На смерть Богдана Сольчаника

  • 21 лютого 2014
  • 1714
На смерть Богдана Сольчаника

Анастасія Рябчук

«Насте, чим ти там займаєшся в Йоганесбурзі? Чому не пишеш? Невже не знаєш, що відбувається в Києві, невже тебе не цікавить як ми тут, чи з нами все гаразд?» — написала мені обуреного листа мама вранці 19 листопада. Я переживаю і цікавлюся, але на такій великій відстані від дому важко встежити за новинами, важко зрозуміти, що відбувається. Інтернет тут поганий, у віддалених куточках Замбії чи Мозамбіку його взагалі немає. Останній місяць в Африці я докладала неабияких зусиль, щоб раз на два дні знайти десь інтернет-кафе хоча б на десять хвилин і повідомити батькам, що зі мною все гаразд. А 18 лютого, коли в Києві почалась ескалація насильства, у нашому районі Йоганесбурга цілий день не було електрики. Новини надходили уривчасто і немов з іншого світу. І коротке повідомлення з твітера про смерть Богдана в правому куточку на сайті «Української правди» в обід 20 лютого я могла б і не помітити, якби зайшла в інтернет годиною раніше чи пізніше. Зараз не опишу того шоку, що я відчула. Невже це правда? Як таке могло статися?

Тремтячими руками набирала ім’я Богдана в гуглі, шукала якоїсь додаткової інформації у фейсбуці, читала останні листи від Богдана в моїй електорнній пошті і не могла повірити. Події, що видавалися далекими, я раптом відчула фізично, коли закалатало серце, запаморочилась голова, затремтіли руки. Події, що видавалися незрозумілими, стали на диво чіткими і очевидними, коли всі дискусії про роль правих, лібералів, опозиційних лідерів, пошуки «стратегії» стали просто недоречними, а залишились лише люди і злочинний режим, лише друзі, що відбудовують зруйновані барикади, і снайпери, що по них стріляють. Богдан не нападав, не кидав у міліцію бруківки, не тримав у руках зброї, тож влада не зможе сказати, що вбила його випадково з метою самозахисту. Смерть Богдана для мене остаточно проявила справжнє обличчя злочинного режиму, готового холоднокровно вбивати своїх громадян, називаючи всіх нас терористами.

Наприкінці грудня я зустріла Богдана на Майдані, запросила в гості на чай, щоб зігрітися, обговорити політичні події і поділитись новинами з особистого життя. Я розповідала про Африку і переклад книги Бурдьє, Богдан — про організацію турпоїздок Західною Україною, дисертацію, викладання в УКУ, свою дівчину. Згадували похід у Кримських горах і зустрічі у Варшаві. Критикували «Правий сектор», який декількома днями раніше напав нас на Майдані як на «комуняк» і «провокаторів» за плакати з соціально-економічними і феміністичними гаслами. Сміялися, як студенти прогнали зі сцени Михальчишина. «Поглянь, які чудові люди стоять на Майдані, яку солідарність вони проявляють — з цими людьми треба бути і за цю країну треба боротись», — оптимістично підсумовував Богдан. Я завжди дивувалась його оптимізму і вірі, вмінню відфільтрувати зовнішні подразники і нестуттєві перешкоди, зосередившись на тому, що Богдан вважав дійсно важливим.

З Богданом мене познайомив Ярослав Грицак, який представив його як дуже розумного і цікавого дослідника. Ми з ним дійсно багато спілкувались як колеги, розпитували одне одного про дослідження, про прочитані книги, він завжди приходив на презентації нашого журналу у Львові і виражав підримку, хоч і не завжди поділяв наші політичні погляди. «Коли так багато людей зневірених і пасивних, кожен прояв громадянської позиції слід вітати, навіть якщо не у всьому згоден з поглядами чи методами. Люди дійсно змінюються, коли виходять на вулиці, малюють плакати, пишуть листи до влади, видають власні газети і журнали, коли усвідомлюють свої інтереси і свої права». Коли він так говорив, я знала, що він значно більше ніж колега. Богдан був товаришем, на якого завжди можна було покластися, він був чесним із собою, готовим відстояти свої погляди, але також поставитись із повагою до поглядів опонента.

Можливо, мої слова звучать надто емоційно і пафосно. Коли людина помирає за свої політичні погляди і громадянську позицію, надто легко перетворити її на мученика і героя. Нещодавно я відвідала музей Гектора Пітерсона у Совето — Південно-західній околиці Йоганесбурга, де за апартеїду мусило жити чорношкіре населення. З цієї дільниці походив і Нельсон Мандела, який на власному досвіді знав, що означає не мати доступу до якісної освіти і медицини, бути обмеженим у пересуванні власною країною тільки тому, що ти чорний. 16 червня 1976 року школярі Совето вийшли на протест проти викладання у школі африкансом — мовою колонізаторів. «Африканс смердить!» — кричали вони, що, можливо, було так само неполіткоректно як деякі гасла на Майдані. Звісно, проблема була не в самому африкансі, а в системі освіти, що не давала жодних перспектив чорношкірим дітям. Поліція відкрила по них вогонь. За офіційними даними, вбито 176 людей, неофіційні джерела говорили про сімсот загиблих. Фотографія школяра з тілом застреленого тринадцятирічного Гектора Пітерсона на руках облетіла весь світ, і жахи апартеїду вже неможливо було приховувати. Але в музеї, на стіні поруч із цією фотографією читаємо слова сестри: «Гектор не був героєм, яким його зараз намагаються зробити, він був звичайною дитиною, яку застрелила випадкова куля — одня з тисяч, вистрелених поліцією в напрямку школярів». Те саме можна сказати і про Богдана. Він не був героєм, він був звичайною людиною, як і всі інші люди, що були в той день на Майдані. І як би хотілося, щоб саме такі люди жили в нашій країні і на нашій планеті, щоб їх було якнайбільше і щоб їх ніколи не вбивали «випадкові» кулі.

 

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери