Колоніальність чи імперськість (на прикладі Східної Європи)

Минулої весни (у травні 2023 року) на конференції в Празі один видатний теоретик колоніалізму спілкувався з нами через відеочат зі свого американського офісу. Його запитали, що він думає про те, що відносини Росії з Україною розглядають як колоніальні. Я не міг дочекатися, як він почне застосовувати свій тонкий аналіз і проникливу ерудованість до ситуації в Східній Європі, але, як це часто трапляється з людьми, що стежать за цією війною, ні тонкості, ні великій проникливості не було місця. Він просто відповів, що, оскільки відносини Росії з Україною зовсім не схожі на те, як західні держави поводилися із Америками та Африкою, термін «колоніалізм» тут застосовувати некоректно. Отже, на його думку, якщо відносини не є колоніальними, то і потреби занурюватися у деталі немає. Відповідно, вторгнення Росії було звичною реакцією однієї імперської держави на загарбницькі дії іншої, і антиколоніальним теоретикам не варто тут ставати на чийсь бік. Складалося враження, що там, де постколоніальні рамки незастосовні, у нас немає іншого виходу, як через школу реалізму, що зосереджується на міжнародних відносинах великих держав.

Я не називатиму імені цього вченого з поваги до його старанної теоретичної праці, яку не варто нівелювати аналітичною неадекватністю одного поспішного (хоча й дуже розлогого та самовпевненого) коментаря. Втім, його відповідь ілюструє глибшу проблему — або, радше, низку проблем, що одна одну підсилюють — нещодавніх спроб зрозуміти динаміку міжнародного та міжкультурного панування у Східній Європі^[1]. Як в академічних працях, так і, що важливіше, в публічному дискурсі, обговорення панування у Східній Європі розділилося на два протилежні табори, жоден з яких адекватно не схоплює специфіку ситуації.

Перший табір схильний до застосування колоніальних та постколоніальних концепцій, часто без нюансування регіональної специфіки. Дискурс засудження російської влади як колоніальної зводиться до того, що величезні відмінності між російською владою у Східній Європі та західною владою на Глобальному Півдні часто вважаються несуттєвими, другорядними в контексті риторичного імперативу засудження російського панування. Проте досить рідко піднімають питання щодо природи форм панування (колоніального чи імперського, східного, західного чи південного), якому протистоїть підвладне населення, вдаючись до різних стратегій опору.

У протилежному таборі ми побачимо відкидання такого спрощеного використання понять. Але замість того, щоби розробити кращі концепції, там ігнорують власне те, що існують інші важливі форми панування, окрім західного колоніалізму. Якщо Росія не є колоніальною подібно до Іспанії чи Англії, тоді це мало турбуватиме ортодоксальних критиків колоніалізму. Якщо Росія не є колоніальною, а власне імперською, то з такої перспективи наступним логічним кроком буде порівняння імперій і їх засудження без особливих спроб розібратися у міжімперських конфліктах. Якщо Україна не є колонізованою територією у звичному розумінні, то майбутнє її уряду та народу видаються неважливими. Традиційна тенденція лівих розглядати політику знизу поступається реалізму кшталту Джона Міршаймера, який показує політику з погляду імперських центрів, як-от Вашингтону чи Москви. Водночас простір між конфліктуючими імперіями залишається майже непоміченим. Оскільки немає відповідних концепцій, цілий регіон між Росією та Заходом залишається практично невидимим, навіть коли на цій території розгортається одна з найбільших воєн сучасності.

Український військовий. Фото: Максим Дондюк

Незалежно від того, чи ведуться дебати на глобальному рівні, чи лише серед східноєвропейців, видається, що Східну Європу можна розглядати як самостійну одиницю лише у випадку її ідентифікації в рамках західної епістемологічної системи. Іншими словами, Східну Європу або називають колонією — концепція, якою західні держави навчилися користуватися задля ідентифікації підлеглих периферій, або сприймають лише як частину Сходу чи Заходу: чи то частину сфери впливу Росії, чи то територію (західної) «Європи», несправедливо від неї відняту. Тому ми чуємо так багато заяв першого табору про те, що Україну історично неправильно класифікували, що вона насправді завжди була частиною Заходу, котру хибно називають «східною» через процес помилкового приписування ідентичності внаслідок впливу колоніальної ідеології. Тому і так багато заяв другого табору про те, що Україна історично була частиною Сходу, Західним «іншим», а отже, випадає зі сфери західних легітимних інтересів. 

