Що таке популізм: теорія Ернесто Лаклау

Попович, Олексій

  • 10 квітня 2019
  • 3346

Олексій Попович

В українському політичному дискурсі популізм — лайливе слово. Так позначають будь-яку обіцянку й стратегію, що апелює до широких мас населення й відповідає на соціальний запит. Заклики до підвищення соціальних стандартів, зниження комунальних тарифів вважають «пропагандою простих рішень проблем, що таких рішень не мають». Характерне для популізму протиставлення «народ — корумпована еліта» відкидається, адже люди просто не розуміють, що «багаті живуть зовсім не коштом бідних». Невиконання політиками «популістських» обіцянок трактується як доказ неможливості їхнього виконання, а не опори політиків на фінансово-промислові групи. Криза довіри до політичних інститутів, на думку борців із популізмом, вирішується боротьбою з корупцією та раціоналізацією політичного обговорення, учасники якого будуть беземоційно презентувати обґрунтовані (ліберальними) економістами тези. Проблема, однак, полягає в тому, що схожа технократизація демократії вже була випробувана на Заході. І призвела до зростання популізму[1].

За цих умов ковтком свіжого повітря може стати теорія популізму, що відстоює амбіційну тезу: популізм — необхідний елемент будь-якої здорової демократії. Основними представниками цього підходу є Ернесто Лаклау й Шанталь Муф. Їхня праця «Гегемонія і соціалістична стратегія» започаткувала постмарксистський напрям осмислення соціальних відносин. Представники цього напряму відмовилися від центральної ролі класу, акцентують на нестабільності будь-якого соціального порядку та стверджують необхідність побудови лівої гегемонії, нового «здорового глузду» на противагу неоліберальному капіталізму. Надалі Муф сконцентрувалася на проекті «радикалізації» ліберальної демократії та перетворенні її на «агоністичну». Лаклау ж, спираючись на висунуті в «Гегемонії…» постулати, досить оригінально переосмислив проблемне для західної науки поняття популізму. Найбільш детально його концепція викладена у праці «Про популістський розум» (On Populist Reason).

 

 

Від засудження — до необхідності

Лаклау починає з констатації проблеми: неможливо надати точне концептуальне визначення популізму. Розглядаючи різноманітні сучасні праці, він виявляє, що популярним прагненням їхніх авторів було визначення соціальної бази популізму. Спроба показати, чиїм інтересам слугує популізм в цілому (фермерів, бідних верств населення і так далі) неминуче призводить до провалу, оскільки виявляється, що популістськими можуть бути політичні агенти, що спираються на абсолютно різні соціальні верстви. До такого ж результату призводить і спроба визначити популізм через численні конкретні риси. В одній із праць, на які посилається Лаклау, популізм визначається через 24 характеристики — від нереволюційності й відмови від класової боротьби до релігійності, але спротиву релігійному істеблішменту. Врешті її автор вимушений присвятити половину праці аналізу винятків. Виникає питання, пише Лаклау, чи існує хоч один популістський рух, в якому присутні всі ці риси. Концептуалізація популізму як явища не може полягати в аналізі конкретного змісту, що артикулюється[2] різними рухами, які називають «популістськими».

 

"Популізм «принижують», прирівнюючи його до «простої риторики» на противагу «ідеологічності» класичних партій."

 

Лаклау стверджує, що специфіка популізму як явища систематично ігнорувалася через політичні упередження західної політичної теорії. Головне з них — відмова популізму в праві на будь-яку раціональність. Він осмислюється в чисто негативних термінах «нечіткості», «маніпулятивності», «антиінтелектуальності» на противагу раціональній політиці, заснованій на чітко представлених політичних агентах із визначеними інтересами. Популізм «принижують», прирівнюючи його до «простої риторики» на противагу «ідеологічності» класичних партій.

Однак, доводить Лаклау, якщо засоби риторики успішно конструюють популістських суб’єктів, риторика перестає бути просто риторикою, що ніяк не впливає на зміст політичного. Риторика стає інструментом творення будь-якого політичного поділу. А спрощення політичного простору, яке продукується популізмом (наприклад, опозиція «народ — еліта»), вимагає зведення абсолютно різних соціальних запитів навколо одного з двох полюсів протистояння. Для цього визначенням полюсів просто необхідно бути нечіткими. Логіка популізму, таким чином, стає логікою кожного більш-менш широкого політичного протистояння. Риторика виявляється необхідною для конструювання будь-якої структури.

 

 

Щоб продемонструвати свою теорію, Лаклау прослідковує історію осмислення популізму від психології мас XIX століття до сучасніших концепцій. Наприклад, Гюстав Ле Бон сприймав популізм як патологію, а розмитість визначень популістського дискурсу — як свідчення його неповноцінності. Він наполягав на «ірраціональності» мас, що засвоюють багаторазово повторювані бездоказові тези й піддаються сугестивному навіюванню[3]. Такий погляд дещо властивий «мейнстримному» сприйняттю популізму і сьогодні.

Однак подальші дослідження натовпів та групової психології призвели до повної відмови від цих тез. «Бездоказові» твердження виявились способом висловити щось невимовне у владному дискурсі[4], повторення — основою будь-якого соціального порядку, а афективні зв’язки — необхідними не лише для формування натовпу, але й абсолютно всіх груп та ідентичностей. Умовою існування індивіда як такого стала група й емоційний зв’язок із нею. Вона не перепона, а можливість для його інтелектуального розвитку.

 

Від запиту — до політичної дії

Точкою відліку в аналізі популізму для Лаклау є соціальний запит. Він припускає, що популізм не виражає запити певної групи, а сам продукує групу через конструювання «народу». Інституційна система може задовольнити або не задовольнити соціальний запит (наприклад, підвищення зарплат). Якщо його задовольняють, він зникає. Це один із проявів логіки відмінності, інституційна система намагається задовольнити запити окремо. В суспільстві, де всі окремі запити задовольняються, популізм неможливий, оскільки для популізму необхідна незадоволеність. Це суспільство, однак, саме є неможливим, оскільки ніяка система не в змозі задовольнити всі запити, що часто суперечать один одному. Ці запити (наприклад, підвищення зарплат і гендерні квоти), не маючи спочатку нічого спільного, виявляються еквівалентними один одному у своїй незадоволеності. На цьому етапі єдиною їхньою спільною рисою є те, що їх проігнорували. Далі, завдяки акумуляції незадоволених запитів, формується розрив між інституційною системою та спільнотою. Оскільки влада не здатна відповідати на запити спільноти, вона втрачає легітимність і протиставляється «народним» запитам. Завдяки цьому виникає ланцюжок еквівалентних запитів і формується межа між спільнотою та владою.

Однак для появи популізму цього недостатньо, бо не існує жодного позитивного елементу, що представляє весь ланцюжок еквівалентностей у дискурсивному просторі. Аби запити були організовані в єдиний фронт, має утворитися щось спільне, що представляє їх як протилежність інституційній системі. Що може бути цим спільним? Лаклау заперечує можливість знайдення цього спільного всередині самої логіки ланцюжка еквівалентностей — запити є різними. Розгляньмо тезу, згідно з якою гендерну нерівність не можна подолати без подолання класової. «Зв’язування» гендерної нерівності з класовою для Лаклау є не відкриттям реальності до дискурсу, а конструюванням гегемонії. Тому окремий запит на ліквідацію класової системи не є спільним для всіх, хто вимагає знищення патріархату. Однак він може стати спільним означальником для них за певних умов. Тоді «безкласове суспільство» опиняється в центрі ланцюжка й починає представляти його весь.

 

 

Тут важлива процесуальність[5]: тоді як класичний марксизм вважає робітничий клас привілейованим агентом емансипації, Лаклау пише, що означальник «робітничий клас» може ставати привілейованим за умов конкретної історико-політичної ситуації. Коли означальник «робітники» починає відсилати до всього ланцюжка різнорідних незадоволених вимог, він виявляється розділеним між різними своїми значеннями: з одного боку, своїм окремим змістом (підвищення зарплат, покращення умов праці), а з іншого — представленням усього ланцюжка запитів, в який можуть входити, наприклад, антирасистські й антисексистські. Інший приклад: у 1989 році означальник «ринок» відсилав не лише до економічної системи, а й до кінця бюрократичного урядування та громадянських свобод. Це не означає, що ринок передбачає громадянські свободи, це означає, що вимога ринку була дискурсивно пов’язана з вимогою громадянських свобод в опозиції до радянського режиму. З цих двох означальників «ринок» став привілейованим — тим, що позначає весь ланцюжок еквівалентностей.

Привілеювання певного означальника є початком формування популістської ідентичності. Оскільки не існує ніякої внутрішньої логіки, що самостійно об’єднує розрізнені запити, їхня позитивна спільність має бути сконструйована. Якщо означальник «робітники» починає характеризувати всі вимоги, що входять до ланцюжка, то «робітники» перестають бути тими «робітниками», якими вони були до цього. «Робітники» стають пустим означальником, частиною, що претендує на представлення всієї спільноти[6].

 

"Межа між спільнотою й владою постійно рухається, значення «спільноти» та «влади» зсуваються, що і є політичною боротьбою."

 

Водночас інші запити також стають розділеними, оскільки тепер вони вимушені «звертати увагу» й на новий спільний означальник, що взяв на себе роль їхнього представника («робітничий клас» чи «ринок»). Спільний означальник є більше ніж сумою всіх запитів, оскільки він має згладжувати суперечності між елементами ланцюжка еквівалентностей, аби представляти їх як єдність. Він виявляється не просто прозорим медіумом, а самостійним агентом, дії якого стосовно запитів нагадують «зигзагоподібний рух між частковим визнанням і частковою репресією». Напруженість між еквівалентністю та відмінністю і робить популізм можливим. Повна перемога логіки відмінності означатиме остаточне руйнування межі «народ — влада» й поглинання інституційною системою запитів окремо. Повна ж перемога логіки еквівалентності веде до знищення самого ланцюжка еквівалентностей, оскільки більше не існує окремих запитів, що складають її основу.

Ось чому популістська ідентичність «невизначена» й не оперує чіткою раціональною програмою. Вона зобов’язана артикулювати абсолютно різні вимоги, уникаючи конфронтації між ними. Інакше ланцюжок еквівалентності зруйнується й проведе нову межу в соціальному просторі. З іншого боку, популістський ланцюжок схильний поглинати всі незадоволені вимоги, він є логічно необмеженим. Лише спротив конкретних елементів ланцюжка може перешкодити включенню певного запиту. Важливо також, що окрім задоволення інституційною системою, запити можуть бути переартикульовані в інший ланцюжок еквівалентностей. Наприклад, вимоги робітників можна артикулювати як в ланцюжок, спрямований проти капіталізму, так і в антимігрантський ланцюжок. Межа між спільнотою й владою постійно рухається, значення «спільноти» та «влади» зсуваються, що і є політичною боротьбою.

Абстрактність і розпливчастість популізму виявляються просто необхідними, оскільки популістський ланцюжок еквівалентностей виражає єдність різних запитів, котрої до того не існувало. Без популізму можлива лише часткова боротьба, але не широка політична дія. В цьому аспекті дійсно популістським був Майдан, оскільки в запиті на усунення «банди» конденсувалися абсолютно різні вимоги: від ліберальних «європейських цінностей» до моноетнічної держави. Проте саме ця неоднозначність вимог Майдану уможливила колективну дію. Майдан підпорядковується й логіці «частини, що презентує себе як ціле» — його підтримували не більше 50 % населення, що не заважало його учасникам говорити від імені «українського народу».

 

 

Лаклау називає спільності, які продукує популізм, сингулярними, підкреслюючи, що вони не є визначеними наперед. Таким чином «робітники» як найменування ланцюжка еквівалентних запитів не відсилають до визначення «робітників» у словнику (чи в текстах Маркса), а «народ» — до сукупності населення країни. Вони відсилають до унікальної констеляції запитів, до частини, що вимагає бути тотальністю, до прагнення «заповнити» розрив соціального простору, що був спродукований провалом інституційної системи у відповіді на запити. Ця констеляція називається пустим означальником «народ», і саме цим іменуванням народ і продукується. Це не просто риторика, а перформативна операція — слово, що вже є дією, яке створює реальні відносини між запитами у формі еквівалентності й пустий означальник, що перевершує їх.

В той же час важливою основою для теорії популізму Лаклау є психоаналіз Лакана. Він показує, що піднесення однієї з частин ланцюжка еквівалентностей має афективний характер. У частковий об’єкт (елемент ланцюжка еквівалентностей) інвестується бажання таким чином, що він стає втіленням повноти й завершеності спільноти до моменту заволодіння ним, після чого бажання зсувається на інший об’єкт. Такі часткові інвестиції в політичних акторів і описують логіку продукування соціального порядку[7].

 

Політичні кампанії й авторитаризм

На основі тези про популізм, що створює «народ», Лаклау переглядає поняття представницької демократії. Оскільки той, хто репрезентує, не просто представляє щось, а певною мірою продукує його через вписування в нинішній порядок, критерієм надійності перестає бути прозорість представника як медіума. Ніяких інтересів групи не існує до її репрезентації. А оскільки будь-яка широка політична дія вимагає формування популістської ідентичності, популізм стає єдиною демократичною дією, що протиставляється адміністративному технократичному управлінню, яке взагалі-то є абсолютно недемократичним, бо не відповідає взагалі ні на які соціальні запити. Лаклау застерігає від авторитаризму: хоча представник і вимушений адаптувати раніше нерепрезентовані вимоги до структури відносин, він не може й повністю перестати когось представляти, оскільки репрезентація має відштовхуватись від запитів. Якщо представник стає повністю автономним від ланцюжка еквівалентностей, їхній зв’язок розривається та популістська ідентичність дезінтегрується. На основі цієї тези він розрізняє популізм і авторитаризм, на прикладі Туреччини Ататюрка показуючи, що ніяких ланцюжків еквівалентностей там не було, бо Ататюрк не відштовхувався від соціальних запитів, а будував країну на свій розсуд. За аналогією, режими Назарбаєва чи Лукашенка не можна вважати популістськими, оскільки вони відштовхуються від абсолютизованої волі лідера та потреб еліт, а не демократичних запитів. Лідер уособлює символічну єдність запитів, і їхнє усунення ліквідує популізм[8].

Лаклау стверджує, що популістські елементи присутні у всіх справді політичних суб’єктах. Відповідно, проводити розрізнення є сенс на рівні видів популізму, і тут Лаклау застерігає від одного з них. В той час як класичний популізм передбачає поділ соціального простору всередині спільноти (народ — еліта), етнічний популізм прагне окреслити межу цієї спільноти. Пустота означальників етнічного популізму виявляється дуже обмеженою, оскільки передбачає точні означувані (етнічну ідентичність). Деякі запити не можуть увійти в ланцюжок еквівалентностей апріорі, оскільки не є «правильно» етнічно забарвленими. Це, з одного боку, дозволяє «витіснити» з популістського дискурсу запити національних меншин, залишивши їх безправними, а з іншого — сконструювати «ворога» поза спільнотою. Ця постійно наявна загроза дозволяє встановити авторитарний режим, що перешкоджає «розхитуванню човна» всередині, тобто новим формам популізму.

 

 

Ця логіка відтворюється, наприклад, кампанією Петра Порошенка[9], що сфокусована на його безальтернативності в протидії зовнішньому (і внутрішньому) ворогу, забарвленому етнокультурно. Використання Порошенком розділювальних гасел про мову і віру також, безумовно, є популістським, але таким, що формує не межу «народ — влада», а культурно-мовну межу. Це зближує його кампанію з європейськими правими популістами, котрі прагнуть сконструювати монолітні етнокультурні спільноти шляхом їхнього «захисту» від внутрішньої і зовнішньої міграційної загрози. Водночас кампанія Володимира Зеленського виявляється близькою до «класичного» популізму, чіткий антиелітизм продукує внутрішній поділ, а двозначність його заяв («пустота» означальників) відкриває простір для потенційного входження різних запитів до опозиційного ланцюжка еквівалентностей. Можна навіть сказати, що Зеленський сам «відкривав» цей простір декілька разів, коли пропонував підписникам допомогти з написанням програми і запитував, кого призначати на ключові посади. Ймовірно, Лаклау би зауважив, що в такому виді популізму міститься менше потенційних небезпек.

 

"Популізм Зеленського не можна вважати лівим просто тому, що він не артикулює спротив неолібералізму."

 

Однак лівого популізму, прихильником якого був сам Лаклау, немає на українській політичній сцені. Його колежанка Шанталь Муф стверджує, що Західна Європа знаходиться в «популістському моменті», для якого характерна кульмінація різноманітних спротивів неоліберальному порядку (Mouffe 2018). Майбутнє — пише вона — за лівим і правим популізмом, і вона прагне підтримати перший. Позиція Муф в цілому суголосна думці, згідно з якою ідея рівності центральна для визначення «лівизни». Водночас деякі прихильники підходу Лаклау спробували виокремити структурні властивості лівопопулістського дискурсу. Ключовою для нашої ситуації є одна з них. У правому популізмі супротивник є подвійним: присутнє як стандартне протиставлення «еліт» народу, так і етнокультурна загроза (мігранти у випадку Західної Європи). У лівому ж популізмі проводиться лише одна межа, і ті, хто є етнокультурною загрозою для правих популістів, артикулюються як жертви порядку, що був нав’язаний елітами (Ledezma 2018). Навіть якщо лівий популізм і використовує культурну риторику, це не створює ще один фронт. Це показує, що лівого популізму немає на українській мейнстрімній політичній сцені, оскільки антинеоліберальні запити постійно артикулюються у зв’язці з культурним поділом, що робить популізм правим. Популізм же Зеленського не можна вважати лівим просто тому, що він не артикулює спротив неолібералізму.

Існує безліч запитів, що можуть бути потенційно переартикульовані в лівопопулістський ланцюжок, зокрема антисексистські й антигомофобні, котрі в широкому політичному дискурсі фактично не представлені. Майже кожен український політичний актор використовував деякі з цих запитів (підвищення зарплат і пенсій, зниження цін на газ тощо) задля своєї політичної кар’єри. І практично завжди афективна інвестиція в такого актора призводила до швидкого розчарування, оскільки він виявлявся нездатним виконати обіцянки. Ліберали зауважили б, що це тому, що запити задовольнити неможливо, Лаклау і Муф — що це маркує початок дезінтеграції всієї системи, що продукує їх як неможливі.

Теорія популізму Лаклау дозволяє розглянути політичний простір як поле антагонізму, засноване на постійному продукуванні політичних поділів. Лаклау прагне описати процес створення широких політичних фронтів, котрі є необхідними елементами демократичного устрою. Цей процес він називає популізмом і вказує на можливості, які він надає політичним акторам, що хочуть похитнути статус-кво. І хоча його концепція, як і будь-яка інша, не здатна вичерпно пояснити механізми конструювання політичного спротиву (Матвеев 2010), вона залишається як корисним фреймом наукового аналізу, так і теоретичною основою дій нових політичних сил, що формують наше майбутнє вже сьогодні.

Післямова редакції

Ми підтримуємо прагнення автора змінити розуміння популізму в Україні й актуалізувати в публічному просторі сучасні теорії. Водночас ми критично ставимося до постструктуралізму Ернесто Лаклау й вважаємо необхідним розвиток більш матеріалістичного підходу. Соціальний простір не лише конструюється політичними агентами, але й впливає на них, а економічні інтереси задають рамки політичної боротьби. В Україні немає лівого популізму, бо усі впливові політичні сили залежні від великого капіталу, інтереси якого суперечать політиці, спрямованій на зменшення соціальної нерівності.



Читайте також:

Від Грамші до Лаклау й назад: відповідь на огляд «Про популістський розум» (Володимир Артюх)

Обираючи або відмовляючись обирати сторони в епоху правого популізму (Ніл Девідсон)

Демократія чи влада експертів? Рецензія на «Новий авторитаризм» Сальваторе Бабонеса (Дмитро Хуткий)

Невловимий протест: суперечливе постання політики середнього класу (Тугал Джихан)

 

Стаття підготовлена за підтримки Quebec Institute for International Research and Education


Посилання

Матвеев, И., 2010. Политическая теория Эрнесто Лаклау. Москва, МГУ. Доступ 10.04.2019 по ссылке: [link]

Laclau, E. and Mouffe, C., 1985. Hegemony and Socialist Strategy. London, Verso.

Laclau, E., 2005. On Populist Reason. London, Verso.

Ledezma, M., 2018. «Between the Populist Left and Right: Discursive Structure and Ideological Interventions in Podemos and the National Front». In: García Agustín Ó., Briziarelli M. (eds) Podemos and the New Political Cycle. Palgrave Macmillan, Cham.

Mouffe, C., 2018. For a Left Populism. London, Verso.

Примітки

  1. Є приклади більш глибокого аналізу, однак і тут популізм маркується як в цілому негативне явище, що, однак, може бути індикатором соціальних проблем, до яких не прислуховуються еліти.
  2. «Артикуляторна практика — це будь-яка практика, що продукує таке відношення між елементами, котре модифікує їх сутність» (Laclau and Mouffe 1985). 
  3. «Сугестія визначається як психічний вплив на індивіда, що супроводжується репресією його рівня розвитку: критичності до джерел інформації, здатності до аналізу і свідомої діяльності».
  4. Дискурс — це структурована система розрізнень, результат артикуляторних практик (Laclau and Mouffe 1985). Лаклау і Муф заперечують розрізнення між дискурсивними і недискурсивними практиками, оскільки жоден об’єкт не може існувати поза якимось дискурсом (у сенсі, вказаному вище). Будь-який порядок, будь-яка інституція — форми диференційованих позицій об’єктів, результат практик артикуляції. Дискурс також є матеріальним, вписаним у будь-яку організацію соціального простору. «Мовні ігри» Вітгенштайна включають в себе і мовні елементи, і матеріальні об’єкти, однак і те, і інше організоване через систему розрізнень, і саме ці розрізнення визначають сутність об’єктів в рамках певного дискурсу.
  5. Змінність у часі, де агент емансипації не визначений наперед, а є результатом гегемонних артикуляцій.
  6. Лаклау не вважає, що пустий означальник має бути повністю пустим, тобто не мати взагалі ніякого означуваного. В такому разі привілейований частковий запит повністю втрачає свій конкретний зміст, відповідно, популістський ланцюжок розростається до нескінченності, що врешті призводить до його дезінтеграції. Означальник може бути більш або менш пустим, від чого залежить потенційна широта ланцюжка. Повна ж відповідність означальника одному означуваному не дає можливості вибудувати популістський ланцюжок взагалі, це ознака секторальної боротьби.
  7. Лакан стверджує, що об’єкт як причина бажання завжди є частковим і недосяжним. Суб’єкт прагне повернення до тотальності, єдності, що була втрачена через входження до символічного порядку. Але тотальність втрачена безповоротно, тому єдині об’єкти, що можуть стати об’єктами бажання, є частковими. Інвестиція в ці об’єкти вимагає надання їм властивості втілення цієї повноти. Саме тому популістська ідентичність є «частиною, що прагне бути цілим». У неї інвестується бажання, і вона стає втіленням прагнення повноти і завершеності (наприклад, прагнення комунізму як безконфліктного і неполітичного суспільства). Заволодіння цим об’єктом врешті призводить до розчарування, однак сам процес і приносить насолоду. Оскільки інвестиція в саму тотальність є неможливою, такі часткові інвестиції є процесом продукування соціального порядку.
  8. Це розрізнення, тим не менш, є одним з найбільш проблематичних місць теорії Лаклау. Він наполягає, що хоча лідерство у групі може бути й чисто символічним, воно має втілюватись в індивідуальності, в одній людині. Але афективна інвестиція в лідера просто не може не привносити до популізму потенціал авторитарного повороту. Лідер, якого любить увесь народ, може співіснувати з демократією, але структурне місце лідера передбачає надзвичайно сильний вплив його висловлювань і дій. Значить, деградації популізму в авторитарну структуру перешкоджає виключно воля лідера. Лаклау у своїй концепції лідерства спирається на Фройда і сам згадує зауваження останнього щодо можливості консолідації навколо образу ворога або певної позитивної ідеї, що робить акцент на індивідуальному лідерстві ще більш спірним.
  9. У розгляді кампаній Порошенка і Зеленського я використовую матеріали зі статті Сергія Куделі

Залишити коментар