Демократія та «єдність» — виберіть щось одне

  • 11 грудня 2017
  • 1921
Демократія та «єдність» — виберіть щось одне

Андрій Гладун

Уявімо собі ситуацію: ви летите на літаку разом із сотнею інших пасажирів на висоті кількох тисяч кілометрів над землею. Чи прийде вам в голову вирішувати, як керувати літаком — шляхом голосування серед пасажирів чи, можливо, ви все ж довіритесь пілоту, який знає та вміє керувати літаком?

Як і більшість людей ви, ймовірно, виберете другий варіант.

То чим же керування державою відрізняється від керування літаком? Чому ми не готові дозволити будь-кому керувати літаком, але дозволяємо пенсіонерам/жителям Донбасу/людям без вищої освіти/російськомовним/потрібне підставити вирішувати, якою має бути державна політика?

Приблизно так виглядає типовий аргумент проти демократії.

Більш ретельний розгляд питання може наштовхнути на думку, що між керуванням літаком і керуванням державою все ж є деяка різниця. Усі пасажири літака однаковою мірою зацікавлені в тому, щоби безпечно долетіти в конкретне місце. Незалежно від того, хто саме з них ухвалюватиме рішення, він/вона завжди прийде до того ж результату – літаком має керувати людина, що найкраще підготовлена для того, щоб доправити та посадити літак в точці призначення. Питання полягає лише в засобах, але не в цілі.

Водночас державну політику визначають як поле боротьби між групами з конфліктними інтересами, що мають різні уявлення не лише про засоби досягнення, але й про самі цілі. Якими мають бути обсяги оподаткування? Якою має бути офіційна мова? Яким має бути зовнішньополітичний курс країни? Відповідь на ці питання не є універсальною, а залежить від конкретних інтересів. Якщо в такому разі довірити ухвалення рішення лише одній групі, інтереси інших будуть проігноровані.

Таке питання підводить нас до розуміння того, що демократія — це завжди спосіб співіснування за наявності конфліктів. Там, де існує консенсус, немає потреби в демократичних механізмах, адже будь-хто здатен прийняти рішення, що відповідатиме загальним інтересам.

Історично сучасні партійні системи на Заході виникали саме із суспільних розколів між групами з протилежними інтересами: буржуазією та пролетаріатом, католиками та протестантами, представниками міст та сіл тощо[1]. Звісно, виникнення та розвиток партійних систем були можливим за умови, якщо опозиція толерувалась, а не придушувались. Однак голосування на виборах все ж було більш цивілізованим способом вирішення подібних конфліктів, в порівнянні з громадянськими війнами чи насильницькими революціями. Існує й більш цинічний аргумент: результат насильницького протистояння зазвичай залежить від співвідношення сил сторін. Голосування в такому разі дає можливість просто оцінити ці сили не вдаючись безпосередньо до насильства.

Наголос на ролі більшості не означає, що представницькі демократії досконало представляють інтереси. Навпаки, політичні системи, що виникали на місці суспільних розколів багато в чому сприяють підтримці статус-кво та відбивають домінування старих еліт: двопалатні парламенти[2], позбавлення певних груп виборчих прав та навіть відверто ганебні рішення на кшталт «компромісу трьох п’ятих»[3] можуть слугувати прикладами.

Попри все, важливим є те, що демократія є способом мирного співіснування за умови конфлікту: групи з протилежними інтересами змагаються на виборах та приймають їх результат навіть у разі поразки, бо мають перспективу прийти до влади внаслідок наступних виборів. Можливість зміни влади, зі свого боку, створює інституційний механізм для скасування невдалих чи непопулярних рішень.

Жодна політична партія, однак, не може бути «демократичною силою» сама по собі. Вона є демократичною тією мірою, якою вона погоджується вирішувати конфлікти шляхом виборів, визнає  їх результат у разі поразки та утримується від переслідування конкурентів в разі перемоги.

І саме в цьому аспекті з демократією в Україні виникають проблеми.

Кожна група, що приходила до влади в Україні здійснювала спроби концентрації влади та переслідування попередників. Постмайданівська влада, зокрема, досягла в цьому неабияких висот — у вигляді заборони політичних партій та ідеологій, відсутності розслідування голосних політичних вбивств, заохочення політичних переслідувань, вуличного насильства та обмежень свободи слова.

У світлі останніх політичних подій може здатися, ніби уряд слабкий як ніколи: низький рівень довіри до нього та протести на кшталт виступів соратників Саакашвілі можуть слугувати підтвердженням цієї думки. Однак перелік груп, що можуть бути допущені до змагання за владу в Україні де-факто значно звузився з часів Майдану та початку збройного конфлікту. Водночас політичні протистояння відбуваються поза межами парламентської політики та полягають у спробах заарештувати чи дискредитувати опозицію, заборонити певні висловлювання під прикриттям єдності. Останнє слабо вписується в усталені уявлення про демократію.

Україна не є демократією і навряд чи колись нею була. Політичний режим в Україні є «змагальницьким авторитаризмом». Він поєднує в собі конкурентні вибори, результат яких невідомий наперед (елемент змагання) з репресіями проти опозиції, використанням адміністративного ресурсу та відсутністю решти необхідних передумов демократії на зразок поваги до прав людини (елементи авторитаризму).

Багато в чому політичний плюралізм в Україні до 2014 року завдячував своїм існуванням лише невдалим спробам різних груп концентрувати владу у своїх руках. У світлі подій останніх років елементу змагання залишається все менше. Ключ до того, щоб Україна стала демократією в справжньому розумінні цього слова, на противагу скочуванню до авторитаризму, полягає в толеруванні незгоди та конфліктів, які існують у кожній країні. Спроби «об’єднати суспільство», зі свого боку, лише сприяють становленню авторитаризму.

 


 

Примітки

1. У класичній статті 1967 року Сеймур Ліпсет та Стейн Роккан аналізують розколи в країнах Західної Європи, що призвели до утворення стабільних партійних систем.

2. Якщо закон має бути схвалений двома палатами, щоб увійти в силу (1). Якщо дві палати обираються за різними принципами (2), це де-факто означає що для ухвалення закону потрібно більше ніж проста більшість.

3. Компроміс, досягнутий між представниками північних та південних штатів США в 1787 році. Згідно з ним, під час підрахунку кількості жителів штату для представництва у Конгресі, раб враховувався як три п’ятих жителя. Водночас раби були очевидно позбавлені виборчих прав.

Залишити коментар

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери