Яків Яковенко
Передмова редакції
Соціальна критика є найважливішою функцією нашого видання. Тому поряд із відповідним аналізом дійсності Майдану, структур та дискурсів, що народилися чи ствердилися під час Майдану, ми прагнули представити аналіз Антимайдану, структур та дискурсів, що постали з нього чи поряд із ним. Для цього редакція звернулася до Всеволода Петровського, людини, яка навесні зарекомендувала себе своєю критичною позицією і перебувала на той момент безпосередньо у зоні конфлікту. Проте, коли ми змогли взяти в нього інтерв’ю, Петровський уже був бійцем одного зі збройних формувань ЛНР, бригади «Привид» («Призрак») 1. Суттєва частина наших редакторів виступила категорично проти публікації інтерв’ю із людиною, яка є учасником військового конфлікту, що в їхніх очах не має нічого спільного із класовими інтересами трудящих. Проте нам було шкода відмовлятися від такого цікавого матеріалу взагалі, а тому з’явилася ідея використати цей текст у якості джерела для аналізу мотивацій тих лівих, які долучилися до військових формувань з того чи іншого боку конфлікту. Для повноти картини було вирішено взяти для аналізу інтерв’ю також і в іншого комбатанта — бійця колишнього добровольчого батальйону «Айдар» Максима Осадчука 2. Поки точилися дискусії, у зоні бойових дій загинув один з авторів інтерв’ю — Всеволод Петровський.
Смерть кожної людини — це трагедія для рідних та близьких. Для інших людей — це як мінімум нагадування про те, що за статистикою втрат військового часу стоять індивіди. Це дуже проста теза, але для того, щоб її не забувати, часом варто залишати поза дужками все інше.
Петровський боровся за свою картину світу і за той проект, про який він пише у своєму тексті. Сповнена співчуття до його батьків і друзів, Редакція вважає за потрібне нагадати, що по обидва боки фронту знаходяться люди, в яких є батьки, кохані, друзі. І кожна трагедія — це часточка загальної Трагедії війни. Проте це все не змінює того факту, що проекти та системи інтерпретацій дійсності, які відстоюють автори в своїх інтерв’ю та на полі бою, є різними. Часом схожими, часом прямо протилежними, про що йтиметься у тексті нижче.
Усвідомлення чужого болю не має стати приводом для відмови від аналізу. Навпаки, це усвідомлення штовхає нас на пошук шляхів зменшення шкоди від війни сучасної та профілактики війни майбутньої. Саме тому текст Петровського, одного із учасників і жертв війни, буде розглядатися на тих саме правах, як і текст іншого автора.
З огляду на ангажованість текстів та болючість теми, було прийнято рішення використати два проблемні тексти в якості матеріалу для аналізу, не сприймаючи це джерело як відображення певної реальної картини, а як такий матеріал, що відкриває перед нами світоглядні установки авторів, їхні риторичні стратегії, системи аргументації активних учасників протестів та військового конфлікту, що вважають себе лівими, з різних сторін конфлікту. Такий аналіз потребує уваги до дрібниць та вкрай інтенсивного читання. Висновки щодо тексту не є висновками щодо авторів чи реальних подій, хоча й можуть вказувати на реальність поза текстом.
Текст Петровського більше схожий не на інтерв’ю, а на полемічну статтю у формі інтерв’ю, що дає значно більше матеріалу для аналізу, але й ускладнює його. На жаль, обсяги статті не дають змоги зупинитися на деяких моментах більш детально, а дещо довелося взагалі пропускати. В той час як для іншого автора, Максима Осадчука, важливо обґрунтувати власну участь у бойових діях як лівого активіста, для Петровського таке обґрунтування є його безпосередніми службовими обов’язками як військового журналіста, а згодом і працівника політичного відділу бригади «Привид». Попри те, що порівнювати ці тексти не дуже правильно з огляду на різницю жанрів, усе ж іноді таке порівняння виглядає продуктивним.
У тексті ми лише кілька разів говоритимемо про реальне Майдану, Антимайдану та конфлікту на Сході країни. Аналізовані тексти більшою чи меншою мірою включені до дискурсу інформаційної війни, тож можуть хіба сказати щось про ту реальність, яку бачать або прагнуть показати автори. Проте кілька моментів, що натякають нам на справжню ситуацію, будуть проартикульовані. Здебільшого йдеться не про свідоме маніпулювання читачем, а про ту «правду», в якій себе автори переконали.
У таких питаннях, як написання слова «республіка», «майдан», «революція» та інших з великої чи малої літери порівняння видається важливим. Вживання великої літери в одних випадках і невживання в інших може дещо сказати.
Іншою проблемою є питання запису інтерв’ю, адже обидва з них не є розшифровками розмови, а дистанційними відповідями на питання, що їх поставила редакція. Текст Осадчука писався у більш стислий термін, ніж текст Петровського, проте обидва мали час на те, щоб зробити обробку власних тестів, зокрема піддати їх самоцензурі з тих чи інших міркувань. Іншим дуже дивним моментом, що ускладнює порівняння, є те, що опитувальник до цих двох інтерв’ю не збігається, а суттєво різниться щодо деяких деталей. Іноді здається, що питання просто підлаштовували під відповідь заднім числом, що є нормальною журналістською практикою, але неприпустимою для історичного інтерв’ювання.
Обидва автори розглядають «Спільне», в номері якого мали вийти інтерв’ю, як трибуну; докази цього трапляються в їхніх тестах. Проте якщо в Осадчука такі прийоми, як заочне полемізування чи звернення до публіки, відповідь на непоставлене питання чи відсутність прямої відповіді зустрічаються два-три рази, то текст Петровського рясніє такими зверненнями і полемізуваннями, апеляціями до традиції та до етичного.
Осадчук кілька разів вживає відносно загальноукраїнського Майдану назву «революція», а кілька разів слово «повстання». Перше слово вживається у зв’язці з іншими: українська, загальнонародна демократична. Або без жодних слів з маленької літери, що може свідчити про те, що велика літера зарезервована автором для іншої революції. Слова «Майдан», «Євромайдан» та «Антимайдан» написані всюди з великої літери, крім одного місця, де йдеться про регіональні майдани в множині. Тобто унікальні явища автор виділяє великою літерою (робить власною назвою), незалежно від свого ставлення до них. Поштовхом для цього може бути те, що саме велика літера вжита в опитувальнику. Попри це, у Петровського ці слова написані з малої літери, на відміну від кількох інших.
Соціальний склад протестних виступів, їхні причини та роль різних агентів Осадчук описує в таких фрагментах:
«Начало Майдана в Крыму стоит отсчитывать с 1 декабря 2014 года, когда в Симферополе оппозиционные на тот момент партии, общественные организации и просто люди, возмущенные жестоким разгоном студентов в Киеве, вышли на демонстрацію».
У цьому фрагменті, у переліку агентів можна відчитати їхню роль, на думку Осадчука, — принаймні на момент початку протестів. Зазначені також мотивації цих агентів: для партій — це опозиційність (змінна характеристика), для «просто людей» — реакція на акт державного насильства. Наявна нечітко проаритикульована теза про широку соціальну базу протестів, яка кілька разів зустрічається в тексті. Цікаво, що для громадських організацій не вказано мотивацію протестувати, з чого можна зробити в тому числі й такий висновок, що для автора їхня участь у протесті є очевидною, нормальною, в той час як участь партій та «просто людей» потребує пояснення. Окрім переліку, послідовності агентів та названих мотивацій, варто звернути увагу на підкреслений пасаж. У ньому автор виправдовує, з одного боку, певний рівень співпраці з партіями в той період, а з іншого — можливий виступ проти цих партій та їхньої політики тепер. Якщо фрагмент «возмущенные жестоким разгоном студентов в Киеве» віднести не до останнього агента в переліку, а до всіх трьох, то громадські організації і люди риторично протиставляються опозиційним партіям за допомогою уточнення або умови, за якої участь партій у протесті була можлива — їхня опозиційність «на той момент».
«Представители оппозиционных партий (Батькивщина, Свобода, УДАР) действительно инициировали акции крымского Майдана на первых порах, но со временем он стал широкой дискуссионной и политической площадкой, в деятельности которой принимали участие самые разные протестные силы: от местных ультраправых до анархистов и антифашистов. На каком-то этапе было принято решение не вести партийную агитацию в рамках крымского Майдана, а утвердить вместо этого совместный список требований и общую эстетику (национальный флаг и символика). Не все левые активисты, принимавшие участие в майдановских собраниях, остались этим довольны».
У цьому фрагменті автор так прагне підкреслити тезу про менш вагому, ніж вважається, участь у протестах партійної опозиції, що впадає у тавтологічне нагромадження слів та уточнень із відповідною конотацією: справді ініціювали, на перших порах, але з часом ситуація змінилася. Далі так само наголошується на тому, що політична платформа протесту була настільки широкою, наскільки можливо, й це долало партійний партикуляризм та робило загальнонаціональні символи єдиним можливим способом вираження. При тому автор вважає за необхідне підкреслити, що частина учасників протестів виступала проти цього через свою політичну позицію. Критика такого консенсусу, відповідно, звучить ізсередини і є частиною «загальнодемократичної революції», критикою з боку більш послідовних революціонерів, а не частиною «контрреволюції». Автор не говорить нічого про своє ставлення, належність чи неналежність до цієї групи. Тезу про «інтеркласовий» характер протестів автор розвиває далі:
«Большую часть постоянных участников регионального Майдана составляла интеллигенция: журналисты, преподаватели, гражданские активисты, представители партийной оппозиции. Были представлены студенты, мелкий бизнес и некоторое количество рабочих, ранее задействованных в социальных протестах».
У цьому фрагменті теза про широку соціальну базу протестів повторена у більш загостреному вигляді. Перелічені ті представники суспільства, що в тому чи іншому вигляді маркуються як прогресивні; така характеристика переноситься на протест загалом і надає йому атрибут універсальності у координатах, заданих Французькою революцією. Ми не знайдемо у тексті слів «нація», «народ» чи «третій стан», проте їх можна відчитати у таких переліках учасників і визначеннях на кшталт «загальнодемократична революція» чи «повстання проти диктатора».
Петровський не заперечує, що організатором і спонсором «антимайданівського руху» від початку була тодішня владна партія, проте стверджує, що на той момент саме цей факт і завадив руху стати масовим:
«Пока держалась старая власть – естественно, антимайдановские движения координировались и финансировались партией регионов. И, в том числе, поэтому не было широкого вовлечения жителей региона в эти движения. Чтобы не говорили о Донбассе, здесь никогда не было фанатичной преданности Януковичу […] Несколько демонстрантов сорвали с находящегося неподалеку офиса регионалов их партийный флаг и сожгли его на крыльце администрации.
[…] Люди почувствовали, что есть шанс построить общество без ярма крупного капитала – и крайне негативно реагировали на любые попытки Ахметова, Ефремова и других представителей ФПГ внедрить своих людей в ядро протестного движения. К сожалению – из-за огромного финансового и административного потенциала этих структур – полностью избежать этого проникновения не удалось. Это признал, сразу после своего освобождения из плена, и Павел Губарев, заявив, что на начальном этапе деньги у Ахметова брали все. Но и сегодня, в процессе внутренних конфликтов, между командирами ополчения нет худшего обвинения, чем назвать оппонента ахметовским ставленником».
Тут словосполучення «антимайданівські рухи» вжито у множині, що говорить нам про наявність кількох суб’єктів або структур протесту. Ці структури змогли залучити жителів регіону лише тоді, коли перестали асоціюватися зі «старою владою» – можливо, це є метафорою зі словничка Французької революції, «antient regime». Автор не стверджує, що з’явилися нові рухи, а лише говорить про більшу залученість населення до старих. Основних агентів протестного руху автор описує в іншому місці:
«Идейными вдохновителями выступлений, которые переросли в Русскую весну, стали две силы: представители местных пророссийских движений (естественно, это не секрет, получившие неплохое финансирование от определенных сил в России) и активисты местных отделений КПУ. В Донецке, например, КПУ организовывало круглосуточные дежурства у памятника Ленину – с которых и началось низовое протестное движение в моем городе. В Славянске секретарь местной партячейки Хмелевой стоял у истоков создания ополчения – еще задолго до появления Стрелкова. Но постепенно представители компарти были отстранены от активного участия в политической жизни республик […] коммунистическую партию ДНР, которую он пытался создать осенью, не допустили к ноябрьским выборам в парламент республіки».
Найбільш цікавим у цьому пасажі видається використання безособових форм (тут та ще в одному місці), що вказують на могутніх анонімних суб’єктів, якусь зовнішню щодо рухів силу. Підкреслено, що залучена була не вся КПУ як структура, а лише місцеві активісти цієї партії. «Певні сили в Росії» — дуже розпливчатий евфемізм на позначення чогось не дуже доброго, яке і називати не варто, на відміну від негативно маркованого «ліберального крила Кремля». Під цим словосполученням можна розуміти що завгодно, тільки не російську лівицю. Радше за все йдеться про праві та ультраправі організації. Соціальний склад «залученого» до активного протесту населення Петровський описує так:
«…встречал людей из разных социальных групп. Были и учителя, и бизнесмены, и представители рабочего класса. Последних, по ощущениям, большинство. Дело в специфике региона. Если киевский майдан пополнялся, в основном, за счет столичного «среднего класса» и жителей деиндустриализованной украинской провинции – то на митинги в Донецк и Луганск массово приезжали люди из промышленных городков и поселков. В том числе, естественно, и горняки […] множество и тогда, на первых митингах в Донецке, и сегодня – в любом из подразделений вооруженных сил Новороссии».
Осадчук не намагається представити робітництво як чисельну чи найбільш активну частину протестувальників. На відміну від Петровського, Осадчук навіть підкреслює низьку явку цього елементу («некоторое количество»). З іншого боку, ця група наділяється важливою позитивною характеристикою. В той час як більшість населення Криму не сприйняли цю «революцію» як «свою» і так чи інакше заграли на боці «контрреволюції», та частина робітництва, що вже піднялася до усвідомлення власних класових інтересів («ранее задействованных в социальных протестах»), приєдналася до «загальнодемократичної революції». Йдеться про зародки «класу для себе», або про передову, авангардну частину пролетаріату; і хоч у межах даного тексту я намагаюсь утриматися від озвучування власної думки чи ставлення, проте тут вважаю за потрібне дещо зауважити. Стверджувати наявність у тих чи інших протестах самостійної робітничої політики ми зможемо лише по результатах, інакше завжди є ризик записати у «прогресивні» чи «реакційні» сили ту чи іншу частину робітництва, що шкутильгає у хвості тієї чи іншої фракції буржуазії, лише на основі наших невідрефлексованих сентиментів.
Універсальними причинами Майдану, на думку Осадчука, є поліцейське насильство, авторитарна держава, падіння соціальних стандартів. «Міліція» названа «поліцією» в тексті двічі, свідомо чи вже на рівні «рефлексу» лівого активіста, для якого ці поняття принципово різні. Він відчуває потребу згадати момент про падіння соціальних стандартів як рушія протестної активності, що тягне за собою (або навпаки, є наслідком) визнання «соціальної» складової в «революції»:
«Среди причин, спровоцировавших взрыв протестной активности в регионе, стоит выделить две группы: “общемайдановские” и локальные. Первые хорошо известны и универсальны для всех майданов: недовольство полицейским насилием, авторитарным государством и падением социальных стандартов. Вторая группа связана с реалиями жизни АРК при власти Партии регионов: присвоение чиновниками и бизнесом все больших площадей общественного и курортного пространства, “криминальная рента”, попытки подавить всякую оппозиционную деятельность и так далее».
«Ранее невиданный в независимой Украине всплеск полицейского насилия против мирных протестующих оттеснил на второй план требование евроинтеграции…».
Реалії АРК пов’язуються тут із пануванням однієї політичної сили — Партії Регіонів. Незрозуміло, навіщо було виділяти другу групу причин, адже описані явища не є специфікою Криму, а відрізняти цей регіон від інших можуть лише їхні масштаби. Можливо, тут автор звертається до різних категорій потенційних читачів: 1) посилання на кримчан полягає в тому, що виступи проти влади були в їхніх інтересах; 2) посилання на тих, хто сьогодні дегуманізує співгромадян з «проблемних» територій та перекладає на них провину за наявний стан речей. З такої інтерпретації випливає, що автор думає про потенційну аудиторію «Спільного» (в якому мало бути опубліковане інтерв’ю); і це тією чи іншою мірою визначає його відповіді на питання.
Революцією, на думку Осадчука, майдан став не одразу, а лише після певного моменту. Цим моментом автор називає кінець євромайдану — акцій, основною вимогою яких було продовження курсу на євроінтеграцію України. Цей момент співпадає з початком першого етапу революції — «повстання проти диктатора» — та з моментом, коли певна частина лівих вже не стояла осторонь цього процесу:
«Группы симферопольских марксистов и анархистов стали активно участвовать в событиях с того момента, как Евромайдан стал собственно Майданом. Ранее невиданный в независимой Украине всплеск полицейского насилия против мирных протестующих оттеснил на второй план требование евроинтеграции, заменив его лозунгом восстания против диктатора. 1-го декабря стало началом общенародной демократической революции. Участие крымских левых в Майдане было разноплановым: мы выступали на митингах и собраниях, раздавали листовки, проводили семинары, посвященные необходимости придания движению более ярко выраженного антиолигархического характера. Уличные антифа охраняли Майдан от атак титушек, а позже обеспечивали безопасность участников движения за единую Украину».
У першому реченні автор у відповідь на питання про участь лівих у протестах називає дві категорії — марксистів й анархістів, названих не за алфавітним принципом. З цього можливо зробити висновок, що в ідентичності автора на першому місці стоїть його марксизм, а на другому — анархізм, або певні його елементи. Принаймні автор вважає за потрібне артикулювати наявність цих двох відмінних груп, не редукуючи їх до спільного означника. З іншого боку, така розшифровка означника «ліві» може розумітися як загальна політика називання (маркування цих слів як позитивних, уникнення негативно навантажених слів), як політика введення слова у межі дозволеного, у межі дискурсу Майдану. Марксист чи анархіст, відповідно, ставиться у позицію внутрішнього по відношенню до руху критика, а сам протест не монополізується правим консенсусом.
У фрагменті присутня теза про наявність кількох етапів протесту. Справжній Майдан для автора — це кінець Євромайдану. «Повстання проти диктатора» — «загальна народна демократична революція». Повстання, або революція не класова, не партійна, а саме проти певного типу правління. «Антиолігархічний характер» був від початку, ліві (до яких автор себе зараховує через займенник «ми») хотіли досягти «більш яскраво вираженого».
Це теж досить характерний момент — уникнення слова «капіталізм» як ідеологічного маркера з одного боку і бажання надати протесту більшої легітимності в очах лівого читача. Проте немає, мабуть, сьогодні такої політичної сили, що не використовувала б антиолігархічну риторику. Говорячи про участь «вуличних антифа» у подіях, автор за допомогою ствердження тяглості між майданом та рухом за єдину Україну обґрунтовує участь у забезпеченні безпеки учасників останнього. З іншого боку, тут ми маємо підкреслену межу: майдан і рух за єдину Україну для автора хоч і пов’язані, але різні речі, докази чого ми знаходимо в іншому фрагменті тексту:
«Последней массовой акцией в рамках революции был большой митинг, организованный Меджлисом крымскотатарского народа под стенами парламента АРК 27-го февраля […] На следующую ночь русский спецназ занял основные здания власти на полуострове. Началась оккупация. Последующие протестные акции в Крыму проходили уже в рамках движения за единую Украину».
Революційний процес переривається «окупацією» і подальша протестна активність в Криму відділені Осадчуком від революції, принаймні на рівні риторичному. З цього та ще з кількох моментів видно, що контрреволюція має для автора перш за все зовнішній характер, про що говорить, зокрема, вжита ним щодо політичного керівництва сучасної Росії історична метафора “жандарма Європи”. Можливо, саме тому вжите дещо дивне формулювання «русский спецназ», замість «российский». Цікаво, що автор не говорить про провину Росії як такої, а лише про імперіалістичну політику вищого керівництва — Кремля:
«… если бы не империалистическая политика Кремля, снова ставшего “жандармом Европы” – самым реакционным государством на континенте, никакой войны не было бы …”Гражданская война в Украине” – это низкопробный идеологический конструкт, на деле мы имеем классическую иностранную интервенцию».
З іншого боку, структура речення досить дивна і можна припустити, що слово «Кремль» вставлено автором замість слова «Росія» у результаті самоцензури, або що на певному базовому рівні ці слова є синонімами. Зараз виходить, що «Кремль» став «жандармом Європи», тобто «найреакційнішою державою» континенту. Але Кремль — не держава. В іншому місці, коли автор говорить про майбутні потрясіння в Росії, він також вважає за необхідне додати до цього слова прикметник «імперська». Важливою дрібничкою є вживання автором слова «снова», коли він говорить про Кремль. За допомогою цього слова створюється континуїтет між самодержавною імперією та сучасним політичним керівництвом. Це не тільки відображає «історичне мислення» автора та лівого середовища загалом (у цьому випадку в межах ідеологеми «експансивного авторитаризму»), але також може свідчити про успіхи сучасної російської політики пам’яті, що намагається синтезувати символічний спадок Російської Імперії та певних періодів існування СРСР.
Наслідки військових дій для автор оцінює песимістично, війна як така для нього виступає чинником регресу. Проте ступінь цього регресу залежить від перебігу війни:
«… Донбасс как регион отброшен в своем развитии на много лет назад, и его восстановление точно не будет простым и быстрым. Все нюансы и вектор развития (или дальнейшего упадка) как Донбасса, так и вообще Украины будут зависеть от исхода войны, от грядущих потрясений в имперской России и, само собой, от продолжения революционного процесса в нашей стране».
За цим фрагментом можна побачити певний інваріант інтернаціоналізму. В іншому місці ми бачили, що метою бойових дій Осадчук вважає дати відсіч інтервенції та продовжити революційний процес в Україні. В цьому фрагменті можна відчитати бажання того, аби в самій Росії відбулося «перетворення війни імперіалістичної на громадянську». Перелічені через кому умови розвитку чи занепаду регіону можна прочитувати як етапи — результат війни впливає на «потрясіння» в Росії. Отже, на думку автора, участь в АТО є актом допомоги російським лівим. Продовження революційного процесу в Україні автор не ставить в залежність від подій в Росії, а виділяє як більш-менш самостійний фактор. Наявний топос марксистського світогляду в його позитивістській варіації, а саме ідея лінійного прогресу, зав’язаного на рівні розвитку продуктивних сил та “відкату”, пов’язаного з руйнуванням цієї бази. Вжито слово “відновлення”, тож те, що було до цього, автор не вважає пропащим, яке треба “реконструювати” чи “перебудовувати”. Також це можна проінтерпретувати в певному контексті, як визнання своєї участі в руйнування регіону та готовність зробити свій внесок в його відновлення.
Залишаючи поза увагою саму характеристику Росії (на користь якої існують свої аргументи), можна поглянути на механізм обґрунтування участі у війні. Це обґрунтування досягається за рахунок різного називання іншої сторони конфлікту. Воювати на боці України проти Росії «лівий» не може, але воювати на боці «української революції» проти «імперіалістичного кремля» — може, або навіть зобов’язаний. Те саме стосується не менше, якщо не більше, називання України фашистською державою, адже «антиімперіалістична війна» закінчується з вигнанням ворога за кордон, а “боротьба з фашизмом” може закінчитися лише зі знищенням відповідної сторони конфлікту — «безоговорочной капитуляцией».
З такої інтерпретації подій, яку ми бачимо в Осадчука, рішення приєднатися до АТО не виглядає аномальним. Представлена у попередньому цитованому фрагменті з його тексту завуальоване «менше зло» порівнюється з «очевидним злом»:
«Я считаю, что революцию нужно защищать: как от внутреннего врага, так и от внешнего. В последний год Путин показал свою натуру всему миру, а настолько очевидное зло надо останавливать любой ценой. Мне больно видеть, что происходит сейчас с моим Крымом, где до оккупации не было никаких национальных конфликтов, а сейчас трупы крымских татар, не поддержавших аннексию, находят в канавах чуть ли не каждую неделю, не говоря уж про формирование вертикали власти, не брезгующей откровенным террором против инакомыслящих. Моего друга анархиста Александра Кольченко ФСБ кинула в тюрьму по надуманному обвинению на 10 лет. Я не хочу, чтобы весь этот ужас захлестнул всю Украину».
Наявний топос «оборонця» – не пустити «ужас» на інші території. Вірогідно, що більшість не-правих учасників бойових дій саме так для себе уявляють свою роль, що може в майбутньому стати підставою для витворення вітчизняної версії регіональної ідеологеми «муру Європи». У це «зло» Осадчук вкладає національні конфлікти та державний терор (вбивства), «вертикаль влади». Вжито слово «анексія», що належить до того ж семантичного гнізда, що й слова «інтервенція» та «імперіалізм». Пасаж про Крим та про долю друга — єдиний відверто емоційний момент за все інтерв’ю. Характерно, що більш сильний у межах нашої риторичної культури емоційний аргумент автор залишив для питання про свою участь в АТО, а не на захист підстав, з яких та участь не виглядає аномальною.
Опис учасників АТО в Осадчука мало чим відрізняється від такого опису учасників протестів, що створює тяглість між «загальнодемократичною революцією» та військовими діями, які ведуться «людьми загальнодемократичних» поглядів з усіх регіонів та суспільних прошарків:
«Среди участников АТО представлены все регионы Украины. В нашем, например, взводе есть тернопольцы, луганчане, харьковчане и три крымчанина. Тут есть железнодорожники, таксисты, механики, журналисты, учителя, безработные и даже депутаты местных советов. Если говорить об АТО в целом, то как ультраправые, так и левые пребывают в меньшинстве. Большинство составляют люди общедемократических или умеренно-патриотических взглядов».
Схоже знаходимо у Петровського в тому числі й цитованих вище фрагментах, тільки, поряд зі ствердженням континуїтету між протестами та «ополченням», він наполягає на місцевому походженні переважної більшості учасників бойових дій з боку невизнаних республік, хоч і не заперечує поважну частку бійців-добровольців із громадянством Росії, з різними політичними поглядами.
Осадчук заочно заперечує такий погляд, що в «каральних» батальйонах воюють фашисти з Галичини, а Петровський — що на боці невизнаних республік воюють переважно (ультраправі) добровольці з Росії, контрактники з запасу чи навіть регулярні військові та спеціальні служби РФ. Обидва також підкреслюють участь людей праці. У тому ж абзаці Осадчук пояснює різницю між кількістю ультраправих та лівих, задіяних в АТО, виправдовує низьку участь лівих:
«С другой стороны, правых здесь в десятки раз больше левых. Последних, по моим данным, едва ли наберется 50 человек. Это связано в том числе и с различиями в политической культуре. Фашисты видят в бесконечной войне цель жизни, а для многих левых война неприемлема в принципе, даже если эта она носит справедливый характер».
Цікаво, що автор відчуває потребу виправдати лівих, що не беруть участь у «справедливій війні» на боці, на його погляд, більш прогресивного проекту. Простір для критики він залишає за допомогою звороту «в тому числі і з», що дає уважному читачу сигнал про те, що існують інші причини такої ситуації. Отже, автор виправдовує середовище перед суспільством (або іншою спільнотою), що засуджує таку неучасть, але залишає за собою право на критику цього середовища. Неузгодженості в останньому реченні говорять нам про те, що якщо правка тексту і мала місце, то відбувалася вона в останній момент, похапцем, чого не скажеш про текст Петровського.
Тезу про «справедливу війну» Осадчук розвиває далі, коли креслить за критерієм ставлення до війни та невизнаних республік уявну шкалу «українських лівих», де крайніми точками слугують позиції «Автономної спілки трудящих» та партії «Боротьба»:
«Об “украинских левых” как о сколько-нибудь целостном феномене после Майдана говорить не приходится. Мне в целом импонируют взгляды АСТ на войну и ДНР/ЛНР. “Боротьба” стала откровенно контрреволюционной организацией, а многие “левые интеллектуалы” и ЛО занимают условно срединную позицию, будучи не способны выйти из плена абстрактного и бессильного пацифизма. В целом Майдан и последующие события показали почти полную политическую импотентность украинских “новых левых, что, конечно, печально».
На противагу концепту «справедливої війни» чи війни на захист революції, Петровський застосовує визначення «вітчизняна» та «народна» війна, що риторично апелює до традиції воєн 1812 року та 1941-1945 років, а не до французької традиції кінця XVIII ст. та 1871 року, як в Осадчука. Мовна призма, крізь яку автори розуміють конфлікт, не менш важлива за називання та дегуманізацію супротивника. В Осадчука поряд зі словом «окупанти» (які є контрреволюціонерами) вживається слово «сепаратисти», тож наявність місцевого елементу у цьому процесі та якась його хай мінімальна суб’єктність визнається:
«Многие местные жители, ранее поддержавшие сепаратистов, успели поменять свое мнение в ходе войны, глядя на очевидную неспособность руководства “народных республик” обеспечить нормальную жизнь на подконтрольных территориях. При этом я не могу сказать, что местные однозначно симпатизируют украинскому государству».
Лексикон Петровського на позначення ворога набагато більш широкий і, крім спільного слова «окупанти», ми маємо цілу низьку інших: нацики, карателі, банди, неонацисти, націоналісти, наці-скинхеди, коричневий гній.
Важливим критерієм втрати легітимності влади невизнаних республік для Осадчука є неспроможність їхнього керівництва ефективно хазяйнувати на підконтрольних територіях. Насправді тут автор несвідомо відтворює одне з найдавніших виправдань для територіальних захоплень, що навіть включене до теорії суверенітету часів абсолютизму. Сьогодні ця ідея присутня в концепті «failed-state», що народився в США на початку 90-х років, а останнім часом дуже розтиражована значною частиною російських ЗМІ. Для прикладу, дуже схожа ідеологема була використана у 1939 року для виправдання анексій частини земель другої Речі Посполитої.
Таке несвідоме відтворення штампів тих російських ЗМІ, що безвідповідально розпалюють шовіністичні настрої, стає дедалі частішим явищем для українського інфопростору, а кепкування над найбільш дикими конструктами розширює межі суспільно прийнятного. Це тема для окремого тексту.
У тезі про відсутність симпатій до «української держави» (не «України») може натякатися на те, що таке ставлення зумовлено характером цієї держави. Інша держава, або суспільний проект мали б більше шансів отримати симпатії населення та об’єднати країну навколо себе. Ця теза йде одразу після речення, в якому взяте в лапки словосполучення «народні республіки» і сумнів у «народності» цих утворень автор наче поширює також і на той проект, що наразі реалізується у тилу. Фронт досить часто відмежовується чи протиставляється автором відносно політичного та військового керівництва держави:
«Оперативное руководство батальонами осуществляют советы полевых командиров непосредственно на позициях. После Иловайского котла украинские военные научились скептично относиться к указам генералов и штабистов. Политпартии пытаются сделать батальоны лояльными себе через комбатов-нардепов, однако на местах уровень доверия к чиновникам и политикам находится на нуле, причем у абсолютного большинства бойцов. Среди всех лиц, причастных к командованию, можно выделить две условные фракции: “ястребов“, настаивающих на продолжении войны до освобождения Донецка и Луганска, и сторонников стабилизации границы по линии нынешнего перемирия,по крайней мере на ближайший период».
Естетизація військового, хоч і не в таких масштабах, як у Петровського, помітна в першому реченні. Автор прагне підкреслити певний рівень незалежності збройних формувань від політичних партій та від держави загалом. За допомогою першого автор заочно полемізує з тезою про те, що ці збройні формування можуть стати знаряддям у політичній боротьбі — кістяком військового перевороту. За допомогою першого і другого автор вкотре переносить на військові формування атрибути Майдану. Далі йдеться про дві «фракції» з намагання усунутися від артикуляції свого ставлення — у формі опису. Можна припустити, що автор не може для себе відповісти на питання про те, хто має рацію. Першій групі він дає ім’я, яке розшифровує і бере в лапки, вживає слово «звільнення», а для другої групи використовує слово «стабілізація» та вставляє виправдальний пасаж – «принаймні на ближчий період». Реконструюючи його розумування, можна припустити, що затягування та поглиблення конфлікту (або етапу революції) автор вважає шкідливим, але не може зрозуміти, який із запропонованих сценаріїв веде до такого затягування, а який допомагає його уникнути.
Про дві партії говорить також і Петровський і «голуби» в нього — це партія контрреволюції:
«Внутреннюю борьбу в Новороссии определяет противостояние двух концепций. Первая – создание Большой Новороссии как широкомасштабного исторического и социального проекта для бывшего Юго-Востока Украины и неотъемлемой части Русского мира. Именно этот проект – имеющий ярко выраженную социальную, антиолигархическую составляющую – являлся доминирующим на первых этапах борьбы. Именно за Новороссию (а не самостийную ДНР) ехали воевать первые добровольцы Славянска. Именно Новороссию – народную, социалистическую сегодня продолжает отстаивать Алексей Мозговой, один из самых популярных полевых командиров… Но идеи Новороссии входят в конфликт со второй концепцией, которую в последние месяцы насильственно продвигает “либеральное крыло” Кремля…
Первая составляющая этой концепции – отказ от национализации и прочего опасного для кремлевских элит “коммунизма”. Вторая – отказ от расширения Новороссии и даже от возвращения оккупированных территорий ДНР и ЛНР. Консервация двух марионеточных “маленьких Приднестровий” в искусственных “минских границах”. Третий пункт (логично вытекающий из двух первых) – отказ от попыток построить народовластие и самодостаточную экономическую систему».
«Какая может быть экономическая состоятельность, когда огромные Донецко-Макеевская, Луганская, Горловско-Енакиевская, Мариупольская агломерации разрезаны по живому линией фронта (тем более, если она станет официальной линией границы)? Когда большинство электростанций, магистральный газопровод, единственный порт, крупнейшие металлургические и машиностроительные предприятия находятся на оккупированных территориях? Это невозможно».
Відмова від подальших бойових дій і дотримання миру для Петровського означає відмову від народовладдя, економічної самодостатності та самостійності, від «комунізму», який загрожує кремлівським елітам. «Велика Новоросія» є «історичним і соціальним проектом», іманентними атрибутами якого є «антиолігархічна, соціальна складова» (не «антикапіталістична, соціалістична»). Вона є складовою універсального не піднесеного до лапок «Русского мира», а зовсім не партикулярного «самостійного» (як Україна) ДНР. Цей проект тяжіє до економічної самодостатності і його не можна «різати по живому» – дві метафори, що традиційно застосовуються відносно Радянського Союзу. За цю універсальність «їхали» (хто і звідки?) воювати в Слов’янськ. Також в тексті тричі зустрічається словосполучення «Русская весна» з позитивними конотаціями та без лапок (крім першого разу). В іншому місці Петровський пише про спільноту «радянських людей» та «інтернаціоналізм» імперської ідентичності:
«В ментальном плане Донбасс был, в большей степени, не российским, а советским. Это регион, в котором – в силу исторических особенностей его освоения – реально удалось создать ту самую интернациональную общность советских людей. Русский язык, ассоциация себя с общерусским культурным пространством здесь – не признак русской этничности».
«Я не хочу, ни в коей мере, быть адвокатом русского национализма – но явное мировоззренческое различие между им и национализмом украинским я вижу. “Бандеровские” идеи это национализм этнический, национализм “земли и крови”. В урбанизированном интернациональном регионе подобные “хуторянские” концепции выглядят дикостью – под каким соусом их не подавай. Русский национализм, в том виде, в котором он продвигается в Новроссии – это концепция имперская, подразумевающая расширение русского мира как надэтнической, объединяющей структуры».
Отже, можна припустити, що Петровський розглядає «Велику Новоросію» як зародок майбутнього оновлення «надетнічної єдності», як універсалістський проект, а не як черговий партикулярно-самостійний. З іншого боку, поки немає «економічної самодостатності» і є залежність від багатьох видів ресурсів, ці ідеї не варто озвучувати прямо, а нападати можна лише на «ліберальну» частину Кремля. Загалом, критика російського політичного керівництва в тексті присутня, просто дуже обережна, завуальована. З такої точки зору участь у військових діях добровольців з Росії з червоними зірками чи з триколорами не виглядає такою, від якої потрібно відхрещуватися.
У попередньому фрагменті вичитується висловлювання, що можна характеризувати як соціальний расизм, коли вища урбаністична культура протиставляється нижчій агрокультурній. Те саме Петровський дозволяє собі, коли порівнює протести в Києві і Донецьку за соціальним та регіональним походженням учасників, проте там це не так очевидно. Але повернімося до питання війни. Вище вже зазначалося, що боротьба з фашизмом не закінчується на врегулюванні кордону і цією тезою Петровський закінчує свій текст:
«Да, я, как и все мои товарищи, оставшиеся на этой земле, выступаю категорически против продолжения «перемирных» спекуляций. Нам не нужно “худого мира” – слишком уж он прохудился. […] Я верю только в МИР после полного освобождения Донбасса от оккупантов и всей Украины – от затопившего ее коричневого гноя».
Про військові дії та про військові злочини Осадчук говорить коротко (найкоротша відповідь за інтерв’ю) і досить відверто. Визнається зокрема те, що мирне населення потерпає від військових дій у тому числі й української армії:
«Это делают как сами оккупанты, так и временами украинские войска. Последние главным образом, в порядке ответных действий хотя и не всегда. Военные преступления совершаются обеими сторонами, как и на любой войне».
Обстріл населених пунктів названий «військовим злочином», є багато фактів таких злочинів та/або мають місце інші типи, бо вжито у множині. З відповіді не дуже зрозуміло, чи йдеться про те, що «окупанти» обстрілюють підконтрольні їм території, чи мирні об’єкти загалом. У питальнику йшлося саме про території, а не про населені пункти чи цивільні об’єкти. Більшість таких обстрілів з боку армії відбувається у відповідь на вогонь з населеного пункту чи цивільного об’єкту, т.зв. «ответка». Злочини в тому числі й української армії визнаються і кваліфікуються як такі, пояснюються тим, що без цього жодної війни не буває.
Відповідь на це питання у Петровського набагато більш розлога і суперечлива. Спершу він «соковито» описує мирні жертви обстрілів. Далі він зводить всі звинувачення до своєї сторони до найбільш абсурдного (хоч і пише, що не хоче це обговорювати, але тільки це й обговорює) — ополченці обстрілюють самі себе. У наступному реченні він визнає, що обстріли населених пунктів, зайнятих противником — звичайна практика обох сторін, але подає це визнання як заперечення вигадок «української пропаганди»:
«Горячечный бред украинской пропаганды о “террористах которые обстреливают сами себя” обсуждать не хочется. Надеюсь, меня сейчас читают люди, не потерявшие здравый смысл. Населенные пункты, которые контролирует ополчение, обстреливают украинские силовики. А по тем, что подконтрольны украинцам, бьютополченцы (и там, увы, тоже есть жертвы среди гражданских – хотя их количество несоизмеримо с погибшими от украинских снарядов). Утверждения о неких “провокациях для дискредитации” нелепы с военной точкой зрения. Даже если предположить, что ополченцы – действительно маньяки-террористы (и забыть о том, что под обстрелами живут, в том числе, их дети, жены и матери), остается непонятным – кто будет тратить драгоценные снаряды на стрельбу по своим городам в тот момент, когда тебя осаждает противник».
Врешті, навіть зведені до найбільш абсурдного звинувачення автор не спростовує по суті, адже жоден з резонів не виключає самої можливості, а лише показує уявлення автора про вірогідність цієї практики. Проте набагато більш цікавим є те, про що автор мовчить. А мовчить він про використання мирного населення в якості живого щита (провокування «ответок»), що є набагато більш поширеним звинуваченням, яке знаходимо, зокрема, у тексті Осадчука. У наступних двох абзацах відповіді на це питання автор пише про неточність артилерії та про відповідальність української армії, що її застосовує, забуваючи, очевидно, що у першому абзаці визнав таку практику обопільною. Такі суперечності можна пояснити конфліктом ідентичностей, або внутрішнім конфліктом між дослідником і посадовцем, «бійцем інформаційного фронту». Твердження обох авторів про більшу чи меншу (чи рівну, якби хтось її озвучив) частку жертв чи злочинних актів видаються безпідставними, адже жоден з них не має доступу навіть до тих фрагментарних даних, якими володіють штаби. Проте вірогідно, саме такий настрій в більшості комбатантів у зоні конфлікту — ворог винен більше.
На противагу ситуації з уживанням великої літери в Осадчука, у Петровського слова «майдан», «євромайдан», «антимайдан» написані з маленької літери, взяті в лапки або замінені на словосполучення типу «антимайданівські рухи». У словосполученні «Юго-Восток Украины», що зустрічається кілька разів, всі слова починаються з великої літери, що підкреслює окремішність регіону, його самодостатність, незалежність та певну єдність:
«Начинался так же, как и по всему бывшему Юго-Востоку Украины – с неприятия евромайдана – на котором ежедневно реяли флаги националистов и неонацистов, звучали кричалки про “нескачущих москалей” и “героев нации”».
Якби автор хотів ствердити незалежність цих двох складових, він міг би вжити конструкцію “Південь і Схід”, тож три великі літери у цьому словосполучення повертають нас у контексті до проекту Новоросії, з відповідною ментально-географічною конструкцією.
Перед цим словосполученням ми маємо слово «колишній», що підкреслює, з одного боку, споконвічну окремішність цих територій, а з іншого — кінець чи то стану входження до складу України, чи то кінець цієї держави. Можна помітити, що в цьому реченні слово «евромайдан» так само, як і слово «майдан» впродовж всього інтерв’ю вживається з малої літери. У переліку конкретних ініціатив Києва, що призвели до війни, ми знаходимо ідеологічно-значущі маркери:
«Что стало толчком к силовому противостоянию на востоке? Захват власти в Киеве, “ленинопады”, идиотское постановление об отмене закона о региональных языках, назначение на Востоке губернаторов-олигархов…».
Текст Петровського говорить до читача мовою емоцій, а не раціо, аргументи грузнуть у болоті патетики та літературного рококо. Відповідь ледь не на кожне питання він супроводжує таким пасажем, що апелює до почуттів вірогідного читача і такими дрібними моментами текст просто рясніє. Зокрема в одному пасажі автор називає Павла Губарєва просто по імені поряд зі згадкою про арешт останнього разом із іншими активістами:
«…тогда мы впервые услышали о “Pусской весне”, Народном ополчении Донбасса и Павле Губареве. В середине марта, после ареста Павла и многих других активистов…».
Мимоволі виникає симпатія до людини, яку назвали просто по імені, яка постраждала від репресій державного апарату, що зображені як масові. Те саме стосується наступного пасажу, що міститься під тим саме питанням інтерв’ю — оповідь про автора та про його активність:
«Нам не приходилось стрелять в противника. Но от опасностей войны такой статус не защищает. Из дюжины людей, которые входили в первый состав моего отдела, трое прошли через украинский плен. Были освобождены в сентябре, по обмену. Вернулись переломанные, после нескольких недель пыток и издевательств. Среди них – Юрий Юрченко, театральный режиссер и драматург, гражданин Франции, который в мае приехал добровольцем в Славянск… А еще двоих – дагестанца Вагида Эфендиева и Афанасия Коссе (гражданина Греции, родившегося в Донбассе) уже нет в живых. Оба погибли в донецком аэропорту. В ноябре, с разницей в несколько дней».
Можна побачити, як далеко доводиться заходити автору, аби розказати те, що він хоче, а не відповідати суто на питальник інтерв’юера. У цьому пасажі викликаються симпатії до мирних (і це наголошено) людей культури, що «пройшли крізь» полон, двоє з яких згодом були вбиті. Для лівої аудиторії, чутливої до романтики соцреалізму, у автора є пасаж про соціальний склад інсургентів:
«Вы знаете, шахтер, который работает в забое, не может скрыть свою профессию – у него вокруг глаз ободок из угольной пыли. Людей с такими глазами было множество и тогда, на первых митингах в Донецке, и сегодня – в любом из подразделений вооруженных сил Новороссии».
У тексті жодна інша група так не акцентується і не описується з такою ніжністю і теплотою. Свої, близькі, робочі люди, ніби зійшли до нас із пісень Растаргуєва. Щоправда, в інших місцях автор неохоче пише про інший контингент — соціально та ідеологічно — але симпатії читача з лівими сентиментами цей фрагмент привертає. Загалом автор говорить про інтеркласовий, народний, або навіть національний характер як протестів, так і військових дій:
«Просто люди самых разных гражданских профессий, большинство из которых приехали сюда без боевого опыта за плечами. Но большинство подразделений составлено, в основном, из местных жителей Но какой-то общей закономерности в социальном составе нет […] Разные люди приходят в ополчение […]».
В перших абзацах вжито класичний літературний прийом, що слугує асоціації читача з автором або героєм оповіді. Петровський двічі наголошує на тому, як він сумнівався у русі, що народжується. В наступному абзаці він пише, про «Одеську трагедію», як про ту подію, після якої сумнівів уже не було:
«Не могу сказать, что наше участие было очень уж активным – прямо скажем, тогда мы сильно недооценили масштаб разворачивающихся событий – и участвовали в них постольку поскольку. Несколько раз дежурили ночью у памятника. Вышли под красными флагами […] Не было уверенности в том, что движение идет по правильному пути и не будет окончательно разгромлено в ближайшее время. […]».
«Вернулся в общественную жизнь я на следующий день после Одесской трагедии. Тогда у меня – как и у многих жителей Юго-Востока – отпали “интеллигентские сомнения”…».
Автор бере читача, що сумнівається, проектує цей сумнів у текст на себе в минулому, а згодом розсіює цей сумнів за допомогою формальних прийомів. Про важливість цієї події в символічному полі свідчить перетворення її на власну назву за допомогою великої літери та частотність згадок у тексті, яких нараховано чотири.
Своїх колишніх однопартійців Петровський звинувачує у тому, що ті занадто мало робили для проекту Новоросії, звинувачує партійне керівництво в «грантожерстві» та намагається «приватизувати» смерть одного з активістів. Також присутнє те, що можна кваліфікувати як репліку антизахідного ізоляціонізму, а саме більшу винуватість тих людей, що сидять в еміграції в Берліні, ніж тих, хто у Москві чи Криму:
«Вот только моральной поддержкой все, в основном, и ограничивается. Не для всех. Андрей Бражевский, участник объединения, погиб возле дома профсоюзов в Одессе. Другие “боротьбисты” позже были арестованы в этом же городе. Ну, а лидеры движения, при этом, сидят в эмиграции – кто в Крыму, кто в Москве, а кто и в Берлине. Получают какие-то гранты, проводят какие-то митинги, делают заявления. В поддержку восставшего Фергюссона, например… Вот только в Новороссии давно их, почему-то, давно не видно».
Трагічні події в Одесі мають дуже важливе місце в оповіді про Новоросію. Консолідація колективу навколо жертв — це хрестоматійне явище для національних міфологій, від Жани Д’Арк до Кьонігсплаца. Мобілізаційний потенціал національних трагедій важко переоцінити і якщо віктимізація та глорифікація «Небесної сотні» важлива для одного проекту, то «Одеська трагедія» важлива для іншого:
«Все изменилось после одесского Куликова поля. Пацаны, которые еще вчера безразлично пили пиво где-нибудь во дворе, в 100 метрах от ОГА, на следующий день уже обсуждали, где добыть оружие. Трагедия Одессы, а особенно – совершенно дикая реакция на нее проукраинской публики (все эти “шашлыки из колорадов”) показала, что теперь это уже не чужая война. Это общая война за выживание. Так в очередной раз украинская “патриотическая” публика сделала для развития сепаратизма в разы больше чем Стрелков, Путин и все пророссийские активисты Юго-Востока вместе взятые… Ну а потом было 9 мая в Мариуполе, расстрел гражданских во время референдума в Красноармейске, первые артобстрелы Славянска, авиаудар по Луганской ОГА… Даже тогда еще никто не мог представить всей глубины ада, который украинские “освободители” вскоре устроят осажденным городам Донбасса».
Вживається словосполучення «проукраїнська публіка», хоч йдеться про шовінізм, а не про симпатії до національного проекту. Таким чином, шовінізм показано органічною частиною української ідентичності. З іншого боку, плідним видається дослідження впливу соціальних мереж на конструювання образу ворога, а також небезпеки від розпалення шовіністичних настроїв не тільки з боку звичайних користувачів, а й цілком свідомих прибічників певних соціальних проектів. Узяте в лапки слово «патріотична» показує, що сам автор або вживає це як евфемізм для позначення ультраправих, або вважає, що існує якийсь справжній і прийнятний для лівого патріотизм, критеріям якого українська публіка не відповідає.
У наступному фрагменті автор говорить про відсутність розуміння того, що порушення територіальної цілісності держави викличе певну реакцію репресивного апарату цієї держави:
«Повторюсь – никто, голосуя на референдуме, не ждал войны с десятками тысяч жертв и полного разрушения всего привычного уклада жизни. Но это не значит, что те, кто остался здесь, хотели бы вернуться в состав Украины. Той Украины, армия которых на протяжении долгих месяцев занимается физическим истреблением этих людей. Да, люди хотят, чтобы война закончилась. Закончилась победой».
Це говорить нам про те, наскільки важливу роль зіграла відносно безболісна анексія Криму, наскільки на кримський сценарій розраховували активні учасники сепаратистського руху. Підтвердження цього міститься в іншому фрагменті:
«События в Крыму и многозначительные заявления Путина о том, что “русские своих не бросают” помогли окончательно оформить этот протест как пророссийский […] ожидания большинства были наивными. Очень многие верили в то, что у нас теперь будет “как в Крыму” – и Донбасс быстро и бескровно войдет в состав России».
Наведено вже достатньо фрагментів, що апелюють до емоцій читача, їх має бути досить для підкріплення висновку про емоційне перевантаження тексту Петровського. В передостанньому фрагменті та в кількох інших можна побачити ставлення автора до військових дій, а саме захист війни до переможного кінця, до «звільнення» від «окупантів» принаймні територій ДНР та ЛНР. Щодо військової демократії, то Петровський сприймає «ополчення» як тимчасову структуру, якій притаманні радше негативні явища, на базі якої слід створювати регулярну армію:
«Было немало печальных эпизодов, когда под вывеской ополчения прятался обыкновенный криминал – с рекетом, крышеванием и прочими приветами из 90-х. Это реальность непривлекательная, но неизбежная в условиях гражданской войны. По мере формирования на базе ополчения регулярной армии, эти негативные явления постепенно вичищаються».
В певних пунктах автори говорять майже те саме, тільки про рух, до якого долучилися, та про своїх супротивників. І попри те, що різниця є і вона важлива, ця подібність потребує пояснення. Зокрема, обидва вважають, що панування у їхніх рухах націоналістичної символіки, риторики та повістки зумовлено «історично», є певною аномалією та провина за це великою мірою лежить на лівих організаціях.
«Эстетика и риторика демократической революции в Украине, которые действительно можно назвать национально-патриотическими, были заданы исторически. Трагические эпизоды советского опыта в Украине воспринимаются особенно болезненно, а так называемая КПУ всегда была верной шавкой олигархического режима Януковича. При этом националистические силы активно действовали во всех сферах жизни украинского общества с 1991 года. Поэтому когда восстание столкнулось с необходимостью политической артикуляции своих требований, которые сами по себе имели мало общего с каким-либо национализмом, оно не нашло для себя другого языка, кроме национал-патриотического, услужливо предложенного многочисленными правыми» (Осадчук).
«Вернусь к теме национализма – триколоров, “русскомирства”, православия и остальных немилых сердцу левака явлений, с которыми прочно ассоциируется Новороссия. Да, все это есть. И левые могут винить только себя в том, что они не смогли направить это движение в более привлекательное для себя русло. Мы занимались теоретическими спорами, внутритусовочными разборками. Но начало переломных исторических событий у нас на родине стало для нас полной неожиданностью. А вот местные пророссийские активисты (которых мы считали забавными маргиналами) оказались к этому готовы. Они смогли возглавить этот протест и дать ему желаемый окрас. Да, не без значительной финансовой и организационной помощи Малофеева, Дугина и других людей, хорошо известных тем, кто следит за ситуацией. Но смогли…» (Петровський).
«Что остается, в этой ситуации, делать левым, которые ассоциируют себя с этим регионом? Не лезть на рожон, накладывая анафему на всех, кто выступает под “неправильным” флагом. А воспринимать революцию такой, какой нам ее дала историческая реальност» (Петровський).
«О КПУ я уже ответил выше. Участвовали активно, но не смогли сохранить свое влияние. Но так называемые украинские несистемные левые, к которым относил себя и я, увы, показали себя еще хуже. Они, за редкими исключениями, продемонстрировали, что являются не более чем левыми либералами. По отношению к происходящему на Донбассе «евролевые» заняли, в лучшем случае, отстраненно-критическую позицию. А в худшем – сами пошли в карательные батальоны под нацистскими флагами» (Петровський).
Осадчук вживає специфічно маркований означник «шавка», що традиційно застосовується вуличними ультраправими на позначення лівих. Цей термін він намагається зарезервувати за КПУ, за тими, хто підтримав Януковича та виконує замовлення олігархів, «перекладаючи» для «левеющей» публіки класичне «кімнатні песики буржуазії» якщо це робиться свідомо. Якщо це робиться несвідомо, то свідчить про мавпування елементів гібридного наративу «Автономного опору», членом якого автор є наразі.
Спробуємо синтезувати схему Осадчука. Майдан є повстанням проти диктатора (диктатури) та однією з ланок у процесі демократичної революції в Україні. Цей процес стикнувся з внутрішньою і зовнішньою контрреволюцією з безумовним приматом зовнішньої (інтервенція, окупація). До того, велика частина населення Криму (що перебувала в інформаційному полі російських ЗМІ роками) не змогла сприйняти національно-патріотичну естетику та риторику Майдану (задану історично), яка була сліпо скопійована зі столичного, без урахування місцевої специфіки. Ці фактори завадили більшості людей сприйняти події як свою революцію і спричинили їхні симпатії до контрреволюційних сил.
АТО є іншою ланкою у процесі демократичної революції — захистом від кремлівського імперіалізму та контрреволюційної інтервенції, підтриманої з тих чи інших причин частиною населення. Якщо кінець Майдану не є кінцем революції, то можна припустити, що кінець АТО теж таким не є. Цього немає в тексті, але це є логічним продовженням запропонованої автором логіки та набору інтерпретацій: захистити демократичну революцію від інтервенції, що перервала і стримує революційні перетворення, повернутися і відновити процес.
В межах запропонованої логіки та системи інтерпретацій, читач підштовхується до висновку — опозиційні «на той момент» партії зробили свою справу і після завершення військових дій можуть стояти на шляху «продовження революційного процесу». Більше того, на основі кількох моментів можна припустити, що завершення військових дій перемогою над «окупантами» та продовження революційного процесу в Україні піде на користь прогресивним силам у самій Росії, допоможе тій позбутися «політики Кремля» та означника «імперська». Щоправда, в межах різних наративів під цим може розумітися дуже різне, від простої зміни політики (може навіть тільки зовнішньої) до кардинального переформатування політичної карти Російської Федерації.
На думку Петровського, у Києві відбувся ультраправий державний переворот, а населення «колишнього Південного-Сходу України» стикнулися із загрозою, що спровокувало початок національно-визвольної революції. Революція почалася із координованих та фінансованих партією влади структур, що згодом змогли залучити значну частку місцевого населення до своїх лав завдяки тому, що перестали асоціюватися зі «старою владою». Значною була участь активу КПУ та «проросійських організацій».
Взяття під контроль територій «Великої Новоросії» є необхідною передумовою реалізації «соціального» проекту, тому військові дії є бажаними і виправданими, на відміну від мирних спекуляцій, які мають на меті перетворення цього проекту на маріонеткову державу. Участь у цих бойових діях добровольців рядянофілів чи «імперців» з Росії не є поганим чи аномальним явищем, адже це і їхній проект також.
Для того, аби виправдати певні практики, необхідно конструювати такого іншого, на тлі якого виглядаєш не так жахливо і для боротьби з яким можна виправдати дуже багато чого. Петровський постійно порівнює рух, до якого належить, із майданом або відштовхується від майдану — того майдану, образ якого був сконструйований задля цілковитої дегуманізації протестів проти політики Януковича. Осадчук говорить про (більше) «зло», яким є Путін, та про негаразди, що прийшли на кримську землю. Проте Осадчук посилається на це «зло» лише раз, коли виправдовує власну участь у військових формуваннях, в той час як Петровський вибудовує навколо образу ворога основну лінію оповіді.
За ідеологічними маркерами та типом розумувань, що ми знаходимо в Осадчука, його цілком можна назвати марксистом з елементами антиавторитаризму, характерного для «нових лівих». Присутній незначний сентимент до українського націоналізму — його «демократичної» та «антиімперіалістичної» складової, присутня риторика українських «соціал-націоналів» або «левеющих». В аргументації Осадчука переважає апеляція до раціо (йдеться не про суть аргументів, а про стратегію), в аргументації Петровського переважає апеляція до емоцій та значущих ідеологічних маркерів.
Петровський представляє нам картину розкладеного «радянського патріотизму» – форми державницького націоналізму, що намагається поєднати класове з національним та виправдати актуальну політику держави. Цей гібридний наратив народжується в 2-й половині 30-х років в СРСР, коли відбувається поступова апропріація національних міфологій та розбудова “соціальних” етноцентричних наративів в РРФСР та у республіках. Варто зауважити, що з того часу цей наратив змінився кардинально. Петровський належить до націєтворчої еліти, що на основі регіональної ідентичності прагне створити або перезапустити “прогресивну” націю (нація-пролетар) та “державу”. Свою історичну місію як лівого він бачить у привнесені в цю ідентичність класового звучання, адже єдиною різницею між імперським та соціалістичним універсалізмом на Донбассі для нього є ця класова свідомість.
Система аргументації сторін за активну участь у військовому конфлікті дуже подібна, але спирається на діаметрально протилежні інтерпретації дійсності. Осадчук говорить фактично про буржуазну (національно-демократичну) революцію, так само як і Петровський (національно-визвольна). Обидва закликають за цю революцію воювати до тимчасового класового перемир’я в межах їхніх проектів.
Чия інтерпретація дійсності більш інструментальна з огляду на цілі, що ставлять перед собою різні групи українських лівих, нехай для себе вирішує читач, на основі наведеного матеріалу чи звертаючись до першоджерел, адже текст такої мети перед собою не ставив. Висуну припущення, що інтерпретації багато в чому є результатом, а не передумовою політичної практики наших авторів. Якщо вибір сторони конфлікту був заданий раніше, можливо, під впливом у тому числі й невідрефлексованих (націоналістичних) мотивів, то виникає потреба раціоналізувати власні практики в межах значущої світоглядної системи — тому чи іншому інваріанті марксизму. При тому, деякі аргументи сторін можуть бути цілком раціональними і варті того, щоб їх розбирали. Проте спосіб витворення цих аргументів, їхня функція, риторична культура та метанаратив інформаційної війни роблять дискусію з метою наближення до реальності (і обрання раціональної тактики відповідно) майже неможливою.