Маркс, продуктивна вартість репродукції та можливість розриву

«Раптом голосніше пролунав голос пролетаря, приглушений буремним виробничим процесом: […] Отже, ти користуєшся моєю робочою силою щодня. Але, зважаючи на поденну ціну цієї сили, я муситиму завтра працювати з таким самим звичним запасом сили, здоров’я та свіжості, як сьогодні»^[1]. 

Єдина згадка продуктивної вартості репродукції^[2] в Марксовому «Капіталі» — тобто сукупності видів діяльності, котрі не визначено як власне «працю», утім є неодмінними для  репродукції робочої сили — вкладена у слова робітника, який бореться за нормований робочий день. Це вкрай побіжна згадка, яка так і не була повною мірою розкрита у межах міркувань Маркса, однак за нею приховано величезне багатство, яке капітал історично отримував від праці жінок. Саме на них «за замовчуванням» покладено репродукцію робочої сили — йдеться про неоплачувану працю, яку історично виконують у стінах домівок^[3].

Ґрунтуючись на цьому припущенні, впродовж 1970-х років марксистський фемінізм в Італії, залишаючись у рамках роздумів транснаціонального масштабу, продуктивно переосмислив Марксовий текст. У центрі теоретичних та політичних обговорень було розміщено продуктивний вимір репродукції, зокрема витрати на нього та його внутрішню вартість, і матеріальний вимір підкорення та експлуатації жінок.

У цих коротеньких нотатках, переглядаючи працю Маркса крізь призму феміністичної критики, я би хотіла зупинитися на двох основних питаннях: на продуктивній вартості репродукції, а відтак на тому, чому відтворення є працею у повному сенсі цього слова, а також на своєрідній природі продукованого/репродукованого товару — того своєрідного товару, яким є робоча сила. Мій вибір не випадковий, позаяк ці два питання є визначальними для розуміння змін, які відбуваються із сучасною живою працею.

Чому репродукція робочої сили — це праця

У восьмому розділі I книги «Капіталу» Маркс, висловлюючись проти подовження робочого дня, наголошує: «Вартість робочої сили містить в собі вартість товарів, необхідних для репродукції робітника». У цьому фрагменті автор посилається на вартість засобів існування, потрібних для збереження та репродукції носія робочої сили (вартість харчів, одягу, плата за житло). Проте, як слушно зауважила феміністична критика, Маркс ніяк не згадує ані працю, потрібну, щоб перетворити товари у конкретні складові засобів для існування робітника (як-от приготування їжі, латання робочого одягу й не лише робочого, порядкування в оселі, ведення господарства тощо), як і не згадує про створену цією працею вартість. Репродукція залишається поза сферою виробництва вартості, а отже, не пов’язується із заробітною платою та відповідними відносинами. У цій містифікації — що окреслює особливий різновид заснованого на класовому дискурсі ладу, а саме статевий поділ праці, — можна побачити історичні підстави підкорення та експлуатації жінок у побуті: те, що історично перекладало витрати на продукцію/репродукцію робочої сили на жінок і гарантувало процес накопичення^[4].

«Жіноча праця ніколи не закінчується», 1974. Red Women’s Workshop

За умов докорінних змін у суспільстві та виробництві у 1970-х роках, марксистський фемінізм нещадно критикував такі припущення. Показати безпосередній продуктивний вимір вартості репродукції означало перенести феміністичну боротьбу в стіни домівок й укорінити її в матеріальному вимірі експлуатації жінок. Йшлося про те, щоб передовсім заявити, що репродукція — це праця у повному сенсі слова, навіть якщо вона надається безоплатно. «Брехня, яку прикривають словом кохання», — так напише у 1976 році Сильвія Федерічі в основоположному творі феміністичної критики Маркса^[5]. Репродуктивна діяльність, навіть якщо вона неоплачувана, однаково є складовою продукування вартості.

Натомість саме репродукція, чи то пак, як нас привчив казати марксистський фемінізм, «репродуктивна праця», дає можливість робітникові щодня продавати свою робочу силу. Саме в цьому полягає «таємниця репродукції»^[6] — приховане, хоч і неодмінне, джерело отримання додаткової вартості, чи радше та частина суспільно корисної праці, за яку не сплачує нічого покупець товару під назвою «робоча сила». Чи, іншими словами, поденна неоплачувана праця, що складається передовсім із праці, необхідної для продукції/репродукції робочої сили. Отже, «інакше й не може бути за такого способу продукції, коли робітник існує для потреб збільшення наявних вартостей замість, навпаки, речовому багатству існувати для потреб розвитку робітника»^[7]. Саме через це марксистський фемінізм віднині й надалі заговорить про продукцію/репродукцію: репродукція у повному сенсі є працею, що продукує вартість.

Не дивно, що під час кризи, коли триває одна з найжорстокіших реструктуризацій капіталізму в новітній історії, царина репродукції стала основним джерелом валоризації капіталу. Саме в такому сенсі я пропоную розуміти неоліберальний наступ на систему соціального захисту, комодифікацію та «комерціалізацію» усіх сфер репродукції —  згадаймо освіту чи охорону здоров’я в Італії, урізання видатків на репродуктивну працю в усіх її можливих виявах, зокрема вдома, у школах, охороні здоров’я та сфері соціальних послуг.

Своєрідний товар — робоча сила

Репродуктивна праця — своєрідна праця. Завдяки їй  продукується/репродукується своєрідний товар — робоча сила, і саме в цьому полягає неоціненне, незамінне джерело виробництва додаткової вартості. Іншими словами, репродуктивна праця — це те, завдяки чому функціонує виробнича система, те, що продукує/репродукує «сукупність фізичних та інтелектуальних здібностей, які існують в організмі, живій особистості людини»^[8].

Саме «робоча сила продукує/репродукує іншу робочу силу» і в цьому її своєрідність — писала Аліса дель Ре наприкінці 1970-х у своїй влучній критичній статті про доробок Маркса^[9]. Мається на увазі, що репродуктивна праця, з огляду на своєрідну природу товару, яку вона продукує/репродукує, є щільно пронизана капіталістичним способом виробництва, а відтак трансформується за умов зміни виробничих процесів. Це робить її вкрай важливою оптикою для осмислення панівної ролі капіталізму у сфері праці та відповідних процесів суб’єктивації. 

Протест феміністок у межах міжнародної кампанії «Заробітна плата за хатню працю», 1970-ті роки

Аналізуючи репродуктивну працю з огляду на структуру заробітної плати, а відтак на зв’язок між оплачуваною продуктивною та безоплатною репродуктивною працями, Аліса дель Ре^[10] підкреслила, що якщо фордистська модель виробництва виключала репродукцію з системи оплати праці і обмежувалась непрямими формами оплати, пов’язаними з продуктивною працею голови сім’ї, — зазвичай чоловіка — то з виходом жінок на ринок найманої праці так звана реструктурована «постфордистська» модель розділила заробітну плату між продуктивною працею та репродуктивною: одна жінка, одна платня, дві роботи. Жінки, що працюють на ринку праці, тепер мали подвійний робочий день. Впродовж наступних десятиліть реструктуризація репродуктивної праці в глобальному масштабі сприяла зростанню її оплати, однак при цьому спостерігалося зменшення оплати за етнічною ознакою. Тому сьогодні ми маємо «дві жінки, дві роботи, проте одну платню на двох»^[11], а стосунки між ними часто позначені чіткими расовими та класовими межами.

Сьогодні, коли трансформації виробництва валоризували всі аспекти життя, аж до взаємостосунків і психіки, становище репродуктивної праці поширилось і на працю загалом. Ми стали свідками того, як людські стосунки, почуття, мова остаточно стали частиною виробничої системи, як прекарність стала рутиною, праця — безкоштовною, а шантаж любов’ю, якого зазнають жінки у сім’ї, простягнувся далеко за межі домашньої/сімейної сфери^[12]. Словом, репродукція знову обійняла чільне місце у процесах накопичення. Це справжній стрибок, який ставить репродукцію людської здатності до праці в центр процесів валоризації. Більше не достатньо просто біологічно репродукувати робочу силу та засоби, потрібні для її виживання: аби робітник щодня мав змогу знов і знов продавати свою робочу силу, нині чимраз більше потрібно формувати повноцінне відношення та схильність щодо праці, складені з шантажу, прекарності та покірності. Цього вимагає неоліберальний капітал, й уся гра тепер ведеться — сьогодні, як ніколи раніше — саме у площині репродукції робочої сили. 

Утім, це ще не все. Через своєрідну природу товару під назвою робоча сила, що продукується/репродукується завдяки репродуктивній діяльності, на перший план виходять нерозривні зв’язки між тими, хто репродукує, та тими, кого репродукують — стосунки, засновані на відповідальності та залежності. У цих межах капітал упорядковує та єрархізує продуктивну/репродуктивну діяльність, встановлюючи владні відносини та єрархії між суб’єктами. Це тісні й складні відносини, які, як видається, не залишають місця для хоч-якої  суб’єктивної автономії. Так залежність та відповідальність можуть набувати тривожної форми безвиході, перетворюючись на шантаж. Чи ж не про шантаж ідеться — байдуже емоційний чи етичний — коли просто-таки покладаємо на жінок відповідальність за те, аби вони дбали про рідних, чи коли перекладаємо на вчителя відповідальність за те, щоб дбав, приділяв увагу учням, вибудовував стосунки з їхніми батьками, а не лише виконував свої шкільні обов’язки, чи коли пов’язуємо емоційну й чуттєву долю споживачів соціальних послуг з тим, як поводитиметься з ними надавач послуг?

Тим не менш, реляційний вимір відтворення, добре висвітлений феміністичною критикою, дозволяє говорити про динамічний, а не статичний процес, амбівалентний, а не апріорно заданий.  Це одна з  основних ідей марксистського фемінізму^[13]. З іншого боку, сам Маркс у розділі «Ґрундріссе», присвяченому «Формам, що передують капіталістичному виробництву», наголошував на можливості розриву капіталістичних виробничих відносин й, отже, — у феміністичному розумінні — самої репродукції: «Історичний процес [продукції та репродукції капіталу] є не результатом, а лиш передумовою, власне, капіталізму»^[14]. Інакше кажучи, розрив капіталістичних відносин є можливістю нарівні з репродукцією відносин домінування та експлуатації.

«Суботнє прасування починається». Масляний живопис, 2003. Художниця: Зіл Харріс

Актуальність та політична неминучість полеміки

Пам’ятаючи про можливість розриву за Марксом та здобутки феміністичної критики, я би хотіла зробити крок у напрямку критичної рефлексії, здатної наповнити нашу жагу змінити поточний стан речей, аби повалити систему постійного знецінення репродуктивної праці.  

Як ми побачили, у межах останніх трансформацій виробництва та праці репродукція стала цариною, яка обертає суб’єкта на робітника. Із цього погляду реляційна відповідальність, яку марксистський фемінізм слушно визначає вирішальним простором репродукції, набуває нових конотацій. Завдяки цьому, принаймні потенційно, може виникнути те, що варто б назвати «антагоністичною репродукцією». Чи навіть радше стає можливим, даючи місце колективній автономії, виразити відповідальність за репродукцію у формі переривання, а не у формі поновлення чи то капіталістичної валоризації, чи суб’єкта, що стає робітником. Однак, така можливість не є розгортуваним процесом — вона розігрується в рамках владних відносин між класами, де ті, що продукують, несуть геть іншу відповідальність.

Щоб уважніше дослідити вищезазначене, зв’язок між тим, хто продукує і кого продукують, вкрай корисним буде праця Романо Алькваті щодо репродукції^[15]. Сприймаючи такі аспекти з огляду на реляційну природу відтворення, на якій наполягала феміністична критика, Алькваті підкреслює двоїстий та обопільний характер репродукції робочої сили, виводячи на перший план можливість вийти з неоліберальної пастки шантажу та вразливості. За Алькваті,  репродукція є обопільною, бо є частиною мінових відносин, які водночас створюють — надто з боку того, кого репродукують — й знищують — з боку того, хто репродукує — здатність людини працювати, якою так дорожить неоліберальний капітал;  і двоїстою у тому сенсі, що через свою можливість створювати й знищувати потенціал людини репродукція, як відтворення здатності людини працювати, залишаючись прихованою складовою шантажу та вразливості суб’єкта, мусить бути відкинута. Або ж вона може набути форми потенційно автономної від капіталу, що відкриває можливість його подолання. І в цьому, як на мене, полягає політична перепона, пов'язана з відтворенням робочої сили, визначальна політична складність, яка ставить під сумнів проблему розриву.  Розриву з капіталом, розриву з нами самими як виробниками і відтворювачами капіталу. Але розрив не є протилежністю відношенням. Навпаки, у революційному дискурсі їм належить провідна роль. 

У світлі таких міркувань наразі стає більш зрозуміло, чому чимраз частіше найголовніші політичні баталії сучасності точаться навколо проблеми репродукції. За таких умов першочергової ваги набуває особлива антагоністична політична відповідальність того, хто репродукує. Виклик кинуто. Виклик, пов’язаний зі звільненням нас від гніту капіталу, який заперечує та нівелює автономію суб’єкта й спонукає до експлуатації всього нашого життя, зокрема й найбільш особистих й інтимних його аспектів, дійшовши аж до реапропріації сфери репродукції. Цей шлях важкий та тривалий. На нашому боці марксистська феміністична критика, що дає нам аналітичну та політичну схему для наслідування та переосмислення у теперішньому. Але передовсім на нашому боці тривала історична боротьба жінок у родинах та поза ними, а також чимраз більш численні практики виразної боротьби та опору на ниві репродукції робочої сили. Саме з цього слід починати.