П'єр Бурдьє: «Мене можна об'єктивувати, як і будь-кого іншого...»

  • 10 грудня 2012
  • 1461
П'єр Бурдьє: «Мене можна об'єктивувати, як і будь-кого іншого...»

Інтерв’ю Лоїка  Вакана з  П’єром Бурдьє

Переклала Анастасія Рябчук

– В інавгураційній лекції, яку Ви читали в Колеж де Франс, Ви зазначили, що «будь-яке припущення, висунуте наукою про суспільство, може і має бути застосоване до соціолога особисто». Ми можемо зайнятися бурдьєзіанською соціологією Бурдьє? Ви можете пояснити себе самого? Якщо так, чому існує це непохитне замовчування розмови про особистість П’єра Бурдьє?

– Свого роду професійна пильність забороняє мені приймати егоманіакальну поставу, яку схвалює і навіть винагороджує інтелектуальна інституція, особливо у Франції. Але моє небажання говорити про себе має й інші підстави. Розповсюдженням певної особистої інформації, зарозумілих сповідей про мій спосіб життя і уподобання, я можу дати зброю в руки людям, які використовують проти соціології найелементарніший спосіб із усіх можливих – релятивізм. Наукову працю легко знищити одним лише штрихом спрощеної релятивізації як об’єкта, так і предмета дослідження – умов наукового дискурсу («врешті решт, це ж тільки спричинена образою чи заздрощами думка такої-то, дочки вчителя тощо»). Особисті запитання до мене часто навіяні тим, що Кант назвав би «патологічними мотивами»: люди цікавляться моїм минулим чи моїми смаками тією мірою, якою це може озброїти їх проти того, що їх непокоїть у моїх працях про класи та смаки.

Мій соціологічний дискурс відмежований від мого особистого досвіду моєю соціологічною практикою, яка сама частково є продуктом соціології мого соціального досвіду. І я ніколи не припиняв брати себе за об’єкт дослідження, не з нарцистичних міркувань, а як представника соціальної категорії. Людей дратує, що коли я аналізую себе (Homo Academicus містить сторінки і сторінки про мене як представника категорії, яку я називаю «облатами»), я кажу вголос правду про інших, говорячи про себе.

Питання не у захисті мене самого, моєї особистості, моєї приватності, а у захисті автономії мого дискурсу та відкриттів (якщо їх можна так назвати) відносно випадку поодинокої особи, якою я є. Це не означає, що я – конкретний індивід П’єр Бурдьє – можу уникнути об’єктивації: мене можна об’єктивувати як і будь-кого іншого, і як будь-хто інший я маю смаки та уподобання, які більш-менш відповідають моій позиції у соціальному просторі. Мене можна соціально класифікувати і я чітко знаю, яку позицію займаю у соціальних класифікаціях. Маючи розуміння моїх праць, можна з легкістю встановити низку речей про мене зі знання моєї позиції та того, що я пишу. Я дав чимало інструментів, необхідних, аби це здійснити; решту залиште мені…

– Чи можна стверджувати, що хоча Ваша соціологія частково є спробою пояснити «соціальне перевтілення», зумовлене Вашими траєкторією та вихованням, та повністю опанувати бачення соціального світу, якого Ви досягли завдяки цьому перевтіленню?

– Все, що я робив у соціології та антропології, я робив на противагу тому, чому мене вчили, рівно настільки ж, як і завдяки йому. Я не хотів би, щоб це формулювання сприйняли як поширене серед митців та письменників твердження, ніби я є великим ініціатором, «нерукотворним творцем», який нікому нічого не завдячує. Цим твердженням я маю на увазі тільки те, що мав відійти від претензійності теоретичних висот, які були частиною мого академічного шляху, коли я вивчав філософію в Еколь Нормаль, хоча з іншого боку я відштовхуюсь саме від цих знань. В роки мого студентства ті, хто вирізнялися «блискучим шляхом» у навчанні (cursus brillant, як ми кажемо у Франції), вважали участь у примітивних практичних заняттях, притаманних соціологічній практиці, принизливою для себе. Як бачимо, соціальні науки проблематичні із соціальних причин: соціолог – це той, хто іде на вулицю опитувати пана чи пані Будь-кого, вислуховує її і намагається дізнатися щось від неї. Це те, що робив Сократ. Але ті, хто прославляє Сократа сьогодні, не розуміє і не приймає такої відмови від ролі філософа-царя перед «вульгарністю», якої вимагає соціологія.

Очевидно, що перевтілення, яке я мусив здійснити, щоб прийти до соціології, пов’язане із моєю особистою соціальною траєкторією. Я провів майже все своє дитинство у маленькому віддаленому селі на північному заході Франції, у дуже «відсталому» місці, як люблять казати жителі міст. Я міг навчатися тільки відмовившись від від багатьох своїх первинних досвідів та надбань, причому йдеться не лише про своєрідний акцент… Антропологія та соціологія дали мені можливість відновити зв’язок із моїми первинними досвідами і прийняти їх, не втрачаючи нічого з моїх подальших надбань. Це не типово для класових «відступників», які часто почуваються нещасними та соромляться свого походження та первинних досвідів. Дослідження, яке я провів у шістдесятих роках у моєму селі, допомогло мені дізнатися багато речей про себе та про об’єкт моїх досліджень.

При читанні Флобера я виявив, що на мені також відчутно відбився ще один соціальний досвід, а саме – життя в інтернаті. Флобер пише, що «той, хто не побував в інтернаті до десяти років, нічого не знає про суспільство». Мій покійний друг Ервін Гофман у своїй праці «Притулок» писав про надзвичайно креативні стратегії виживання вихованців інтернатів попри жахливий тиск цих «тотальних інституцій». Іноді я дивуюс, де ж це я здобув це вміння розуміти чи навіть передбачати досвід ситуацій, в яких я не бував раніше – роботи на конвеєрі чи рутинної некваліфікованої офісної роботи. Думаю, що в молодості та впродовж  моєї соціальної траєкторії, коли я (як і всі люди з вертикальною соціальною мобільністю) пройшов через дуже різні соціальні середовища, я зняв цілу низку уявних фотографій, що їх я зараз намагаюся опрацювати у своїй соціологічній діяльності.

– І ви продовжуєте робити такі уявні фотографії у вашому повсякденному житті?

– Флобер казав «Я хотів би прожити всі життя». Це те, чого я теж хотів би – пережити всі людські досвіди. Я помітив, що однією з найбільших винагород, яку дає професія соціолога, є можливість проникати в життя інших людей. Люди, які можуть занудити вас до смерті, скажімо на вечірках, де буржуазні звичаї забороняють розмовляти на «серйозні» теми, тобто про себе, про свою роботу тощо, раптом стають надзвичайно цікавими, як тільки починають розповідати про те, чим займаються весь день на роботі. Звісно, в буденному житті я не постійно займаюсь соціологією, а просто між іншим роблю соціальні «соціальні знімки», які використовую та розвиваю згодом. Думаю, що частина з того, що називають «інтуіцією» (яка слугує фундаментом для багатьох гіпотез та аналізів), формується на тих світлинах, часто на дуже старих. З цього погляду, робота соціолога подібна до роботи письменника (особисто мені спадає на думку Пруст). Наше завдання полягає у створенні доступу до життєвих досвідів та їх поясненні; доступу до тих досвідів – загальних чи конкретних – які зазвичай залишаються поза увагою.

– Ви стверджуєте, що соціологи можуть черпати натхнення від таких письменників як Фолкнер, Джойс, Сімон чи Пруст (яких ви полюбляєте цитувати, скажімо, в «Розрізненні») і не відчуваєте необхідності протиставлення між літературою та соціологією.

– Звичайно, між соціологією та літературою існують відмінності, але варто стежити, щоб не перетворити їх на непримиренні антагонізми. Зрозуміло, що соціологи не можуть змагатися за першість із письменниками у їхньому ремеслі. Це представило би соціологів як «наївних письменників» (так як говорять про наївних художників), яким не відомі усі накопичені очікування і можливості, закарбовані в самій логіці літературного поля. Але в літературних працях вони можуть знайти ключі до розгадки дослідницьких питань та орієнтири, які для них заборонені чи приховані специфічною цензурою наукового поля. Вони також можуть через аналіз та спостереження висвітлити дискурси, які хоч і не мають літературної інтенції, все ж мають літературний ефект і задають письменникам питання, аналогічні тим, які фотографія поставила перед художниками наприкінці ХІХ століття.

Принагідно хочу сказати, що письменники вчать нас навіть більшого. Наведу приклад як вони допомогли мені уникнути цензури та упереджень, які накладає сцієнтистський і позитивістський підхід до наукової роботи. Кілька місяців тому до мене звернувся за порадою друг дитинства, який переживав[a] низку особистих проблем у їхньому найдраматичнішому прояві. Його розповідь я би назвав фолкнеріанською, і я не відразу зміг її зрозуміти, хоча й мав усі факти на руках. Після кількох годин розмови до мене нарешті дійшло: він мені розповідав одночасно три чи чотири пов’язані та переплетені історії – його власний життєвий шлях і стосунки з дружиною, яка померла кілька років тому і яку він підозрював у зраді з його старшим братом; життя його сина та його стосунки із нареченою, яку він не вважав «гідною» дівчиною; життя його матері, тихого та таємничого свідка цих історій, та ще кілька другурядних життєвих історій. Я не міг визначитися котра з них його непокоїла більше – його власна чи його сина (в якій на кін були поставлені майбутні стосунки батька та сина і питання земельне питання майбутнього батьківської ферми), і в якій одна приховувала іншу чи дозволяла розповісти іншу в прихованій формі з натяком на подібність. Точно можна стверджувати те, що логіка цих оцінок опиралася на постійне неоднозначне використання анафор «він», «його» чи «їй», «її». Я не міг визначитися про кого йдеться – про нього, його сина, наречену сина чи дружину, які виступали взаємозамінними суб’єктами, а їхні переплетення створювали драму, в якій він жив. Я повною мірою зрозумів наскільки лінійні життєві історії, якими задовольняються соціологи та етнографи, є штучними, і наскільки на перший погляд надто формальний підхід Вірджинії Вульф, Фолкнера чи Клода Сімона видається мені сьогодні реалістичнішим (якщо це слово має якийсь сенс). Він антропологічно правдивіший, ближчий до темпорального досвіду, аніж лінійні наративи, до яких нас призвичаїли традиційні романи.

Таким чином, я зміг вивести на перший план моїх роздумів цілу серію репресованих питань щодо біографії та логіки процесу інтерв’ювання загалом, тобто щодо відношення між темпоральною структурою життєвого досвіду та структурою дискурсу. Водночас, я зміг надати статусу легітимного наукового дискурсу, достойного наукових публікацій та дискусій, так званим «сирим» документам, які я до того мав тенденцію виключати – радше підсвідомо, аніж свідомо. Так само у моїй праці про Флобера я стикався із численними проблеми – та рішеннями – які спіткали і його самого:  комбіноване використання прямого стилю, непрямого стилю, вільного непрямого стилю – того, що є основою проблеми транскрибування та публікації інтерв’ю.

Одним словом, я думаю, що література, від якої чимало соціологів вважали за необхідне відмежуватися задля ствердження науковості їхньої галузі (як Вольф Лепеніс демонструє в “Трьох культурах”, Die drei Kulturen), багато в чому [b]є прогресивнішою за соціальні науки і містить цілий набір фундаментальних проблем – наприклад, щодо теорії наративу – які соціологам варто перейняти та піддати критичній перевірці замість того, щоб  демонстративного хвастовитого дистанціюватися від тих форм самовираження та обдумування, які їм видаються шкідливими.

Перекладено за виданням: Bourdieu P. and Wacquant L. (1992) An invitation to reflexive sociology. Chicago: University of Chicago Press. – p.202-208.

Читайте також:

Розмова П’єра Бурдьє з Гансом Хааке про мистецтво і політику

МОВА І СИМВОЛІЧНЕ НАСИЛЬСТВО (Інтерв’ю Лоїка ВАКАНА з П’єром БУРДЬЄ)

Віртуальна бібліотечка П’єра Бурдьє

Сутність неолібералізму (П’єр Бурдьє)

О ХИТРОСТИ ИМПЕРИАЛИСТСКОГО РАЗУМА (Пьер БУРДЬЕ, Лоик ВАКАН)

 

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери