Неоголошена війна: насильство над жінками

4576
Федерічі Сильвія
Статті автора

Уже понад два десятиліття радикальна феміністична дослідниця та активістка Сильвія Федерічі стверджує, що наше повсякденне життя неможливо змінити, не поставивши під питання політичні та економічні механізми капіталістичного домінування. Дійсно, фемінізм наполягає, що повсякденне життя треба розглядати як високо впорядковану політичну конструкцію, в основі якої лежать взаємозв’язки поміж гендером, автономією та працею. У цьому матеріалі Федерічі наводить огляд свого останнього дослідження про приголомшливе поширення насильства над жінками в усьому світі — буденного й масового прояву нових мереж контролю.

Від початку феміністичного руху насильство над жінками було ключовою проблемою, що надихнула на створення першого Міжнародного трибуналу зі злочинів проти жінок, який відбувся 1976 року в Брюсселі. У наступні десятиліття з’явилося більше феміністичних антинасильницьких ініціатив — і законів, ухвалених урядами після Всесвітньої конференції ООН зі становища жінок. Проте насильство над жінками аж ніяк не зменшується, а навпаки — в усіх частинах світу воно загострилося настільки, що феміністки називають цей апогей феміцидом. Насильство стало публічнішим та жорстокішим, а звірства, характерні для воєнного часу, поширилися й на мирний. 

 

Протест проти зґвалтувань в Індії

Протест проти групових зґвалтувань, Нью-Делі, 22 квітня 2013 року. Фото: Xinhua/eyevine/Redux

 

Які рушійні сили стоять за цим процесом і що це нам говорить про трансформації в глобальній економіці та соціальному становищі жінок? Існує багато різних відповідей на ці питання, але моя мета — показати, що, хоч цей новий сплеск насильства й приймає різні форми, загальним знаменником постає знецінення жіночого життя та праці, якому сприяє глобалізація. Інакше кажучи, нове насильство над жінками вкорінене в структурних тенденціях, які повсякчас є складовою частиною капіталістичного розвитку та державної влади як такої.

Капіталістичний розвиток почався війною проти жінок. Полювання на відьом у XVI—XVII сторіччях у Європі та Новому світі призвело до тисяч смертей. Як я пишу в книжці «Калібан і відьма» («Caliban and the Witch») 2014 року, це історично безпрецедентне явище було центральним елементом процесу, визначеного Марксом як первинне накопичення, бо полювання на відьом знищило всесвіт жіночих суб’єктів та практик, що стояли на шляху основних вимог прийдешньої системи: нагромадження масиву робочої сили та посилення примусу трудової дисципліни. Охрещення жінок відьмами та переслідування їх за чаклунство підготувало ґрунт для того, щоб прив’язати європейок до домашньої праці. Це узаконило підпорядкування жінок чоловікам у родині та поза її межами. Це надало державі контроль над їхніми репродуктивними можливостями, гарантію на створення поколінь нових робітників. Таким чином полювання на відьом вибудувало власне капіталістичний, патріархальний порядок, що триває й донині, хоч і повсякчас коригується відповідно до жіночого опору та мінливих потреб ринку праці.

 

Капіталістичний розвиток почався війною проти жінок.

 

Через тортури та страти, яким піддавали звинувачених у відьомстві, інші жінки невдовзі зрозуміли, що задля суспільного прийняття їм потрібно слухатися й мовчати, а також змиритися з каторжною працею та знущаннями чоловіків. До XVIII століття тих, хто чинив опір, могли засудити на «маску ганьби», металево-шкіряну штукенцію, що використовувалася і як намордник для рабів: вона обрамляла голову жінки, а якщо та намагалася щось сказати, роздирала язик. Гендерно зумовлене насильство побутувало й на американських плантаціях, де до XVIII сторіччя (згідно з працею Неда та Констанції Сабблетів «Американський невільницький берег»/«The American Slave Coast» 2015 року) сексуальні домагання господарів до рабинь перетворилися на систематичну політику зґвалтування, коли плантатори намагалися замістити імпорт африканських рабів на місцеве «розведення» з центром у штаті Вірджинія.

 

Спалення відьом біля замку Райнштайн, 1555 рік

 

Звісно, насильство над жінками не зникло з припиненням полювання на відьом чи зі скасуванням рабства. Навпаки, воно нормалізувалося. Стерилізація небілих жінок, бідних жінок та тих жінок, що вступали в позашлюбні сексуальні стосунки, тривала аж до 1960-х років. Схожим чином офіційно зґвалтування як явища в сім’ях не існувало, аж доки феміністки не змусили державу визнати цей факт. Як зазначила Джованна Франка Делла Коста в праці «Робота любові» («Un lavoro d’amore») 1978 року, у нуклеарній родині насильство завжди було присутнє як підтекст і як можливість, бо завдяки зарплаті чоловіки отримали право контролювати неоплачувану домашню працю жінок, користуватися жінками як служанками та карати їх за відмову від такої роботи. Саме тому домашнє насильство, що вчинялося чоловіками, до недавнього часу не вважалося злочином. Водночас із державним узаконенням права батьків карати дітей, яких необхідно привчати до послуху, щоб невдовзі вони стали слухняними працівниками, домашнє насильство над жінками толерувалося судами та поліцією як легітимна реакція на невиконання жінками хатніх обов’язків.

 

Домашнє насильство, що вчинялося чоловіками, до недавнього часу не вважалося злочином.

 

Хоча насильство над жінками нормалізувалося як структурний аспект сімейних та гендерних відносин, динаміка останніх десятиліть виходить за межі норми. Причина в тому, що капіталістичний клас сповнений рішучості перевернути світ догори дриґом, щоб зміцнити владу, підірвану в 1960–1970-х роках антиколоніальною, феміністичною боротьбою та боротьбою за громадянські права, зокрема рухом Black Power. Стратегія реакційних сил полягає в тому, щоб ударити по засобах відтворення та встановити режим нескінченної війни.

Інакше кажучи, моя теза полягає в тому, що нині ми бачимо посилення насильства над жінками, особливо небілими, спричинене «глобалізацією». Остання є процесом політичної реколонізації, покликаної надати капіталу беззаперечний контроль над світовими природними ресурсами та над усією людською працею – чого неможливо досягти без пригноблення жінок, безпосередньо відповідальних за відтворення спільнот. Не дивно, що насильство над жінками було інтенсивнішим у тих частинах світу (Субсахарська Африка, Латинська Америка, Південно-Східна Азія), де транснаціональні корпорації ледве намагаються приховати жадібність, з якою вони розділяють та монетизують усі можливі ресурси та кожен квадратний дюйм землі, і там, де антиколоніальна боротьба є найзапеклішою. Жорстоке поводження з жінками сприяє «новому огородженню». Воно торує дорогу до захоплення земель, приватизацій та оголошеним і неоголошеним війнам, що роками спустошували цілі регіони.

 

Селянки та представниці народу мая протестують проти видобувної промисловості в Гватемалі. Фото: EFE/Saúl Martínez.

 

Жорстокість нападів, зчинених під час таких конфліктів, часто настільки екстремальна, що, видається, вони ніякої практичної мети не мають. Згадуючи катування жінок, що здійснювалися воєнізованими організаціями на території Латинської Америки, Ріта Лаура Сеґато вказує на «експресивне насильство» та «педагогіку жорстокості», стверджуючи, що їхня мета — тероризувати, надіслати повідомлення — спершу до жінок, а потім і до цілого населення, — що милосердя очікувати не слід. Проте повідомлення ніколи не є самоціллю. Насильство над жінками — важлива частина діяльності гірничодобувних та нафтових компаній, що витісняють сільське населення, зачищаючи широкі території від мешканців, змушуючи людей залишати свої домівки, свої поля, землі своїх пращурів.

 

Насильство над жінками — важлива частина діяльності гірничодобувних та нафтових компаній, що витісняють сільське населення.

 

Це насильство працює в злагоді з мандатами міжнародних інституцій, таких як Світовий банк та ООН, котрі формують глобальну економічну політику, встановлюють гірничодобувні кодекси та зрештою відповідальні за неоколоніальні умови, за яких корпорації працюють на місцях. Саме до їхніх офісів та планів розвитку ми маємо звернутися, щоб зрозуміти логіку, згідно з якою ополченці на алмазних, колтанових і мідних родовищах Демократичної Республіки Конго стріляють із пістолетів у жіночі вагіни, а гватемальські солдати розрізають животи вагітних жінок. Сеґато має рацію. Таке насильство не може постати з повсякденного життя громади. Воно має плануватися, прораховуватися, виконуватися з максимальною гарантією безкарності подібно до того, як безкарно видобувні компанії забруднюють землі, річки та потоки смертельними хімічними речовинами, а людей, що виживають завдяки цим ресурсам, охорона ув’язнює, щойно ті наважуються чинити опір. Незалежно від того, хто є безпосередніми злочинцями, лише могутні держави та установи можуть дати зелене світло таким погромам, заразом упевнюючись, щоби винних ніколи не притягнули до відповідальності.

 

Жінки, звинувачені у відьомстві

Жінки, звинувачені у відьомстві, обмінюються історіями у «відьомському таборі», Гані-Тінданг, Гана, 15 серпня, 2011 року. Photo: Denis Dailleux/Agence VU/Redux

 

Важливо підкреслити, що насильство над жінками є ключовим елементом у цій глобальній війні не лише через жах, який воно викликає, або ті повідомлення, які несе, але й через те, що жінки згуртовують спільноти, тримають їх купи. І, що не менш важливо, жінки відстоюють некомерційні концепції захищеності та достатку. В Африці та Індії, наприклад, донедавна жінки мали доступ до общинної землі й присвячували левову частку робочого дня натуральному господарству. Проте як общинне землеволодіння, так і натуральне господарство зазнавали серйозних інституційних нападок. Світовий Банк назвав їх однією з причин глобальної бідності, стверджуючи, що земля є «мертвим активом», якщо вона офіційно не зареєстрована та не використовується як застава для отримання банківських позик на підприємницьку діяльність.

Насправді саме завдяки натуральному господарству багато людей змогли пережити брутальні політики жорсткої економії. Критика, подібна до тієї, що виголошує Світовий Банк, мала успіх як в Африці, так і в Індії. Багато жінок були змушені відмовитися від натурального господарства та почати допомагати своїм чоловіками в товарному виробництві. Як зазначила Марія Міс, така вимушена залежність є одним з особливих способів, яким жінки в сільських місцевостях «інтегруються в розвиток», і сам цей процес є насильницьким. Він не лише «обумовлюється насильством, притаманним патріархальним відносинам», а ще й знецінює жінок, щоб чоловіки їхньої спільноти розглядали жінок (особливо старших) як нетямущих істот, чиї ресурси та працю можна привласнити без зайвих докорів сумління.

Видається, що зміни в законах і нормах землеволодіння та в концепції джерела вартості також лежать в основі явища, яке з 1990-х завдавало жінкам страждань, особливо в Африці та Індії, а саме — повернення полювання на відьом. Багато факторів сприяє відродженню цього явища: розпад групової солідарності, спричинений десятиліттями зубожіння та руйнівними наслідками СНІДу й інших хвороб; поширення влади неокальвіністських євангельських сект, що проповідують, ніби загальна бідність викликана особистими вадами та злодіяннями відьом; вищезгаданим знеціненням старості та старших жінок, зокрема. Але також зазначають, що звинувачення в чаклунстві частіше трапляються на територіях, призначених для комерційних проєктів, або там, де тривають процеси приватизації землі (як-от у племінних громадах Індії), а також коли обвинувачені мають трохи землі, що її можна конфіскувати. Зокрема, в Африці жертвами стають жінки похилого віку, що живуть самі на клаптику землі, а обвинувачами часто виступають молодші члени їхніх громад або навіть родин. Як правило, це безробітна молодь, що вбачає в людях похилого віку майнових загарбників і якою часом маніпулюють інші тіньові актори, як-от місцеві лідери, котрі нерідко вступають у змову з бізнесом.

 

Індивідуальна мікрополітика імітує та зливається з інституційною макрополітикою.

 

Існують й інші способи, якими нові форми нагромадження капіталу розпалюють насильство над жінками. Ключові з них — безробіття, прекарність та падіння сімейної заробітної плати. Позбавлені доходу, чоловіки виливають гнів на жінок або намагаються повернути втрачені гроші та соціальний авторитет через експлуатацію жіночих тіл та праці. Ця динаміка лежить в основі «вбивств через придане» (англ. dowry murders) в Індії, коли чоловіки середнього класу вбивають своїх жінок, якщо ті не приносять із собою достатньо майна. Це сприяє сексуальній торгівлі, адже чоловіки примушують своїх сестер чи партнерок займатися проституцією, а ті потрапляють у секс-індустрію, керовану переважно чоловічими злочинними організаціями, здатними змушувати до рабської праці «у найгрубішому… вияві» (як пише Міс).

Тут індивідуальна мікрополітика імітує та зливається з інституційною макрополітикою. Для капіталу, а також для чоловіків, втягнутих у прекарні умови, цінність жінок усе більше залежить від дешевої оплачуваної праці, яку вони здатні забезпечити. Неоплачувана домашня праця відходить на задній план, адже вона так чи так має підтримуватися стабільною зарплатою чоловіка — тим, що сучасний капіталізм має намір ліквідувати (за межами окремих верств). Неоплачувана праця жінок не зникла, але вона не є достатньою умовою для соціального визнання. Нещодавно виникла політична економія загострює насильство в родинах, адже від жінок очікують доходів для сімейного бюджету, і їх карають, якщо вони не справляються з домашніми обов’язками або вимагають більшої влади у зв’язку зі своїм грошовим внеском до сімейного бюджету.

Необхідність залишати домівки, емігрувати, переносити репродуктивну роботу на вулиці (у ролі продавчинь, купчинь, секс-працівниць), щоб утримувати свої родини, також породжує нові форми насильства проти жінок. Усі наявні дані, справді, вказують на те, що інтеграція жінок у світову економіку — це процес насильницький. Відомо, що жінки-мігрантки з Латинської Америки приймають протизаплідні засоби, передбачаючи, що воєнізовані прикордонні полісмени можуть їх зґвалтувати. Вуличні продавчині стикаються з поліцією, що намагається конфіскувати товар. Як зазначає Джуелз Фальке, оскільки жінки переходять від обслуговування одного чоловіка до обслуговування багатьох (готування їжі, прибирання, надання сексуальних послуг), то традиційні форми обмежень вже не працюють, і це робить жінок вразливішими до насильства. Індивідуальне насильство з боку чоловіків також є відповіддю на більш впевнені вимоги жінок власної автономії та економічної незалежності, і, простими словами, негативною реакцією на зростання фемінізму. Це той вид насильства, що 6 грудня 1989 року вибухнув в Університеті Монреаля, коли чоловік увійшов до аудиторії і, відділивши чоловіків від жінок, відкрив вогонь по жінках із криком: «Ви всі йобані феміністки!» Загинуло чотирнадцять жінок. Мізогінія також супроводжується расизмом. У США вбивства небілих жінок привертають меншу увагу ЗМІ, ніж вбивства білих. Зверніть увагу, наприклад, на слимакові темпи розслідування «Ґрім Сліпера» (досл. «зловісний сплячий») у Лос-Анджелесі та запізнення, з яким преса розпочала ґрунтовно висвітлювати справу серійного вбивці, котрий полював на малозабезпечених афроамериканок. Трансфобія також додає до мізогінії: у період з 2010 по 2016 роки щонайменше 111 трансгендерів та гендерно-неконформних людей було вбито в США, більшість із них — темношкірі трансжінки. Згідно з Національною коаліцією проти насильства (NCAVP), 23 з цих убивств відбулися 2016 року — найбільший показник, зафіксований NCAVP.

 

Завод TexOps, Опіко, Сальвадор, 11 червня 2015 року. Фото: Giulio Paletta/LUZ/Redux

 

Ці форми насильства, звісно, відрізняються від насильства над жінками з боку воєнізованих формувань, наркокартелів та приватних армій чи охоронців корпорацій. Проте всі форми насильства глибоко споріднені. Як зазначають Шейла Мейнтджес, Ану Пілай та Мередес Туршен (в укладеній ними збірці «Наслідки: жінки у посткофліктній трансформації»/«The Aftermath: Women in Post-Conflict Transformation»), насильство мирного та воєнного часів об’єднує заперечення жіночої автономії, що, зі свого боку, пов’язане із сексуальним контролем та розподілом ресурсів. Міс також зазначає, що «в усіх цих виробничих відносинах, заснованих на насильстві та примусі, помітний взаємозв’язок між чоловіками (батьками, братами, чоловіками, сутенерами, синами), патріархальною родиною, державою та капіталістичними підприємствами». Домашнє та публічне насильство (наприклад, те, що йде від військових і воєнізованих формувань, чи полювання на відьом у громаді) також живлять одне одного. Інституційна толерантність до домашнього насильства створює культуру безкарності, що сприяє нормалізації публічного насильства над жінками.

 

Насильство є нероздільним — неможливо щодня заробляти ним на життя й не забрати додому.

 

В усіх вищезгаданих випадках насильство над жінками є фізичним. Проте ми маємо враховувати ще й насильство, що здійснюється економічною, соціальною політикою та маркетизацією відтворення. Бідність, що є результатом скорочення соціального забезпечення, зайнятості та соціальних послуг, також має розглядатися як форма насильства, разом із нелюдськими умовами праці, наприклад, як у макіладорах[1], нових рабовласницьких плантаціях. Відсутність медзабезпечення, заборона абортів, селективні аборти ембріонів жіночої статі, мікрокредитування (яке часто завершується катастрофою для тих, хто не в змозі повернути позики) — усе це також насильство. До цього списку варто додати нестримну мілітаризацію повсякденного життя водночас зі звеличуванням агресивних, мізогінних моделей маскулінності. Фальке стверджує, що зростання кількості озброєних чоловіків та оновлення розподілу праці за статтю, де більшість посад, відкритих для чоловіків (приватні охоронці, комерційні охоронці, тюремні охоронці, члени банд або злочинних синдикатів, солдати та найманці) вимагають насильства, відіграє центральну роль у щоразу токсичніших видах маскулінності. Статистика показує, що найчастіше вбивають ті чоловіки, що знайомі зі зброєю та мають до неї доступ, ті, що звикли вирішувати конфлікти насильством. У США це часто полісмени або ветерани воєн в Іраку чи Афганістані. Важливим у цьому контексті є високий рівень насильства над жінками у військових формуваннях США. Згадуючи французів, завданням яких було катувати алжирських повстанців, Франц Фанон наголошує на тому, що насильство є нероздільним — неможливо щодня заробляти ним на життя й не забрати додому. Проблеми поглибилися з конструюванням та поширенням у медіа гіперсексуалізованих моделей жіночності, що сприяють розвитку культури мізогінії, де прагнення жінок до автономії принижуються й зводяться до статусу сексуальних провокацій.

Враховуючи поширеність насильства, з яким стикаються жінки, стає зрозуміло, що боротьба проти нього також має бути організована на багатьох фронтах. Мобілізація спротиву вже відбувається, все частіше відкидаючи тупикові рішення (як-от посилення карного законодавства) що лише надають більше повноважень тим самим органам влади, які прямо чи опосередковано є відповідальними за проблеми. Ефективнішими є стратегії, пропоновані жінками, щойно вони беруть усе у свої руки. Особливо успішними рішеннями є відкриття притулків, контрольованих не владою, а жінками, що ними користуються; організація занять із самооборони; проведення широкомасштабних демонстрацій, як-от марші «Повернемо собі ніч» («Take Back the Night»), що виникли ще у 1970-ті роки, чи протести проти зґвалтувань та вбивств через придане, що були організовані індійськими жінками та часто переростали в сидячі демонстрації в районах нападників чи перед поліцейськими відділеннями. Останніми роками також спостерігається зростання кількості кампаній проти полювання на відьом, як в Африці, так і в Індії, де жінки та чоловіки ходять від села до села, розповідаючи людям про справжні причини хвороб та особисті інтереси чоловіків-цілителів, місцевих авторитетів та інших обвинувачів. У деяких місцевостях Гватемали, жінки почали складати списки з іменами солдатів-кривдників та розповсюджують їх селами. У кожному разі рішення жінок боротися, покінчити з ізоляцією та об’єднатися з іншими жінками визначило успіх цих зусиль. Проте ці стратегії не принесуть довготривалих змін, якщо вони не супроводжуватимуться переоцінкою положення жінок та репродуктивної праці, якою вони підтримують свої родини та громади. Ситуація не зміниться, якщо жінки не отримають потрібних ресурсів, аби стати незалежними від чоловіків, щоб їх було неможливо примусити погоджуватися на небезпечні та експлуатаційні умови праці заради виживання.

 


Примітки

  1. ^ Макіладора — промислове підприємство, що використовує дешеву робочу силу країни Третього світу. — Прим. ред.

Стаття підготовлена за підтримки Quebec Institute for International Research and Education 

Авторка: Сильвія Федерічі

Переклад Юлії Куліш за публікацією: Federici, S. "Underclared War: Violence Against Women". In: Artforum. Availanle 8.12.2021 at: [link].

Поділитись