Китайська чайна торгівля як парадокс глобального капіталізму

Лю, Ендрю

  • 11 серпня 2020
  • 1681

Ендрю Лю

Китайська чайна торгівля була парадоксом – глобальна, інтенсивна галузь без звичного антуражу заводів і технологій.

1609 року нідерландські купці першими ввезли чайне листя в Європу, але до кінця 1700-х років англійська Ост-Індійська компанія, за підтримки державної монополії, почала домінувати над тим, що стало відомим як «кантонська торгівля». Під час своєї золотої доби у ХVIII столітті чай символізував перевагу китайської цивілізації у світі. Європейська аристократія та буржуазія фетишизували його як особливий азійський товар, останню примху загальної моди на екзотичне мистецтво, порцеляну та шовк зі Сходу («шинуазрі»). Чай символізував матеріальну велич поважної Піднебесної імперії, якою захоплювалися й прагнули наслідувати молодші європейські держави.

Протягом XVIII століття середня англійська сім’я в п’ять разів збільшила споживання чаю, в який додавали цукор і молоко. І прибутки значно зросли. Попит на чай був настільки високим, що сприяв створенню світового ринку, орієнтованого на Британію, а його оподаткування становило десяту частину доходу королівства, що забезпечило британську експансію в Південній Азії. 1830 року генеральний ревізор Ост-Індійської компанії заявив: «Індія повністю залежить від прибутку від китайської торгівлі».

 

Чайна плантація

 

Британці мало чого могли запропонувати на заміну, що китайські купці хотіли придбати. Тому до кінця ХVIII століття британські колоніальні чиновники почали контрабанду індійського опію до портового міста Кантон (нині відомого як Гуанчжоу). Коли імператор Міньнін, який правив з 1820 по 1850 рік, спробував застосувати давню заборону цього наркотику, британські чиновники та купці оголосили війну під прапором захисту свободи торгівлі. Легка перемога британців у Першій опійній війні (1839—1842) стала початком того, що сьогодні в Китаї називають «століттям приниження». Простіше кажучи, чай допоміг створити Британську імперію й одночасно спричинив тривалий занепад Китаю та династії Цін. Згідно з націоналістичним наративом, давню ганьбу військової поразки та колоніалізму вдалося змити лише з підйомом і перемогою Комуністичної партії в 1949 році.

 

"Чай символізував матеріальну велич поважної Піднебесної імперії, якою захоплювалися й прагнули наслідувати молодші європейські держави."

 

У Китаї більше тисячі років вирощували чай — чудовий продукт природи, який ретельно вдосконалювали майстри-ремісники. Англія, однак, вступила в боротьбу із залізними кораблями, потужною артилерією, спираючись на першу у світі промислову революцію. Для дослідників як європейської імперії, так і сучасної Азії китайська торгівля чаєм на цьому етапі історії, коли відбулося впевнене піднесення Заходу, зазвичай відходить на задній план.

Але насправді торгівля чаєм після опійних війн може розповісти дещо важливе про історію капіталізму. Дивлячись за межі північноатлантичного світу, зокрема на чайні райони Китаю XIX століття, можна зрозуміти, що сучасний капіталізм продовжував розвиватися, був гнучким і мав глобальний характер. Навіть у китайській глибинці ми спостерігаємо накопичення капіталу, яке не залежало ні від разючих технологічних інновацій, ні від особливих класових відносин, а натомість виражалося в новій соціальній логіці глобальної конкуренції. Зрештою, система договірних портів Китаю, яку запровадили після Першої опійної війни, призвела не до загибелі чайної промисловості, а до її розширення.

 

Британський корабель «Немезіс» атакує цінські джонки. Едвард Дункан, 1843 рік

 

Протягом решти XIX століття експорт чаю зростав ще швидше, бо до британців додалися покупці з континентальної Європи та США. На початку ХХ століття (час перших систематичних досліджень) торгівля чаєм продовжувала залучати до роботи на територіях, що охоплювали села та договірні порти, більше людей — селянські сім’ї, жінок, дітей, сезонних робітників і вантажників, — ніж будь-яка з ранніх міських галузей промисловості Китаю. У відповідь з’явилися конкурентні виробництва в колоніальній Індії, на Цейлоні, в Японії, Тайвані та Нідерландській Ост-Індії. Тоді як більшість істориків зосереджують свою увагу деінде, китайська чайна торгівля зростала більше, ніж будь-коли, й мала все глибші зарубіжні зв’язки.

Торгівля чаєм відкрила Китаю шлях до глобального капіталізму. Чай продавали прямо й опосередковано в обмін на опій з Патни, перуанське срібло, карибський цукор, англійський текстиль і бірманський рис. Така діяльність стала першим справжнім глобальним розподілом праці, що тримався на регіональній спеціалізації товарних культур колоніального світу. Так описав це Вільям Едуард Беркхардт Дюбуа у книзі «Чорна реконструкція» (1935): «...темне й величезне море людської праці в Китаї та Індії, у південних морях та всій Африці, у Вест-Індії та Центральній Америці та в США... виробляє сировину та розкіш світу — бавовну, шерсть, каву, чай». Цей глобальний розподіл праці також змінив китайську сільську місцевість у динамічному новому напрямку.

 

"Чай продавали прямо й опосередковано в обмін на опій з Патни, перуанське срібло, карибський цукор, англійський текстиль і бірманський рис."

 

Протягом більшої частини XX століття західні експерти розглядали Китай як докапіталістичне суспільство. Зазвичай вони ототожнювали «капіталізм» з індустріалізацією та інноваціями, дивовижними досягненнями, такими як парові двигуни, металургійні заводи та прогрес хімічної промисловості й машинобудування. Ці технологічні прориви відрізняли «Захід» від «решти». І оскільки їх не було в Китаї, його (та значну частину Азії) визначали як «докапіталістичний».

Якщо дивитися здалека, китайська торгівля чаєм ХIX століття підтверджує цю думку, бо купці та селяни продовжували використовувати традиційні знаряддя та прийоми. Буддійські ченці за часів династії Тан (618—907) першими почали регулярно продавати чай. Ранні методи виробництва були трудомісткими: пресування листя в цеглини або подрібнення його до стану порошку (методи, які сьогодні збереглися, наприклад, у виробництві юньнаньського чаю пуер і японського матча). Добре знайомий вид чаю зі смаженого сипкого листя вперше був задокументований у 1539 році, лише за декілька десятиліть до його першої подорожі на захід. Сорти зеленого чаю походили з району Хойчжоу в південно-східній провінції Аньхой, де записи відносять його винахід до часів правління імператора Чжу Цзайхоу (1567—1572), а метод виробництва поширився на південь до гір Уїшань на північному заході провінції Фуцзянь, де ченці винайшли «червоний чай» (хун ча) — новий вид напівокисленого темного листя, відомого у всьому світі як «чорний чай».

 

Сортування чаю, 1869 рік. Джерело: The Met Museum, New York
 

За даними дослідників ХХ століття, перший етап виробництва чаю із сипкого листя полягав у тому, що селяни, переважно жінки, вирощували та збирали листя, а потім злегка обсмажували його, щоб запобігти надмірному окисленню. Сім’ї нагрівали листя в тих же кухонних воках, які використовували для приготування їжі. Потім вони відносили листя у великих міхах на місцевий ринок, де купці, які хотіли отримати нижчу ціну, знали, що можуть використати час як важіль: вони могли чекати довше за селян, бо листя поступово гнило в мішках. Купці завершували процес обробки у власних імпровізованих майстернях, зазвичай у вільних кімнатах своїх домівок чи невеликих орендованих будинків. Вони наймали місцевих сезонних працівників і мігрантів із сусідніх повітів для сортування (просіювання), скручування, смаження та пакування. Їхні знаряддя були не складнішими за бамбукові кошики та дров’яні печі.

Хоча розробка знарядь і технологій є ознакою сучасної промисловості, ми не повинні зациклюватися на них, нехтуючи аналізом людської діяльності та суспільного життя. Девід Лендіс, поважний історик європейської промислової революції, наголошував на важливості технологічних інновацій і стверджував, що прагнення до підвищення продуктивності «було невідомим» в імперському Китаї. Натомість «великою чеснотою була зайнятість — невпинна старанність у виконанні власних завдань». Як доказ, у книзі «Революція в часі. Годинники й виробництво сучасного світу» (1983) він вказав на відсутність у Китаї, на відміну від Європи, механічних годинників та приладів для вимірювання часу, які могли б точно оцінювати та регулювати продуктивність.

 

"В сільській місцевості провінції Аньхой керівники регулювали виробництво чаю за допомогою оригінального пристрою для вимірювання часу — ароматичних паличок, які горіли повільно і з постійною швидкістю."

 

Проте китайська історія демонструє, що нам не потрібно знаходити конкретні передові технології, щоб виявити поширеність того, що Макс Вебер називав «капіталістичним духом», або віри, як говорив Вебер, цитуючи Бенджаміна Франкліна, що «час — це гроші». Так вже було в Китаї після опійних війн, комерційному аграрному суспільстві, яке швидко змусили до виробництва та конкуренції в нових масштабах на глобальному промисловому ринку. Як наочну ілюстрацію можна взяти своєрідні методи вимірювання часу, які справді використовувалися в китайських чайних районах і, хоч вони й були далеко не передовими, безперечно розвивалися протягом ХІХ століття.

У 1810-х роках Семюел Бол був інспектором Ост-Індійської компанії в південному порту Кантон. Хоча він ніколи особисто не спостерігав за виробництвом чаю, він дізнався від інформаторів, що в сільській місцевості провінції Аньхой керівники регулювали виробництво чаю за допомогою оригінального, здавалося б, екзотичного пристрою для вимірювання часу — ароматичних паличок, які горіли повільно і з постійною швидкістю. Вони могли бути різних розмірів, але загалом були розраховані на 40 хвилин. Практика вимірювання часу за допомогою спалення ароматичних паличок або мотузок бере початок у V столітті в Китаї та Японії. Це той самий принцип, який застосовують у пісочних і водяних годинниках, що зустрічалися в інших регіонах стародавнього світу. Поодинокі дані свідчать, що пахощі використовували і в сучасному Китаї — для вимірювання часу під час видобутку вугілля та зрошення сільськогосподарських земель.

 

Кваліфіковані робітники нагрівають чайне листя у великих воках. Джерело: Working Knowledge

 

У книжці «Звіт про вирощування й виготовлення чаю в Китаї» (1848) Бол писав, що китайські торговці чаєм використовували спалення ароматичних паличок для вимірювання тривалості різних етапів смаження чаю. «Час смаження, — писав він, — вимірюється пристроєм, який називають “Че Хян”» (або чжи сян, що означає «паличка пахощів»). Чому було потрібно слідкувати за часом у процесі виробництва чаю? Тут китайська промисловість мала багато спільного з першими великими промисловими плантаціями цукрової тростини, які ставали все більш потужними в Карибському басейні приблизно в той же період. У книзі «Солодощі й влада» (1985) американський антрополог Сідні Мінц пише, що два чинники пояснюють індустріальне відчуття часової дисципліни, характерне для цих великих маєтків. По-перше, існував природний стимул до обробки цукрової тростини, перш ніж вона зіпсується, часто за добу; по-друге, плантатори відчували соціальний тиск ринкової конкуренції до мінімізації витрат на виробництво. Схожу динаміку можна було спостерігати на іншому боці світу — в долинах центрального Китаю.

 

"Десятки років після опису Бола вимірювання часу за допомогою спалення пахощів почали використовувати для регулювання трудових практик у південних районах провінції Аньхой."

 

Оскільки чайне листя є природним швидкопсувним продуктом, то його якість залежить від своєчасного смаження, сортування та скручування. За часів досліджень Бола торговці стежили за цими процесами, піклуючись про збереження природних фізичних якостей кінцевого продукту. Часові одиниці служили вказівками, але окремі працівники могли коригувати тривалість, якщо це було необхідно. «Хоча смаження регулюється мірою часу, яку визначають як один че хян, — писав Бол, — але цей пристрій використовують більше як орієнтир, ніж як правило». Працівники отримували зразки і, як у кулінарному рецепті, мали свободу обсмажувати чай довше або менше, поки листя не набуде потрібного кольору та вигляду.

Ми також знаємо, що через десятки років після опису Бола вимірювання часу за допомогою спалення пахощів почали використовувати для регулювання трудових практик у південних районах провінції Аньхой. Цзян Яохуа, купець із повіту Шесянь в районі Хойчжоу, керував успішною чайною фабрикою в торговому місті Тунсі, звідки щовесни постачав тисячі фунтів листя до Шанхаю. У своєму посібнику з виробництва чаю він зазначав, що спочатку обсмажувачі мали перемішувати листя на прохолодному повітрі, поки «не згорить 80—100% ароматичної палички», а потім притиснути листя до тепла, поки не згорить «половина ароматичної палички». Нарешті, робітник повинен був залишити котел безпосередньо над вогнем на час горіння двох ароматичних паличок і трьох чвертей.

 

Робітники скручують чайне листя. Джерело: Working Knowledge

 

Опис процесу в посібнику Цзяна збігався з попереднім звітом Бола в тому, що стосується підтримки високих стандартів якості продукту. Але тепер він також був розроблений для створення повного циклу з 18 ароматичних паличок, тобто розкладу 12-годинного робочого дня. Цзян Яохуа склав графік, який максимізував можливий обсяг виробничої діяльності, враховуючи фізичні межі людської робочої сили. Десятиліття потому соціальний дослідник на ім’я Фань Хецзюнь відвідав чайні райони Хойчжоу та прокоментував наслідки такого робочого дня з 18 паличок. «За цей час, — писав він, — один день праці над смаженням повністю виснажує м’язову силу». Фань Хецзюнь також зауважив, що ароматичні палички тепер спалювали для регулювання заробітної плати найманих працівників:

«Взявши чотири кошики за одну зміну, кваліфіковані працівники можуть заробити чотири одиниці заробітної плати, при цьому кожна одиниця дорівнює [близько 15 центів]. Некваліфіковані працівники, які встигають обсмажити лише два кошики за зміну тривалістю у 18 паличок, заробляють лише дві одиниці заробітної плати».

В рамках цього напруженого графіка ароматичні палички використовували для того, щоб націлити працівників на виконання завдань, залишаючи мало місця для гнучкого ставлення до процесу виробництва, поширеного в часи Бола.

 

"Експорт чаю впевнено зростав до кінця ХІХ століття, досягши максимуму у 295 мільйонів фунтів у 1886 році."

 

Тож, хоча купці Хойчжоу продовжували спалювати старомодні ароматичні палички для вимірювання часу, характер їх застосування змінився. Спочатку виробники чаю переймалися створенням найкращого продукту, тобто орієнтувалися на споживання чаю. Зрештою, торговці використовуватимуть пахощі для регулювання діяльності з метою максимізації виробництва. Вимірювання часу більше не було пасивною функцією природних процесів обробки чаю; скоріше абстрактні одиниці часу тепер слугували активному регулюванню фізичної активності робочої сили. Це не була сліпа доіндустріальна «зайнятість» заради самої себе, як її описав Лендіс, а цілеспрямований імпульс до підвищення продуктивності людської праці.

Знаходячись під тиском вимоги працювати якомога довше та ефективніше, керівники в Хойчжоу доводили працівників до межі можливостей їхніх тіл і за неї. Фань Хецзюнь писав, що обсмажувачі чаю «мали схилятися ближче до пічного вогню», де «сонце та піч разом виснажують працівника». Описуючи чайну мануфактуру в Тунсі 1930-х років як «паровий кошик» (чженлун), він зазначив: «Оскільки праця настільки важка, то робітники іноді отримують сонячний удар такої сили, що падають без духу».

 

 

Пакування готового чаю в дерев'яні скрині. Джерело: Working Knowledge

 

Чому торговці так сильно експлуатували своїх працівників? Одним словом, через конкуренцію. Експорт чаю впевнено зростав до кінця ХІХ століття, досягши максимуму у 295 мільйонів фунтів у 1886 році. Проте ціни почали знижуватися ще в кінці 1860-х років, що відображало надмірне постачання чаю китайськими виробниками. Протягом перших десятиліть після відкриття договірних портів батько Цзяна Яохуа, Цзян Веньцзуань, переніс чайний бізнес з Кантона до Шанхаю, де наштовхнувся на труднощі. Своїй наложниці він писав, що «сімейний бізнес перебуває в кризі; він зникає без сліду». До кінця століття нова конкуренція з боку чайних плантацій східної Індії та Цейлону завдала нищівного удару по китайській чайній торгівлі.

Спочатку торговці не зрозуміли, що сталося. Як писав один чиновник династії Цін у 1887 році: «Ті, хто знаходиться в гущі торгівлі, виглядають розгубленими, ніби перебувають у хмарах і тумані» (юньу чжун). 1903 року в одному шанхайському звіті вже заявляли, що «оскільки Цейлон нині виробляє так багато чаю…, то китайським дилерам стає ще важче продавати свої товари». Зіткнувшись із такими конкурентами-виробниками, Цзян Яохуа та інші торговці чаєм шукали будь-які способи скоротити витрати.

 

"Нова конкуренція з боку чайних плантацій східної Індії та Цейлону завдала нищівного удару по китайській чайній торгівлі."

 

У районах гірської системи Уїшань, де виробляли чорний чай, практикували схожу трудову дисципліну. Як і в Хойчжоу, знаряддя й технології, здавалося, не змінювалися віками, але зосередження уваги на технологічній спадкоємності вводить в оману щодо характеру та природи виробництва й економічного життя виробників. Трудові підрядники, відомі як баотоу, із сусідньої провінції Цзянсі, навіть не використовували старомодні пахощі для вимірювання часу. Натомість вони зверталися до ряду звичаїв і міфів, щоб дисциплінувати працівників, багато з яких були бідними селянами з економічно депресивного повіту Шанжао. У 1930-х роках дослідник Лінь Фуцюань став свідком цих традицій і засудив їх як забобонний містицизм.

 

Носильники тюків із чаєм. Вага одного тюка — 108 кг. 1908 рік

 

Наприклад, Лінь зазначав, що в горах Уїшань підрядники щодня без попередження оголошували загальний перекур. Під час перерви збирачі листя передавали свої кошики баотоу, які на місці зважували й записували дані. Це несподіване «приховане зважування» (аньчен) було технологічно простим, але працювало подібно до ароматичних паличок у Хойчжоу. Одночасно зупиняючи збирання чаю, керівники встановлювали базовий показник «внеску» для вимірювання «доробку» кожного працівника і, відповідно, його відносної ефективності. Керівники не намагалися вимірювати час за допомогою механічних пристроїв. Проте вони мали прості та ефективні способи винагородити працівників, які збирали найбільше листя, та покарати тих, хто збирав найменше. Лінь Фуцюань добре розумів, що «заробітна плата за збирання чаю визначається на основі принципу ефективності [сяолюй], з ретельними правилами та чіткими винагородами й покараннями». Знову-таки, не потрібно було ніяких механічних годинників, щоб встановити для працівників новий режим продуктивності.

 

"Вночі робітників відривали від сну та відправляли на фабрики, де вони під пильним наглядом обсмажували, скручували та сортували листя."

 

Після збирання листя вдень залишали назовні окислюватися, що надавало йому характерний темний вигляд. Вночі робітників відривали від сну та відправляли на фабрики, де вони під пильним наглядом обсмажували, скручували та сортували листя. Знову ж таки, керівники винагороджували й карали сортувальників залежно від швидкості. Швидкий працівник міг обробити сім кошиків за одну зміну, а повільний — лише чотири. Насправді, найповільніші були змушені сортувати листя під олійною лампою від сутінків до світанку, коли вже починалася наступня зміна збирання листя просто неба. Це була вимоглива й невблаганна система, що й віддзеркалила популярна серед працівників пісня:

Після закінчення Цінміну починаються зернові дощі [гуюй],

І мої думки повертаються до Чонгана, як жалюгідно,

День за днем проводити біля кущів,

Три ночі проходять без двох ночей сну.

Згідно з неокласичною та марксистською економікою, сучасний капіталізм міг початись лише з повним відчуженням та комодифікацією землі, праці та сировини, тобто з приватизацією спільного майна та руйнуванням старих суспільних устроїв, таких як селянське землеробство, рабство й кріпацтво. Тільки тоді селяни та звільнені люди повністю потрапили під владу ринкових стимулів або, якщо говорити оптимістично, лише тоді підприємства могли розподіляти ресурси найефективніше. Такі кроки вважалися необхідними для розвитку сучасного індустріального відчуття часу, що найповніше відобразилося в механічних годинниках, для формування умов виробництва та праці в промисловості.

 

Вирощування й приготування чаю. Гравюра XIX століття. Невідомий художник

 

Однак в умовах китайської торгівлі чаєм селянство вирощувало чайні кущі на власній землі, а майстерні діяли в приватних домівках. Працівниками були або члени сім’ї, яким не платили, або мігранти, яких наймали сезонно. Реалії виробництва чаю в Китаї суперечать консенсусу як традиційної неокласичної, так і марксистської економіки, що походить від євро-американського історичного досвіду. Ці теорії протиставляли пролетарів та осіб, що максимізують прибуток, традиційним (і колоніальним) постатям — кріпакам, рабам і селянам. Проте в сільських чайних районах Китаю купці й керівники реагували на падіння міжнародних цін, вимірюючи та регулюючи робочий час своїх працівників за допомогою підходу, який за духом і сутністю був промисловим.

 

"Не потрібно було ніяких механічних годинників, щоб встановити для працівників новий режим продуктивності."

 

Ці сцени з життя торгівлі чаєм говорять про те, що повсякденне життя китайського селянина ХІХ століття вже керувалося ринковою логікою набагато більше, ніж визнавали навіть сучасники. Китайські письменники пізньої імперської доби, як правило, описували сільську місцевість як сукупність незалежних малих фермерських господарств. Але економічна реальність була складнішою. Сільська чайна майстерня Цзяна Яохуа трималась на авансових позиках від фінансистів у Шанхаї та інших договірних портах. Для домогосподарств, які вирощували чай, він становив у середньому 60% доходу, і навіть цього навряд чи було достатньо, щоб забезпечити їх їжею та безпекою. Щоб пережити зимові місяці, домогосподарства в Хойчжоу часто брали позики у вигляді зерна, а в обмін вони закладали майбутні врожаї чаю, які мали отримати навесні. Могло здатися, що чай, який вони продавали, був продуктом їхньої землі, а отже — їхньою власністю. Насправді, ще до того, як його навіть зібрали, листя було вже продане купцям. Тому незважаючи на заклики чиновників імперії Цін, таких як Бянь Баоді (1824—1893), генерал-губернатора провінції Фуцзянь, відмовитися від товарних культур та повернутися до життя самодостатнього сільського господарства, ці сім’ї не могли просто вирощувати садовину й городину для власних потреб. Щоб вижити, вони мали виробляти продукцію для ринку, а значить — конкурувати з багатьма іншими виробниками по всій Азії.

Це поєднання атавістичних соціальних форм із сучасною економічною динамікою також характеризувало виробництво багатьох інших товарів, чиї шляхи перетиналися з чаєм на початку сучасного розквіту торгівлі. Цукор і бавовну вирощували поневолені африканці, текстиль пряли й ткали під примусом молоді жінки в Англії, а опій постачали фермери Патни, яких душили податками.

 

Розвантаження чайних суден в Ост-Індських доках. Ілюстрація в London News, 26 жовтня 1867 року

 

Щодо колоніальної чайної індустрії Ассама в Індії, головного конкурента Китаю, то там британські плантатори спиралися на систему наймитства, яку чиновники визначали як продовження багатовікових законів «господаря й слуги». Це були далеко не вільні відносини. Але наглядачі все одно намагалися вичавити ще більше з безправних «кулі», переважно жінок, яких набирали з усієї Східної Індії, щоб розчистити землю, збирати й обсмажувати чай. У книзі «Чай» (1897) англійський плантатор Девід Кроул зауважив:

«Зараз кулі виконують набагато більше роботи, ніж 20 або 30 років тому. Щоденне завдання (ніррік) для таких робіт, як наприклад рихлення ґрунту, збільшилося на 25—30%, ніж було раніше».

Плантатори та наглядачі досягали такого підвищення продуктивності частково завдяки винахідливій організаційній тактиці, а частково через побиття, примус і нагляд за невільною робочою силою. В результаті цих надзвичайних зусиль і перетворень в Азії чай став найпопулярнішим напоєм у світі після води й досі зберігає цей статус.

 

"Сьогодні глобальний розподіл праці охоплює не лише капіталомісткі, вертикально інтегровані підприємства, але й горизонтальні мережі трудомістких фабрик, що за формою нагадують китайські чайні майстерні минулих епох."

 

У Китаї, як і в Індії та значній частині світу, капіталізм часто поширювався завдяки новому використанню «традиційних» прийомів і технологій. У випадку китайської чайної торгівлі не було нічого незвичайного в спаленні ароматичних паличок для вимірювання часу. Однак розробка своєрідних методів залучення цієї практики до сучасного режиму накопичення стала новаторством.

 

 

Останні десятиліття глобалізації дали зрозуміти, наскільки капіталістична експансія завжди була нерівномірною й ішла шляхом найменшого опору, привласнюючи будь-які доступні технології, матеріали та людей. Сьогодні глобальний розподіл праці охоплює не лише капіталомісткі, вертикально інтегровані підприємства, але й, особливо в постколоніальному світі, горизонтальні мережі трудомістких фабрик (деякі з яких розташовані в жилих кімнатах), що за формою нагадують китайські чайні майстерні минулих епох. Саме завдяки своїй трудомісткості такі фабрики для виробництва автомобілів, текстилю та електроніки виявилися дешевшими, гнучкішими та пристосованішими до змін ринкових умов, ніж їх попередники середини ХХ століття. Такі стратегії сприяли «піднесенню» Східної Азії в кінці XX століття, і з того часу вони були експортовані до Китаю, де почалося економічне зростання і де зараз уряд прагне відновити колишній статус країни на світовій арені — як це було в добу «шинуазрі».

З кінця XX століття історія Азії відіграє ключову роль у трансформації глобальної політичної економіки, але її часто маргіналізують у розповідях про неоліберальний капіталізм, які зосереджуються на горстці інтелектуалів Європи й Америки. Зі свого боку, ці розповіді не здатні осмислити піднесення Китаю без глибшого розуміння того, як історія капіталізму вже давно переплітається з історією цього регіону. Якщо наша мета полягає в тому, щоб розповісти більш цілісну історію, то цінною відправною точкою стане визнання, що Китай і — ширше — Азія не були простими спостерігачами народження капіталізму у XVIII столітті в Європі. Від самого початку жителі цього регіону допомагали живити потоки накопичення капіталу (особливо через торгівлю чаєм), що охоплювали земну кулю та створювали об’єктивні стимули для розширення та прискорення. Ця соціальна динаміка, спільна з рештою індустріального світу, часто залишається непоміченою, бо вона виражалася своєрідними місцевими способами.

Переклав Павло Шопін за публікацією: Liu, A., 2020. "Tea and capitalism". In: Aeon. Available 11.08.2020 at: [link].

 

Читайте також:

Цукор і піт: експлуатація та споживання в історичній антропології Сідні Мінца (Володимир Артюх)

Едвард Саїд і марксизм: нотатки на полях «Орієнталізму» (Стас Сергієнко)

Марксизм и евроцентристский диффузионизм (Джеймс М. Блаут)

 

Залишити коментар