати права пацієнтів.
«Я завжди хотіла, аби все було за законом, і люди отримували медичну допомогу хоча б відповідно до пакетів, затверджених НСЗУ. У мене був пацієнт — бідний чоловік, який страждав на алкоголізм. Він потребував операції з видалення пахової грижі. За протоколом пацієнта мали оформити у приймальному відділенні і потім покласти до стаціонару. Проте чоловіка одразу направили до хірургії, де в нього вимагали 10 тисяч гривень за операцію. Дізнавшись про це, я заступилася за пацієнта, оскільки на цю операцію виділялися бюджетні кошти», — розповіла Світлана Сидоренко. За її словами, керівництво медзакладу вигадувало всілякі відмовки, щоб не робити операцію, і лише після того, як медпрацівниця звернулася зі скаргами до НСЗУ та МОЗ України, пацієнтові зробили безкоштовну операцію.
Досвід захисту суспільних інтересів Світлана Сидоренко отримала в судах, коли захищала власні трудові права. У 2021 році керівник медустанови скоротив жінку, незважаючи на те, що у неї на вихованні була малолітня дитина. Сидоренко змогла домогтися поновлення через суд. Тоді роботодавець скористався новими нормами трудового законодавства. Нагадаємо, що стаття №13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» дозволяє роботодавцю з власної ініціативи призупиняти дію трудового договору. Світлана Сидоренко знову звернулася до суду, і в результаті міський, а слідом і апеляційний суд стали на її бік.
Минулого року Світлана Сидоренко сама очолила «Центр медико-санітарної допомоги» в Прилуках. Наразі вона бореться за його збереження та притягнення до кримінальної відповідальності осіб, яких вона вважає відповідальними за доведення медзакладу до банкрутства (про що є інформація у Єдиному реєстрі судових рішень). Світлані вдалося домогтися відкриття кримінального провадження. Вона переконана, що медустанову важливо зберегти, оскільки це забезпечує доступність медичної допомоги для пацієнтів, які приїжджають із навколишніх сіл.
При цьому заробітну плату Світлана Олександрівна наразі не отримує, оскільки медустанові припинено фінансування: ані НСЗУ, ані місцевий бюджет, за її словами, не дають грошей. Також вона повідомила, що заклад має велику заборгованість. Додамо, що Світлана Сидоренко є матір'ю-одиначкою та живе на скромну державну виплату, яка складає менше 3 тисяч гривень на місяць. Жінка вважає, що в Україні потрібно створювати медичну систему, яка б повністю була орієнтована на допомогу людині. Свою активну життєву позицію жінка пояснює так:
«Життя у нас і так складне. Тому, якщо є можливість допомогти людині, треба допомагати, а не думати, щоб із неї ще потягнути… Чим більше ми допомагатимемо незахищеним верствам населення, тим більше розвиватиметься суспільство. Інакше ми опустимося до того, що можна буде йти по трупами, не звертаючи уваги на горе інших людей, а це вже шлях до деградації».
***
Складні економічні умови та військові дії суттєво ускладнили роботу вітчизняної системи охорони здоров'я. Однак передумови цієї кризи були закладені задовго до нинішніх подій і полягали у системному недофінансуванні медицини. Результатом стала хронічна нестача фінансування на необхідне медичне обладнання та медикаменти, низькі зарплати медичних працівників, що призвело до масової міграції кадрів у приватний сектор чи за кордон. Особливо постраждала медицина в регіонах, де через брак фінансування та невігластво деяких місцевих управлінців скорочують амбулаторії та фельдшерські пункти, що обмежує доступ людей до медичної допомоги.
Тим не менш, якою б складною не була ситуація, в Україні є чимало медпрацівників, які сумлінно виконують свої обов'язки, незважаючи на тяжкі умови праці та низьку оплату. Вони чітко усвідомлюють труднощі, з якими стикаються громадяни при отриманні медичної допомоги, і роблять все можливе, щоб підтримати їх у складних обставинах. Ці люди є свідченням того, що основним пріоритетом для майбутньої медичної реформи повинно стати створення системи, орієнтованої на глибоке розуміння соціальних потреб людей, де головною метою стане системна підтримка населення, як основи держави, а працівники та працівниці медичної сфери матимуть гідні умови праці.
