Чому Гітлер не був лівим: політичний спектр і науковий підхід

Білоус, Тарас

  • 04 березня 2019
  • 8769

Тарас Білоус

5 грудня 2018 року VoxUkraine опублікував результати дослідження висловлювань кандидатів у президенти України, метою якого було визначення їхньої ідеології. Згідно з їхнім аналізом, усі кандидати виявилися… соціал-демократами. Навіть Петро Порошенко, який, за словами авторів, «рідко говорить про підвищення заробітних плат і пенсій» і «часто артикулює свою прихильність ідеям ринкової економіки», підтримує приватизацію та свободу бізнесу[1].

Наступного дня журнал «Новое время» публікує лонгрід на основі цього дослідження, у якому впевнено заявляє: «Україна — країна лівих політиків». Ба більше, «весь вітчизняний політичний спектр, якщо казати про рейтингових кандидатів, укладається у рамки пізнього Радянського Союзу». Відповіді на логічне запитання, чому ж тоді кандидати не критикують капіталізм, автор не дає, зате одразу поспішив заспокоїти: насправді «це не соціалізм, а класичний популізм»[2].

Отже, теза, що вже стала популярною серед українських лібералів, отримала вагоме обґрунтування в респектабельних виданнях. Але наскільки вона коректна? Давайте критично розглянемо дослідження, релевантність самого поділу на лівих і правих у світовій та українській політиці, а також його проблематичні аспекти.

 

Політичний компас за VoxUkraine. Авторка — Наталка Чех

 

Політичний компас і методологія VoxUkraine

За твердженням авторів, у дослідженні вони спиралися на методологію міжнародного проекту Manifesto. Тимофій Брік під час презентації результатів заявив, що вони «намагалися переконатися», чи не притягують «західну методологію просто за вуха на українські реалії». На жаль, про адаптацію методології автори написали тільки те, що вони виключили з результатів висловлювання з підкатегорій «Негативне ставлення до військової політики», «Мир як спільна мета», «Позитивне ставлення до військової політики», бо ті «викликали аномальні зсуви». Тобто вони просто знехтували найгострішим питанням української політики — одним із небагатьох, яке справді відрізняє кандидатів. Їхнє право, до цього ми ще повернемося наприкінці статті.

А поки варто звернути увагу на важливий факт, який автори забули повідомити читачам: проект Manifesto не використовує «політичний компас». Це може стати несподіванкою для багатьох читачів, та попри популярність у всесвітній павутині, в наукових колах двовимірний компас з економічною та політичною осями не є панівним підходом. Зокрема, у проекті Manifesto використовується єдина ліво-права шкала RILE. Позиція певної політичної сили (чи окремого політика) на ній вираховується залежно від 13 «правих», 13 «лівих» та 31 «іншої» категорії, до яких можуть належати політичні висловлювання. До лівих категорій у цьому підході належать, зокрема, антиімперіалізм, антимілітаризм та апеляція до трудящих (labour) верств суспільства тощо (Budge 2013: 4–5). Цей підхід часто критикують і пропонують різні альтернативи йому. Представники ж самого проекту Manifesto відповідали, що науковці можуть його адаптувати для своїх досліджень, як вважають за потрібне (Budge 2013). Тож автори VoxUkraine мали повне право застосовувати інший підхід, але про це варто було повідомити.

 

"Якщо один політик підтримує легалізацію одностатевих шлюбів, а інший — проти, то хто з них виступає за збільшення участі держави в житті людей?"

 

VoxUkraine першими адаптували «політичний компас» до наших реалій та популяризували цей підхід в Україні. Але наскільки коректно вони це зробили? Перш ніж перейти до обговорення горизонтальної осі, яка цікавить нас у першу чергу, варто сказати кілька слів про вертикальну. Автори дослідження охарактеризували принцип розташування на ній як «взаємини держави і громадянина, сюди потрапили висловлювання кандидатів у дусі невтручання держави або, навпаки, її участі в житті людей». «Чим вище політик, тим більше він говорив про необхідність “сильної державної руки”... міг підтримувати різновиди цензури і обмеження свобод, виступати проти ЛГБТ і мігрантів». На цьому моменті виникають сумніви, чи задумувалися автори над питанням, як впливає на відносини держави й громадянина політика щодо мігрантів, які не є громадянами цієї конкретної держави. Або якщо один політик підтримує легалізацію одностатевих шлюбів, а інший — проти, то хто з них виступає за збільшення участі держави в житті людей? Я зовсім не хочу сказати, що політику, спрямовану проти мігрантів чи ЛГБТ, не можна називати авторитарною. Але це демонструє один із недоліків їхнього підходу — його державоцентричність[3].

Критерієм розташування на горизонтальній ліво-правій осі автори VoxUkraine назвали «участь держави в економіці» — чим лівіше кандидат, тим більше втручання держави в економіку (інтервенціонізм) він підтримує. Це може стати ще однією несподіванкою для багатьох читачів, але такий підхід також не домінує в науці. Ба більше, багато науковців його просто відкидають. Наприклад, польський історик Томаш Стриєк стверджував, що цей «запропонований лібертаріанцями підхід… як суто ідеологізований слід залишити за межами науки» (Стриєк 2013: 133). Він має очевидні проблеми: що робити з анархізмом, який прагне знищити державу як таку, але вважається лівою ідеологією? З іншого боку, фашизм, який зазвичай зараховують до ультраправих рухів, згідно з цим підходом, має належати до лівих. Адже класичні фашистські рухи закликали до активної економічної політики, критикували капіталізм, а коли приходили до влади, справді проводили інтервенціоністську політику.

 

Прихильники незалежності Каталонії з «Кандидатури народної єдності» (CUP)

 

Наостанок варто коротко згадати про націоналізм, який на політичному компасі VoxUkraine розташований зверху (навпроти анархізму). Як слушно зазначав Олексій Гарань під час обговорення дослідження, хоча в сучасній Україні слово «націоналізм» асоціюється з праворадикалами, це хибний підхід. Націоналізм може бути лівим і правим, демократичним і авторитарним, поміркованим і радикальним. Можна згадати сучасну Каталонію, де найбільш націоналістична партія — «Кандидатура народної єдності» (CUP) — водночас найлівіша. Її головне гасло — «Незалежність. Соціалізм. Фемінізм». Інший відомий приклад — ірландська лівонаціоналістична «Шинн Фейн». Насправді, більшість націоналістичних антиколоніальних рухів мали радше ліве забарвлення. Для сучасної української аудиторії це може звучати дивно, незвично й «неправильно». Так само дивно для західноєвропейської чи американської може виглядати наша ідеологічна палітра. Але насправді ні тут, ні там нема нічого об’єктивно неправильного, це лише наслідки певних історичних обставин та політичної боротьби. «Неправильною» тут для кожної людини може бути слабкість певної політичної сили та її невідповідність суб’єктивним стандартам.

А от що дійсно неправильно, це коли науковці не замислюються над базовими питаннями й не можуть адекватно пристосувати методологію до місцевих умов.

 

Політичний спектр та історичний підхід

Якщо не втручання держави в економіку є основним критерієм для поділу на лівих і правих, то що тоді? Чи єдиного критерію нема? І чи актуальний цей поділ взагалі? Відповідь на останнє питання дає саме життя. З XIX століття дихотомія лівих і правих продовжує бути основним критерієм політичного розмежування, принаймні в більшості ліберально-демократичних країн. Хоча в 1970-х роках деякі автори, як Рональд Інґлегарт, пророкували кардинальну зміну суспільних розколів, подальші десятиліття показали, що вони помилялися. Постматеріалістичні цінності не витіснили соціально-економічні питання, а лише доповнили їх та були поглинуті ліво-правою дихотомією (Rosas & Ferreira 2013: 10–12; Тугал 2017: 197). Навіть така проблема, як кліматичні зміни, має кардинально різні відповіді «зліва» та «справа».

 

"Націоналізм був і залишається головною силою, спроможною руйнувати логіку «класичного» політичного протистояння."

 

Характерно, що коли дихотомія правих і лівих відходить на другий план, то найчастіше це пов'язано з національним питанням. Як у згаданій вище Каталонії, де місця в парламенті розподіляються всупереч європейським традиціям: зліва сидять самостійники (ліві й праві), а справа — прихильники єдиної неподільної Іспанії (ліві й праві). В Ірландії спадок громадянської війни 1922–1923 років та «ольстерська проблема» також накладали свій відбиток на політичні процеси. Націоналізм був і залишається головною силою, спроможною руйнувати логіку «класичного» політичного протистояння. Під час національних конфліктів він впливає на консерваторів, лібералів і соціалістів та завдає удару силам, що намагаються опиратися його логіці. Іншими вагомими чинниками, що можуть вносити свої корективи, є релігія й авторитарний режим.

Що ж до основного питання, то я прихильник підходу, запропонованого італійським філософом Норберто Боббіо, згідно з яким ключовим критерієм є ставлення до ідеї рівності (Боббио 2003). Визначення Боббіо, яке він дав під час італійської дискусії з цього питання у 1990-х, стало класичним, а самого дослідника іноді називають головним учасником дискусії про сенс поділу на лівих і правих (Rosas & Ferreira 2013: 6, 22). Були й досить успішні спроби застосувати цей підхід до даних проекту Manifesto (Jahn 2011). В рамках цього підходу втручання в економіку також розглядається як ліва політика, але лише якщо його метою є зменшення соціальної нерівності. Це не значить, що праві не можуть апелювати до ідеї рівності. Адже, словами Боббіо, «поняття рівності відносне, а не абсолютне». Наприклад, якщо єдина різниця між політичними програмами полягає в тому, що в першій декларується гендерна рівність, а в другій — ні, то перша буде лівішою (за інших рівних умов). Аналогічно й з іншими видами (не)рівності. Рівність «залежить принаймні від трьох змінних...: суб'єктів розподілу благ; благ, які розподіляються; критерію, на основі якого відбувається розподіл» (Боббио 2003).

Тут ми підходимо до важливої проблеми: де центр? Якщо рівність — універсальний критерій для визначення позиції на політичній шкалі, то де проходить межа між лівими і правими? Або між лівоцентристами й радикальними лівими? Між ультраправими й просто правими? На мою думку, універсальних об’єктивних меж просто немає[4]. Але чи значить це, що кожен із нас може проводити межі, де заманеться? Тут варто згадати, що поділ на лівих і правих — це не лише аналітичний інструмент. Це принцип, за яким зазвичай відбувається розмежування в реальній політичній боротьбі. І самі ці межі також є об’єктом боротьби. Питання, навколо яких відбувається розмежування, можуть сказати про суспільство не менше, ніж те, хто саме переважає в боротьбі: ті, хто називають себе лівими чи правими. Так само й межі та критерії, які вибирають науковці, можуть багато сказати про них самих. Дослідження VoxUkraine більше говорить не про українських політиків, а про погляди його авторів.

 

"Критерій рівності вимагає значно складнішої методології, ніж втручання держави в економіку."

 

Межі — далеко не єдине неоднозначне питання в цьому підході. Очевидно, що в суспільстві є дуже різні нерівності. Якщо, наприклад, одна партія виступає проти гендерної нерівності, але ігнорує расову, а інша виступає проти расової нерівності, але ігнорує гендерну, то яка з них лівіша? Критерій рівності вимагає значно складнішої методології, ніж втручання держави в економіку. Іншою неоднозначністю є те, що одна й та сама риторика може працювати як на рівність, так і проти неї, залежно від ситуації. Наприклад, націоналізм. У часи своєї появи на світ він був прогресивною силою, що валила монархії та руйнувала старі станові нерівності. Та невдовзі уряди почали використовувати його для зміцнення своєї влади. Але в руках національно-визвольних рухів він і далі міг бути інструментом проти нерівності. Так само й атеїстична критика релігії може використовуватися в емансипативній політиці, але може й виправдовувати імперіалізм. Як і риторика на захист прав ЛГБТ.

Історичні обставини часто сприяли тому, що за лівими й правими силами закріплялися певні риси. Наприклад, у Франції XIX століття лівих часто називали «партією Руху», а правих — «партією Порядку» (Рєпа 2017:12). Але ці характеристики другорядні й за інших обставин не мають сенсу: коли праві переходили в наступ, ліві могли опиратися змінам. Використання релігії для легітимізації влади привілейованої верхівки призводить до поширення антиклерикальних настроїв серед лівих. Та коли в Латинській Америці католицькі священики стали серйозно ставитися до слів Христа про допомогу знедоленим і виникла теологія визволення, а ультраправі парамілітарес вбивали священиків як «комуністичних агентів», це призводило до інших наслідків. Навряд чи антиклерикалізм був би загальновизнаним лівим принципом у країні, де головною силою на лівому фланзі політикуму була б християнсько-соціалістична партія.

 

 

Це не значить, що всі інші питання мають значення лише з огляду на те, як вони впливають на (не)рівність у суспільстві. Питання свободи й контролю, індивідуалізму й колективізму, універсалізму й партикуляризму, раціональності й ірраціональності тощо мають власні значення. Багато політичних питань можна одночасно сформулювати і в категоріях рівності, і в категоріях свободи (чи чогось іншого). Наприклад, згадані в першій частині права ЛГБТ й мігрантів (а політика, спрямована проти них, є і правою, і авторитарною). Але жодне з цих альтернативних питань не відповідає ліво-правій шкалі. Ба більше, на осі індивідуалізм-колективізм відстань між різними течіями анархізму (навіть без «анархо-капіталізму») може бути більшою, ніж між соціалізмом і лібералізмом. А консервативна філософія Ніцше, мабуть, була більш індивідуалістичною, ніж лібералізм. Той факт, що саме питання рівності найчастіше є ключовим у політичному розмежуванні, свідчить про його важливість у наш історичний період. Одна з проблем «політичного компаса» полягає в тому, що дві осі зазвичай трактуються як рівнозначні, хоча політична практика свідчить про інше. Другу вісь уперше запропонував політичний психолог Ганс Айзенк у 1954 році (Rosas & Ferreira 2013: 16). Можна запропонувати ще третю, четверту й п’яту. Але важливо, щоб вони не девальвували головну — ліво-праву (егалітарно-елітарну).

Розглянемо тепер валідність критерію рівності на одному прикладі, завдяки якому й з’явилася дихотомія правих і лівих у політиці. 11 вересня 1789 року в Парижі під час засідання Національних установчих зборів «депутати, які представляли третій стан і виступали за радикальні зміни в суспільстві, зайняли місця ліворуч від голови; праворуч у той день сіли ті, хто голосував за надання королю права відкладного вето» (Рєпа 2017: 11). Грубо кажучи, межа між лівими й правими тоді фактично проходила між демократами й монархістами. Як тут працює наш підхід? Ліві тоді виступали за громадянську рівність. Як тут працює лібертаріанський підхід? Ніяк. Тож, мабуть, можна погодитися з Норберто Боббіо, що «рівність — єдиний критерій, що опирається часовій ерозії» (Боббио 2003). Але чому дихотомія лівих і правих з’явилася саме тоді? Тут варто звернути увагу на важливі зміни, які відбулися у Франції перед згаданим вище голосуванням. А саме перетворення Генеральних штатів на Національні установчі збори. До цього в Генеральних штатах місця визначалися за рангом: король, його сім’я та міністри сиділи в центрі й були відокремлені від делегатів трьох станів. Місця для останніх залежали від стану, який вони представляли (Rosas & Ferreira 2013: 4). Революція зруйнувала цей усталений порядок та зрівняла всіх делегатів, які тепер мали представляти не окремі стани, а всю націю. Саме тоді, в ситуації появи представницької демократії в сучасному її вигляді, члени установчих зборів спонтанно згрупувалися за новим принципом, що мав не вертикальний, а горизонтальний характер. А згодом поступово ця дихотомія поширилася за межі парламенту[5].

Завершуючи розгляд загальнотеоретичних питань, варто зауважити, що «батьки-засновники» лібертаріанства Людвіг фон Мізес та Фрідріх Гайєк не були авторами та прихильниками підходу, застосованого авторами VoxUkraine. Вони виступали проти колективізму, соціалізму й державного втручання в економіку, але не брали інтервенціонізм за критерій поділу на лівих і правих. Натомість Гайєк вказував, що втручання держави в економіку далеко не завжди спрямоване на вирівнювання доходів та міг писати про «соціалістів лівого і правого гатунку» (Хайек 2005: 57, 62). Мізес слушно зазначав, що «неправильно ототожнювати інтервенціонізм із соціалізмом» і що «у своїй найсильнішій та чистій формі соціалістична ідея більше не має нічого спільного з ідеєю перерозподілу» (Мизес 1994: 335, 39). Він критикував соціально-економічну політику Бісмарка (яку нинішні лібертаріанці іноді називають «лівою» та «соціалістичною»), але водночас писав про поразку німецького лібералізму «від опонентів “справа” (Бісмарк) і “зліва”» (Мизес 2011: 362). В 1927 році Мізес писав про фашизм як тактику правих партій і заявляв, що «фашизм і близькі йому рухи... сповнені найкращих намірів і... їхнє втручання на даний момент врятувало європейську цивілізацію» (Мизес 2011: 97, 101–102). Лише згодом він фактично поставив знак рівності між фашизмом і комунізмом, зауваживши водночас, що «перемога фашистів була не причиною, а наслідком поразки комуністів» (Мизес 1994: 364). Я не  прихильник цих мислителів, та варто визнати, що вони значно краще розумілися в питанні, ніж сучасні українські шанувальники сектантської творчості Айн Ренд.

 

Жак-Луї Давід «Клятва в залі для гри у м'яч»

 

Далі розглянемо фашизм, який в інтернеті також люблять називати лівим[6]. Але якщо вас не цікавить ця тема — сміливо переходьте до останнього розділу, присвяченого українській політиці.

 

Фашизм і політичний спектр

Спочатку зауважимо, що всупереч заяложеній тезі «фашизм був в Італії, а в Німеччині був нацизм, це різні явища», в науці панує інший погляд. Італійський фашизм, німецький нацизм та подібні тенденції більшість науковців, що досліджують ці теми, зараховують до одного типу суспільно-політичних рухів, який часто називають «родовим фашизмом» (generic fascism)[7]. Тут можна вже говорити про певний науковий консенсус (Ґрифін 2013: 108–112). Водночас із питання, яке нас цікавить — місце фашизму на ліво-правій шкалі, — думки дещо розходяться. Але ідея, що фашизм варто зараховувати до лівих рухів, мабуть, найменше представлена. Більшість науковців її просто ігнорують або відкидають як ненаукову. Та перейдімо від посилань на авторитети до аргументів.

 

"Якщо фашисти йшли із кимось на співпрацю, то зазвичай це були правоконсервативні сили. І саме завдяки останнім Муссоліні та Гітлер очолили уряди своїх держав."

 

Одним з аргументів, які люблять наводити прихильники тез про «лівизну» фашизму чи спорідненість фашизму й комунізму, є його ліві джерела. Серед діячів фашистських рухів міжвоєнного періоду справді було багато колишніх соціалістів. Найвідомішим із них, звісно ж, був лідер італійського фашизму. Консервативний історик Річард Пайпс навіть заявляв, що «жодна впливова фігура серед соціалістів Європи перед Першою світовою війною не мала більшої схожості з Леніним, ніж Беніто Муссоліні» (Пайпс 2005). Але тут не можна ігнорувати розколу європейського соціалістичного руху під час тієї самої війни. Тоді його ліве крило зайняло антивоєнну інтернаціоналістичну позицію, а праве — забуло свої вчорашні заяви й підтримало уряди своїх держав. У тій ситуації згадані вище діячі зайняли крайні протилежні позиції: Ленін не просто виступив проти війни, а бажав поразки Російської імперії в ній, тоді як Муссоліні закликав італійський уряд, що спочатку проголосив нейтралітет, взяти в ній участь. Муссоліні представляв найбільш націоналістичну течію в тодішньому італійському соціалістичному русі, за що й був виключений із партії[8]. Але не так вже й багато лідерів фашизму мали лівий бекграунд. Зокрема, його не мав Адольф Гітлер. А серед учасників фашистських рухів його мала ще менша частка людей. Ба більше, фашизм мав не лише соціалістичні витоки, але й ліберальні (Landa 2010) та консервативні.

Вище вже йшлося, що націоналізм не має свого власного місця на ліво-правій шкалі. Тепер варто розглянути це питання трохи детальніше. Націоналізм утверджує принципи, згідно з якими національні та політичні одиниці мають збігатися, а відданість своїй національній спільноті має переважати інші лояльності (Лахман 2016: 23; Ґелнер 2003: 29). Але вони не дають відповіді на питання, як саме має бути влаштоване суспільство[9]. Тому на практиці націоналізм зазвичай поєднується з якоюсь із макроідеологій — лібералізмом, соціалізмом чи консерватизмом. Але в межах певного націоналістичного руху може бути значний різнобій думок з ідеологічних питань, адже його учасників зазвичай об'єднує відданість нації. Тут це важливо, оскільки усі фашистські рухи міжвоєнної Європи були націоналістичними й у багатьох із них були різні течії. В НСДАП було «ліве» крило, лідерами якого були брати Штрассери, в італійській Національній фашистській партії — синдикалістське крило. Лівими вони були в межах своїх партій, але яке їхнє місце загалом у політичному спектрі — складне й цікаве питання, на яке я не буду намагатися дати відповідь у цій статті. На жаль, хоча фашизм загалом важко назвати обділеним увагою науковців, досліджень саме цих політичних тенденцій явно недостатньо. Соціолог Ділан Райлі, вказуючи на їхню неспроможність здобути масову підтримку робітничого класу, стверджував, що «крах цих “лівофашистських” спроб, які можна було би плідно порівнювати з перонізмом... є центральним для розуміння подальшого курсу міжвоєнних фашизмів» (Riley 2018: 14–15). Тут важливо зазначити, що в жодному з успішних фашистських рухів ліве крило не перемогло, а в Третьому Рейху після «Ночі довгих ножів» від нього взагалі нічого не лишилося. Далі буде йтися лише про мейнстрім фашистських рухів.

 

Гітлер та Муссоліні, червень 1940 року

 

Інша важлива проблема зв’язку фашизму й націоналізму — міжнародний вимір. Питання зовнішньої політики часто опускають при обговоренні позиції певної сили в політичному спектрі, оскільки це ще більше все ускладнює. Але його не можна ігнорувати. Для багатьох це прозвучить дивно, але на мою думку, націоналістичні рухи можна умовно поділити на універсалістські та імперіалістичні. Хоча націоналізм зазвичай асоціюється з партикуляризмом, бачення світу, поділеного на рівноправні національні республіки, є водночас націоналістичним та універсалістським. Його зазвичай поділяли національно-визвольні рухи. Тоді як інші націоналістичні рухи підтримували імперіалістичну політику, яка посилювала глобальну нерівність. Отже, перший тип є лівішим, а другий — правішим. Фашистські рухи зазвичай належали до другого типу, найяскравішим прикладом чого був нацизм[10].

Звісно, важко не помітити запозичення фашистами риторики й тактики в соціалістів, комуністів та анархістів. Але це лише тактика, значною мірою спрямована на «перехоплення гри у лівих» (Лайонс 2011: 3)[11]. Складніше питання з їхньою економічною політикою. В Італії та Німеччині вона суттєво відрізнялася, але в обох випадках можна знайти кроки, спрямовані на зменшення нерівності. Тут можливі різні варіанти, найпростіший із яких — розглядати це як ліві елементи в політиці правого уряду. Як і політика лівих урядів іноді може призводити до збільшення нерівності. Окрім того, всупереч стереотипам, у 1930-х роках нацистська Німеччина була єдиною західною капіталістичною державою, що проводила приватизацію підприємств, хоч ця політика й не була ідеологічно мотивованою (Bel 2010)[12]. Тут доречне порівняння з політикою вже згадуваного Бісмарка: система соціального захисту, яку він запровадив, була одним з інструментів боротьби проти лівих противників режиму. Іншим був закон проти соціалістів.

У підсумку, на мою думку, немає вагомих аргументів, чому ми не можемо розмістити фашизм на крайньому правому фланзі політичного спектра. В політичній боротьбі між правими та лівими фашисти практично завжди були з першими. За окремими винятками вони категорично виступали проти фемінізму. Якщо вони йшли із кимось на співпрацю, то зазвичай це були правоконсервативні сили. І саме завдяки останнім Муссоліні та Гітлер очолили уряди своїх держав. Але вони були радикальнішими за консерваторів та пішли значно далі. Що ж до заперечень окремих науковців проти розміщення фашизму поруч з іншими правоавторитарними рухами та режимами, від яких він суттєво відрізняється (Стриєк 2013: 135), то на це можна відповісти, що анархісти й комуністи теж суттєво відрізняються, та це не заважає їм разом бути на крайньому лівому фланзі.

 

Українська політика та неопатримоніалізм

Тож які підстави називати нинішній український політикум лівим? Перше що варто зазначити: звертати увагу лише на формальний фасад — безглуздя, особливо на пострадянському просторі[13]. Мабуть, найкумедніша частина статті VoxUkraine — та, де вони пишуть, що «в Україні існує суттєва проблема з політичною репрезентативністю. Простіше кажучи, претенденти на владу не представляють інтересів молоді і тієї частини суспільства, яка підтримує ліберальні цінності й праву економічну політику». Читаючи це, хочеться запитати авторів, чи вірять вони, що Ілля Кива в українській політиці представляє ту частину виборців, що вважають себе соціалістами? Якщо так, то нехай порадять тим, хто підтримує праву економічну політику, звернути увагу на Геннадія Балашова. Щодо молоді, то якщо вірити соцопитуванням, Володимир Зеленський має наймолодший електорат. Схоже, значна частина молоді нарешті знайшла кандидата, що має представляти її інтереси. Але щось мені підказує, що авторам VoxUkraine не подобається таке представництво. То, може, варто визнати, що в Україні проблеми з усією системою представницької демократії, а не з представництвом лібертаріанців?

 

Ілля Кива

 

Чи не єдине, із чим я згоден у статті VoxUkraine — це з їхнім висновком, що суттєвої різниці між аналізованими кандидатами в ідеологічному плані немає. І не лише між ними — майже всі відмінності в соціально-економічній політиці українських урядів за останні понад десять років зумовлювалися обставинами, зовнішнім тиском та особистими бізнес-інтересами, а не різницею в поглядах. Чи є взагалі сенс говорити про ідеології політиків, якщо про них нам більше говорить їхній зв’язок із тією чи іншою фінансово-промисловою групою[14]? В Україні політика працює за іншими принципами, ніж у ліберальних демократіях. «Різні клієнтарно-патронажні мережі олігархів під виглядом політичних партій конкурують у рамках формальних електоральних механізмів, проте основним завданням і змістом політичної боротьби є захоплення і розподіл держави для встановлення контролю над джерелами ренти» (Фісун 2016: 10). Нічого спільного з лівою політикою це не має. Єдине серйозне розмежування в українській «великій» політиці (та головний внутрішній розкол в українському суспільстві) пов’язане з питанням «Україна, Росія і Захід». Але це не про лівих і правих, а про різні варіанти націоналізму. Це не значить, що в Україні цей поділ взагалі не має сенсу. Як мінімум, він є на рівні громадянського суспільства. В тому числі, у випадку з низовими ідеологічними партіями. Але тут виникає інша проблема, бо як я вже зазначав у іншій своїй статті, з усіх ідеологічних рухів в Україні «за останні два десятиліття ультраправі виявилися чи не єдиними, хто… спромігся розбудувати масову ідеологічну партію, залучити до неї молодь і досягти серйозних електоральних успіхів» (Білоус 2018)[15].

 

"У праволіберальних колах стало модним називати «лівими» усіх, хто не вірить у магічну силу «невидимої руки ринку» й не закликає скорочувати соціальні видатки, а у праворадикальних — усіх, хто виступає за права ЛГБТ і «європейські цінності»."

 

Наостанок коротко відповім на передбачувані коментарі, що в Україні «ліва економічна політика», про яку начебто свідчать «високі соціальні видатки». Тут варто знову порадити звертати увагу не лише на фасад, але аналізувати суспільство в цілому. Порівнювати з іншими країнами не лише частку державних коштів, що йде на різні видатки, але й частку ВВП, що йде на них — наприклад, на науку. А також співвідношення приватної та державної власності в економіці. Скажімо, з Сінгапуром, який у нас люблять ставити в приклад, або Норвегією, якщо вже мова про соціал-демократію. Не кричати про податки для малого бізнесу, а звернути увагу на те, скільки їх (не) платить великий бізнес. Той самий, що потім використовує свої надприбутки для захоплення держави. Скільки завдяки цьому недоотримує державний бюджет, із якого потім і фінансується соціальна сфера. Хоча насправді не лише із нього. Бо хоч у нас люблять говорити про частку видатків на освіту в держбюджеті, значно рідше згадують, що частка домогосподарств у витратах на освіту (у порівнянні з державною) в Україні значно вища, ніж в абсолютній більшості європейських країн, і вища за пересічну в країнах ОЕСР (Стадний 2015: 12–13). Якщо перестати дивитися лише на цифри у державному бюджеті, а звернути увагу й на інші показники, то стане очевидно, наскільки Україна далека від соціал-демократії.

З поділом на лівих і правих в українській політиці проблеми вже не перше десятиліття. В роки Перебудови «правими» іноді називали партійну номенклатуру та її прихильників, а «лівими» — «неформалів», хоча серед останніх був представлений увесь політичний спектр, від анархістів до монархістів. Та вже невдовзі «лівизна» почала асоціюватися з радянським патріотизмом, і ключовим критерієм розрізнення стало ставлення до держави, що пішла в небуття. Втім, у 1990-х поділ був більш адекватним. «Старі ліві» тоді протистояли неоліберальним реформам, які впроваджували праві. Вісь протистояння змінилася у 2000-х роках, коли відбулося переформатування політичного поля й базовим став поділ на «прозахідних» і «проросійських». Найбільша «стара ліва» партія, КПУ, опинилася в другому таборі, разом із головною політичною силою вітчизняного великого капіталу. Коли СПУ знехтувала новими правилами і вступила в коаліцію з ПР, чим себе успішно викреслила з «великої політики», її участь у Помаранчевій революції та «Україні без Кучми» швидко забули. А КПУ й ПСПУ скотилися в (мало)російський шовінізм і мракобісся, тож «лівизна» стала міцно асоціюватися з проросійськістю. Після Майдану КПУ зійшла з політичної арени, і почали набирати сили дві тенденції. У праволіберальних колах стало модним називати «лівими» усіх, хто не вірить у магічну силу «невидимої руки ринку» й не закликає скорочувати соціальні видатки, а у праворадикальних — усіх, хто виступає за права ЛГБТ і «європейські цінності»[16]. Сподіваюсь, моя стаття хоча б трохи допоможе припинити це безглуздя.

 

Читайте також:

Сучасність класу (Михайло Собуцький)

Що таке популізм: теорія Ернесто Лаклау (Олексій Попович)

Жовті жилети, моральна економіка та влада (Самюель Аят)

Демократія та «єдність» — виберіть щось одне (Андрій Гладун)

 


Посилання

Білоус, Т., 2018. «Праворадикали, громадянське суспільство й демократія: репліка до дискусії». В: Спільне. Доступ: [link]

Боббио, Н., 2003. «Правые и левые». В: Неприкосновенный запас, 5(31). Доступ: [link]

Ґелнер, Е., 2003. Нації та націоналізм. Націоналізм. К.: Таксон.

Ґрифін, Р., 2013. «Дослідження фашизму в Східній Европі: рух навздогін чи прокладання нового шляху?». В: Україна Модерна, 20. Доступ: [link]

Зайцев, О., 2013. «Воєнна доктрина Михайла Колодзінського». В: Україна Модерна, 20. Доступ: [link]

Лайонс, М., 2011. Что такое фашизм? Свободное марксистское издательство. Доступ: [link]

Лахман, Р., 2016. «Націоналізм в постгегемоністську добу». В: Спільне, 10. Доступ: [link]

Мизес, Л., 1994. Социализм. Экономический и социологический анализ. М.: Catallaxy.

Мизес, Л., 2011. Либерализм. Челябинск: Социум.

Мур, Б., 2017. «Придушення історичних альтернатив: Німеччина 1918–1920». В: Спільне, 11. Доступ: [link]

Пайпс, Р., 2005. Русская революция. Т. 3. М.: Захаров.

Рєпа, А., 2017. «Крик галльського півня: революція і ліва політика у Франції». В: Ліва Європа. Київ: huss. Доступ: [link]

Стадний, Є. (ред.), 2015. Освіта в Україні. CEDOS. Доступ: [link]

Стриєк, Т., 2013. «Фашизм чи інтеґральний націоналізм? ОУН у сучасних публічних дискусіях і в історіографічній та політологічній перспективі». В: Україна Модерна, 20. Доступ: [link]

Тугал, Дж., 2017. «Невловимий протест: суперечливе постання політики середнього класу». В: Спільне, 11. Доступ: [link]

Фісун, О., 2016. «Неформальні інститути та неопатримоніальна демократія в Україні». В: Агора, 17. Доступ: [link]

Хайек, Ф., 2005. Дорога к рабству. М.: Новое издательство.

Bel, G., 2010. “Against the mainstream: Nazi privatization in 1930s Germany”. In: The Economic History Review, 63(1).

Budge, I., 2013. “The Standard Right-Left Scale”. In: The Manifesto Project. Available at: [link]

Jahn, D., 2011. “Conceptualizing Left and Right in comparative politics: Towards a deductive approach”. In: Party Politics, 17(6), 745–765. Available at: [link]

Landa, I., 2010. The Apprentice’s Sorcerer: Liberal Tradition and Fascism. Leiden/Boston: Brill.

Payne, S., 1995. A History of Fascism, 1914–1945. London: Routledge. (Taylor & Francis e-Library, 2003).

Riley, D., 2018. “What is Trump?”. In: New Left Review, 114. Available at: [link]

Rosas, J. C. & Ferreira, A. R. (eds.), 2013. Left and Right: The Great Dichotomy Revisited. Newcastle: Cambridge Scholars Publishing.

 

Примітки

  1. Під час презентації дослідження його співавтор Тимофій Брік зауважив, що вони назвали лівий верхній квадрат соціал-демократичним умовно, але в самій публікації характеристика їхньої риторики як соціал-демократичної умовною не називається.
  2. Варто зауважити, що слово «популізм» автор вживає не в значенні спрощеного протиставлення «народу» й еліти (та політики, що використовує таку риторику для масової мобілізації), як це прийнято в науці, а звичайної демагогії, як це прийнято в українській публіцистиці.
  3. Первісно у цьому підході вертикальна шкала описує рівень політичної свободи, горизонтальна — економічної, автори VoxUkraine його спростили. Але оригінальний варіант також проблематичний, адже виходить лише з американських реалій та не підходить для європейських. Зрештою, після кампанії Дональда Трампа цей підхід уже не працює навіть у США.
  4. Тут я не згоден із Норберто Боббіо, який запропонував за критерій розмежування між поміркованими та екстремістськими крилами з обох боків політичного спектру ставлення до свободи й демократії. По-перше, анархісти тоді фактично потрапляють у категорію поміркованих лівих, хоча Боббіо про них і не згадує. По-друге, не можна зводити критерій свободи лише до засобів досягнення мети. Питання свободи має сенс не лише щодо поточної політики, але й щодо суспільства, якого ми прагнемо. По-третє, ліво- та правоцентристські уряди також можуть вдаватися до обмежень свобод. Наприклад, німецькі соціал-демократи у 1919-1920 роках придушували повстання не гірше за тогочасних більшовиків. Але «усі відхилення соціал-демократів від чистого, найімовірніше неможливого в реальності, лібералізму — коли всі соціальні конфлікти розв’язуються шляхом дискусії та раціонального переконання — були відхиленнями справа» (Мур 2017: 88).
  5. Тут постає цікаве питання, чи є ця дихотомія позаісторичною? Чи вона характерна лише для періоду у світовій історії, який прийнято називати Модерном? Або лише для «західних» суспільств? Думаю, очевидно, що безглуздо дискутувати, хто з придворних якогось короля був лівішим, а хто правішим. Там була принципово інша політика. З іншого боку, егалітарні ідеї існували задовго до Великої французької революції. Народні рухи й повстання, що брали їх на озброєння, періодично виникали всюди, де була соціальна нерівність. Часто вони мали релігійний характер, достатньо згадати слова Джона Болла: «Коли Адам орав, а Єва пряла, хто був дворянином?» Але чи є сенс категоризувати їхню боротьбу з привілейованими станами в термінах лівий/правий? Можливо, іноді є сенс говорити про ліве й праве крило селянського повстання. Можливо, ліво-права шкала може бути аналітичним інструментом для випадків, коли в домодерний період виникали умови для масової демократичної політики (як у давньогрецьких Афінах). Але тут не варто забувати, що крім понять лівий/правий ми маємо багато інших характеристик, які часто є значно доречнішими. Важливо те, що в модерний період поділ на лівих і правих часто має сенс, навіть коли немає масової демократичної політики. Наприклад, у випадку з опозиційними та революційними рухами в Російській імперії. Або дисидентське середовище в СРСР, де були свої праві та ліві. В таких випадках умовами для цього було існування націлених на політичну боротьбу спільнот, члени яких сприймали одне одного як рівних, а також поява модерних ідеологій. Просвітництво й Велика французька революція з її гаслом свободи, рівності й братерства докорінно змінили політику у світі. 
  6. Автори VoxUkraine не стверджували, що фашизм лівий. Але з огляду на те, де у них опинився Олег Ляшко, риторика якого є право-популістською, можна припустити, що Гітлер у них був би не набагато правішим.
  7. Серед багатьох визначень фашизму найточнішим я вважаю запропоноване Метью Лайонсом: «це революційна форма правого популізму, породжена тоталітарним баченням колективного відродження, що кидає виклик політичній та культурній владі капіталізму та пропагує економічну й соціальну ієрархію» (Лайонс 2011: 34).
  8. У ранній історії італійського фашизму був надзвичайно цікавий випадок, із якого можна зробити висновки не лише про фашизм, але й ширше — про динаміку суспільно-політичних рухів. Деякий час після закінчення війни Муссоліні фактично залишався лівим націоналістом, навіть підтримував спочатку окупацію заводів робітниками. Та невдовзі він оголосив війну соціалістам, звинувачуючи їх у підриві національної єдності та інтернаціоналізмі. Саме розпочавши політичне насильство проти соціалістів його «Італійський союз боротьби» почав різко зростати. Наприкінці 1920 року склад і характер організації кардинально змінилися, багато старих членів відійшли від неї, натомість прийшли маси нових. Рух стихійно розвивався, і Муссоліні майже не контролював місцевих лідерів. В липні 1921 року після проходу в парламент Муссоліні почав переговори з соціалістами, які закінчилися підписанням 2 серпня «пакту примирення». Це спровокувало бунт у партії, головні місцеві лідери заявили, що рух може обійтися й без нього. Але коли Муссоліні подав у відставку, її не прийняли. Фашистський рух потребував харизматичного лідера, але такого, що поведе його у бій проти «ворогів нації», а не розглядатиме їх як можливих союзників. Муссоліні постав перед вибором: або зійти з політичної арени, або змінити погляди. І він його зробив, погодившись на продовження політичного насильства в обмін на централізацію та зміцнення дисципліни в партії (Payne 1995: 96–101). Таким чином, у реальній політичній боротьбі фашизм був на правому фланзі. І навіть якщо його лідер ще мав якісь ліві симпатії, то нічого не міг змінити.
  9. Варто зауважити, що націоналізм може бути де завгодно у політичному спектрі в абстрактному світі ідей, але реальність задає певні рамки. На практиці він часто перешкоджає солідарності пригноблених і більше сприяє правим, ніж лівим. Особливо у своїх крайніх формах, провокуючи виключення (аж до етнічних чисток) і національний егоїзм. 
  10. Звісно, це лише ідеальні типи. На практиці вони легко поєднувалися, а коли національно-визвольний рух досягав успіху, то він часто ставав імперіалістичним. Можна згадати міжвоєнну Польщу. В українській же історії «Воєнна доктрина» Михайла Колодзінського добре демонструє, що навіть національно-визвольний рух може бути імперіалістичним (Зайцев 2013).
  11. Втім, зводити усе до «перехоплення гри» буде хибним. Ми маємо й приклади фашизму, що розвивався в суспільстві без сильного соціалістичного руху, наприклад румунська «Залізна гвардія».
  12. Щодо питання відносин між фашизмом і капіталізмом загалом раджу звернутися до статті Метью Лайонса (Лайонс 2011). Окрім того, варто згадати Карла Поланьї, в рамках теорії якого фашизм і соціалізм можна розглядати як дві відповіді на загальну проблему капіталістичного ринку, що вирвався з-під контролю: праву та ліву.
  13. У політичній науці можна виділити два загальні підходи до ідеологій. Перший дивиться на зв’язок конкретних ідеологій із соціальними групами та їхніми інтересами, його можна назвати матеріалістичним. Другий розглядає ідеології як системи ідей. Дослідження VoxUkraine належить до другого — аналізує риторику та ігнорує політичну практику. На мою думку, краще б вони аналізували не риторику політиків, а які законопроекти вони підтримують. І вже з цього визначали політичну позицію.
  14. Це не значить, що немає сенсу аналізувати риторику українських політиків. Зміни у ній можуть нам говорити важливі речі. Але для цього аналіз має бути більш змістовним. Показово, що автори VoxUkraine навіть не згадали, що Юлія Тимошенко явно намагається «косплеїти» «Новий курс» Франкліна Рузвельта.
  15. Якщо «Сила людей» зможе провести своїх депутатів на наступних парламентських виборах, то можна буде говорити й про лібералів. Але поки що ті народні депутати, що є членами СЛ чи Демальянсу, потрапили до ВР від інших партій, що за своїм характером не відрізняються від решти.
  16. Звісно, в кожному з цих поділів можна знайти зв’язок із рівністю, але лише дотичний. Ставлення до ЛГБТ, наприклад, критерій не вичерпніший, ніж позиція з «єврейського питання» у Німеччині 1930-х років.

Залишити коментар