Між спланованим геноцидом і незапланованим наслідком колективізації: західні дискусії щодо голоду в Україні у 1932–1933 рр.

Ксенія Войнова

Попри більш-менш стійкий консенсус^[1] в українському суспільстві щодо Голодомору як геноциду української народу, ця тема продовжує залишатися суперечливою в західних академічних колах. Останній випадок, що нагадав про це, стався цієї осені у Німеччині. 24 вересня Міністерство закордонних справ України відкликало свій патронат над Німецько-українською комісією істориків, з якою конфліктувало з осені минулого року. Комісія займається організацією академічних заходів, присвячених двом світовим війнам та радянському періоду України, зокрема Голодомору. Якраз останній і став причиною конфлікту між МЗС і комісією. Минулого року посол України у ФРН Андрій Мельник розкритикував комісію за те, що вона не підтримала петицію до Бундестагу визнати Голодомор геноцидом української нації. У самій комісії консенсусу з цього приводу не було. Хоча й усі члени комісії погоджуються, що Голодомор був величезною трагедією, відповідальність за яку варто покладати на радянське керівництво, проте питання геноцидних мотивів дій радянської влади залишається під питанням для частини істориків, передусім німецьких. Також видається, що конфлікт навколо інтерпретації Голодомору став причиною відкликання українського патронату. Хоча МЗС назвало основною причиною свого рішення відсутність помітної роботи комісії, сама комісія вважає, що причиною була відмова слухати вказівки посла Мельника. Зокрема, він вимагав скасувати запрошення історика Георгія Касьянова на вебінар з теми Голодомору 16 вересня 2020 року, що комісія розцінила як втручання в академічну свободу. Через тиждень співпраця між комісією й МЗС закінчилася.

Цей епізод ілюструє непрості стосунки істориків і політики, бо навіть офіційна декларація комісії, що вона «завжди враховувала історико-політичні інтереси України», не врятувала істориків від гніву українських чиновників. Ба більше, сьогодні в Україні важко уявити публічні відкриті дискусії, де б дискутанти могли вільно говорити про різні інтерпретації причин Голодомору. Інтелектуальна гегемонія геноцидної інтерпретації Голодомору серед українських істориків протягом останніх десятиліть відіграла вагому роль у цьому. У своїй праці «Danse Macabre» вищезгаданий Георгій Касьянов показує на прикладі історика Станіслава Кульчицького, як гегемонія ідеї вписати історію у суто національні рамки впливає на висновки фактологічно ґрунтовного і сумлінного дослідження^[2]. Натомість західна історіографія сталінізму рясніє різноманіттям підходів, де Голодомор також став важливою точкою для дискусій. Більш як тридцять років відкритих академічних дискусій створили цілий спектр інтерпретацій, які відкидають геноцидну версію з різних причин або намагаються використати модифіковану концепцію геноциду для пояснення Голодомору. Ця коротка стаття не є спробою охопити їх усі. Я радше виокремила три центральні праці, які, на мою думку, задавали тон дискусіям щодо причини і мотивації дій радянського керівництва під час голоду в Україні у 1932–1933 рр. 

Обкладинка українського видання Роберта Конквеста (Київ: Терен, 2009)

Роберт Конквест: нова надія українських студій

Тему голоду 1932–1933 рр. обговорювали в північноамериканській українській діаспорі протягом десятиліть. Можна було зустріти спогади утікачів з Радянського Союзу на шпальтах українських діаспорних газет чи спеціалізованих видань^[3]. Проте не варто ототожнювати українські діаспорні студії з просуванням геноцидної версії. Наприклад, Всеволод Голубничий не шукав першопричин голоду 1932–1933 рр. у національному терорі, натомість говорив про бажання радянського керівництва зберігати темпи стрімкої індустріалізації навіть ціною життів селян^[4]. Також американські радянологи записували інтерв’ю з цими людьми для аналізу внутрішнього укладу радянської системи, що могло бути корисним для США у Холодній війні^[5]. Загалом тема українського досвіду голоду лишалася в етнічному гетто діаспорних студій і не потрапляла до уваги головних експертів з радянської історії. Усе змінилося у 1986 році з виходом книги Роберта Конквеста «Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор», де знаний історик сталінського періоду висвітлив і проаналізував український досвід колективізації і голоду на початку 1930-х рр.

У роки Холодної війни західна історіографія, що займалася Радянським Союзом, ділилася на два табори: тоталітарна школа і ревізіоністи. Перші представляли Радянський Союз як політичну систему, повністю підконтрольну Комуністичній партії і її лідерові. Другі не були об’єднані конкретним спільним баченням радянської системи, але вказували на різні соціальні і культурні фактори, що обмежували владу партії. Конквест зарекомендував себе як відданий прихильник першої школи після публікації своєї першої значної праці «Великий терор». У ній він показував, яким чином Йосип Сталін використав масові репресії кінця 1930-х рр. для утвердження персональної абсолютної влади у партії. Важливо також відзначити, що ця праця стверджувала, що терор був закладений як невід’ємна частина управління Леніним та продовжений Сталіним^[6].

"Для Конквеста терор голодом стає стратегією, яка дає можливість зламати опір селян і загнати їх у колгоспи. Ба більше, в Україні голод є частиною кампанії з придушення українського національного руху."

У «Жнивах скорботи» дії радянського керівництва, і Сталіна зокрема, інтерпретуються аналогічним чином: утвердження контролю й абсолютної влади Сталіна і Компартії. У першій частині «Жнив» Конвест описує більшовицьку спробу поєднати ринкову і планову економіки у 1920-ті рр. і труднощі із забезпечення населення достатнім рівнем продовольства, а також із початком стрімкої індустріалізації радянської економіки. Сталін знайшов вирішення цієї проблеми підвищення продуктивності сільського господарства у тотальній колективізації і розпочав війну проти селян, про що розповідає друга частина книги. Московське керівництво почало висувати завищені вимоги зі збору зерна, на які місцеві партійні активісти реагували листами нагору, мовляв такі квоти збору зерна можуть призвести до масового голоду. Саме це знання з низів про наслідки цієї політики говорить про умисел заморити голодом селян. Терор голодом стає стратегією, яка дає можливість зламати опір селян і загнати їх у колгоспи. Ба більше, в Україні голод є частиною кампанії з придушення українського національного руху і йде паралельно з відходом від українізації і репресіями проти місцевої інтелігенції і церкви^[7]. Врешті-решт, терор голодом утверджує абсолютну владу партії у сільській місцевості.

З одного боку, дискусії про деструктивні наслідки колективізації не були новими для західної історіографії. З другого — Конквест зробив голод важливою частиною політики сталінського керівництва. Він відчеканив термін «терор-голод» (Terror-famine), який в українському виданні переклали вже у звичний сьогодні термін «голодомор». Прямо Конквест не називає такі дії геноцидом українців (або українського селянства), проте наводить положення конвенції ООН про геноцид, а також роздуми її автора Рафаеля Лемкіна, що вона може стосуватися і голоду в Українській РСР у 1932–1933 рр. Загалом усе пояснення Конквеста ґрунтується на припущенні з його «Великого терору», що більшовики загалом і Сталін зокрема прагнули абсолютної влади і їхні дії варто інтерпретувати як намагання зламати потенційний класовий і національний опір. Темою суперечок серед західних радянологів на наступні десятиліття стала теза про умисність голоду задля досягнення політичних цілей.

"Геноцидна версія сформувалася не лише завдяки праці Конквеста, але і завдяки його послідовникам."

«Жнива скорботи» зустріла як схвальні відгуки серед спеціалістів з радянської й української історій, так і жорстку критику з табору ревізіоністів. У першу чергу ця інтерпретація була важливою для тих, хто займався радянською історією України і підтримував ідею, що інтенцією голоду 1932–1933 рр. був геноцид українців. Найпомітнішими послідовниками цього підходу стали асистент Конквеста у роботі над «Жнивами» Джеймс Мейс і канадський дослідник українського походження Роман Сербин. Роботи обох дослідників радикалізують тезу про ціль заморити голодом українців і говорять про системний радянський геноцид українців. Мейс, який розпочав свою академічну кар’єру з радянської політики українізації, більш чітко пов’язав національну спрямованість терору з голодом, вказавши на антиукраїнську спрямованість радянської політики на початку 1930-х рр. Сербин звернувся до інших голодів у Радянській Україні, шукаючи в них системну радянську політику з придушення будь-якого опору^[8]. Загалом, геноцидна версія сформувалася не лише завдяки праці Конквеста, але і завдяки його послідовникам. Як покаже подальша дискусія, конквестівська ідея про задум Голодомору дасть й інші інтерпретації геноциду.

Наведені вище роботи в українських студіях потрапляли до тоталітарної школи, яку не припиняли атакувати ревізіоністи з різних боків. Одним з головних опонентів Конквеста був Джон Арчібальд Ґетті, який сперечався не лише зі «Жнивами», але і з «Великим терором». Конквест і Ґетті мають фундаментально відмінні підходи до аналізу радянських документів, бо написали два протилежні пояснення терору в Радянському Союзі, спираючись на подібні джерела. Якщо перший завжди шукав чіткий план Сталіна у всіх рішеннях радянського керівництва і типово для тоталітарної школи фокусувався на політичних інститутах, то останній припускав хаотичність радянської системи і дивився на соціальне середовище політичних подій. Тому для Ґетті чистки 1937–1938 рр. були апогеєм параної в радянському суспільстві, коли центр не довіряв регіонам і шукав зрадників усюди^[9]. Так і у випадку з Голодомором Ґетті побачив у Конквеста приписування хаотичній політиці колективізації, яка розвивалася зигзагами, складного плану заморити голодом селян. Натомість він висуває пояснення, що голод був результатом безвідповідальної політики, яка не довіряла селянам через ідеологічні причини, мала погано налагоджене адміністрування на місцях, проте могла мобілізувати партійний і репресивний апарати для досягнення певних короткотермінових цілей, як-от задоволення квот з хлібозаготівлі. За версією Ґетті, саме внаслідок цього управлінського хаосу стався голод, у якому загинули мільйони. Проте найбільшою перепоною для певних висновків щодо того, чи бажала радянська влада заморити голодом українських селян, Ґетті вважав відсутність доступу до більшості архівних документів^[10]. Розпад Радянського Союзу й архівна революція відкрили раніше недоступні документи і дали можливість дати більш ствердні висновки. Хоча Ґетті не написав своєї великої праці про Голодомор чи колективізацію, зосередившись на Великому терорі, інші ревізіоністи використали нові можливості для власного пояснення голоду 1932–1933 рр.

Обкладинка англійського видання Девіса та Віткрофта (Palgrave Macmillan, 2004)

Ревізіоністи завдають удару у відповідь

Відкриття архівів не вирішило суперечки між тоталітарною школою та ревізіоністами, проте напруга у суперечках знизилася через розпад Радянського Союзу. Відсутність політичних стимулів підтримувати високий градус дискусії маргіналізувала тоталітарну школу, тоді як ревізіоністи розпалися на безліч різних підходів до інтерпретації радянського минулого. Тим не менш, тоталітарна школа виглядала свіжим підходом до минулого для постсоціалістичних країн, які поривали з попередньою гегемонною радянською інтерпретацією. Ці загальні історіографічні тенденції не оминули і дискусій щодо Голодомору, які розпочалися у 1980-х рр.

Оскільки ревізіоністи займалися передусім соціальною історією, тобто поглядом знизу, питання інтенцій радянської влади лишалося відкритим. Найпомітнішими працями історії селян у часи колективізації були «Сталінські селяни: опір і виживання в російському селі після колективізації» Шейли Фіцпатрік і «Селянські повстання за Сталіна: колективізація і культура селянського опору» Лінн Вайоли. Обидві праці прямо не зачіпали питання штучності голоду в Україні, але демонстрували хаотичність колективізації і величезну різницю між цілями верхівки і результатом на місцях. Фіцпатрік указує на нерозуміння Москвою і селянами одне одного. Москва погано розуміла, який урожай можна було зібрати, і мала звичку виставляти нереальні завищені плани у всіх галузях, не лише у сільському господарстві. Ба більше, радянське керівництво не довіряло селянам, вважаючи, що серед них багато шкідників і зрадників. Зі свого боку, селяни розізлилися на партію через колективізацію, чинячи їй усілякий опір. Результатом була взаємна недовіра і ненависть, що мотивувала радянське керівництво досягнути своїх цілей із хлібозаготівлею, які не відповідали реальній ситуації, будь-якими методами^[11]. У версії Фіцпатрік радикалізація протистояння між селянами і партією призвела до масового голоду в головних зернових регіонах, включаючи Україну, яку Фіцпатрік особливо не виділяє серед інших республік. Проте голод не був зброєю у цій війні проти селян, а радше її результатом.

Головні праці ревізіоністів, які прямо підважували б тезу Конквеста про мотив заморити голодом мільйони українських селян, вийшли у 2000-х рр. У 2001 році Марк Тауґер опублікував книгу «Природне лихо і людські дії у радянському голоді 1931–1933 рр.», де стверджував про співпадіння поганого економічного планування і посухи^[12]. Зі схожим аргументом, але з більшим фокусом на тому, як відбувалося планування хлібозаготівель у зв’язку з курсом на стрімку індустріалізацію, Роберт Девіс і Стівен Віткрофт випустили свою книгу «Роки голоду: радянське сільське господарство, 1931–1933». Я зосереджуся на останній праці, бо саме вона викликала найбільше академічних дискусій у 2000-х рр. На відміну від праць Фіцпатрік, Вайоли і Конквеста, Девіс і Віткрофт звертаються виключно до статистичних даних і кореспонденції центральних органів щодо хлібозаготівлі. Вони погоджуються з Фіцпатрік, що мало місце жорстке протистояння між селянами і владою. До того ж обидві сторони представляють свої версії подій: селяни пояснювали голод злим умислом більшовиків, тоді як партійна верхівка говорила про саботаж і шкідництво. На їхню думку, обидві сторони мали викривлене бачення дійсності, тож не варто брати за чисту монету жодну з двох перспектив, якщо дослідники намагаються з’ясувати причини голоду^[13].

"Загалом Девіс і Віткрофт підсумовують, що голод був неочікуваним і небажаним результатом політики колективізації для Сталіна і його команди, хоча саме через їхні дії масовий голод і стався."

Що ж пропонують Девіс і Віткрофт? Радянське керівництво чітко усвідомлювало, що для швидкої індустріалізації потрібно було повністю контролювати сільське господарство. Для підтвердження цього вони наводять слова відповідального за хлібозаготівлі у 1929 році Анастаса Мікояна, що якби зерна було багато, то радянське керівництво не мучило б себе проблемами створення колгоспів і радгоспів у таких масштабах^[14]. Таким чином, проблема обмеженості продуктивності сільського господарства визнавалася, і її вирішенням були колгоспи. Проте радянська держава не могла ефективно адмініструвати перенесення 2,5 мільйонів сільських господарств у чверть мільйона колгоспів. Ба більше, будь-які помилки на місцях верхівка інтерпретувала як саботаж знизу, а не прорахунки політики. Девіс і Віткрофт виділяють чотири основні групи проблем, які радянська влада недооцінила або просто ігнорувала: 1) надмірне розширення посівної площі (не усюди могли зібрати достатній урожай); 2) зменшення тяглової сили; 3) погіршення якості культивування землі; 4) погані погодні умови (посухи). Як наслідок, урожаї 1931 і 1932 рр. були гіршими за попередні роки. Загалом Девіс і Віткрофт підсумовують, що голод був неочікуваним і небажаним результатом політики колективізації для Сталіна і його команди, хоча саме через їхні дії масовий голод і стався^[15].

Обкладинка українського видання Тері Мартина (Київ: Критика, 2011)

Національний фактор майже відсутній в аналізі Девіса і Віткрофта. Наприклад, той факт, що Україна постраждала більше, ніж європейська частина Росії, вони пояснюють більш надмірним розширенням посівних площ. Ба більше, національне питання вони представляють лише у конквестівській інтерпретації, яку переконливо розбивають, показуючи небажаність масового голоду для радянської політики колективізації. Проте не лише Конквест, Мейс і їхні послідовники пов’язували національне питання з голодом. За кілька років до публікації «Голодних років» Тері Мартин поглянув на масовий голод у Радянському Союзі крізь призму національної політики. У своїй книзі «Імперія національного вирівнювання. Нації та націоналізм у Радянському Союзі (1923–1939)» Мартин перевертає конквестівський зв’язок між голодом і національною політикою. Провали у колективізації українських селян стали приводом остаточно переглянути радянську політику українізації і коренізації загалом у межах Союзу. Лише після поїздок В’ячеслава Молотова і Лазаря Кагановича в Україну і Північний Кавказ у листопаді 1932 року, щоб з’ясувати ситуацію у селах на той час, коли голод уже став масовим, почали з’являтися закиди про націоналістичний саботаж, петлюрівців й агентів Пілсудського. Поєднання національного терору і голоду втілилося у постанові Політбюро від 14 грудня 1932 року, у якій викривалися не лише головні винуватці провалу хлібозаготівлі, але і йшлося про помилки при «механічному втіленні українізації»^[16]. Загалом праці Девіса, Віткрофта і Мартина не суперечать одна одній, а доповнюють. Девіс і Віткрофт пояснюють фундаментальні причини появи голоду, тоді як Мартин вказує на причини, чому цей голод міг сприйматися по-різному. У жодному випадку мова не йшла про намір заморити голодом селян чи певні національності.

«Голодні роки» зустріла неоднорідну реакцію з боку різних істориків. Очікувано, послідовники версії Конквеста вказали на те, що Девіс і Віткрофт не зуміли розгледіти реальні мотиви радянського керівництва, яке ніколи їх не висловлювало прямо. Також лунала критика з боку табору ревізіоністів, які поділяли позицію щодо відсутності мотивів навмисне морити селян чи українців голодом. Так, Марк Тауґер не погоджувався щодо того, як Девіс і Віткрофт обрахували зібраний урожай у Радянському Союзі^[17]. Що більш важливо, «Голодні роки» лишала місце для інтерпретації певних дій радянського керівництва як умисних, чим скористався Майкл Еллман у своїй критиці Девіса і Віткрофта. Базуючись на їхньому аналізі, Еллман виділяє три типи причин, які призвели до смертей від голоду: 1) зовнішні фактори, як-от посуха і неврожай; 2) політика, що не мала на меті смерть селян, але призвела до них (сталінська індустріалізація і колективізація) і 3) політика знищення людей (війна з селянами, яка максимально радикалізувалася у 1932–1933 роках)^[18]. 

Еллман не був першим, хто запропонував таке багатошарове пояснення радянських мотивів морити голодом. Наприклад, ще з 1990-х рр. Андреа Ґраціозі був помітним дослідником, який дивився на класову війну більшовиків проти селян у розрізі конфлікту, що тривав з громадянської війни і мав свою національну специфіку в Україні^[19]. Проте також важливо відзначити, що Еллман ближчий до ревізіоністів, ніж до Конквеста і його послідовників, бо говорить про готовність вбивати селян голодом не як продуману політику, а як засіб примусу. Девіс і Віткрофт вважають такий аналіз приписуванням мотивів, яких не було, бо секретні документи, видані і направлені до Політбюро, не формулюють голод як дисциплінарний захід, направлений на селян. Загалом суперечка зводиться до того, чи були у Сталіна і наближених до нього приховані мотиви, які можна виокремити з логіки дій, чи логіка керівництва прямо висловлена у документах^[20].

Підсумовуючи дискусію 2000-х рр. щодо Голодомору, питання умислу голоду не було вирішеним до кінця попри доступ до багатьох нових документів. Головна ревізіоністська праця цього періоду «Голодні роки» змогла показати, що сталінське керівництво жахливо сформулювало і виконувало план стрімкої індустріалізації. Проте поєднання жорсткості і поганого планування виглядало непереконливим поясненням для істориків, які шукали причин, чому попри всю наявну інформацію про можливий масовий голод радянські органи вживали протягом певного часу заходи, які погіршували ситуацію селян, і почали допомагати їм досить пізно. Відсутність документів, які б прямо вказували на намір морити голодом або пов’язували певні політики з таким наміром, лишають ревізіоністську гіпотезу у сильнішій позиції.

Енн Епплбом поруч з українським виданням своєї книги. Фото з сайту photo-lviv.in.ua

Енн Епплбом: повернення геноциду

2010-ті рр. не принесли суттєво нових аргументів й інтерпретацій у мотивах голоду в Радянському Союзі, хоча важливі історичні праці, що зачіпали цю тему, продовжували виходити. У 2010 році вийшла книга Нормана Неймарка «Сталінські геноциди», де Голодомор був переліченим один з геноцидів. Неймарк не представив власного дослідження голоду у 1930-х рр., натомість просто зібрав попередні аргументи докупи. За його версією, Голодомор не підпадає під концепцію геноциду ООН, проте голод виконував явну ціль знищити класову і національну небезпеку з боку українських селян^[21]. Цікаво, що інша відома книга, яка вийшла приблизно у цей час, «Криваві землі» Тімоті Снайдера, говорить про готовність здійснювати масові вбивства, але уникає терміну «геноцид» для опису Голодомору. Обидві книги мають подібну інтерпретацію сталінізму, але різні підходи до терміну «геноцид», що каже про війну за слова, а не сенси, які ховаються за ними. Ревізіоністський табір також не залишився без нових робіт. Варто відзначити книгу Оскара Санчеса-Сібоні «Червона глобалізація», яка показувала вплив міжнародної економічної системи, і Великої депресії зокрема, на сталінський поворот до колективізації та індустріалізації^[22]. Також у це десятиліття на Заході почали виходити ґрунтовні дослідження голоду в Казахстані, де серед західних дослідників розгорнулися аналогічні дебати про мотиви заморити голодом казахів і про те, чи можна класифікувати масовий голод у Радянському Казахстані як геноцид^[23]. Для дискусій про Україну Казахстан став кейсом для порівняння, де часто можна було прослідкувати більш жорсткі дії влади з упровадження колективізації та хлібозаготівлі.

Останньою великою інтелектуальною подією, яка оживила суперечки щодо причин масового голоду в Українській РСР, стала книга Енн Епплбом «Червоний голод. Війна Сталіна проти України». Епплбом не пропонує принципово нової інтерпретації і її можна зарахувати до прихильниць поміркованої версії геноциду, яку поділяють Еллман і Неймарк. Її книга дуже симптоматична для ситуації, в якій опинилося питання геноциду в історіографії Голодомору. Її виклад подій 1920-х і початку 1930-х рр. у Радянському Союзі повторює наратив про консолідацію влади Сталіна, який використав масову і стрімку колективізацію для індустріалізації, паралельно знищуючи усі форми опору. Українські селяни становили класову і національну загрозу сталінському проєкту, тому Голодомор став ударом, який зламав їх. Підсумовує Епплбом твердженням, що Голодомор не підпадає під визначення конвенції ООН про геноцид, проте готовність радянського керівництва йти на мільйони смертей дає право говорити про геноцид у ширшому сенсі цього терміну, який говорить не про геноцидний мотив, а наслідок^[24].

"Хоча текст книги можна інтерпретувати як більш-менш поміркований підхід до аналізу мотивів радянського керівництва, сама авторка публічно загострила суперечку."

«Червоний голод» у публіцистичному стилі популяризував історію протистояння між радянським керівництвом і селянами, про яку писали Вайола і Фіцпатрік у 1990-х рр., лише на українському матеріалі. Тому не дивно, що Фіцпатрік написала загалом позитивну рецензію на книгу Епплбом. Історикиня позитивно відзначає відкидання геноцидної версії, проте критикує джерельну базу «Червоного голоду», яка не спирається прямо на архівні документи і використовує лише збірки^[25]. Епплбом жорстко відповіла Фіцпатрік, що вважає Голодомор геноцидом і це важливо підкреслювати, бо формально Голодомор не підпадає під офіційне визначення ООН через вплив Радянського Союзу. Хоча текст книги можна інтерпретувати як більш-менш поміркований підхід до аналізу мотивів радянського керівництва, сама авторка публічно загострила суперечку.

«Червоний голод» став типовим прикладом розриву між академічною дискусією і широким публічним обговоренням. Показовим тут є круглий стіл на тему радянських голодів, організований журналом Contemporary European History по гарячих слідах перепалки між Епплбом і Фіцпатрік. У ньому взяли участь багато героїв дебатів останніх трьох десятиліть, згадані вище в цьому огляді (Ґетті, Ґраціозі, Неймарк, Віткрофт та інші)^[26]. Очікувано, що кожен повторив аргументи зі своїх праць у критиці чи підтримці книги Епплбом. Найбільш жорсткими були зауваження Ґетті і Віткрофта. Ґетті підкреслював, що чіткого мотиву морити селян голодом не встановлено, тому спроби розширити поняття геноциду настільки, щоб воно підходило в цьому випадку, лише дискредитують сам концепт. Віткрофт також накинувся на Епплбом за відсутність аналізу радянської політики й ігнорування висновків «Голодних років», коли вона натомість переважно покладається на свідчення жертв голоду, що контрпродуктивно для встановлення мотивів Сталіна і його наближених. Неймарк і Ґраціозі продовжили тримати лінію, що важлива логіка дій і їхній результат. Можна підсумувати, що два підходи до інтерпретації колективізації і голоду сформувалися за ці десятиліття і були представлені на цьому столі: близьке слідування ревізіоністами логіці радянських документів, з одного боку, і намагання знайти релевантні політичні фактори, які показували б приховану логіку більшовиків або роль, яку їхні дії виконували, з другого.

Куди далі у 2020-х?

Як у більшості випадків, коли мільйони людей гинуть унаслідок певної політики, важко утриматися від етичних суджень і від того, щоб у першу чергу засудити винуватих. Термін «геноцид» став способом звинуватити когось у найтяжчих злочинах. Джон-Пол Химка вдало підмітив ще у 2008 році, що термін «геноцид» не допомагає дослідникам пояснювати, що сталося в Українській РСР у 1932–1933 рр. Дослідники можуть працювати з тими самими документами і доходити різних висновків, підкреслюючи більш жорсткі заходи в Україні або вказуючи на загальнорадянську логіку безжальної колективізації і прорахунків у плануванні. Натомість більш продуктивно для дослідників було б залишити питання геноциду осторонь, бо з етичного боку питання всі сторони дебатів засуджують дії радянського керівництва як такі, що призвели до мільйонів смертей від голоду^[27]. Термін «геноцид» явно не допомагає краще пояснити логіку дій радянських органів влади, якщо його не намагатися модифікувати під специфічні умови Радянського Союзу, але й тоді виникають непорозуміння і суперечливі моменти. 

"Проте питання геноциду передусім політичне: будівничі української нації люблять підкреслювати національну спрямованість голоду, а ті, кому ближча ідея спільного досвіду радянських народів, будуть говорити про схожість страждань."

Я свідомо уникала говорити про політичні симпатії тих чи інших істориків, бо дослідники можуть пропонувати свої ідеї, виходячи з різних позицій. Так, я можу не погоджуватися з інтерпретацією Конквеста і бути противницею його консервативних поглядів, проте варто віддати йому належне, що він порушив питання мотивів дій радянського керівництва, які призвели до голоду у 1932–1933 рр. Саме тому фундаментальна праця Девіса і Віткрофта опонує йому в першу чергу. Історикам важко слідувати порадам Химки і не звертатися до популярних термінів, особливо коли вони популяризують історію, як Епплбом. Але вони можуть рухатися геть від цих великих і, за формулюванням Георгія Касьянова, проклятих питань. Деякі історики, особливо в українських студіях на Заході, не порушують цього питання прямо і натомість спокійно вивчають мікроісторію насильства на місцях або дивляться на варіативність дій влади і селян у різних регіонах України^[28]. Тому можна очікувати, що поле досліджень Голодомору буде далі дробитися на дрібніші теми, які розкриватимуть окремі аспекти.

Проте питання геноциду передусім політичне: будівничі української нації люблять підкреслювати національну спрямованість голоду, а ті, кому ближча ідея спільного досвіду радянських народів, будуть говорити про схожість страждань^[29]. Тому не варто сподіватись, що академічні суперечки щось вирішать. Повертаючись до вступного епізоду з послом Мельником і німецько-українською комісією, боротьба за академічну автономію в оцінці подій минулого лишається актуальною. З одного боку, історики, про яких йшла мова в цьому огляді, не поплатилися своїми кар’єрами за свої позиції, та й українським історикам з комісії навряд чи загрожують якісь серйозні втрати. З другого — молоді дослідники і дослідниці, які публічно не вважають Голодомор геноцидом української нації, ризикують бути зацькованими в середовищі українських студій як на Заході, так і в Україні. Тому навіть перед новими менш амбітними дослідженнями завжди є загроза бути втягнутими в логіку політичних дебатів у 2020-х рр.

Головна ілюстрація: пам'ятник жертвам Голодомору у Васкана Центрі в Канаді

Читайте також:

Причини голоду 1932-33 року (Всеволод Голубничий)

Рафаель Лемкін та популярний дискурс про геноцид (Антон Вайс-Вендт)

Депрессивный сталинизм. Переосмысление Великого перелома (Оскар Санчес-Сібоні)