Складається враження, що приналежність до Сходу дає право лише на те, щоби бути загарбаним та пригніченим, а от приналежність до Заходу дає право на самовизначення. Отже, ми опиняємось у ситуації, коли території Східної Європи — це або колонії, як вони постають у Західній уяві, тобто колонії східної держави, а тому і не зовсім східні; або ж їхній спротив і боротьба ігноруються, розглядаються як несерйозні побічні ефекти у глобальному змаганні імперій. Чи можна вийти за межі цих двох таборів з їхніми спрощеними фреймами Заходу, Сходу та колоній і привнести специфіку східноєвропейського досвіду в нашу політичну епістемологію?

Занепад та неоднозначне піднесення східноєвропейського антиколоніалізму

Іронія полягає в тому, що досить довго питання колоніалізму було практично відсутнє у східноєвропейському дискурсі. Із завершенням правління комуністичних партій у регіоні, східноєвропейські країни припинили активно підтримувати антиколоніальну боротьбу. Комуністичні партії, може, й заперечували відповідальність за колоніалізм, але принаймні визнавали його як проблему. А оскільки Східна Європа не брала участі у колонізації, то якраз могла долучитися до боротьби колонізованих. Коли комуністичні партії занепали, спадщину підтримки антиколоніальної боротьби сприйняли як минуле, а удавана невинність Східної Європи, що раніше слугувала основою солідарності, перетворилася на привід для відмови від антиколоніальної політики та відкидання критики неоколоніалізму. Тепер можна було сказати: ми ж ніколи нікого не колонізували, тож колоніалізм не є нашою проблемою. Колоніалізм, може, і є прикрим моральним провалом у загалом гідному поступі західної історії, але не слід очікувати нашої допомоги у його поваленні.

Чомусь панівний посткомуністичний дискурс про колоніальну невинність не хвилював той факт, що Східна Європа у 1990-х роках перебудовувала себе, надихаючись прикладом тих самих західних держав, відповідальних за найгірші колоніальні звірства, і чиє процвітання стало результатом історії колоніальних та постколоніальних екстракцій та експлуатацій. Країни Східної Європи взялися приміряти західний костюм, оминаючи будь-яку провину за скоєне. Але навіть тоді, коли Східна Європа боролася з бідністю, що лише поглиблювалася через політику, яку після 1989 року диктували західні інституції та уряди, глобальна географія нерівності раптом стала неактуальною, оскільки Східна Європа мала стати Західною. Її бідність мала бути тимчасовою, не пов’язаною із постійними структурними нерівностями, які вражали світову систему. Єдина проблема полягала в тому, що східноєвропейські країни помилково і несправедливо опинилися на бідному боці глобального поділу, і настав час, щоб вони нарешті зайняли належне місце серед багатих. У панівному дискурсі майже ніколи не розглядалося, що входження (або «повернення») у Захід може означати або приєднання до нього на правах колег (пост)колоніальних експлуататорів, або на правах колонії — за умови, що сам Захід і його ставлення до світу залишаються незмінними.

Високий представник Європейського Союзу із закордонних справ і політики безпеки Жозеп Боррель на виставці знищеної російської техніки на Михайлівській площі 2 жовтня 2023 року в Києві, Україна. Фото: Едуард Крижанівський / Global Images Ukraine через Getty Images

Однак з часом колоніалізм знову зробився актуальним для Східної Європи, хоча й у двох протилежних аспектах. З одного боку політичного поля критику колоніалізму переглянули так, щоб вона стала сумісною з прозахідним консенсусом. Замість того, щоби визнати і намагатися подолати західну колоніальну спадщину, критику колоніалізму відродили як засіб засудження Сходу. Ми, народи так званої Східної Європи — жертви російського і радянського колоніалізму, і боротися з ним тепер означає боротися з відсталою східною державою, а не з традиційними силами Заходу. Тим часом в інших політичних колах риторику антиколоніалізму почали використовувати для засудження щораз більшої могутності Заходу і, що важливіше, для засудження майже всього, що якось із Заходом асоціюється, у такий спосіб зміцнюючи місцеві автократії, щоб лише не перетворитися на західні колонії.

Ці конкуруючі претензії вказують на реальний і серйозний дисбаланс у глобальній владі. Вони також оприявлюють, як вільно всі розкидаються терміном «колоніальний», як легко його можна позбавити аналітичного змісту та критичної цінності. На кожен ретельний аналіз західних і східних колоніальних практик у Східній Європі (наприклад, Platt, 2013; Švihlíková, 2015; Snyder, 2015; Balugun, 2022) припадають сотні спрощених і спотворених заяв таких діячів, як Орбан чи Путін, які використовують епітет «колоніальний», щоби прикрити свою політику сумнівною патріотичною мораллю і змусити опонентів замовкнути (Snochowska-Gonzalez, 2012; Melito, 2022). 

Відродження короткозорого антиколоніального дискурсу в регіоні призвело до послаблення глобального виміру колоніалізму і зміцнення ідеї про те, що колоніалізм стосується Східної Європи лише тією мірою, якою її мешканці можуть бути зображені як жертви. Дехто досі закликають регіон приєднатися до глобальної боротьби з колоніальною спадщиною (наприклад, Ishchenko, 2022), але ці голоси залишаються майже непочутими.

Що таке «колоніальність»?

Східна Європа парадоксально схильна заперечувати специфіку своєї історії, наполягаючи на своєму повноцінному статусі частини Заходу, водночас ігноруючи проблеми решти світу. Чи може Східна Європа почати (знову) розглядати локальну боротьбу за рівність і самовизначення як частину боротьби глобальної? Перший крок у цьому напрямку — прояснення природи міжнародного та міжкультурного домінування у Східній Європі, і наголос на тому, що місцева боротьба не є ні унікальною, ні ідентичною боротьбі деінде, а подеколи навіть залученою у глобальні структури. Для цього необхідно оприявити зв’язок між колоніалізмом (вплив якого на Східну Європу є складним і часто опосередкованим) та імперіалізмом (який століттями відігравав панівну роль у формуванні східноєвропейської політичної та культурної систем).

Незважаючи на те, що ці два явища — колоніальне та імперське — в історії Східної Європи тісно переплетені, тотожними вони не є. Перетинаються вони скрізь, і скрізь по-різному. Візьмемо, приміром, коментар Тімоті Снайдера щодо процесу деколонізації на Балканах:

«Балканські революції проти османського панування, які зазвичай класифікують як національні, стали початком деколоніального руху. Запропонована ними версія націоналізму глобально мала більше значення, ніж відоміша французька модель, оскільки протягом наступних двох століть націоналізм загалом буде антиімперським, а не антикоролівським» (Snyder, 2015, 696).

Згодом, просунувшись на кілька десятиліть вперед, Снайдер пише, що протягом Першої світової війни «усі європейські сухопутні імперії або розпалися, або пережили революції. Це означало завершення деколонізації в Європі приблизно в 1922 році» (Snyder 2015, 696-7). Це початкові зауваги до інакше сформульованої аргументації на користь «включення Східної Європи в історію колоніалізму» (Snyder, 2015, 696, зноска 4). Тут одразу наявне розмежування колоніального та імперського, адже першим доказом колоніалізму є наявність імперії^[2].

Тімоті Снайдер. Фото: Wikimedia

Чи є у цьому твердженні проблема? Напевно, визначення чогось є правильним тією мірою, якою воно є корисним, а такі різні люди, як Снайдер і Путін, очевидно, вважають широке визначення колоніалізму корисним. Чи справді важливо розрізняти дві логіки панування, обидві жахливі та варті осуду?

Це таки важливо, оскільки спосіб концептуалізації нашої проблеми формує спосіб її вирішення. У 1970-1980-х роках східноєвропейські дисиденти розглядали панування своїх країн як окремі випадки імперіалізму, відірвані від глобальних вимірів колоніалізму. З цієї перспективи було логічно засуджувати імперську владу Радянського Союзу (який часто редукують до просто «Росії»), відсуваючи долю Глобального Півдня на другий план. Відносна відсутність інтересу дисидентів до колоніалізму проклала шлях до відсутності інтересу широкої східноєвропейської громадськості до глобальної постколоніальності у 1990-х роках. 

Зовсім недавно неточність критики пішла в інший бік. Коли опоненти російського імперіалізму засуджують його як колоніалізм, вони ризикують критикувати зовсім не те, що варто критикувати, при цьому залишаючи недоторканою основну проблему. Складна історична суб’єктність України, її специфічне становище в переплетінні історій сусідніх імперій зводиться до питання прийняття чи відкидання російського впливу, прийняття чи відкидання шансу приєднатися до Заходу. І як стверджує Володимир Іщенко (Ishchenko, 2022), вузько антиколоніальна позиція часто зміщує критичний фокус на окремих росіян та символи російської культури, замість того, щоби запропонувати нове бачення українського суспільства та його місця в глобальному спротиві.

Колоніалізм, безперечно, відіграв певну роль в історії Східної Європи, і ця роль була помилково проігнорована в західній історіографії. Втім, для того, щоб адекватно вписати Східну Європу в глобальну колоніальну історію, варто визначити форми, яких колоніалізм набув там. Нижче наведено кілька прикладів.

Згадаймо, наприклад, Тевтонський орден, який у ХІІІ столітті завоював багато балтійських територій, знищивши більшу частину корінного населення і налагодивши прибуткові торговельні операції, що з’єднали східні ресурси із західними покупцями. Задовго до геноцидного завоювання Нового Світу, ця колонізація Східної Європи стала моделлю, згодом застосовною і до інших європейських колоніальних проєктів. А Пруссія, найуспішніша спадкоємиця тевтонського завоювання, з часом стане наймогутнішою з німецьких держав, отримавши власні колоніальні володіння на Глобальному Півдні.

«Прусська данина». Картина польського художника Яна Матейко

Згадаймо також короткочасні спроби Курляндії, ще однієї держави-спадкоємиці тевтонського завоювання і васала Польщі, колонізувати Тобаґо і частину сучасної Ґамбії у XVII столітті. Або невдалу кампанію Стефана Шольц-Рогозинського у ХІХ столітті зі створення польської колонії в Камеруні. Або, приміром, чехословацькі фантазії про колонізацію Тоґо — країни, що формувалася після Першої світової війни. Провал цих спроб показує, якою слабкою була тоді Східна Європа в глобальному масштабі (Пруссія перетворилася зі східної колонії на західну державу), але також свідчить про те, що колоніальна уява була далеко не відсутня в цих суспільствах, які згодом тішитимуться, що ніколи не брали участі в колоніалізмі.

І візьмімо, звісно, Росію. Російське завоювання Сибіру і Центральної Азії між XVI і початком XX століть ігнорується у колоніальній історіографії, оскільки явно відрізняється від класичних випадків заснування європейськими метрополіями колоній за океаном. Але це завоювання має багато спільного з експансією Сполучених Штатів на захід, тобто ситуацією, коли нова імперія швидко поширюється на величезні внутрішні території. Окрім відсутності океану, що відділяє колонізатора від колонізованого, наявні класичні маркери: перенаселений колоніальний центр не лише поширює політичну владу на нові території, але й засилає людей заселяти землі, насаджувати панівну культуру та експлуатувати ресурси регіону. Колонізаторська держава розглядає наявні соціальні та політичні структури здебільшого як неіснуючі або нерелевантні, які легко обійти або придушити, і встановлює подвійний суспільний лад, де одна система включає повноправних членів колонізаторської держави (у цьому випадку — переважно російських поселенців, але також велику кількість українців і німців), а друга система — корінне населення.

Іншим важливим місцем однозначної російської колоніальної практики була південна Україна протягом XVIII століття: у цьому випадку корінне населення вже було значною мірою витіснене монгольським руйнуванням Київської Русі XIII століття, що супроводжувалося тривалою спорадичною війною між козацькими і кримськотатарськими нальотчиками. Росія отримала контроль над територіями, що були заселені українськими козаками і селянами, а також татарськими торговцями — хоч на загал населення було нечисленним. Росія заохочувала купців, робітників і фермерів переїжджати сюди з метрополії і приписала регіону найбільш колоніальну з усіх можливих назв — «Нова Росія» (Новоросія). Однак є нюанс: багато поселенців були українцями, до яких російська держава ставилася здебільшого як до звичайних імперських підданих — а отже, як до корисних носіїв колонізаційного проєкту, а не як до корінного населення, яке треба знищити чи ошукати.

Геноцид, інша історична ознака колоніалізму, також залишив слід в Україні, спочатку у формі штучного голоду 1930-х років (Голодомору), пізніше — у формі нацистського винищення євреїв та зумисного виморення міського населення на окупованих радянських територіях. Масові вбивства поляків і євреїв у XVII столітті, до яких вдавалися козацькі повстанці на чолі з Богданом Хмельницьким, можна охарактеризувати як спонтанні, хибно спрямовані спалахи антиімперіалізму; натомість нацистська політика мала виразні колоніальні риси: видобуток ресурсів ставився вище за цінність людського життя, суб’єкти колонізації були чітко відмежовані від колонізованих не-суб'єктів, позбавлених правового статусу, і, звісно, будувалися плани поселенського колоніалізму (Lebensraum). 

Мертва дитина на вулиці Харкова, 1933 рік. Фото: А. Вінербергер

Голодомор також має багато спільного з голодоморами в західних колоніях (наприклад, тими, які Майк Девіс називає «пізніми вікторіанськими голокостами»; Davis 2000). Питання про те, чи всі ці голодомори вчинялися зі свідомою геноцидною метою, тут нерелевантне. Логіка колоніалізму полягає в тому, що корінне населення передовсім розглядається як не-суб'єкт, а не як ворог. Якщо ці не-суб’єкти видаються колонізаторам докучливими, то можна перетворити їх на ворогів і винищити; якщо вони здаються зайвими, то можна виморити їх, перенаправляючи ресурси більш привілейованим споживачам.

Проте так само важливими є кілька менш очевидних, непрямих зв’язків з глобальною колоніальною системою. Наприклад, Снайдер підкреслює, що Росія створювала свою позаєвропейську імперію паралельно із західними державами, наслідуючи їх і конкуруючи з ними (Snyder, 2022). Польща-Литва, Австро-Угорщина і Німеччина також запозичили уявлення і стратегії, розроблені західними колоніальними державами — приміром, коли намагалися перетворити східні сільськогосподарські райони і сфери впливу на продуктивні джерела товарів для продажу на світовому ринку в інтересах зміцнення своїх міжнародних позицій.

Що таке «імперський»?

Паралельно з цими подіями, які демонструють колоніальність Східної Європи і вписують східноєвропейську історію в глобальну історію колоніалізму, існує інша лінія історичного розвитку, що у східноєвропейському контексті має більше значення — її найкраще визначити як імперську. Знов-таки, розгляньмо кілька історичних прикладів.

У XIV столітті, коли Литва перемогла постмонгольську Золоту Орду і отримала контроль над центральними частинами колишньої Київської Русі, замість ліквідації старих київських символів і політичних структур, вона їх перейняла, ствердивши, що є правонаступницею Русі в регіоні. Литва, нова могутня держава, розглядала спадщину Русі як престижну цивілізаційну ознаку, яку потрібно завоювати і привласнити, а не замінити. Це імперська, а не колоніальна логіка.

З XVI століття польська шляхта здобувала дедалі більший контроль над цими ж територіями в межах Речі Посполитої. Завоювавши найзахідніші частини колишньої Русі, вона не вдавалася до кампанії швидкого заселення і переміщення населення чи інтенсивного видобутку ресурсів. Натомість вона зайнялася поширенням своїх політичних і культурних структур, розглядаючи литовську і руську еліти як польські, а такі міста, як Львів — як польські міста, а не колоніальні форпости. Це, знов-таки, імперська логіка.

Англійська карикатура 1772 року на Перший поділ Речі Посполитої / Катерина ІІ (Росія), Фрідріх ІІ (Пруссія) та Йосиф ІІ (Австрія) вирішують долю Польщі. Польський король Станіслав-Август зв’язаний, а інші монархи усунуті від вирішення цього питання

Століття потому, коли Російська держава отримала контроль над східними територіями давньої Русі, вона не ігнорувала руську спадщину, а перепривласнила її, оголосивши себе законною спадкоємицею і заднім числом назвавши Київ своєю столицею-засновницею. Росія також не винищила місцеве українське населення, а ставилася до українців як до своїх підданих. Вона витісняла сучасну українську культуру не за рахунок культивації ставлення до неї як до неважливої, а виставляючи російську культуру як єдину престижну, що претендує на спадщину Києва. Це стратегія імперіалізму, а не колоніалізму.

А потім, коли нова потужна Російська імперія отримала контроль над Лівонією (нині Латвія), Естонією, а пізніше Литвою, Польщею та Фінляндією, вона діяла не так, як Тевтонський орден під час завоювання Пруссії. Усвідомлюючи, що оволоділа територіями з сильними інститутами управління, відносно успішною торговельною економікою (принаймні порівняно з більшою частиною Росії) і престижними культурами (разом із польською, німецькою та шведською високою культурою та західним християнством), Росія не ігнорувала наявні соціокультурні структури, а стратегічно їх інтегрувала, отримуючи від них зиск та конкуруючи з ними. Знов-таки, це імперський, а не колоніальний підхід до завоювання.

Коли Радянський Союз проголосив себе антиімперським, він загалом (хоча й не повністю) уникав колоніальних тактик, що однозначно би підтверджували причетність до колонізаторів. Натомість складне поєднання імперіалізму та антиімперіалізму Союзу поширювало заплутану логіку імперськості, з її складною ієрархією інституцій і культур, її конкуруюючими претензіями на включення та виключення, а також меандровими лініями поміж імперією та імперіалізованими.

Колоніальність vs імперськість. Попередня оцінка

У Східній Європі присутні як логіка колоніальності, так і логіка імперськості, і протистояти одній, ігноруючи іншу, було би неправильно. Однак важливо розрізняти їх і розуміти їхні логіки, шукаючи адекватні форми опору. У випадку колоніальності йдеться про логіку панування через суворе розмежування між колонізаторами і колонізованими, а у випадку імперіалізму — логіку панування через ієрархічну інтеграцію.

Нижче я коротко спробую охарактеризувати ці відмінності. Вочевидь, ця схематична презентація має бути доопрацьована у світлі глибшого історичного аналізу, і її слід порівняти з колоніальними та імперськими ситуаціями в усьому світі. Але тут я зосереджуся на тому, що, на мій погляд, має сенс у випадку Східної Європи.

• Колоніальність та імперськість стосуються різних типів держав. Як зазначає Тодорова, полемізуючи зі Снайдером, Османська імперія не була колоніальною державою на Балканах; колоніалізм передбачає наявність стабільного утворення, яке згодом поширює політику колонізації (Todorova, 2015, 711). Імперіалізм, найчастіше, є процесом державотворення, оскільки новостворені імперії тягнуться в різних напрямках за ресурсами для побудови легітимності нових домініонів.

Болгари захоплюють у османів Карджалі. Зображення: Wikimedia

• Колоніальність та імперськість передбачають різні способи правління. Колоніальна держава підпорядковує території шляхом чистого відокремлення (утримуючи підданих у різних категоріях з різним правовим захистом), імперська держава — шляхом інтеграції, чи то стираючи різницю між підданими, чи то розміщуючи їх у спільній ієрархічній системі, де народи є нижчими, але не окремими. Тобто імперії можуть бути де-факто гетерогенними. Вони ніколи не досягають повного успіху в інтеграції: тривалий процес імперіалізму приносить різноманітні соціальні та культурні форми в імперію, де принцип управління полягає в інтеграції цих відмінностей в єдину систему, і де політична неоднорідність зазвичай є результатом компромісу (наприклад, Польща-Литва, Австро-Угорщина, контрольована Росією Фінляндія), який імперська влада намагається поступово розірвати. 

• Колоніальний та імперський режими правління реалізують різні стратегії кодифікації відмінностей. Колоніальність встановлює окремі системи правління для колонізованих і колонізаторів, де колонія — фактично підпорядкована метрополії. Натомість імперська влада об’єднує багато категорій людей в єдину систему правління. Великобританія була маленькою європейською державою, незважаючи на те, що керувала найбільшою у світі імперією, оскільки колонії (крім, мабуть, Ірландії) не розглядалися як частини самої Британії. Але навіть такі складні імперії, як Польща-Литва, Австро-Угорщина чи Росія після захоплення Фінляндії та центральної Польщі, все одно мали єдину складову структуру. Британія ніколи не хотіла зробити Індію своєю частиною — Росія прагнула скасувати автономію, яку спочатку надала Польщі.

• Колоніальність та імперськість породжують різні типи суб’єктів. Колоніальність породжує декласифікованих колоніальних підданих, яких навряд чи взагалі можна розглядати як суб’єктів, ледве людей, перетворених на чисті об’єкти колоніальної політики чи суто сторонні чинники, які потрібно вилучити з систем, якщо не знайдеться корисних засобів для їх експлуатації. Імперія, навпаки, класифікує своїх підданих і панує над населенням за рахунок його інтеграції у свою систему.

• Колоніальність та імперськість встановлюють різні типи кордонів. Колоніальність чітко проводить межу між колонізаторами та колонізованими, навіть якщо вона постійно перетинає географічні кордони, поширюючись на політично слабкі простори; найважливішими кордонами колонії є не територіальні, а правові — між суб’єктами колонізації та колонізованими об’єктами. Імперія, навпаки, створює мінливі межі, де на стику імперій змішуються народи, коли капіляри влади імперських центрів перетинаються, а імперські піддані поширюють, перекручують або чинять опір цій владі; тут вирішальними є територіальні кордони, тоді як правові кордони між підданими імперії порушуються, щойно піддані починають боротися за становище.

• Колоніальність та імперськість породжують різні економічні структури. Колоніальні поселенці та сюзерени видобувають місцеві ресурси і експлуатують корінне населення, виробляючи товари для світового ринку. Імперські піддані опиняються в складних економічних системах, об’єднаних підкоренням, де старі феодальні системи можуть оберігатися в інтересах отримання підтримки верхів, місцеві ринки можуть захищатися від глобальної конкуренції, а національні промислові підприємства можуть розвиватися в інтересах імперської держави та її конкуруючих прихильників.

• Насамкінець, колоніальність та імперськість призводять до різних форм опору. Оскільки колоніальність видається колонізованим чужою силою, антиколоніалізм зазвичай зосереджується на видаленні цього чужого елементу. Коли колоніальний об’єкт перетворюється на антиколоніальний суб’єкт, він спрямовує спротив на щось повністю від себе окреме, щось виключно зовнішнє, тоді як внутрішні риси колонізованого суспільства лежать поза межами гострої критики, а отже його власні проблеми залишаються невирішеними. У суто антиколоніальному русі (не позначеному антиімперіалізмом чи антикапіталістичним інтернаціоналізмом) усе, що не є колоніальним, може підноситися тією мірою, якою воно було знецінене колонізаторами. Цю тенденцію можна зрозуміти, але вона може мати трагічний наслідок відкладення процесу самотрансформації до завершення деколонізації. Так, поза увагою може лишитися внутрішня диференціація колоніальних суб’єктів, разом із їхньою внутрішньою економічною чи культурною стратифікацією, оскільки антиколоніальний рух прагне об’єднатися проти колонізатора. Але імперія, адже вона ніколи не буває чистою, змушує антиімперські рухи — коли вони визнають свого опонента імперським — запитувати себе, хто вони.

Останнє твердження потребує роз’яснення. Не всі рухи, визначені як антиколоніальні, зволікають з вирішенням внутрішніх проблем колонізованого суспільства, борючись проти окремої зовнішньої влади. Також не всі рухи, визначені як антиімперські, серйозно сприймають переплетення зовнішнього та внутрішнього панування, яке, на мою думку, є фундаментальним для імперіалізму. Я хочу сказати, що ці різні форми опору є логічними наслідками різних способів розуміння панування. Якщо розплутати ці логіки, ми зможемо краще визначити, коли актуальною є антиколоніальна боротьба, а коли – окрема форма антиімперської.

Атлас Російської імперії, 1800 рік. Лист 38. Новоросійська губернія з 12 повітів. Фото: Wikimedia

Антиімперський рух, якщо визнає специфічну імперську природу того, проти чого протистоїть, повинен із самого початку вирішити проблему власної неоднорідності. Конфліктуючі класи, переплетення політичних систем і конкуруючі культурні претензії змішуються в межах суб’єкта, який закликає до емансипації. Колонізатори мають тенденцію до гомогенізації колонізованих, але імперські сили інтегрують своїх підданих, одночасно диференціюючи їх, тож антиімперські рухи мають бути свідомі цієї відмінності в процесі скидання імперії.

Чистий антиколоніальний суб’єкт може поставати як чистий, доколоніальний суб’єкт, який має на меті лише усунення колонізатора. Антиімперський суб’єкт ніколи не може бути чистим, адже імперія керує за допомогою стратегій змішування та інтеграції, а не через розділення та відокремлення. Антиімперський суб’єкт змішаний, інтегрований і мусить шукати шляхів крізь це болото.

Одна з найбільших трагедій історичних національно-визвольних рухів у Східній Європі полягає в тому, що вони зазвичай починали з розуміння свого безладного статусу імперських підданих, шукаючи транснаціональних способів визволення, але продовжували перетворюватися на щось подібне до антиколоніальних рухів, постулюючи власну національну чистоту та ідентифікуючи імперію як суто зовнішню силу. (У цитованому вище уривку Снайдер назвав це «балканською» моделлю націоналізму, але вона не є власне балканською, а лише стосується одного моменту в історичних рухах регіону.) У цьому процесі рухи мали велику допомогу від західних колоніальних держав, які навряд чи розуміли східні імперії, але залюбки проектували ставлення власних колонізованих народів на підданих інших імперій.

Оскільки українці борються з російським колоніалізмом, то логічно ідентифікувати росіян в Україні як колонізаторів, а російську культуру – як іноземний імпорт. І, можливо, варто допомогти росіянам в Україні позбутися колоніальних рис їхнього культурного життя. Але антиколоніальна боротьба, якщо вона суто антиколоніальна, може прагнути очистити власний суб’єкт, оголосивши все, що є російським, інструментом внутрішнього ворога, який потрібно знищити.

Якщо ж українці борються з російським імперіалізмом, імператив змінюється. Росіяни в Україні, як і багато російськомовних, що не вважають себе росіянами, постають співсуб’єктами однієї системи ієрархічної класифікації, і всі разом вони можуть боротися з цією системою. Вони можуть чинити спротив не лише зовнішнім колонізаторам, а й імперії, яка є частиною їхньої спільної соціальної системи. Тоді боротьба зосереджена не лише всередині колонії, а скрізь, де є імперія, і скрізь, де її варто подолати.

Успішний антиколоніальний рух звільняє периферію від ядра, а це непросте завдання. А успішний антиімперський рух має звільнити периферію, звільнивши центр від самого себе. Це завдання справді грандіозне.

Список використаних джерел

Balogun, B. (2022). Eastern Europe: The “other” geographies in the colonial global economy. Area, 54(3), 460–467.

Davis, M. (2000). Late Victorian Holocausts. Verso.

Ishchenko, V. (2022, November/December). Ukrainian Voices?. New Left Review. Volodymyr Ishchenko, Ukrainian Voices?, NLR 138, November–December 2022 (newleftreview.org).

Melito, F. (2022). Anti-colonial neo-traditionalism in Central-Eastern Europe: A theoretical examination. New Perspectives, 30(4), 349–366.

Platt, K. (2013). Occupation versus colonization: Post-Soviet Latvia and the provincialization of Europe. In Blacker, U., Etkind, A., & Fedor, J. (Eds.), Memory and Theory in Eastern Europe (125-145). Palgrave Macmillan.

Snochowska-Gonzalez, C. (2012). Post-colonial Poland – on an unavoidable misuse. East European Politics and Societies, 26(4), 708–723.

Snyder, T. (2015). Integration and disintegration: Europe, Ukraine, and the World. Slavic Review, 74(4), 695–707.

Snyder, T. (2022, December 7). The making of modern Ukraine. Youtube.  https://www.youtube.com/playlist?list=PLh9mgdi4rNewfxO7LhBoz_1Mx1MaO6sw_ (Accessed: 12 October 2023).

Švihlíková, I. (2015). Jak jsme se stali kolonií [How we become a colony]. Rybka.

Todorova, M. (2015). On Public Intellectuals and Their Conceptual Frameworks. Slavic Review, 74(4), 708–714.