Кола пекла: від маніпуляційного кабінету до батьківських форумів

  • 19 січня 2018
  • 9622
Кола пекла: від маніпуляційного кабінету до батьківських форумів

Анна Сарапіон

В останній тиждень всі соціальні мережі кишать темою вакцинації. Викликано це спалахом кору. Два умовних табори — «за» та «проти» — вже не вперше зіштовхуються лобами. Прихильники вакцинації часто допускають дуже  різкі висловлювання на адресу батьків, що не вакцинують своїх дітей. Але спроби глибше зрозуміти причини такої поведінки, на жаль, рідкісні — частіше все зводиться до поширення образу таких батьків як «антипривівочників».

Я особисто не належу до жодного з таборів, виступаю за здоровий підхід до вакцинації та за обов’язкові щеплення. Ми країна третього світу, хоч багато хто заперечує. Я просто не можу собі дозволити ігнорувати це, бо маю відповідальність — дитину. Та основну проблему навколо щеплень треба вирішувати, на мою думку, трохи інакше, аніж залякувати людей, наполягаючи на обов’язковій вакцинації. Потрібно постійно попереджувати, нагадуючи про важливість колективного імунітету, який може бути сформований лише внаслідок охоплення вакцинацією понад 95% населення.

Нижче наведу низку проблем, з якими я зіткнулася особисто.

1. Інформативна робота стосовно вакцинації у державних поліклініках не ведеться. Так, з календарем щеплень ознайомлюють, зазначають, які вакцини обов’язкові, а які — ні. Ось і все. Лікарі не говорять про самі вакцини та їхнє походження, не кажуть, які наслідки будуть, якщо зробити щеплення, а якщо — ні. Це не перебільшення, а власний досвід. У кабінеті маніпуляції майже ніколи, якщо сам не просиш, не показують саму вакцину, не повідомляють про те, як вона зберігалась, про терміни придатності тощо. Якщо лікар не скаже про можливі реакції, то вакцинолог — теж. А реакція може бути, і це залежить від особливостей організму. Медики замовчують ускладнення, які бувають у дітей після щеплень, а якщо батьки звертаються з цим питанням, то все заперечують. Тож батьки бояться не так щеплень, а наслідків, які не на державному рівні ніхто не хоче підтвердити та допомогти їх подолати. Перед тим, як інформувати батьків про вакцинацію, треба завірити, що в разі негативних наслідків буде допомога — як моральна, так і фінансова. В США, наприклад, є фонди, які допомагають дітям, постраждалим від щеплень. Можливо, якби в нашій країні було щось схоже, батьки б не купували фальшиві довідки.

З першим приходом до поліклініки, потрапляєш на конвеєр. Перший прийом: «У вас є БЦЖ? Ні? Треба». Тобі навіть не пояснять нічого. В черзі в маніпулятивний кабінет зі мною стояла жінка. Я спитала її, чи вона на БЦЖ, а вона відповіда: «Не знаю. Медсестра сказала, що це щось від туберкульозу». Тут стає зрозуміло, що поінформованості або ж немає, або вона не діє. Людина йде робити щеплення двотижневому немовляті й не знає, від чого саме й що їй чекати. Я не звинувачую маму, я кажу, що система не працює й практика це підтверджує.  

2. Нові назви — старі хвороби. Це стосується рекомендованих щеплень. Чомусь деякі лікарі не дуже хочуть говорити про них. Хтось каже, що це новомодні вакцини, а батьки поширюють чутки, що таких хвороб не було в їхньому дитинстві. На тлі цього постає питанням, чи це не маркетинг. Водночас під сумнів підпадає список обов’язкових щеплень. Медики не йдуть на діалог із пацієнтом. Вони спочатку переконують та залякують, а потім засуджують. Ставлення до пацієнта на неналежному рівні.  Якщо батьки діють не за протоколом, який є в кабінеті дільничого, на них тиснуть, щоб вони писали заяву про відмову від вакцинації. Їхні думки та сумніви навіть не слухають, щоб аргументовано або спростувати все, або підтвердити. Довіри немає.

3. З огляду на першу проблему батьки просто змушені шукати або допомоги в інших лікарів, або ставати «педіатрами» для своєї дитини. Так трапилося й зі мною. Я прочитала безліч коментарів багатьох спеціалістів, поспілкувалась із купою медиків та батьків, дізналася все про вакцинацію та вирішила, чи варто робити щеплення, коли та чим. Це зробила я, але цього могли не зробити інші внаслідок браку часу або з інших причин. Більшість одразу береться засуджувати батьків: вони, мовляв, народжували дітей і навіть не хочуть приділити час на пошук інформації. Але тут питання й до дільничих лікарів: а чому вони залишають цих батьків на самоті, а потім звинувачують у тому, що вони читають багато зайвого в інтернеті? Фільтрувати новини занадто складно в такому потоці інформації.  Може, ситуація змінилася б, якщо провели б кілька лекцій та бесід із батьками й тими, хто тільки планує стати ними.

4. «Вакцин наразі немає. Ми очікуємо. Вас записати в чергу?» — саме так я чекала на третю дозу АКДС для доньки. Це ще одна з причин, чому більшість дітей не щеплена. Коли наша дитина народилася, в пологовому будинку ми дали згоду на вакцинацію тільки проти туберкульозу, але вакцини не було в наявності. Всі знають, що завжди дітки щеплювались тільки російським препаратом, а тоді була проблема з поставками. Я не знаю, яка ситуація зараз. Ми чекали місяць, а потім завезли болгарську вакцину, про яку ніде не було інформації. На батьківських форумах писали, що вона погана, неочищена й дає побічні ефекти. Всі мої знайомі не робили щеплення нею. Дільнича лікарка не змогла пояснити абсолютно нічого. Я пішла далі й дізналась, що небезпеки немає. Ризикнула — й дитині зробили щеплення. Наслідків не було. Російська вакцина з’явилась приблизно за шість місяців після цього в приватних клініках за чималі гроші. Такі очікування змушують нас не робити того, про що ми не знаємо або що нам не можуть пояснити.

5. Із очікуванням все зрозуміло, а тепер поговорімо про те, чому ще люди все-таки залишаються у таборі «проти», коли навіть вакцина вже є в наявності. Все просто: це не безкоштовно. Консультація лікаря, обов’язкова перед щепленням, у приватних клініках коштує від 400 до 700 гривень. Пройти в той же день лікаря в державній лікарні не маєш права. Часто вимагають й результати аналізів, які теж коштують чимало, але це взагалі не є обов’язковим. Сама вакцина може коштувати до 1000—1500 гривень. Думаєте, в усіх є така можливість? Чи покривають це 860 гривень допомоги на дитину? Люди, які хочуть зробити дитині щеплення, змушені відмовлятись від них. Мінімальна заробітна плата в Україні — 3723 гривень, мінімальна плата за комунальні послуги — від 1000 гривень. Додайте сюди харчування — і виходить, що виживання для людей стає пріоритетом. Чи людям задихнутись у кредитах?

Жодна епідемія не вигідна керівництву Міністерства охорони здоров'я. Виконувачка обов'язків міністра охорони здоров'я Уляна Супрун за останній тиждень у всіх своїх коментарях наголошує, що епідемії кору в країні немає. Це зрозуміло, бо епідемія ставить під сумнів спроможність МОЗ виконувати свої функції та медичну реформу загалом.

Така ситуація зараз склалася через недостатню освіченість батьків, недовіру до медиків, купівлю довідок та заперечення на державному рівні наслідків та ускладнень від вакцинації. Більшість наївно сподівається, що медична реформа все змінить на краще. Раніше навіть ніхто подумати не міг, що в XXI столітті ми будемо мати епідемію кору та менше 50% вакцинованих від цієї хвороби в Україні.

 

Читайте також про способи уникнення паніки під час епідемій:

Эпидемия, паника и культура отрицания

 

Рекомендовані

Залишити коментар

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери