Значущість та неоднозначності економічної соціології Бурдьє

  • 09 лютого 2011
  • 9913
Значущість та неоднозначності економічної соціології Бурдьє

Дюфо Фредерік Гільєм

Pецензія на: Bourdieu, P. The Social Structures of the Economy, Polity, 2005.

 

П’єр Бурдьє у контексті (1930-2002)

Смерть П’єра Бурдьє залишила широку прогалину у французькому інтелектуальному полі. Бурдьє був одним із найбільш плодовитих та оригінальних соціологів Франції з часів Арона та Дюркгейма. Починаючи з шістдесятих років він звертався до вражаючого спектру субдисциплін: соціології культури та дозвілля[1], освіти[2], науки[3], гендеру[4] та багатьох інших. Його основні концептуальні внески повсюдно поширювалися, широко обговорювалися та застосовувалися. Його роботи Розрізнення (La Distinction), Відтворення (La Reproduction) (спільно з Жаном-Клодом Пассероном), Практичний глузд (Le Sens pratique) та Практичні міркування (Raisons pratiques) входять до переліку найзначніших книг по соціології за останні тридцять років.

Лінія розвитку Бурдьє (який народився у 1930 р.) змінювалася в тіні колосальних фігур французької лівиці (Анрі Лефевр, 1901 р.н., Жан-Поль Сартр, 1905 р.н., Моріс Мерло-Понті, 1908 р.н., Люсьєн Гольдман, 1913 р.н., Луї Альтюсер, 1918 р.н. та Корнеліус Касторадіс, 1922 р.н.) Отримавши філософську освіту, перед тим, як зайняти зручніше місце у царині соціології, Бурдьє перебував під впливом раціоналістичної, рефлексивістської та історицистської концепції науки, натхненної французькими філософами та істориками науки Жоржем Конгелемом та Гастоном Башляром[5].

Бурдьє супроводжував армію в охопленому війною Алжирі у 60-х роках ХХ ст. Там він самостійно розвинув етнологічну орієнтацію та взявся за розробку власного особливого понятійного апарату. Один з його перших внесків до соціології культури, Любов до мистецтва (Lamour de I’art), з’явився у 1966, за рік після розпаду групи Соціалізм чи варварство (Socialisme ou Barbarie) та публікації Альтюсером роботи «За Маркса». Це був час, коли західний марксизм мучився потребою подолання детермінізму, що походила із аналогії базису/надбудови. На відміну від Реймонда Вільямса[6] чи Люсьєна Гольдмана[7], які, слідом за Грамші та Франкфуртською школою, намагалися знайти рішення проблеми зсередини марксизму, Бурдьє зазнав іншого впливу. Навіть незважаючи на те, що праці молодого Маркса були йому близькими та він часом кидав погляд у напрямку Грамші в пошуках виходу за рамки детермінізму[8], на нього в основному впливали Вебер, Дюркгейм, Кассірер, Мосс та Веблен. Це не завадило йому поділяти семантичну оболонку марксизму, що якраз і стало підставою для звинувачень в економічному редукціонізмі. Він боровся зі структуралізмом Соссюра, Леві-Стросса та Альтюсера, і його соціологія поділяє певні теоретичні проблеми із Норбертом Еліасом, Реймондом Вільямсом, Стюартом Холлом, Корнеліусом Касторадісом, Мішелем Фрайтагом, Сімоном Кларком та Юргеном Габермасом. Його робота вилилася у рішучий захист рефлексивної соціологічної практики, закріпленої у поняттях поля, габітусу та диспозицій[9].

Варто визнати, що бурдьєзіанська соціологія справді добре збирає і декодує символи та стратегії розрізнення, які не можуть бути редукованими до «економічного поля» та належать до символічних структур «автономних» полів. Тут головним чином відчутний вплив Веблена, а не Маркса. Наприклад, модель стосунків між панівним та підлеглим (dominant-dominé) є результатом відносин залежності між природничими та гуманітарними науками, столичним та провінційним акцентом, споживачем Пер’є (французький бренд мінеральної води преміум-класу – прим. пер.) та Пепсі; між фаном регбі та футболу, знавцем Філіпа Гласса (американський композитор-мінімаліст, відомий своїми саундтреками до фільмів та музикою, написаною для церемонії відкриття Олімпійських ігор 1984 р. – прим. пер.) та Гельмута Лотті (відомий бельгійський співак та автор популярних пісень – прим. пер.). Слідом за Фуко, Бурдьє наголошував на суттєвій ролі соціолога у творенні перформативних систем класифікації та на боротьбі між соціальними науковцями за досягнення, впорядкування та встановлення своїх власних категорій бачення та поділу світу[10].

Поворотною точкою для кар’єри Бурдьє стало заснування журналу «Наукові праці у суспільних науках» (Actes de la recherche en sciences sociales) у 1975 р. Він залишався головою журналу протягом всього свого життя. Цей журнал залишається бурдьєзіанською лабораторією до наших днів. Як за форматом, так і через поєднання бурдьєзіанської семантики із емпіричними методами дослідження, він вирізняється на фоні Critique, Esprit та Les Temps modernes, з якими журнал Бурдьє перебуває у постійному конфлікті. Бурдьє одразу зайняв критичну позицію відносно марксизму, однак він зберіг більш сильний наголос на класах, ніж «нові філософи» (les nouveaux ‘philosophes’), які успадкували гегемонію марксизму у Франції протягом 1980-х. Автор Розрізнення був ближчим до фукіанського бачення інтелектуала, який за допомогою генеалогічного методу викриває владні відносини, уречевлені в характерних для певного поля компетентності системах класифікації, ніж до концепції публічного та універсального інтелектуала Сартра. І все ж, незважаючи на близькість до Фуко, Бурдьє не слідував за ніцшеанською критикою раціональності та не намагався звести наукові дискурси виключно до продуктів діяльності влади. Хоча він і наголошував на тому, що аналітичні категорії повинні бути відокремлені від категорій практики, протягом всього свого життя він стояв на захисті рефлексивної, соціально та історично обумовленої концепції раціональності та науки[11].

Мало хто зі значних постатей післявоєнного французького марксизму (Пуланцас, Сартр, Альтюсер та Лефевр) все ще був живий у 1991 р. і мав змогу теоретично осмислити суспільні перетворення по завершенню Холодної війни.

Саме у цьому десятилітті, особливо після отримання Медалі пошани Коллеж де Франс, Бурдьє почав виконувати роль активної публічної постаті. Він дедалі гостріше засуджував неолібералізм (включно із версією «Третього шляху») та приєднався до страйку залізничників у 1995 р[12]. Для Бурдьє це було різкою зміною поглядів (volte-face). Він переконував, що надто довго був захоплений ілюзією можливості відмежування теорії від практики[13]. Відтак, він опублікував вражаючу збірку інтерв’ю стосовно проблеми глобальної бідності у Злиденності світу (La misère du monde)[14]. Деякі кабінетні інтелектуали (ivory-tower intellectuals) у Франції та Квебеку скептично поставилися до його активізму[15].

На захист Бурдьє від звинувачень в опортунізмі слід сказати, що його активізм не суперечив його теорії. Він не розробив ні теорію експлуатації, ні систематичну критику капіталізму. Однак його загальна теорія практик, що є центральною темою Соціальних структур економіки (ССЕ), засуджує поширення логіки економічного поля на весь соціальний світ. Дійсно, однією з причин того, чому Бурдьє асоціюється з лівими, є його критика методологічного індивідуалізму та теорії раціонального вибору. Надалі у своїй статті я визначу місце ССЕ в структурі його соціологічної теорії Бурдьє. Це дасть можливість дослідити загадковий зв’язок Бурдьє із марксизмом.

Соціальна структура економіки

Опублікована у Франції у 2000 р., на піку політичних втручань Бурдьє, ССЕ викликає очікування magnum opus з питань економічної соціології[16]. І все ж ця книга не є Економікою і суспільством Бурдьє. Це ґрунтовне дослідження ринку індивідульного житла у Валь-д’Уаз у 1970-х та етнології страждань дрібної буржуазії[17]. За словами соціолога, «не існує жодної критики базових положень економіки, жодного виклику її недолікам та обмеженням, не висловленого де-небудь економістом». З цієї причини Бурдьє більше полюбляє атакувати економістів на їхніх позиціях, в даному випадку це «будівництво та реалізація будинків на одну сім’ю». На кону стоїть спроба викриття «антропологічного бачення, яке більшість економістів вводить у свою практику» (с.15).

ССЕ поділена на чотири частини. У вступі викладено короткий огляд критики економічного рівня абстрагування. В основній частині досліджено влаштування ринку житла на одну сім’ю. Тут держава відіграє провідну роль у визначенні пропозиції (підтримуючи будівництво індивідуального чи колективного житла), в той час як символічні прагнення споживачів у поєднанні із їхніми фінансовими та культурними капіталами формують попит.

У ССЕ здійснено спробу витіснити чисто дедуктивний опис ринку житла на одну сім’ю, який був би здійснений в рамках теорії раціонального вибору, шляхом виявлення культурних, символічних та соціальних диспозицій, що вступають у гру в процесі соціального творення цього ринку. У результаті маємо ретельну реконструкцію «структури розподілу економічних диспозицій і зокрема смаків у виборі житла». (с. 17) Далі йде розповідь про суперництво двох угруповань французької бюрократії – старої бюрократичної гвардії та молодшого покоління висококваліфікованих технократів, втілення духу зміщення в сторону неокласичної економіки. Прийняття політики персоналізованої допомоги на житло (d’aide au logement personnalisée) при Жискарі д’Етьєні у 1977 р. було результатом перемоги технічного капіталу останніх. Бурдьє вважає прийняття цієї політики поворотною точкою у переході до неолібералізму у Франції.

У розділі «Принципи економічної антропології» Бурдьє описує економічне поле, як місце, в якому структури відіграють головну роль у визначенні граничних меж для можливих стратегій агентів. Далі він переходить до опису економічного поля, як поля боротьби за численні типи капіталу між фірмами та до аналізу самих фірм, як поля. Короткий розділ, що стосується глобалізації економічного поля, завершує книгу. Нижче я вийду за рамки його аналізу ринку житла для того, щоб розглянути ширші наслідки його економічної соціології.

Соціальна диференціація, поле та габітус

Вслід за Дюркгеймом та Вебленом, центральним питанням бурдьєзіанської соціології є проблематика соціальної диференціації. Бурдьє намагався старанно позначити процеси відносин соціального розрізнення, що впливають на кожен аспект сучасних складних та високодиференційованих суспільств. Основним інструментом охоплення цієї проблематики слугують концепти поля та габітусу.

Поле складається з ряду об’єктивних історичних відносин між позиціями, закріпленими у певних формах влади (чи капіталу), тоді як габітус є набором історичних відносин, що «зберігається» в індивідуальних тілах у формі ментальних та матеріальних схем сприйняття, оцінювання та дії[18].

Кожне поле характеризується нерівномірним розподілом капіталу. Конфлікти за збереження чи перетворення шляхів розподілу капіталу підтримують поле у рухливому стані. За Бурдьє, концепти поля та габітусу знищують більшість традиційних опозицій соціальної думки: методологічного індивідуалізму та холізму, структури та стратегії, теорії та практики.

Паскалівський вимір праці Бурдьє засновується на баченнях skholè (школи) та illusio (ілюзії). Skholè стосується матеріальних та інтелектуальних умов відчуження необхідних для того, щоб бути залученим до абстрактного світу homo academicus. Про ці обставини часто забувають соціальні науковці, які проектують власні когнітивні схеми на мислення соціальних агентів у неспівмірних соціальних та історичних контекстах[19]. У кожному полі існують свої особливі форми відплати (капіталом) та покарання й організаційні стратегії, структуровані відповідно до імпліцитного габітусу та позицій, зайнятих іншими агентами. Більше того, поле має за свою точку входу специфічну ілюзію (illusio). Illusio є необхідним переконанням та вкладом агента до цінності гри, в даному випадку до конститутивних правил поля. Необхідно осягнути illusio, щоб взяти участь у найрізноманітніших соціальних ритуалах: бути спортивним фаном, молитися, захоплюватися Нобелівською премією, читати літературну критику чи інвестувати у будинок на одну сім’ю. Історичне втілення цих правил у поєднанні з ресурсами акторів у рамках культурного та економічного капіталів творить диспозиції, що слугують для сприйняття, діяльності та реакцій на основі певного габітусу.

Бурдьє наголошує на соціальному та історичному втіленні соціальних структур, полів, габітусу та illusio.

Абстракція економічного поля

Якщо б поняття економічного поля та капіталізму були синонімічними, то вихідна точка критики Бурдьє була б аналогічною до позиції більшості історичних соціологів з часів Маркса та Вебера:

«ми маємо простежити історію процесу диференціації та автономізації, що веде до встановлення специфічної гри: економічного поля, як космосу, який підкоряється своїм власним законам і таким чином наділяє (обмеженою) валідністю радикальну автономізацію, на яку чиста теорія впливає, витворюючи економічну сферу в якості окремого світу.»(с.7).

Тим не менше, як побачимо далі, ролі кожного з понять варто розмежовувати[20]. На противагу марксизму, соціологія Бурдьє менше переймається переглядом підвалин історичної соціології капіталізму, ніж викладом умов можливості уречевлення економічних моделей, що лежать в основі неокласичної економіки та теорії раціонального вибору:

«Наука, що зветься «економікою», заснована на первісному акті абстрагування, що полягає у відокремленні окремої категорії практик чи окремого виміру всієї практики від соціального порядку, в якому вкорінена вся людська діяльність.» (с.1).

Слідом за Марксом та Поланьї він намагався історизувати виділення ринку із соціального світу та відтворити світ-історичні соціальні перетворення, що викликали автономізацію економіки. Так,

«Найголовніші економічні диспозиції – потреби, переваги, схильності – не є екзогенними, інакше кажучи, залежними від універсальної людської природи, а ендогенними і залежать від історії, і якраз у рамках історії економічного порядку ці диспозиції є потрібними та такими, що винагороджуються.» (с.8).

Лише «історичні аналізи, – наголошує він, – можуть вести до обережної реконструкції меж диспозицій економічного агента, що лежать в основі аісторичної універсальності категорій та понять, які вживаються цією наукою». (с.5) Через власну дедуктивну формалізацію та абстрактну концепцію раціональності, економіка втрачає бачення того, що мало б бути її об’єктом, який

«за умов завершеного аналізу виявляється нічим іншим, як економікою умов виробництва та соціального відтворення чи, іншими словами, об’єктом вивчення соціології у своєму найбільш довершеному та загальному визначенні.» (с. 13, 211).

Надалі Бурдьє робить спробу окреслити необхідні економічні та культурні диспозиції, що роблять можливими економічні illusio, на кшталт

«можливості знеособлених транзакцій між незнайомцями, прив’язаними до ринкової ситуації…; уявлення про довгострокові інвестиції…; позички під відсоток та сама ідея контракту…» (с.4).

Щоб уникнути своєї хворобливості, економіка має бути піддана соціологічній критиці, яка прагне пояснити та зрозуміти амнезію генезису, що робить її існування можливим:

«поняття поля пориває з абстрактною логікою автоматичного, механічного та миттєвого визначення цін на ринках, на яких панує вільна конкуренція: сама структура поля, іншими словами, структура відносин примусу (чи владних відносин) між фірмами визначає умови, за яких агенти беруться встановлювати (чи домовлятися про) закупівельні ціни (на матеріали, працю, і т.д.) і відпускні ціни…» (с.197).

Подібно до Вебера, Бурдьє виявляє logos чистої економічної діяльності в «зображенні майбутнього, як місця «можливого», яке є відкритим та піддається обчисленню». (с.4) В даному випадку своєрідність сучасної економіки полягає у схильності максимізувати раціональність економічної діяльності у сфері обмінів, а не виробництва. Її виникнення слід шукати в «етичній революції», яка врахувала десегрегацію «сімейного господарства, заснованого на придушенні, чи, точніше, запереченні розрахунку». (с.6) Таким чином, обмеження теорії раціонального вибору виявляється в тому, що

«жорстко утилітарний розрахунок не може у повній мірі пояснити практики, що залишаються зануреними в не-економічне; і більше того, він не здатний пояснити, що саме робить розрахунок можливим, інакше кажучи, формування цінності, на підставі якої розрахунок повинен бути здійснений, або ж (і це означає те саме) виробництво того, що я назву ілюзією – фундаментального переконання у цінності ставок та самої гри.» (с.9).

Отже, Бурдьє доходить до переоцінки тези про недосконалу конкуренцію і пояснювальна сила цієї тези приписується ринкам у численних різновидах капіталу.

Більш та менш доброзичливі критики піддавали сумніву розмах протистояння Бурдьє із теорією раціонального вибору. Згідно з Фавро та Сеєром, кінцевий результат схожий радше на комплімент ортодоксальній економіці, ніж на внесок до критичної теорії. Перед тим як робити огляд цих тверджень, слід зробити кілька ремарок стосовно поняття економічного поля.

Не зовсім зрозуміла теза Бурдьє про те, що економіку можна представити у якості соціально диференційованого поля. Він використовує це поняття відносно глобального простору, національного простору, фірми та сім’ї. Навіть якщо визнати, що все з переліченого формує окреме поле, вони неодмінно розвивалися різними шляхами і їхні концептуальні та історичні взаємовідносини потребують подальших пояснень: чи можуть правила, що визначають формування та динаміку одного підполя, поширюватись за аналогією на інше підполе? До того ж, що економічне поле має схильність впливати на інші поля, а не навпаки, багато хто очікував на більш детальну характеристику умов його формування та правил експансії. Крім того, існують неоднозначності стосовно історичності поля. Якщо часткова автономність економічного поля є результатом процесу соціальної диференціації, як в такому разі кваліфікувати соціальні відносини, що включали передачу товарів, багатства і статків та передували йому? Чи були вони «прото»-капіталістичними, як у Веберівскій концепції?

І навпаки, якщо вважати, що поняття економічного поля та економічного капіталу не є історичними категоріями і що вони можуть взаємозамінно використовуватися у докапіталістичних та капіталістичних суспільствах, то чи не опиняється під загрозою проект історизації економічної соціології?[21] У ССЕ ці елементи залишаються незрозумілими.

Якщо вважати, що Бурдьє береться за реконструкцію соціо-історичних умов можливості автономізації економіки, то видається дивним, що йому вдається уникнути будь-яких посилань чи полеміки з соціологічною традицією, яка якраз і намагалася відтворити ці умови можливості – із марксизмом.

Капітал, редукціонізм та соціальні відносини

Подорож бурдьєзіанською соціологією перетворюється на одіссею, що зачіпає величезну кількість аспектів. Веберіанський слід у соціології Бурдьє є найбільш помітним у експоненціальній таксономії капіталу, наслідком чого є численність полів, що перетинаються між собою та габітус. У ході цієї одіссеї актори змагаються, накопичують та здійснюють диференціальну владу за посередництва економічного, символічного, культурного, соціального, інформаційного, фізичного, технологічного та фінансового капіталів. Відносні можливості організації в рамках економічного поля залежать

«від обсягу та структури капіталу, яким агент володіє у різних формах: у формі фінансового капіталу (реального чи потенційного), культурного капіталу (не плутати із «людським капіталом»), технологічного капіталу, юридичного капіталу та організаційного капіталу (включаючи капітал інформації про поле), комерційного капіталу, соціального капіталу та символічного капіталу.» (с.194).

Проте перетворююча та революційна сила історичних агенцій рідко досліджується у роботі Бурдьє. Для його роботи типовими є схеми, що зображують обмежувальні структури соціального простору: топографія позицій за осями економічного та культурного капіталу. У Розрізненні він вимальовує закам’янілу картину соціального коливання смаків відносно розподілу економічних та культурних капіталів класів на підйомі та падінні. У праці «Практичний глузд» під виникненням держави Бурдьє розуміє боротьбу за, між та за посередництва різних форм капіталу; боротьба, кінцевою метою (telos) якої є консолідація панівної позиції державної знаті (noblesse d’Etat) на ринку у культурному капіталі[22]. У ССЕ той самий метод застосовується до ринку індивідуального житла. У книзі реконструюються антропологічні підтексти «власного будинку» у життєвому проекті дрібної буржуазії. Бурдьє аналізує суперечливі амбіції середнього класу, що домагається культурного капіталу домінуючого класу, не маючи здатності його собі дозволити:

«Часто беручись за проекти, що є надто значними для них, бо оцінюються швидше з позицій прагнень, а не можливостей, вони замикаються у колі неможливих обмежень, з єдиною можливістю – справитися з наслідками своїх рішень ціною надзвичайного напруження, і в той же час намагатися вдовольнитися вироком, який реальність винесла їхнім очікуванням» (с.187).

Я наразі не маю наміру звертатися до конкретного об’єкту ССЕ. Я скоріше вписуватиму цю книгу до контексту ширших дебатів стосовно соціології Бурдьє, що, зокрема, стосуються його редукціонізму та використання економічних метафор. Можна виділити три типи редукціонізму: економічний редукціонізм, що зводить всі мотиви діяльності до економічного інтересу; функціональний редукціонізм, що зводить всі мотиви діяльності до інструментальної дії, яка є частиною відтворення тоталізуючого процесу (усвідомленого чи ні); редукціонізм за економічною аналогією, який запозичує економічні поняття (експлуатація, ринок, капітал, інфляція) для дослідження в інших галузях. Звинувачення в економічному редукціонізмі не зовсім точно характеризує соціологію Бурдьє. Його поняття культурного та символічного, серед іншого, намагаються компенсувати неможливісь адекватного опису деяких процесів соціальної диференціації у складних соціальних утвореннях за допомогою поняття класу.[23].

Втім, до другого критичного зауваження слід поставитися серйозно. В інтерв’ю з Бурдьє, проведеному у 1986 р., Аксель Хоннет виділив протиріччя у теоретизуванні структури, стратегії та агенції:

«Мотивом, який змусив Вас подолати структуралізм, здається, стало … усвідомлення різниці між фактичною поведінкою досліджуваних людей та правилами дії, передбаченими структуралізмом. Із тим, щоб врахувати фактичне відхилення від моделі, Ви впровадили ще одну пояснювальну змінну, колективні чи притаманні певним групам стратегії діяльності, які у формі габітуалізованих диспозицій спрямовували індивідуальних акторів: за допомогою поведінкових схем вони згодом переслідують цілі, які вони не повністю усвідомлюють, але які є частиною стратегічного інтересу відповідної референтної групи. Виходить, що Ви вводите реальних акторів на противагу структуралізму, однак знову ж таки лише в якості носіїв несвідомих процесів підрахунку інтересів. Чи не значить це, що Ви долаєте структуралізм лише ціною введення в дію утилітаристської парадигми максимізації переваг?»[26].

Це протиріччя якщо й залишається невирішеним, то почасти через те, що емпіричні дослідження Бурдьє зосереджені більше на структурних та стратегічних вимірах габітусу та полів, ніж на агенції як такій. Він часом звертається до габітусу, як до «структурованої і структуруючої структури» (‘une structure, structurée et structurante’) [27], до формули, що уникає природи несвідомих стратегічних дій[28].

Інші критики стверджують, що Бурдьє поширює логіку ринку на інші сфери соціального життя. Ендрю Сеєр розвиває звинувачення у редукціонізмі за економічною аналогією, наголошуючи на нормативних наслідках підтримки Бурдьє теорії дії, близької до утилітаризму Мандевіля. Попри те, що Бурдьє в теорії говорить про наївність марксистського «зовнішнього аналізу» культури та перевагу свого наголосу на структурі культурних форм[29], на практиці, доводить Сеєр, бурдьєзіанська соціологія уражена прихованим редукціонізмом до поля і не здатна пристосуватися до можливості «неупередженого судження» у сфері естетики чи моралі[30]. Наслідком, стверджує він, є теорія соціальної дії, в рамках якої всі схильності та дії спрямовуються інструментально та стратегічно. Замість того, щоб орієнтуватися на інструментальну економічну вигоду, всі спрямовані на різноманітні способи відплати у формі капіталу(ів)[31]. Виглядає так, наче рефлексивність є ознакою самої лише науки.

І справді, навіть у Паскалівських медитаціях (Méditations pascaliennes), Бурдьє виявляє умови можливості автономії науки в умовах, що враховують сублімацію волі до влади (libido dominandi) упрагненні до знань (libido sciendi), і є характерними для поля науки[32].

Як зазначають Файн, Сеєр та Бізлі-Мюррей, існують інші підстави на доказ того, що бурдьєзіанська соціологія знаходиться в полоні редукціонізму за економічною аналогією. Дійсно, на кожну годину, яку Бурдьє витрачав, намагаючись викрити академічний імперіалізм економіки, припадала інша, яку він витрачав на інтеграцію економічних понять до своєї загальної теорії практики (ринок, ціна, пропозиція і попит, інфляція, капітал)[33]. Постає питання, чи поширення цих понять не змінює їхніх пояснювальних якостей. В даному випадку варто розглянути два конкретні твердження:

1) поняттю капіталу у Бурдьє бракує розрізнення споживчої та мінової вартості;

2) за допомогою концептів капіталу у формулюванні Бурдьє неможливо відновити історично навантажений вимір цього концепту в історичному матеріалізмі.

Ендрю Сеєр переконливо виклав перше критичне зауваження. Бурдьєзіанська соціологія уникає наступного питання:

«Як так виходить, що певні об’єкти можуть виконувати роль означників розрізнення, приносячи своїм власникам символічний прибуток, який викликає почуття захоплення та заздрощів в оточуючих?» Сеєр доводить, що загалом Бурдьє стверджує, нібито габітус індивіда схиляє його надавати перевагу x перед y. Сеєр заперечує уявлення, згідно з яким судження про внутрішню споживчу вартість символу розрізнення не залучаються до соціологічного процесу:

«ми не зможемо пояснити, яким чином відбувається боротьба за розрізнення, не визнавши ролі суджень за внутрішньою якістю чи споживчою вартістю. Боротьба за розрізнення водночас є оспорюванням внутрішньої вартості об’єктів та практик, однак факт того, що вартість оспорюють, ще не значить, що вона встановлена довільно[34]».

Поки розмежування споживчої та мінової вартості не буде якимось чином реінтегровано до соціології Бурдьє, її здатність виробити власну теорію домінації буде сумнівною. Тому, застерігає Сеєр, «якщо ми хочемо осмислити нерівності на рівні символічної влади у термінах нерівного схвалення чи несхвалення, нам треба визначити, що схвалюється чи не схвалюється».

Поширення поняття капіталу за економічною аналогією на різноманітні поля соціальної діяльності ставить питання щодо його власного проекту історизації економічних категорій аналізу. В цьому плані корисно визначити зазор між обома поняттями капіталу. У рамках традиції історичного матеріалізму капітал не є ні просто синонімом багатства, ні прямим синонімом влади чи могутності (puissance) [36]. Не є капіталізм синонімічним і до торгівлі чи характерної влади на ринку[37]. Капітал мислиться у якості конкретно-історичного соціального відношення власності [38]. Це відношення власності не лише створює нерівний доступ до ринку (що є спільним для всіх докапіталістичних типів відношень власності), але також відносно диференційований доступ до самих засобів (від)творення соціального життя[39]. Таким чином, розуміння капіталу як соціального відношення, охоплює фундаментальні історичні перетворення, включаючи роль вільнонайманої праці, ринку, товарний фетишизм, державу і сучасну територіальність та суверенітет в контексті капіталістичних відносин власності. Капітал, за словами історичних матеріалістів, запускає процес все ширшої комодифікації соціального світу з далекосяжними наслідками у всіх вимірах соціального життя, включно із культурними та традиційними формами символічної влади[40]. Він не лише закріплює фетишизуючу граматику по всьому соціальному світу, але також поступово впроваджує свою активність на міжнародному рівні нерівним та комбінованим способом[41]. Відтак, за допомогою історичної категорії капіталу робиться спроба охопити фундаментальні перетворення у відносинах між агенціями та між ними і речима[42]. В якості соціального відношення капітал поширює імперативи продуктивності та змагальності як у сфері обміну, так і у сфері виробництва. Таким чином, поняття відкриває два взаємопов’язані герменевтичні фронти: метою першого є перетворення стратегій відтворення конкретних історичних агенцій у відносних контекстах, інший намагається з’ясувати соціальні витоки та умови міжнародного поширення цього історичного соціального відношення влади.

Якщо розглядати капітал в якості соціального відношення із наслідками для базових умов виробництва та відтворення людського життя, то його не можна вважати лише одним полем серед інших. До нього слід також підходити, як до процесу соціальної диференціації та валоризації, що впливає на безпосередні умови соціального відтворення агенцій, що ставлять за мету оволодіти майже всіма формами капіталу. Отже, у якості соціального відношення капітал змінює соціальний базис відтворення агенцій, що розгортається у всіх полях, та самих полів.

Щодо неолібералізму

Бурдьє розуміє глобалізацію водночас як процес та як пророцтво, що саме себе стверджує (с.225)[43]. Як процес, вона стосується потенціального поширення економічного поля на весь світ. Таким чином,

«уніфікація глобального економічного поля шляхом нав’язування панування вільного обміну, вільного руху капіталу та експортно-орієнтованого зростання позначена тією ж неоднозначністю, що й інтеграція національного економічного поля в іншу епоху.» (с.228).

Від уніфікації, стверджує він, завжди вигравали лише ті, хто має владу .

Як і політика, глобалізація йде слідом за теорією модернізації, яка в інший час лягла в основу соціально-наукової риторики влади.

В ім’я наукової програми пізнання, перетвореної на програму політичної дії, здійснюється (неофіційно визнана) вражаюча політична робота, спрямована на створення умов для успішного втілення теорії – програма методологічного знищення спільнот [44].

Стверджується також, що неолібералізм політично насаджується Сполученими Штатами згори. Французькі технократії, що знаходяться під американською протекцією, відповідальні за посередництво та впровадження цієї програми[45]. Перегукуючись з Габермасом з іншого берегу Рейну, Бурдьє закликав до мобілізації пан’європейського суспільного руху та об’єднаного руху робітників з метою формування соціальної організації на противагу захопленню влади в Європейському Союзі технократами.

В той час, як таке втручання Бурдьє зазвичай віталося лівими, Лейн наголошує на тому, що характеристика поширення неолібералізму у Франції, як вторгнення чи нав’язування, є проблематичною[46]. Головною проблемою цього аналізу є недостатня теоретизація виміру агенції та соціальних протиріч. Починаючи з аналізу держави у Raisons pratiques[47] й надалі, в рамках аналізу неолібералізму у ССЕ, Бурдьє наголошує на тому, що держава «виробляє та нав’язує категорії, які ми мимовільно вживаємо до всього на світі та до самої держави[48]. Якщо виходити з цієї аксіоматики, аналіз неоліберальної гегемонії схильний недооцінювати, що неоліберальні політики апелюють до частини населення, що включає в себе не лише правлячий клас. Для того, щоб дізнатися, яким чином та чому саме ці ідеї здобули гегемонію, їх треба докладно описати не лише згори, але і знизу. Як зазначив Е.П.Томпсон,

«Цінності ані «мисляться», ні «вітаються» – вони проживаються, вони постають із того самого плетива матеріального життя та матеріальних відносин, що й наші ідеї. Це необхідні форми, правила, очікування і т.д., які вивчаються (і «вивчаються» за допомогою відчуттів) в рамках «габітусу» життя за посередництва найближчого оточення і спільноти… Це не значить, що цінності позбавлені ідеологічного забарвлення… Однак вважати, що вони «нав’язуються» (Державою!) у формі «ідеології» значить неправильно інтерпретувати весь соціальний та культурний процес[49].

Незважаючи на заяви Бурдьє про те, що його поняття габітусу знищує протиріччя між методологічним індивідуалізмом та структуралізмом, він рідко звертається до цього питання: чому трапляється так, що люди вважають привабливим голосувати за неоконсервативні уряди чи підкоритися la pensée unique (la pensée unique – термін, що у французькій мові вживається для позначення самопроголошення неолібералізму в якості «єдино правильної» ідеології – прим. пер.) Як у ССЕ, так і в своїх полемічних статтях, сила неолібералізму пояснюється домінуючою позицією американських фабрик думки у структурі економічного поля. Концепти докси та габітусу рідко використовуються для охоплення соціальних протиріч та соціальних прагнень, що сприяли втіленню неоліберальних ідеалів знизу. Через такий аналітичний акцент, стверджує Лейн, аналіз сприймає звужену історичну перспективу та урізану теорію гегемонії[50].

Загалом, у ССЕ кмітливо описується суперництво між фракціями бюрократів, що призвело до прийняття політики персоналізованої допомоги на житло (l’aide personnalisée au logement) у 1977 р[51]. Отже, аналіз, справді прориває шкаралупу держави, виділяючи історичні протиріччя всередині бюрократії, але не поміщає ці протиріччя до ширшого соціо-історичного контексту соціальної боротьби у Франції. Бурдьє наголошує на тому, що розвиток неолібералізму у Франції слід розглядати у його відношенні до зростання американської гегемонії, не виявляючи специфіки розвитку французької держави та французького капіталізму. Не досліджується також і врегулювання робітничих спорів у післявоєнний період, внаслідок якого майбутнє французького робітничого руху опинилося під загрозою. Яким був вплив масового споживання, доступу до кредитів та пенсійних фондів і зростаючих застав на габітус класів у рамках неоліберальної докси? Ці питання не було розглянуто систематично. Тому поширення неолібералізму виглядає новим та одностороннім процесом, а не процесом, по суті пов’язаним із розвитком капіталізму та соціальними протиріччями, опосередкованими на міжнародному рівні[52]

Переосмислення економічного поля та капіталізму

ССЕ є наполегливою спробою історизації економічного поля[53]. Відповідно, з одного боку аналізується антропологічне a priori теорії раціонального вибору, а з іншого – пропонується критичний аналіз сучасної неоліберальної утопії під проводом американців. Бурдьє, однак, не пропонує ні систематичної оцінки виникнення капіталізму, ні розгляду післявоєнного міжнародного порядку. Постає питання, чи програма історизації економічної соціології у Бурдьє не завершується на тому ж місці, що й у Вебера. Параметри визначення цього місця виділені Саймоном Кларком, який здійснив реконструкцію суперечки між Вебером та маргіналістами. Кларк розповідає, що сенсом переходу від соціальної економіки до соціології було визнання того, що маргіналізм був докорінно правий, асоціюючи ідеальний розвиток раціональності з функціонуванням капіталістичного ринку. Так, Вебер позбавив чіткості проблематику розвитку капіталізму, змішавши її з телеологічним розвитком раціональності[54]. Цей наріжний камінь змусив Вебера помислити перехід до капіталізму як процес, що характеризується усуненням перепон на шляху до розвитку раціонально-економічного розрахунку. Бурдьє тяжів до відтворення вихідного пункту Вебера, але, разом з Вебленом, він особливо підкреслював те, що ситуація недосконалої конкуренції є правилом, а не винятком. Разом з тим, структуралістський ухил в аргументації призвів до того, що він зробив акцент більше на контрасті, між докапіталістичними та капіталістичними соціальними формами, а не на процесі переходу від перших до других. Внесок Бурдьє до соціології панування є суттєвим. Він осягнув процеси соціальної диференціації та процеси невизнання, що не були враховані економічними теоріями класів[55]. І все ж, соціальні процеси невизнання та соціальні процеси експлуатації не є тотожними. Внесок бурдьєзіанської соціології до соціології невизнання є величезним; втім, він є менш переконливим відносно відновлення історичних перетворень панування, пов’язаних із інституалізацією соціальних відносин власності. Отже, все ще існує простір для обговорення взаємозв’язків між можливостями бурдьєзіанської соціології та традицією історичного матеріалізму. Лоїк Вакан, Люк Болтанскі, Ів К’япелло та Жак Біде – кожен з них по-своєму брався за це складне завдання.

Оригінал: Dufour, F.G. The Significance and Ambiguities of Bourdieu’s Economic Sociology. Historical Materialism, Volume 18, Number 1, 2010, pp. 178-192.

Переклад та редагування здійснено в мережі liva_dumka

Переклав Остап Кучма

Читайте також:

Віртуальна бібліотечка П’єра Бурдьє

Мова і символічне насильство (інтерв’ю Лоїка Вакана з П’єром Бурдьє)

Розмова П’єра Бурдьє з Гансом Хааке про мистецтво і політику

Сутність неолібералізму (П’єр Бурдьє)

Легітимація поліцейської ксенофобії у ЗМІ (Оля Ворожбит, Тарас Доронюк, Андрій Пилипенко)

Інтерв’ю з Лоїком Ваканом: «Розгортання карної держави націлюється на стигматизоване населення»

 


Примітки

1. Bourdieu та ін. 1965; Bourdieu 1966, 1978, 1979, 1992.

2. Bourdieu та ін. 1965; Bourdieu and Passeron 1971.

3. Bourdieu 1997, 2001.

4. Bourdieu 1998b.

5. Bourdieu 1994, сс. 91–7, 147–64, 215–32; 1997; 2001b; див. також Honneth та ін. 1986, с. 36.

6. Williams 1997.

7. Goldmann 1973, 1959, 1955.

8. Bourdieu 2001a, сс. 213–58.

9. Bourdieu and Wacquant 1992.

10. Bourdieu 1982b, с. 11.

11. Bourdieu 1982a, с. 15; 1997, сс. 133–6; 1999, сс. 334, 338; 2001b.

12. З приводу соціального та політичного активізму Бурдьє див. Drake 2004 і Schinkel 2003.

13. Bourdieu, цитата за Lahire 1999, с. 15.

14. Bourdieu 1993.

15. Verdès-Leroux 1998.

16. Bourdieu 2000.

17. Кілька розділів книги опубліковані у Actes de la recherche en sciences sociales у випуску за березень 1990.

18. Bourdieu and Wacquant 1992, с. 16. У ССЕ Бурдьє пов ’язує початок своєї роботи над поняттям габітусу із польовими дослідження у Кабілії: він описує його «як спробу пояснити практики чоловіків та жінок, що опиняються в рамках дивного іноземного економічному порядку, привнесеного та нав’язаного колоніалізмом, із відповідним культурним оснащенням та диспозиціями (зокрема економічними), які оволоділи докапіталістичним світом.» (с. 2) З приводу обговорення розвитку та обмежень поняття «поля» у роботі Бурдьє див. Lahire 1999, сс. 23–57; Honneth та ін. 1986, с. 41; Favreau 1999.

19. Bourdieu 1994, сс. 217–31; 1997.

20. Bourdieu 1994, с. 221; 1996a, 1997, Bourdieu in Honneth та ін. 1986, с. 41.

21. Стосовно систематичного порівняння понять капіталу та репродукції у Маркса та Бурдьє, див. Bidet 2007.

22. Схожий аналіз історичності понять капіталу у Бурдьє можна знайти у Fine 2000, сс. 17, 55. Файн наголошує, що хоча поняття соціального капіталу і є значно більш історичним у праці Бурдьє, ніж загалом у літературі з цього питання, існує тенденція його «трансісторичного вжитку» Fine 2003, с. 57.

23. Bourdieu 1994, с. 44.

26. Caillé 1981; Alexander 1995; Sayer 1999; Lahire 1999; Fine 2000; Lebaron 2003.

27. Bourdieu 1994, сс. 155–67.

28. Honneth та ін. 1986, сс. 41–2.

29. Bourdieu 1994, 170.

30. Alexander 1995.

31. Див., наприклад, Bourdieu 1994, с. 67 and Bourdieu 1979.

32. Sayer 1999, сс. 405–6; на захист Бурдьє див. ‘Un acte désintéressé est-il possible?’,

33. Bourdieu 1994, сс. 147–68.

34. Sayer 1999, с. 409; Campagnac 2001, с. 429.

36. Bourdieu 1997, сс. 133–4.

37. Favreau 1999; Fine 2003, с. 589.

38. Sayer 1999, с. 411; Sayer 2005.

39. Там же.

40. Бродель визначає капітал як «накопичення могутності» (‘une accumulation de puissance’), Braudel 1979, с. 8; щодо спорідненості понять капіталу та влади у праці Бурдьє див. також Fine 2003, с. 56.

41. Rosenberg 1994, с. 40; Teschke 2003, сс. 129–50; Wood 2002.

42. Marx 1981; Brenner 1995.

43. За схожою аргументацією зв. до Krais 2006, сс. 132, 142–3; Bidet 2007.

44. Thompson 1993; Harvey 1991; Sayer 1991.

45. Rosenberg 2005; Teschke 2003, 2005; Smith 2008.

46. Knafo 2002.

47. Bourdieu 1998a, сс. 108–10.

48. Bourdieu 1998a, с. 109.

49. Lane 2003, сс. 323–4. Див. Bourdieu 1998a, с. 31.

50. Див. також Callinicos 1999, с. 90; Callinicos 2000.

51. Див. Bourdieu 1994, сс. 101–33; Bourdieu 1994, с. 101.

52. Thompson 1993, с. 236.

53. Для порівняння див. Brenner 2003; Harvey 2003; Wood 2003; Van der Pijl 1998.

54. Lane 2003, сс. 332–4.

55. Такі дослідники, як Lane (2003), Boltanski and Chiapello (1999), навпаки, вважають, що неолібералізм був «відновлений» силами капіталу та потужною критикою закостенілих, бюрократизованих та етатистських форм французького післявоєнного компромісу: критикою, що постала на основі лівих протестів 1960-х та 70-х рр. (Lane 2003, с. 334).

 

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери