Ні на мить не думай. Рецензія на кінострічку «Статус Бреда»

  • 15 січня 2018
  • 1179
Ні на мить не думай. Рецензія на кінострічку «Статус Бреда»

Діна Артеменко

«Яку роботу ви б нізащо не робили? З принципу. Які ваші рамки?» — спитав директор київської галереї мого товариша на співбесіді. «Я б ніколи не брав участь в благодійних проектах, де багатії в шубах й на джипах роздають пожертви нужденним, “на благе діло”, “задля добра”. Це огидна індульгенція за страждання мільйонів», — відповів він. З галереї йому так і не передзвонили.

Правда, добро, боротьба за справедливість, привілеї, клята криза середнього віку та ще купа, здавалось би, непоєднуваних речей зустрілись у стрічці 2017 року «Статус Бреда». Основне місце дії — університет. Місце знань та відкриттів, молодості та протесту, пошуку справедливості та ідеалів, місце для дискусій, місце, де зустрічаєш друзів, набуваєш зв’язків, місце, звідки починається твій статус...

«Статус Бреда», такий простий за формою та невибагливий за сюжетом, вивертає нутрощами на загальний огляд капіталістичне мислення. Пройдемося сюжетом. Це стрічка про такого собі американця Бреда, який поїхав із сином-підлітком Троєм обирати тому коледж. Майже роад-муві. Бред живе на процент від благодійного «звідництва»: він посередник між тими, хто потребує допомоги з багатіями, які готові побути благодійниками. Герой переконаний, що робить добро, міняє світ на краще й взагалі він — втілення світлої сторони Сили. У нього спокійне сімейне життя: розумна привітна дружина, талановитий син і слинявий англійський бульдог. «Так мало потрібно для щастя», — це точно про Бреда. Але дещо його непокоїть: він не на вершині соціальної піраміди. В його думках гроші й насолода — головне в житті. І яким би приємним й дотепним він не здавався оточенню, скільки б разів він не посміхався дружині, яким би затишним не був його будинок, в його думках постійно сидітиме огидна жаба, яка, мабуть, давно задушила ці наївні «пошуки сенсу життя» чи «боротьбу за справедливість». Ця жаба рахує гроші, конвертує їх в успіх й навпаки, а потім міряється цим з іншими жабами. Бред скролить інстаграм-сторінки своїх університетських друзів, які видерлись на самий верх і стали омріяним 1%. Приватні літаки, карколомні кар’єри, запрошення на TV-шоу, молоді коханки, особистий острів — це про них, а не про Бреда.

Дві треті фільму займають внутрішні монологи та фантазії персонажа. Слухати Бреда зовсім неприємно, хоча глядачі часто проявляють схильність посмакувати чужі страждання. Часом Бред здається відразливим, а часом його хочеться пожаліти й налити йому какао. Бред відчуває себе лузером, в цьому житті він програв. Він прокручує в голові можливі сценарії минулого й майбутнього. Як по класиці біполярного розладу: Бреда кидає від депресивної фази до ейфорії й навпаки. Бреду 47 років, і він досі думає, що світ обертається навколо нього. Але чому ми не можемо просто й по-кіношному відсторонено слухати, що він думає? Чому він для нас не якийсь сферичний персонаж у вакуумі? Може, тому, що якісь його думки — й наші також? І у цієї порнографічної відвертості Бреда для нас забагато впізнавань самих себе?

Повернімось до сюжету. Бред з Троєм потрапляють до Гарварда. До речі, Трой — талановитий музикант й має всі шанси стати студентом цього вишу. Там вони зустрічають подругу Троя Аннаю. Вона студентка-політолог, розумна, дотепна, чарівна ідеалістка, яка досліджує історії життя дружин британських колонізаторів. Анная готова «щось робити» й міняти світ. «Саме таких дівчат любитиме мій син, а вони любитимуть його. Не мене...» — заздрить Бред.

Пізніше він опиняється в пабі, де Анная з товаришами готує демонстрацію. Дівчина із запалом просить дати їй пораду, як правильно жити. І Бред каже як думає: увесь твій ідеалізм — лайно, йди в комерцію, зароби побільше грошей, будь людиною, яка чогось вартує, до якої дослухаються, увійди в 1% і радій, бо таке реальне життя. Посмішка вмить спадає з лиця молодої студентки... Бред до ранку «сповідується» перед Аннаєю, розказує, як він жив благодійністю, робив добро людям, а став ніким. Вона вислуховує це. «Чого ти на мене так дивишся?» — запитує Бред. Зараз буде кульмінація-розвінчання всього, що гризе персонажа, велика правда, істина про Бреда і таких, як він. Найважливіший політичний месседж звучить від Аннаї. Дівчина приїхала з Делі, де люди живуть менш ніж на два долари в день й були б вдячні долі за повноцінний обід, де на кожному кроці — бідність і страждання. От кому не пощастило, от чиє життя — суцільний біль. А наш Бред — білий американець середнього класу з хорошою освітою, роботою, будинком, його життя — чудове. Його проблеми — це проблеми білого американця середнього класу. Він взагалі чув про привілеї?

Правда прозвучала. Вона має змінити все!

Мені на мить здалось, що зараз відбудеться інсайт нашого героя, вся несправедливість світу та достаток його життя, отриманий за рахунок бідності інших, повинні були б промайнути перед його очима. Він мав би побачити, як сильно він помилявся, де знаходиться добро, зрозуміти, пройнятись, розкаятись... Йому зрештою мало б стати соромно. В його серці могла б загорітись іскра. Герой мав усвідомити свої помилки, завершити гештальт і стати кращим. І був би соковитий голівудський хеппі-енд. Але ні, не відбувається нічого: Бредові очі не розплющились, іскра не розгорілась...

Сюжет продовжує розвиватись навколо душевних переживань Бреда, який зрештою має зрозуміти, що головне — сім’я та краса цього моменту. От живи ним і не рипайся. Головне — ні на мить не думай. Не думай про те, як працює ця система, в якій ти можеш насолоджуватись музикою й переживати через свій соціальний статус. Ти не Вольтрон і не Сейлор Мун — світ не врятуєш. Та й нащо тобі той світ? Мораль фільму банальна й дурна: думай про себе, якщо живеш в цьому найкращому з варіантів.

А ще це фільм-ляпас для лівого інтелектуала, фільм-насмішка над критичним дискурсом. Над тим, що ми називаємо прогресивним. Над тим полем, де працює університетська наука. Та і який максимум може дати ця наука? Зрозуміти, як працює система, чому вона погана та куди скотиться цей світ, якщо все це божевілля з перевиробництвом та гіперспоживанням продовжуватиметься та що можна з цим зробити. Будь ласка: розумійте, аналізуйте, популяризуйте. Навіть якщо вас почують, це не змінить нічого — каже «Статус Бреда». Нічого колективного, тільки індивідуальне.

Можливо, режисер, сценарист й хто там ще по-злому пожартували над тими, хто знає про привілеї, про колоніалізм, расизм, глобальну нерівність?

Апатія. Це те, що має викликати в нас «Статус Бреда». Ми безсилі, кволі, смішні у своєму бажанні змінити світ. А вся ця адресна благодійність, яка б могла виступити індульгенцією для Бреда, — це лише добро на продаж. Не більше. Добро під софітами та спалахами камер.

І ще одне. Ніколи не говоріть із білими американцями середнього класу про привілеї. Особливо, якщо їх звати Бред.

Залишити коментар

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери