Мова і символічне насильство

  • 02 лютого 2011
  • 1444
Мова і символічне насильство

 

Інтерв’ю Лоїка ВАКАНА з П’єром БУРДЬЄ

– У праці «Що означає говорити»/ «Мова і символічне насильство» («Ce que parler veut dire», англійський переклад «Language and symbolic power») Ви розвиваєте нищівну критику структурної лінгвістики чи того, що називають «чистим» вивченням мови. Ви пропонуєте альтернативну модель, яка, кажучи дещо спрощено, робить мову інструментом або медіумомвладних відносин, а не просто засобом комунікації, і яку слід вивчати в межах інтеракціоністського і структурного контекстів її виробництва і поширення. Могли б Ви підсумувати суть цієї критики?

– «Чиста» лінгвістика надає перевагу синхронній, структурній або внутрішній перспективі на противагу історичному, соціальному, економічному або зовнішньому визначенням мови. Я намагався (особливо у «Практичному глузді» і «Що означає говорити») вказати на відношення до об’єкта і на теорію практики, імпліковані цим підходом. Погляд Сосюра є поглядом «неупередженого спостерігача», для якого розуміння є самоціллю. При цьому Сосюр приписує цей «герменевтичний намір» соціальним агентам і тлумачить його як принцип їхніх практик. Це постава філолога, мета якого – кодувати мову, на противагу оратору, який прагне діяти і впливати на світ через перформативну силу слова. Ті, хто розглядає мову як об’єкт аналізу замість використовувати її щоб думати і говорити, утверджують мову як logos на противагу до praxis, як «мертву літеру» без практичної мети або взагалі без жодної мети окрім інтерпретації подібно до творів мистецтва.

 

Ця типово схоластична опозиція (результат вченої аперцепції і ситуювання – ще одного прикладу схоластичної логічної хиби) нейтралізує функції, присутні у звичайному використанні мови. За Сосюром чи в інтерпретаційній традиції мову розглядають як інструмент пізнання і як об’єкт аналізу, як мертву мову (словами Бахтіна – письмову та іноземну) і як замкнуту систему, цілком відірвану від її реального використання і позбавлену практичних і політичних функцій (як у чистій семантиці Фодора і Катца). Ілюзія автономії «чисто» лінгвістичного порядку, підтверджена привілеюванням внутрішньої логіки мови й ігноруванням соціальних умов і корелятів її соціального вжитку, відкриває шлях до всіх подальших теорій, за якими теоретичного володіння кодом достатньо для практичного володіння соціально доречними використаннями мови.

– Тобто, цим Ви стверджуєте, всупереч заявам структурної лінгвістики, що значення лінгвістичних висловів не може бути отримане або виведене з аналізу їхньої формальної структури?

– Так, і навіть більше – граматичність (grammaticality) не є необхідною і достатньою умовою виробництва значення, у чому нас хотів би переконати Хомський, ігноруючи той факт, що мова створена не для лінгвістичного аналізу, а для того, щоб нею говорили і щоб говорили à propos. (Софісти казали, що у вивченні мови важливо визначити влучний момент, кайрос (Καιρός), щоб сказати влучну річ). Усі припущення і подальші труднощі структуралізму (це стосується як антропології, так і соціології) походять відінтелектуалістичної філософії людської дії, що лежить в його основі, і містяться у цій початковій операції редукування розмовного акту до простого виконання. Ця первісна відмінність між мовою (langue) і її реалізацією в мовленні (parole) – тобто на практиці і в історії – визначає неспроможність структуралізму осмислити відношення між двома поняттями інакше, аніж як відношення між моделлю і її реалізацією, між сутністю й існуванням. Таким чином вчений, хранитель моделі, постає як Бог за Ляйбніцем, якому надане об’єктивне значення практик.

Заперечуючи цей підхід, я також намагаюсь подолати недоліки як економічного, так і виключно лінгвістичного аналізу мови, зруйнувати усталену опозицію між матеріалізмом і культуралізмом. Що саме ці обидва підходи забувають? По суті, якщо підсумувати одним реченням довгий і непростий виклад: мовні відносини завжди є відносинами символічної влади, через які у видозміненій формі актуалізуються відносини сили між самими мовцями і між групами, до яких вони належать. Тому неможливо роз’яснити будь-який акт комунікації лише в межах лінгвістичного аналізу. Навіть найпростіший мовний обмін запускає в хід комплексну і розгалужену мережу історичних владних відносин між мовцем, наділеним специфічним соціальним авторитетом, і аудиторією, яка визнає цей авторитет до певної міри, а також між групами, до яких належать цей мовець і ця аудиторія. Я прагнув продемонструвати, що дуже важлива частина того, що відбувається в усній комунікації, навіть сам зміст повідомлення, залишається незрозумілим, поки не взяти до уваги усі структури владних відносин, що присутні, але непомітні в обміні.

– Можете проілюструвати?

– Я би навів приклад комунікації між поселенцями і місцевими в колоніальному або постколоніальному контексті. Відразу постає питання: яку мову вони використовуватимуть? Чи прийме підкорювач мову підкореного, на знак прагнення рівності? Якщо так, то велика ймовірність, що це буде стратегією поблажливості: тимчасово, але показово відмовляючись від своєї панівної позиції, щоб «понизити» свого співбесідника, той, хто домінує, отримує користь від цих відносин домінування (які продовжують існувати) завдяки їх запереченню. Символічне заперечення (у фройдистському сенсі Verneinung), тобто, фіктивне «винесення за дужки» відносин влади, експлуатує ці відносини і цим продукує визнання відносин влади, присутніх у зреченні. Але звернімося до ситуації, яка зустрічається значно частіше, коли підкорений зобов’язаний прийняти мову поневолювача – добрим прикладом є зв’язок між стандартною, білою англійською і чорним американським діалектом. Тут, як показав Вільям Лабов, підкорений говорить ламаною мовою і його лінгвістичний капітал більшою або меншою мірою знецінений – чи то у школі, чи на роботі, чи у соціальних контактах із пригноблювачем. У цьому випадку аналіз бесіди (conversation analysis) дуже легко опускає той факт, що кожну лінгвістичну взаємодію між білими і чорношкірими обмежують всхеохопні структурні відносини між їхніми привласненнями англійської, і незбалансованість владних відносин, що надає довільному накиненню «білої» англійської мови середнього класу ауру природності.

Щоб підштовхнути цей аналіз далі, потрібно ввести всі види позиційних координат як, наприклад, гендер, рівень освіти, класове походження, місце проживання, і т.п. Усі ці змінні повсякчас втручаються у формування об’єктивної структури «комунікативної дії». Форма лінгвістичної взаємодії залежатиме по суті від структури, яка є несвідомою і працює майже цілком «за спинами» мовних висловів. Словом, якщо француз говорить з алжирцем, або чорношкірий американець з WASP (білим англо-саксом протестантом), це не просто дві людини, які розмовляють між собою: через них говорить вся колоніальна історія або ціла історія економічного, політичного, і культурного підкорення чорношкірих (або жінок, робітників, меншин тощо) у Сполучених Штатах. Тому етнометодологічна «фіксація на очевидному підпорядкуванні законам» (Шерок і Андерсон) і турбота про утримання аналізу якомога ближче до «конкретної дійсності» в аналізі бесіди (наприклад, Сакс і Щеґлоф) та у намірах «мікросоціології» може призвести до того, що ми зовсім не помітимо «дійсності», яка не надається безпосередній інтуїції, належачи до структур, які стоять вище за взаємодії, які вони формують.

– Ви доводите, що кожен мовний вислів – це акт влади, хоч і прихований. Але невже немає таких практичних сфер, де лінгвістичні обміни (наприклад «світська бесіда»), розмова між близькими друзями або інші повсякденні форми бесіди, які проаналізував Гофман) не мають стосунку до структур нерівності, і де усна поведінка не вписана у відносини панування?

– Кожен лінгвістичний обмін містить потенціал акту влади, і тим більше, коли він залучає агентів, які займають асиметричні позиції в розподілі відповідного капіталу. Ця потенційність може бути «винесена за дужки», як часто трапляється в сім’ї і в межах відносин філіа (φιλíα – в Арістотелевому сенсі), де насильство стримується своєрідним договором символічного ненападу. Проте навіть у цих випадках відмова домінувати може бути частиною стратегії поблажливості або способом підняття насильства на вищий рівень заперечення і лицемірства, засобом зміцнення ефекту хибного розпізнавання і, таким чином, символічного насильства.

– Ви також заперечуєте «ілюзію лінгвістичного комунізму», згідно з якою соціальне вміння говорити надається всім однаковою мірою.

– Будь-який мовний акт або будь-який дискурс є збігом обставин, продуктом зіткнення між лінгвістичним габітусом і лінгвістичним ринком. Лінгвістичний габітус – це набір соціально встановлених диспозицій, який зумовлює схильність говорити певним чином і висловлювати певні речі (виражений інтерес) та мовну компетентність, що визначається лінгвістичною здатністю породжувати нескінченну кількість граматично правильних висловлювань і водночас соціальною здатністю адекватно використовувати цю компетентність у даній ситуації. Лінгвістичний ринок є системою відносин символічного примусу, що нав’язується як система специфічних санкцій і цензури і таким чином сприяє лінгвістичному виробництву шляхом визначення «ціни» лінгвістичної продукції.

Практичне передчуття ціни, яку отримає мій дискурс, сприяє визначенню його форми і змісту, і робить його більш чи менш «напруженим», більш чи менш підданим цензурі, іноді аж до точки ліквідації, скажімо, у мовчанні заляканого. Що більш офіційний або «напружений» лінгвістичний ринок, що більше він практично узгоджений з нормами панівної мови (згадайте усі церемонії офіційної політики: урочисті відкриття, доповіді, публічні дебати), то жорсткіша цензура, і то більше над ринком панують панівні групи, власники легітимної лінгвістичної компетентності.

Лінгвістична компетентність – це не просто технічна здатність, але також і статусна здатність. Це означає, що не всі мовні вислови однаково прийнятні, і не всі мовці рівні. Сосюр позичив використану раніш Огюстом Контом метафору «мова – це скарб» і описав відношення індивідів до мови як містичну участь у загальному скарбі, в універсально і рівномірно доступних усім «темах, які належать до того ж самого суспільства.» Ілюзія «лінгвістичного комунізму» переслідує всю лінгвістику (теорія компетентності Хомського має принаймні велику заслугу відкритого проговорення ідеї «універсального скарбу», яка залишилася невисловленою в традиції Сосюра). Це ілюзія, що кожен бере участь у мові подібно до того як насолоджуються сонцем, повітрям, або водою – так, ніби мова не є рідкісним благом. Насправді ж доступ до легітимної мови досить нерівний, а універсальна в теорії компетентність, яку лінгвісти щедро надають усім, у дійсності монополізується кимось. Деякі категорії мовців позбавлені можливості говорити у певних ситуаціях (і часто визнають це, подібно до фермера, який на запитання, чому він ніколи не висувався на мера свого маленького містечка, відповів: «Але ж я не знаю, як говорити!»).

Нерівності мовної компетентності постійно проявляються на ринку щоденних взаємодій: у базіканні двох людей, на громадських зборах, семінарі, співбесіді, на радіо або телебаченні. Компетентність фактично функціонує диференційовано, на цьому ринку (так само як на ринку економічних благ) існують свої монополії – на лінгвістичні блага. Це чи не найпомітніше в політиці, де представники, наділені монополією на легітимне політичне вираження волі колективу, говорять не тільки в інтересах людей, яких вони представляють, але дуже часто замість цих людей.

– Зі здатності цих представників формувати дійсність, проектуючи певний образ дійсності (класифікаційні схеми, поняття, визначення тощо), постає питання влади слів: у чому проявляється соціальна ефективність слів? Тут Ви ще раз виступаєте проти чистої «комунікаційної» моделі, представленої зокрема Остіном (а найбільше – Габермасом), згідно з якою лінгвістична сутність дискурсу пояснює його ефекти.

– Ми маємо бути вдячні філософам мови і особливо Остіну за його запитання про те, як ми «робимо речі зі словами», як висловлювання можуть вести до тих чи інших наслідків. Як це можливо, що моє прохання «Відкрий вікно!» за певних умов буде виконане? (А якщо я – старий британський лорд, що читає свою недільну газету, сидячи у м’якому кріслі, то, можливо, мені достатньо сказати «Джоне, вам не здається, що стає трішки прохолодно?», і Джон закриє вікно.) Якщо замислитися, то здатність за допомогою слів змусити речі трапитись, влада слів приписувати і впорядковувати абсолютно магічна.

Намагаючись зрозуміти владу мовних висловлювань лінгвістично, обґрунтувати в мові принцип і механізми ефективності мови, забувають, що влада приходить у мову ззовні (про що нагадує нам Бенвеніст, пишучи проскіпетр (Σκπτρον), який згідно з Гомером надавали оратору перед виголошенням промови). Сила мовлення полягає не в «іллокутивних висловлюваннях» і не в самому дискурсі (як пропонує Остін), бо вона є нічим іншим як делегованою владою інституції. (Слід віддати належне, сам Остін відводив центральне місце інституціям в аналізі мови, але його коментатори, особливо Реканаті, повністю перекрутили його теорію перформативу у напрямі дослідження його внутрішніх властивостей.) Символічна влада, влада створювати дане, формулюючи його, влада діяти на світ, діючи на репрезентацію світу, не притаманна «символічним системам» у формі «іллокутивної сили». Вона визначається в процесі певних відносин і завдяки цим відносинам, які створюють віру в легітимність слів і особи, яка їх промовляє. Діє вона тільки тією мірою, якою ті, хто їй піддаються, визнають тих, хто нею володіє. (Цю тезу яскраво ілюструє раптовий занепад сили релігійної мови одночасно з руйнуванням світу соціальних відносин, що її формує.) Отже, щоб пояснити цю дію на відстані, цю справжню трансформацію, що, втім, відбувається без фізичного контакту, ми повинні, як із магією за Мосом, відновити цілісність соціального простору, де народжуються диспозиції і вірування, які уможливлюють ефективність магії мови.

– В такому разі, Ваш аналіз мови – це не випадкове «вторгнення» в область лінгвістики, а радше застосування у новій для Вас емпіричній царині тих методів аналізу, які ви застосували до інших культурних продуктів.

Так. Усе своє життя я присвятив критиці довільних меж, які є чистими витворами академічного відтворення і не мають жодного епістемологічного підґрунтя: між соціологією й антропологією, соціологією й історією, соціологією і лінгвістикою, соціологією мистецтва і соціологією освіти, соціологією спорту і соціологією політики тощо. Це ще один приклад ситуації, де порушення дисциплінарних меж є передумовою для наукового прогресу.

Я думаю, що неможливо повністю зрозуміти мову без розміщення лінгвістичних практик у цілому всесвіті сумісних практик: звички їсти та пити, культурних витрат, смаків у мистецтві, спорті, одязі, меблях, політиці тощо. Адже йдеться про класовий габітус, тобто про синхронну і діахронну позицію в соціальній структурі, де лінгвістичний габітус є лише одним із вимірів. Мова є технікою тіла, тому лінгвістична (особливо фонологічна) компетентність є виміром тілесного гексису (ξις), в якому виражаються усі відношення до соціального світу. Наприклад, тілесні схеми, притаманні соціальному класу, визначають систему фонологічних рис, характерних для класової вимови, за посередництва «стилів артикуляції» (словами П’єра Ґіро). Стиль артикуляції – частина втіленого стилю життя, – постає у зв’язку з використаннями тіла і часу, які відповідають даному стилю життя. (Зовсім не випадково характерною буржуазною рисою є дистанціювання у відношенні як до мови, так і до тіла).

Адекватна соціологія мови, водночас структурна і генетична, передбачає, що ми теоретично створюємо і практично відновлюємо єдність людських практик, де мовні практики є лише одним із елементів, для того, щоб узяти за об’єкт дослідження відношення, яке об’єднує структуровані системи соціологічно релевантних мовних відмінностей з так само структурованими системами соціальних відмінностей.

Уривок з книги: Bourdieu, P. and Wacquant, L. An invitation to reflexive sociology. Cambridge: Polity. 1992. – с.140-149.

Переклад Анастасії Рябчук

 

 

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери