«Якобінець» – одне з найуспішніших радикально-лівих видань у сучасному світі й, без сумніву, найуспішніше в Америці. Останнім часом їхня аудиторія сягає 700 000 читачів онлайн-версії на місяць і 15 000 передплатників друкованої версії в Америці та поза її межами, хоча проект стартував лише у вересні 2010. Журнал висвітлює сучасну політику, економіку та культуру з соціалістичної перспективи. Щоб зрозуміти, які умови та стратегії зумовили прорив «Якобінця» і які плани проекту на майбутнє, «Спільне» вирішило поговорити з редактором та видавцем журналу Баскаром Сункарою про боротьбу, яку веде «Якобінець».
АЛ: В інших інтерв’ю ти часто наголошуєш, що «Якобінець» – це радше продукт молодого покоління. Що особливого в цьому новому поколінні?
БС: Я не думаю, що в цьому поколінні є щось особливе. Відмінність у тому, що стандарти роботи й життя цього покоління обіцяють бути набагато нижчими, ніж були у покоління попереднього. Причина цього – певний набір об’єктивних економічних обставин: дедалі більше молодих людей переживають відчуження, розгубленість, залишаються без роботи. Вони розуміють, що заслуговують стабільного фул-тайм працевлаштування, такого, яке мали їхні батьки, але в них цієї можливості немає. Звичайно ж, це призводить до гніву, який ліві можуть використовувати. І я думаю, що феномен Сандерса підтверджує це. Роками людей переконували, що проблеми, з якими вони стикаються – це результат їхніх особистих поразок: ви не змогли перекваліфікуватися або адаптуватися до нової економіки, ви недостатньо старалися, шукаючи роботу. Сандерс наголошує, що коріння цих проблем – соціальне, а їх вирішення – колективне. І навіть те, що ці ідеї популярні в тому вигляді, у якому молодь їх підтримає – у формі держави загального добробуту, яка розподіляє – я думаю, що це величезний прогрес. Крім того, я вважаю, що це плідний ґрунт для радикальних лівих, для того, щоб будувати опозиційний рух.
Усі ці обставини стали чинниками того, що нам вдалося так зрости, але, якщо чесно, я вважаю, що ми могли б досягти успіху й за інших обставин. Ми побудували б щось, що, можливо, не так швидко зростало б, але було б відносно актуальним навіть за менш сприятливих політичних обставин.
АЛ: Як вам вдається втручатися в мейнстримні дебати з радикально-лівою позицією?
БС: Якщо ти пишеш зрозуміло й не використовуючи [лівого] жаргону, але водночас витримуєш достатній аналітичний рівень, то чесним журналістам простіше звернути увагу на твою роботу. І оскільки ми пишемо саме так, ми долучаємося до політики десь на їхньому рівні. Наприклад, якщо «Вокс» публікує неякісну статтю про охорону здоров’я, замість того, щоб наводити суто моральні контраргументи, ми дивимося на те, як вони використовують статистику і як вони нею маніпулюють, розбираємо на частини й пояснюємо, у чому вони помиляються. Я думаю, це важливо.
Але є й інша причина того, що нам вдається дискутувати з мейнстримом. Дедалі більше американців із помірно-лівими поглядами радикалізуються, бо в Америці довгий час помірно-ліві погляди вважалися радикально-лівими, таким був політичний спектр. Так що ми стали сюрпризом для багатьох. Але все ж ключовим фактором уваги з боку мейнстриму до нас стало те, що ми досягаємо сотні тисяч читачів щомісяця. Якщо в тебе достатньо трафіку й достатньо аудиторії, ти вимагаєш уваги.
АЛ: У тебе були сумніви щодо використання марксистської риторики в зверненні до американської аудиторії, яка довгі роки не використовувала навіть слова «клас»?
БС: Я думаю, що за ситуацією в суспільстві на кінець 2010 року було зрозуміло, що існує аудиторія, якій такі речі цікаві, але ми ніколи не думали про аудиторію. Ми публікували те, що хотіли публікувати, використовуючи той підхід, яким нам здавався корисним – марксистський підхід і соціалістичну політику. І в процесі створення цього ти створюєш аудиторію, виховуєш аудиторію. Ми залучили широку ліберально-ліву аудиторію, виховали їх – і отримали аудиторію соціалістів. Ми не намагаємося приховати марксизм. Це було б помилкою. Я вважаю, що краще говорити прямо. Очевидно, що в Україні у вас трохи інша ситуація, вам доводиться мати справу зі спадщиною сталінізму, але і в Америці нам доводитися мати справу з антикомунізмом, тож ситуація схожа певною мірою. Але якщо залишити марксистську термінологію й мову старим сталінським силам, то у людей ніколи не з’явиться концепція соціалізму як чогось антиавторитарного. І річ у тім, що вас будуть називати сталіністами в кожному разі, якою б не була ваша політика, якою б мовою ви її не описували. Так що можна називати себе соціалістом і відкрито використовувати термінологію, бо використання слів на кшталт «демократичні ліві» не вбереже вас від звинувачень. Тому вище носа й мисліть позитивніше!
АЛ: Ви соціалісти – як ви підходите до соціалістичних проектів минулого, котрі були дуже суперечливими?
БС: Хоча ми відштовхуємося від інтелектуальної та політичної традиції, що завжди була дуже відкрито антисталіністською, на нашу адресу все одно надходять звинувачення. Й іноді захисна позиція не є найкращою відповіддю на антикомунізм. Інакше кажучи, у нас не виникає проблем із тим, щоб говорити про позитивну спадщину Комуністичної партії в Сполучених Штатах і ту організацію робітників, яку вони провадили. Так само ми не соромимося говорити про роль Куби та інших сил у Анголі, або про роль Радянського Союзу в таких місцях, як В’єтнам. Ми дуже чітко показуємо, що наша модель відрізняється від тих моделей, які існували в історії, але водночас ми прагнемо виступати проти певних дискурсів. Особливо сучасної західноєвропейської ліберальної думки з цією її ідеєю про те, що сталінізм нічим не відрізнявся від нацизму. Що Радянський Союз і ті, проти кого він боровся, були за суттю своєю одним і тим самим – двома лихими силами, що змагалися одна з одною. Хоча б заради того, щоб чесно й серйозно підходити до історії, ми критикуємо таке бачення. Але загалом ми тримаємо дистанцію від цього соціалізму з раковими пухлинами, частиною якого ми точно не є.
АЛ: Яку роль відіграє «Якобінець» у зростанні популярності Берні Сандерса?
БС: Важко сказати. Я думаю, що ми доклалися до політизації багатьох, хто активно його підтримує, але радше непрямо. Ці люди існували б і без нас, звичайно ж. Ми певною мірою підняли класову свідомість активістів. І це та мета, яка нас надихає піднімати рівень класової організацій, свідомості й бачення тих, хто залучений у соціальні рухи. Я не думаю, що ми можемо безпосередньо зробити щось більше.
АЛ: Ви публікуєте разюче влучний аналіз подій у Європі й інших частинах світу. Чому для вас важливий огляд міжнародної ситуації і як вам це вдається?
БС: Ми висвітлюємо події в Європі, напевно, тому, що нам вдається дистанційно підтримувати зв’язки, набуті раніше. Я знаю щонайменше кілька десятків хороших людей із хорошим, чітким баченням ситуації майже в кожній країні Європи. Ми навіть висвітлювали події в Молдові. Ми не медіа-організація, яка намагається налаштувати зв’язки з іншими медіа-організаціями. Ми соціалісти, які мають міжнародні контакти й бачення ситуації в інших країнах. І, звичайно ж, ми думаємо, що багато які з тутешніх дебатів цікавлять соціалістів у Америці. Наприклад, ми бачили, як у Греції державна влада мала проблеми з тим, щоб утілити навіть найбільш поміркований лівий проект, так само ми бачили, що сталося у Франції з Олландом, і так далі. І всі ці сумні приклади мають значення для США. Як і Подемос – ми спостерігаємо за цікавим політичним проектом, і нам є чого повчитися. Ми так само спостерігаємо й за обмеженням цієї популістської риторики – ні лівої, ні правої, популістської риторики. Сподіваюся, що тут відбуваються зміни й справи в Подемос ідуть у доброму напрямі. І, звичайно ж, усе це дуже релевантно тут, у Америці. Тож ми хочемо висвітлювати ці процеси так детально, щоб люди в країнах, про які ми пишемо, могли щось узяти для себе, тоді як інші ліві видання публікують матеріали про міжнародні події, звертаючись до своєї домашньої аудиторії, а не до тих людей, котрі переживають ці події.
АЛ: Ви почали розповсюджувати друковану версію журналу поза Америкою. У яких частинах світу «Якобінець» популярний і як ти думаєш, чи є шанс, що ви станете провідним голосом глобальної лівиці?
БС: Ми не розраховуємо на це. Ми робимо речі якісно, статтю за статтею, день за днем, а не ставимо великі цілі. Наша аудиторія була навіть більш міжнародною раніше, якщо говорити про відсоткове співвідношення. Але насправді це добре, що ми виросли так сильно в США за останні роки, що наша американська аудиторія перевищує інші. Раніше 53-54% читачів були з Америки, а останнім часом американська аудиторія вже сягнула 66%. Те, у яких іще країнах нас читають, зовсім не викликає подиву – це Об’єднане Королівство, Канада, Австралія, Німеччина, Франція, Індія, Бразилія, Швеція, Голландія. Справи йдуть не дуже добре в Східній Європі, окрім Польщі, де нас непогано читають, і на Балканах та в Греції так само читають добре. В Україні за останній місяць у нас була лише тисяча унікальних переглядів, це досить низькі показники. І у величезній Росії лише три тисячі. У Румунії, наприклад, стільки ж, скільки і в Росії.
АЛ: Можеш розповісти, як «Якобінець» організовано зсередини? Як ви координуєтеся між собою? І як ви даєте раду з ідеологічними відмінностями?
БС: Ми організовані як видання, усі редактори спеціалізуються на певних темах, котрі їх цікавлять. Ми ніколи не були організовані як традиційний журнал, більше орієнтуємося на розподіл праці. Якщо хтось знається на певній темі, у них є публікації на цю тему, ми передаємо роботу їм. Основне те, що ми не є виданням, яке намагається швидко видати позицію з усіх питань. Ми в загальних рисах знаємо, у яких рамках ведемо політику, що є прийнятним, що ні. Ми не пишемо, яка позиція правильна. Наприклад, щодо «Брексіту» існує неймовірно широкий спектр позицій, але нам не потрібна лінія доти, доки статті відштовхуються від соціалістичних позицій.
АЛ: Які у вас зв’язки з академічним середовищем?
БС: Багато нашого контенту створюють студенти й молоді викладачі. Ми не намагаємося залучати до себе жодні дослідницькі інституції, але залучаємо експертну аналітику тих, хто працює й публікується в академічному середовищі.
АЛ: І останнє питання: які плани «Якобінця» на майбутнє? Окрім світової революції, звичайно ж 😉
БС: Ми запускаємо більш теоретичний журнал, більш академічний, під редакцією Роберта Бреннера і Вівека Чіббера. Запускаємо його з вересня. Крім цього, є ще пара проектів. Загалом, більше речей вийде до кінця року. На міжнародному рівні, оскільки ми продовжуємо рости, я хотів би підтримувати фокус на міжнародній перспективі, висвітлюючи детально такі події, як окупації у Франції або криза в Бразилії. Але водночас дуже важливим і позитивним явищем є те, що останніми роками ми спрямовуємо увагу в бік ситуації в Америці, навіть у плані кількості статей. Це показує, що американська аудиторія має реальний інтерес до соціалістичної політики. Це, звичайно ж, дуже добре. Я вважаю, роль соціалістичного видання в тому, щоб охоплювати події в Іспанії так само, як те, що відбувається в Канаді, оцінювати речі за їхньою важливістю. Але добре й те, що ми будуємо свою домашню аудиторію наскільки це можливо, бо якщо ми побудуємо радикальну соціалістичну опозицію з прихильників Берні Сандерса, це стане величезним проривом.
Розмовляла Альона Ляшева
