Лакан, політика та постпозитивізм: сучасна соціальна критика

  • 07 грудня 2018
  • 774
Лакан, політика та постпозитивізм: сучасна соціальна критика

Орест Андрус

Жак Лакан — відомий французький психоаналітик, який синтезував класичну теорію Фройда та власну інтерпретацію лінгвістики в унікальну психоаналітичну школу. Втім, теорія Лакана виходить далеко за межі психоаналітичної практики. Вона стала дуже популярною у сфері аналізу соціальних та політичних феноменів серед постструктуралістів.

Це огляд основних ідей книги «Лаканівська лівиця» (англ. “The Lacanian Left”) Янніса Ставракакіса. «Лаканівська лівиця» — повноцінна наукова парадигма, розташована у двох вимірах — теоретичному та практико-прикладному. Робота висвітлює декілька різних підходів до інтерпретації Лакана та об’єднує їх у єдину теорію, призначену для аналізу та конструктивної критики соціальної реальності. Попри різницю в поглядах різних теоретиків, вписаних  у «Лаканівську лівицю», автор акцентує увагу саме на спільному в їхніх положеннях та намагається компенсувати недоліки одних концептів за рахунок інших. Після теоретичної частини є три «кейс-стаді» для ознайомлення з можливостями застосування теорії на практиці.

 

"Лаканівський дискурс — це дискурс означальників, що постійно ковзають поверхнею потоку потенційних означуваних."

 

Та окрім теорії, «Лаканівська лівиця» може бути плацдармом, етичною позицією, дуже цінною для тих, хто ідентифікує себе з лівими силами. Адже вона дає тверде підґрунтя для полеміки про актуальні проблеми сучасного соціально-політичного простору.

В дусі Лакана я намагався зберегти та донести до читача ті означальники, які використовує автор, роблячи свої акценти та доповнюючи матеріал роботи власними висновками.

Лаканівський дискурс — це дискурс означальників, що постійно ковзають поверхнею потоку потенційних означуваних. Вам залишається лише вихопити з цього потоку свої власні, утворивши в процесі означення унікальні смисли. В тексті читач може знайти дві схеми з короткими поясненнями базових понять Лакана. Схеми призначені для формування базового уявлення про категорії лаканівської теорії, однак, як і будь-які короткі замітки, не можуть претендувати на достатнє їх розкриття.

 

Терміни Ф. де Соссюра в інтерпретації Ж. Лакана

 

Наука та її взаємини з Реальним

Як теорія співвідноситься з реальним досвідом? Грубий позитивізм ХХ століття намагається вмістити науку в площину Реального, нібито очищуючи її від морально-етичних та ціннісних шкідливих домішок. Наука стає на службу об'єктивних досліджень об'єктивної реальності. Однак крізь призму Лакана така установка виглядає лиш наївною фантазією Уявного порядку.

Завдання наукового концепту — теоретизація людського досвіду. Вже в цій установці міститься зерно ілюзії про можливість повної когерентності першого з останнім, можливості створення дискурсу, що зміг би описати Реальне в усій його повноті. На практиці ж науковий дискурс раз за разом провалюється в намаганні пояснити всю тотальність людського досвіду. Це, однак, не заперечує того, що завданням науки є пояснення реальності. Вже сотні років вона вміло справляється з цим завданням — всяке якісно добуте наукове знання відповідає реальності. Але ця реальність не тотожна Реальному, вона вже є частиною регістру Уявного (репрезентацією Реального в Уявному, Уявним реальним), що в разі плідної наукової праці може бути доструктуроване завдяки символізації. Можна сказати, що науковий процес, як і весь аналітичний досвід, проходить «на кордоні між Уявним та Символічним» (Lacan 1991: 132), маючи лише побіжний зв’язок із Реальним. Це легко показати на прикладі наукового експерименту, який є нібито втіленням ідеї про дослідження Реального. Однак в експериментальних умовах Реальне звужується до реальності, яка є визначена умовами експерименту, та засмічена теорією, яку має довести. В результаті отримане знання не здатне претендувати на тотальність — воно було сформульоване у визначеній знаково-символічній системі.

Класичний позитивізм ставить дослідника на місце того, хто щось знає. Та Лакан вважає, що він лише нібито знає, що нібито володіє знанням про цей світ та нібито може пояснити його у повній мірі.  

Очевидно, що наукова теорія може з'явитись тільки на місці не символізованого досвіду. Однак в процесі теоретизації завжди залишається щось несимволізоване, а точніше — щось, що цілковито не піддається символізації (Lacan 1991: 66). Навіть той досвід, що здається повністю означеним теорією провалює намагання повністю проникнути в регістр Реального. Попри всі старання, якась його частка вислизає — витісняється, відкидається або форклюзується. Цією часткою є лаканівська Річ, непізнавана та Реальна. Уявити її в повній мірі можна лише негативно, через протиставлення: як те, чого бракує, що було виключене з дискурсу.

 

«Вузол боромея» Ж. Лакана

 

Інколи відбувається «повернення витісненого», Реальне відкриває себе у фройдівському перенесенні та дає можливість для його символізації. Тож ми маємо можливість доторкнутися до нього, структурувати та вписати в дискурс. Так народжується нова теорія. Однак у підсумку ми отримаємо лише чергову баналізацію Реального —  більшою чи меншою мірою. Чогось завжди бракує.

Лакан стверджує, що ніщо не підходить настільки впритул до Реального, як психоаналіз. Адже, з одного боку, психоаналіз — це теоретична дисципліна, і психоаналітик має спиратись на проведені в цій царині дослідження, себто теоретизований досвід класичних історій хвороб. Та з іншого боку, під час роботи психоаналітик має слухати лише  мовлення аналізанта й «відкинути всі посилання» (Stavrakakis 2007: 9), інколи працюючи всупереч теоретичним засадам. Часто такий парадокс вважають науковою проблемою дисципліни, тоді як насправді це радше спроба вирішити проблему самої науки: намагання дослідника трансцендувати за межі теорії, повернути те витіснене, що не вписується в рамки парадигми та інтегрувати його в дискурс як щось неможливе (а тому важливе). У психоаналізу, звісно, є й інший шлях, більш «науковий»: виключити з дискурсу ті особливості аналізанта, які не вписуються в рамки теорії або ж спростити їх, «підігнавши» під наявну структуру. Але чи пішло б це на користь психоаналітичному досвіду?

Тож психоаналіз вказує шлях до покращення теорії: замість відкидання уявлень про її обмеження та суперечності — варто інкорпорувати їх як те, що не може бути описане, признати власну нестачу та ідентифікуватись з нею. Фройд впродовж всіх своїх досліджень не втрачав сміливості це робити, заявляючи про неспроможність пояснити ті чи інші речі. А в тому місці, де нестача відчувається особливо гостро — завжди можна створити нову теорію, яка попри всі суперечності може чудово співіснувати з іншими: за сто років розвитку психоаналізу було створено як мінімум шість самостійних напрямів.

 

"Наукове знання неможливе без урахування соціокультурних, історичних контекстів."

 

Ставракакіс пропонує погляд на окремі положення постпозитивізму Томаса Куна крізь призму лаканівського психоаналізу. Постпозитивна методологічна установка націлена на пом'якшення класичних положень позитивізму про абсолютне знання та на гуманізацію науки. Наукове знання неможливе без урахування соціокультурних, історичних контекстів —  без урахування парадигмальних особливостей Символічного. Науку можливо зробити більш ефективною лише завдяки «великій відмові» від фантазму про єдину істину Реального, яку можна віднайти. Падіння цієї ілюзії врешті призведе до деграндіалізації науковця та науки в цілому.

Пропонуючи таку методологічну установку, Ставракакіс, в кращих традиціях Лакана, стверджує: «Лаканівська лівиця не існує!» (Stavrakakis, 2007: 4). Вона не виказує себе як проект гомогенного позитивного знання. Це певне поле, де розміщені різні соціально-політичні теорії. Протягом усієї книги Ставракакіс балансує між спільним та відмінним у положеннях Ж. Лакана та К. Касторіадіса, «Гегемонією» Лаклау і Муфф, та «романтизованою Антігоною» С. Жижека, намагаючись об’єднати їх під  єдиним означальником. Як і будь-який означальник, лаканівська лівиця ковзає поверхнею потенційних означуваних.

 

Соціальний конструкціонізм на кордоні регістрів

Простір перетину Уявного й Символічного порядку —  місце створення не тільки наукових парадигм, але й будь-якої соціальної чи політичної реальності. У парадигмі лаканівської лівиці будь-яка соціальна реальність є продуктом конструкту самого суспільства, яке саме себе винаходить та забезпечує себе запасом означальників (як і людина забезпечує себе мовними означальниками) для вирішення будь-яких викликів. У спільному просторі між двома регістрами знаходяться всі соціальні конструкти: політичні партії, державні інституції та ідеології. Ці конструкти і є означальниками суспільства, що намагається символізувати Реальне, яке, втім, постійно вислизає. Саме це й робить можливим історичний процес, що запускається постійним балансуванням між бажанням та нестачею (Stavrakakis 2007: 40).

Оскільки, за Лаканом, «симптом є означальне», вся соціальна реальність як конструкт є симптомом, що метафоричним шляхом маніфестує про нестачу суспільства і водночас слугує єдиним можливим, компромісним джерелом насолоди.

Яке місце посідає суб’єкт в парадигмі лаканівської лівиці? З психоаналітичної точки зору, суб'єкт завжди конституйований мовою, ланцюжком означальників. Зі свого боку, індивід, як частина соціального поля, конституйований соціальним дискурсом, у якому знаходиться, а отже також є предметом соціального конструювання. Процес такого конструювання особистості можна описати в термінах Фройда як історичний процес, в рамках якого психіка піддається примусу з метою відмови від первинного об'єкта бажання, змінивши принцип насолоди принципом реальності, що зумовлює інвестування лібідо у соціально детерміновані об’єкти (Stavrakakis: 50). Індивідуальність суб’єкта, зі свого боку, є тим залишком, тим Реальним соціальної структури, що не піддається означенню й виказує її неспроможність тотально гегемонізувати дискурс. Саме в індивідуальності бере свій початок політичне. Індивід, який не може бути вписаний у соціальний дискурс, стає джерелом політичної вимоги. Політичний дискурс починається з Реального — це повернення витісненого, вимога вписати його у структуру.

Врешті, це веде до переосмислення ідеї соціального конфлікту як протистояння соціальної структури та особистості або соціальної групи (на противагу класовій боротьбі), яка не знайшла свого місця в ній. Така установка також імпліцитно показує — революція неможлива в тому сенсі, що соціальна структура завжди буде зберігати позицію гегемона в незалежності від означальників, якими вона артикульована. Та водночас вона можлива, якщо мова йде про зміну Символічного порядку, його «точок пристібки» (фр. le point de capiton) (Stavrakakis: 59). Саме погляд на можливість революційних змін в сучасному суспільстві став основним предметом полеміки між інтерпретацією Славоя Жижека з одного боку та Лаклау-Муфф з іншого.

 

Славой Жижек

 

Жижек послідовно відстоює ідею «революції в постреволюційному суспільстві», стверджуючи, що Символічний порядок може бути змінений радикальним шляхом через вторгнення Реального, через реальну політичну дію. В той же час Жижек відрізняє реальну дію від уявної, яка слугує лише підтримці наявного Символічного порядку. У своїй концепції Жижек спирається на «позитивне» визначення Реального, що пов’язане із поняттям jouissance (фр.) — парадоксальною абсолютною насолодою, змішаною з потягом до смерті. Цей абсолютний потяг вслід за Лаканом він ототожнює з образом Антігони, що заперечуючи символічну владу міста Креонт, була ладна піти на смерть задля відстоювання власних цінностей. В цьому акті Жижек і бачить приклад реальної політичної дії (Stavrakakis: 113).

Артикулюючи лаканівську лівицю, Ставракакіс намагається пом’якшити цей конфлікт, стверджуючи, що демократія може бути визначена як політичний режим, що інституціоналізує механізми постійної зміни та реструктуризації Символічного поля (Stavrakakis: 129). Втім, в багатьох моментах інтерпретація Жижека зазнає суттєвої критики, передусім за надмірну романтизацію образу Антігони. З іншого боку, автор вказує на те, що Лаклау і Муфф надто зосереджені на нестачі, що не дає можливості пояснити окремі аспекти різних політичних феноменів, наприклад надзвичайну стійкість та ефективність окремих систем.

 

Постдемократія

Критика сучасної західної постдемократичної політики в цій роботі збігається з критикою класичного позитивізму в науці в питанні її зв’язку з регістром Реального. Не маючи можливості інституціоналізувати в Символічний порядок усі критичні імпульси, панівна парадигма витісняє їх із дискурсу. Сучасна демократія не хоче визнавати межі власного конструкціонізму, намагаючись відкинути небажані елементи, замість того, щоб включити їх у дискурс. Це призводить до накопичення витіснених матеріалів та їх неконтрольованих проривів. Приклад — поширення в Європі ультраправих організацій або ж вибух ісламізму на Сході. З психоаналітичного погляду, така радикалізація може бути лише реакцією на його постійне витіснення з дискурсу ліберальною парадигмою, що гомогенізує все можливе й відкидає залишкове Реальне, лише надаючи йому сили.

На думку Ставракакіса, сучасна постдемократична політика втратила первинну демократичну ідею про конкуренцію рівних між собою акторів, підмінивши її постполітичним консенсусом. Такого консенсусу було досягнуто за всіма основними питаннями, а в термінах Лакана, за точками пристібки дискурсу — поняттями свободи, рівності, людських цінностей, бажаного суспільно-політичного устрою тощо. Описуючи невроз нав’язливих станів, Лакан зазначав, що невротик намагається рухатись «від точки до точки», оминаючи інші означальники, що робить неможливим прояв несвідомого, включення в дискурс чогось нового. Така ж обсесивна установка привела західне суспільство до думки про перемогу лібералізму, що стоїть на порозі створення певної утопії. Вершиною фантазії Заходу про цю утопію є знаменитий «Кінець історії». Однак насправді мова йде лише про встановлення панівної парадигми, метаідеології, яка, втім, далека від ідеалу. Відкидання критичних імпульсів викривляє діалектичну суть демократії, у якій «в суперечках народжується істина», позбавляючи її продуктивних спроб проникнути в ще не пізнане Реальне. Окрім цього, виключення політичного антагонізму та конфронтації з дискурсу постдемократії позбавляє політичний процес лібідінальних інвестицій блокуючи jouissance: політика стала деідеологізованою та звелась до рівня професійного технократичного управління, що, по суті, є деполітизацією політичного (Stavrakakis: 255).

 

"Якою має бути ця ідентичність? На це питання може дати відповідь лише постійна діалектика, протистояння, рівноправна боротьба інтересів, що лежить в основі демократії."

 

В цьому контексті ми можемо знайти ще одне пояснення вже наведеного прикладу про радикалізацію суспільно-політичних рухів, цього разу більше в категоріях Фройда: відсутність стійких політичних ідентифікацій у постдемократії спричиняє залишок великої кількості незв'язаного вільного лібідо, що вибирає для інвестиції найбільш доступні об’єкти. В такий спосіб суспільство, що апріорі прагне до jouissance своєю політичною структурою, знаходить розрядку «за лінією найменшого спротиву», перевантажуючи окремі політичні явища через відсутність конкуренції (наприклад, посилення ультраправих, тоді як ліві витискаються на маргінес). Водночас демократія втратила свою лібідінальну привабливість (Stavrakakis: 277) як явище нечітке, розмите та через надмірну абстракцію позбавлене первинного сенсу. Саме тому ми спостерігаємо поширення явищ байдужості до політики та абсентеїзму в сучасній постдемократії.

 

 

У вирішенні (а точніше напрямку, в якому варто рухатись), що пропонує лаканівська лівиця, фігурують обидві інтерпретації поняття Реального. Першим кроком має стати символізація пустоти, нестачі та власної неспроможності. Шляхом цієї відмови від утопічного фантазму про світову гегемонію є фройдівське горювання, відривання психічної енергії від втраченого об’єкта катексису (Stavrakakis: 274). Врешті, це зробить можливим нову інвестицію у вибудовування стійкої політичної ідентичності, скріплену лібідо-зв’язками та її відтворенні в часі, що є обов’язковою умовою задоволення часткового jouissance. Якою має бути ця ідентичність? На це питання може дати відповідь лише постійна діалектика, протистояння, рівноправна боротьба інтересів, що лежить в основі демократії (що вже характеризує її як апріорі негомогенну).

Тож замість того, щоби інвестувати лібідо в ілюзії, демократичне глобалізоване суспільство має визнати межі власного Символічного порядку, прийняти свою нестачу та ідентифікуватись з нею. Така ціль соціального розвитку збігається з кінцевою ціллю психоаналітичного процесу. Саме цю позицію «Лаканівська лівиця» пропонує для переорієнтації лівих сил, їх мобілізації та критики постмодерного суспільства.

Окрім читачів, що ідентифікують себе з лівими ідеологіями, книга однозначно варта уваги тих, хто так чи інакше пов’язує свої інтереси з соціальними науками та/або глибинною психологією. На вже відомі у цій царині теорії Ставракакіс пропонує новий критичний погляд, підкреслюючи їх сильні та слабкі сторони та врешті об’єднуючи в єдиний концепт. Це й робить «Лаканівську лівицю» взірцем наукового синтезу.

 

 


Посилання

Lacan, J., 1991. The Seminar, Book I: Freud’s Papers on Technique, 1953-1954. New York: W. W. Norton.

Stavrakakis, Y., 2007. The Lacanian Left: Psychoanalysis, theory, politics. Edinburgh University Press.

Залишити коментар

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери