У передмові до нової книги про тероризм проти Куби американський науковець Ноам Хомський (Чомскі) у подробицях викладає історію насильницької, а часто й просто дивної, політики американського уряду щодо свого невеликого, але непокірного сусіда. «Cuba Sі» має честь отримати дозвіл на ексклюзивне розміщення цієї передмови…
Мабуть, найбільш характерною рисою війни Вашингтона проти Куби, що ведеться з того самого моменту, як вона нарешті виборола свободу в 1959 році, є її несамовитість. Даючи свідчення перед комітетом Черча в Сенаті, міністр оборони США Роберт Макнамара підтвердив, що рішення Кеннеді невдовзі після вступу на посаду президента здійснити вторгнення до Плая-Хірон було прийняте в атмосфері «істерії». На першому ж засіданні уряду після невдалого вторгнення, атмосфера була «майже дикою», як засвідчує заступник держсекретаря Честер Боулз, описуючи «практично божевільну реакцію на програму дій». Суттєвою складовою цієї «програми дій» була масштабна терористична війна. Роберт Кеннеді, на якого було покладено завдання координації масованої кампанії державного міжнародного тероризму, неодноразово заявляв, що повалення уряду Куби було «головним пріоритетом уряду Сполучених Штатів — все інше вторинне — скільки б часу, грошей, зусиль або людських життів це не коштувало».
Сам президент розумів, що союзники США «думають, що ми трохи схиблені» на Кубі, причому залишаємося ними і досьогодні. Коли Куба перебувала у вкрай важкому стані після розпаду Радянського Союзу, ліберальні демократи на чолі з Біллом Клінтоном дужче затягнули навколо неї зашморг, переграючи адміністрацію Буша «справа» у прагненні «посіяти хаос на Кубі» (конгресмен Роберт Торрічеллі, відповідальний за цей напрямок «діяльності»). Такий перекіс в бік екстремізму викликав певну стурбованість навіть у Пентагоні. Військовий коледж армії США в 1993 році застеріг проти «емоційного запалу», що заволодів провідними американськими політиками, які вбачали в Кастро «втілення зла, яке повинне бути покаране за непокору Сполученим Штатам, як і за всі інші неподобства», хоча й сумнівно, що якесь із останніх вважалося небезпечнішим за «непокору Сполученим Штатам».
За словами радника і довіреної особи Джона Кеннеді історика Артура Шлезінгера, брати Кеннеді прагнули втілити на Кубі «всі жахи світу». Терористична війна проти Куби знову загострилася у кінці 1970-х. А вже адміністрація Рейгана додає Кубу до списку держав, що підтримують тероризм.
Іронічно, що Куба замінила у цьому списку Ірак Саддама Хусейна, який був з нього виключений, щоб адміністрація Рейгана могла постачати своєму новому союзнику значну допомогу. Саддам залишався улюбленим другом до 1990 року, коли він раптово перетворився в зображенні американців ледь не на нове втілення Гітлера — причому не через «тривіальні проступки» типу масового винищення курдів, а через скоєння реального злочину: він відмовився виконувати накази з Вашингтона, або ж, можливо, невірно трактував їх. Після вторгнення США до Іраку він потрапив у полон і був засуджений до страти за злочини, скоєні у 1982 році — саме того року, коли його виключили із списку держав, що підтримують тероризм. Знову ж таки, і цей парадокс залишився непоміченим.
Звичайно, існував і офіційний привід для засудження у 1982 році Куби в якості «держави-спонсора тероризму»: її звинуватили у підтримці народів Центральної Америки, які чинили опір так званій «війні з тероризмом», оголошеній адміністрацією Рейгана після приходу до влади. Насправді під вивіскою «війни з тероризмом» приховувалася небачена терористична кампанія в Центральній Америці, результатом якої стали сотні тисяч загиблих і суттєві руйнування у країнах регіону — результат, який подається у ретроспективі як велика перемога американського ідеалізму і просування демократії.
Ще одна стандартна претензія, яка до сьогоднішнього дня закидається Кубі — це забезпечення прав людини. Щоправда, така відмовка за межами «посвячених» кіл може викликати хіба що посмішку — у світлі ситуації із забезпеченням прав людини привілейованими державами-клієнтами Вашингтона, не кажучи вже про його власні сумнівні успіхи на цьому поприщі.
Запускаючи терористичну кампанію проти Куби, президент Кеннеді посилив ембарго, ініційоване ще президентом Ейзенхауером — як пояснили високопоставлені посадовці на законодавчому рівні, оскільки «кубинський народ відповідає за свій режим» (заступник державного секретаря Дуглас Діллон), то має за свої гріхи страждати від голоду і злиднів. Кеннеді погодився, що Вашингтон був вправі спричинити «зростання дискомфорту у середовищі голодних кубинців». Основні тези блокади були викладені представником Держдепартаменту Ейзенхауера Лестером Меллорі ще у квітні 1960 року, коли адміністрація таємно зобов’язалися повалити зухвалий режим: Кастро планувалося скинути завдяки «розчаруванню і невдоволенню, викликаним економічними труднощами, [тому] слід здійснити все можливе для негайного ослаблення економічного життя Куби [з метою] провокування голоду, відчаю і усунення уряду».
Торгівельне ембарго безпрецедентної тяжкості, введене Кеннеді паралельно з терористичною війною, забороняло будь-які операції з товарами «кубинського походження» чи такими, що «були розташовані або транспортовані з території Куби або через її територію, [або] отримана цілою або частково будь-яка стаття товару, який був вирощений, зібраний чи виготовлений на Кубі».
У наступні роки були витрачені величезні ресурси на забезпечення моніторингу міжнародної торгівлі, щоб упевнення в тому, що вимоги блокади дотримуються — ніяких послаблень, коли необхідно заборонити якийсь виріб, що може включати в себе кубинський нікель (президенти Джонсон і Рейган), чи швейцарський шоколад із використанням кубинського цукру (президент Клінтон). Союзників слід вибачити за те, що вони ще стримано висловлюються, коли розглядають ці палкі потуги всього американського політичного спектру як «божевілля».
Показовим став зачитаний у Конгресі в квітні 2004 року звіт державного казначейства про діяльність свого Управління з контролю за іноземними активами (OFAC), відповідального за розслідування підозрілих фінансових переказів, які були головним компонентом «війни з терором». OFAC повідомило Конгресу, що чотирьом з його 120 співробітників було доручено відстежувати фінанси Усами бен Ладена і Саддама Хусейна, тоді як майже два десятки були зайняті забезпеченням дотримання ембарго проти Куби. З 1990 по 2003 роки OFAC відзвітувало про 93 розслідування, пов’язані з тероризмом, загальною вартістю у $9 000 — і в той самий час про 11 000 розслідувань, пов’язаних з Кубою, на які було затрачено $8 млн. державних коштів.
По суті, нічого не змінилося навіть після того, як радикальні ісламісти, які продовжували одержувати підтримку від ЦРУ, мало не знищили Всесвітній торговий центр ще в 1993 році (не кажучи вже про їх інші, більш амбіційні, нереалізовані плани, які теж ледь-ледь були зірвані). Одкровення в Конгресі залишилися без будь-яких згадок у пресі, хоча там йшлося про засудження сенатором Максом Баукусом «все більш абсурдної і дивної одержимості адміністрації Кубою» і «зловживання грошима платників податків» для покарання Куби — «небезпечної втечі від реальності… у час, коли Сполучені Штати стикаються з досить реальною терористичної загрозою на Близькому Сході та в інших регіонах». Ця «дивна нав’язлива ідея» простежується ще з перших місяців після повалення підтримуваної США диктатури Батісти і була доведена до справжнього фанатизму у роки правління Кеннеді.
Зусилля, спрямовані на праведне покарання народу Куби, здійснюються в умовах практично одностайного неприйняття їх у світі, про що красномовно свідчать щорічні голосування в Організації Об’єднаних Націй щодо зняття американського ембарго проти Куби, в яких на боці Вашингтона виступають тільки залежні від нього клієнти: Ізраїль і деякі тихоокеанські острівні держави. Ігнорування світової громадської думки, звичайно, вже звичне, як і зневага до громадської думки у самих США, яка протягом десятиліть переважною більшістю виступає за нормалізацію відносин з Кубою.
Більш незвичним є те, що оскаженіла атака на Кубу суперечить і волі компаній з найбільшою концентрацією приватної влади: у сільському господарстві, фармацевтичній промисловості, енергетичним корпораціям тощо. Державний інтерес у розгромі Кубі переважає навіть цей, зазвичай вирішальний, фактор у формуванні міжнародних відносин. «Дивна одержимість» являється ірраціональною у світлі будь-якої загрози з боку Куби, за єдиним винятком вкрай серйозної загрози у жовтні 1962 року, що значною мірою була наслідком терористичної війни, що мала сягнути свого піку саме у цьому місяці шляхом інспірування «відкритого повстання і повалення комуністичного режиму», що могло досягти свого «остаточного успіху» лише за допомогою «вирішальної військової інтервенції США». Історик Томас Патерсон дійшов до цілком правдоподібного висновку, що «якби не було висадки експедиції у Плая-Хірон, таємної підривної діяльності, замахів, військових навчань і планів, ані економічних і дипломатичних кроків, що переслідували мету ізоляції і знищення уряду Кастро в Гавані, то не було б і Карибської ракетної кризи. Витоки кризи жовтня 1962 року були багато в чому зумовлені спланованою кампанією США для придушення Кубинської революції». Але, якщо виключити загрози, самостійно спричинені Вашингтоном, виявляється, що «істерія» справді лежить за межами розумного.
Разом із тим, ірраціональність жодним чином не означає, що немає ніякого раціонального пояснення, і для таких дій його можна відшукати. Поряд з глибокими історичними коренями, їх обґрунтування раціонально випливає із вимог світового домінування. ЦРУ повідомило Білому дому, що скинення режиму Кастро «буде ключем до всієї Латинської Америки; якщо ж Куба виживе, ми можемо очікувати, що втратимо контроль над більшістю країн Латинської Америки». А якщо ми не можемо контролювати наш тил у Латинській Америці, ми не зможемо «домогтися успішного підтримання порядку в інших частинах світу» (тобто, нав’язувати свої правила всьому світу), — додала Рада національної безпеки Ніксона. Як пояснював Генрі Кіссінджер, висловлюючи свою підтримку терористичним війнам Рейгана в Центральній Америці: «Якщо ми не зможемо управляти Центральною Америкою, неможливо буде переконати уразливі країни у Перській затоці і в інших місцях, що ми знаємо, як підтримувати глобальну рівновагу». Перекладаючи зрозумілої мовою, ми не зможемо ефективно керувати світом — завжди на благо всього людства, за визначенням. Інші частини світу мають ще важливіше значення, особливо що стосується нафтогазоносних регіонів на Близькому Сході. За словами впливового планувальника Адольфа Берлі, визначного діяча в адміністрації Ф. Д. Рузвельта і подальших ліберальних урядах, контроль над ними забезпечить «достатній контроль над світом».
Ці побудови підкорялися логіці «теорії доміно», що виступала у двох варіантах. Громадськість залякували загрозою військового вторгнення, як-от коли Рейган осідлав ковбойського коня й оголосив у країні надзвичайний стан, бо сандіністські орди всього лише у двох днях від Харлінгену у Техасі і от-от захоплять цю славетну світову столицю мускатного горіху, щоб забезпечити військовий плацдарм для росіян (якщо вони, звичайно, зможуть знайти це містечко на карті); і подібні нісенітниці повторювалися з року в рік. Цю сміхотворну версію із насмішкою було відкинуто після викриття її абсурдності, але серйозніша версія «теорії доміно» ніколи не спростовувалася — адже вона є абсолютно обґрунтованою. Її можна назвати «доктриною мафії», і вона є одним із небагатьох розповсюджених принципів імперського панування — одержимості забезпеченням «глобальної рівноваги» чи «стабільності», залежно від обраного евфемізму.
Логіка проста і абсолютно раціональна. «Хрещений батько» не терпить непокори. Якщо якийсь дрібний власник магазину не сплатить гроші за захист, «хрещений батько» посилає своїх головорізів — не стільки щоб зібрати ті мізерні гроші, які він навіть не помітить, скільки щоб побити винуватця до напівсмерті, аби в інших і не виникало думок, що непокора припустима. Він повинен підтримувати стан, за якого «вірус» не «поширюватиме заразу» в інших місцях — висловлюючись термінологією Кіссінджера, яку він застосовував, беручи участь у поваленні парламентського режиму в Чилі і встановленні режиму вбивць і катів, котрі зайнялися поширенням більш прийнятної форми «зарази», ставши у рамках впровадженої США операції «Кондор» центром жорстокого міжнародного терору.
Логіка мафії регулярно застосовується в міжнародних відносинах. Куба — тільки окремий цьому приклад. Основна проблема, яка відходила від Куби, одразу ж була виявлена адміністрацією Ейзенхауера.
У Державному департаменті зрозуміли, що Кастро «відкидає концепцію, за якою захист усієї півкулі повинен здійснюватися під керівництвом США» (термін «захист» має тут своє звичайне значення: контроль і у разі потреби агресія). Більш того, Держдеп попередив, що Кастро «виступає за більш активну роль Латинської Америки, якщо це можливо, то під керівництвом Куби, як самостійної сили, тісно пов’язаної з афро-азіатським блоком, у світових справах…» Останнє занепокоєння породило новий спалах істерії 15 років потому, коли після розпаду Португальської колоніальної імперії Куба (як довів історик П’єро Глеєзес, цілком безкорисливо) зіграла провідну роль у визволенні Чорної Африки і в створенні передумов для падіння проамериканського режиму апартеїду в Південній Африці. Державний департамент за Ейзенхауера також попереджував, що успіх економічних програм Кастро може поставити під загрозу американські економічні інтереси у Латинській Америці, можливо, навіть за її межами. Виконуючий обов’язки державного секретаря Дуглас Діллон попередив, що «якщо Куба успішно закінчить свої заходи, які вона здійснює проти американських власників [які значною мірою володіли ледь не всією Кубою], сам наш підхід до приватних підприємств за кордоном буде у серйозній небезпеці».
Як пояснив посол США на Кубі Філіп Бонсал, основна проблема полягає у тому, що «Кастро, як і раніше, продовжує користуватися підтримкою мас». З цієї причини аналітик Державного департаменту з питань Латинської Америки Калвін Гілл нарікає на «чітке емоційне небажання багатьох кубинців визнавати той факт, що їхній союз з Кастро погано закінчиться». Дитяча емоційність латиноамериканського темпераменту завжди турбувала обачних і раціональних американських чиновників. Зокрема, у листопаді 2009 року, коли президент Обама, пішовши врозріз із позицією країн Європи і Латинської Америки, визнав результати виборів у Гондурасі, які проводилися в умовах військового стану, представник США в ОАД мав інструктувати відсталих латиноамериканських пеонів, що вони повинні приєднатися до США у «реальному світі», полишивши «світ магічного реалізму» і визнавши військовий переворот, як це зробив Великий Брат.
Коли Кеннеді змінив на посаді Ейзенхауера, ЦРУ озвучило приблизно такі ж самі побоювання. У липні 1961 р. ЦРУ відзначило, що «великий вплив «кастроїзму» не є результатом пропаганди кубинської влади… тінь Кастро набирає загрозливих розмірів, оскільки соціально-економічні умови в країнах Латинської Америки сприяють зростанню опозиції існуючим властям та дають простір для агітації за радикальні зміни», дійсний приклад яких пропонує очолювана Кастро Куба. З подібним висновком обраного президентом Кеннеді ознайомив Артур Шлезінгер у доповіді про свою місію до Латинської Америки, попереджуючи про підтримку латиноамериканцями «ідеї Кастро взяти справу у власні руки». Шлезінгер пізніше визнав, що небезпека «ідей Кастро» особливо серйозна, коли «розподіл землі та решти національного багатства сприятливий виключно для заможних класів… [а] бідні і знедолені, маючи перед очима приклад Кубинської революції, вимагають можливостей для гідного життя».
Не залишилася осторонь уваги і радянська загроза. Кеннеді побоювався, що російська допомога може перетворити Кубу на «вітрину» прогресивного розвитку, що дасть Радянському Союзу перевагу у всій Латинській Америці. Рада з планування політики Державного департаменту незабаром актуалізувала підняті побоювання: згідно з її висновками, «головна небезпека, з якою ми стикаємося в особі Кастро», полягає «у впливі самого факту існування його режиму на лівий рух у багатьох країнах Латинської Америки… Один той факт, що Кастро успішно протистоїть США, є запереченням всієї нашої політики в Західній півкулі за попередні півтора століття» — тобто з часів доктрини Монро, в якій утверджувалися намір і право Вашингтона домінувати у своїй півкулі.
Як випливає із звинувачень проти Кастро, 50-річний похід з метою повалення кубинського уряду має давніші історичні корені. Джон Квінсі Адамс, творець великої стратегії та інтелектуальний натхненник доктрини Монро, писав, що «приєднання Куби до нашої федеративної республіки буде необхідним для продовження існування і цілісності Союзу». З цим твердженням погоджувався і Томас Джефферсон: «Приєднання Куби до нашої конфедерації — саме те, що необхідно для поширення влади нашої нації… Володіння цим островом, а також півостровом Флорида, забезпечуватиме нам контроль як над Мексиканською затокою, так і над сусідніми країнами і центральноамериканським перешийком, піднімуть нашу політичну вагу». Його наступники визнали такі межі розширення занадто скромними. Визначний історик Джон Льюїс Гаддіс вивів «витоки доктрини Буша» (щодо ведення превентивної війни) у відомому державному документі героя свого дослідження — Джона Квінсі Адамса, — у якому виправдовувалось кровопролитне загарбання Флориди у 1818 році, одночасно встановлюючи прецедент для самовільного розв’язання війни президентом (у порушення Конституції). Гаддіс пояснює, що Адамс закріпив принцип, за яким експансія розглядається як шлях до безпеки, і цілком співчутливо відзначає, що цим принципом керуються політичні лідери з тих часів і до сьогодення, доходячи до планів «монополізації космосу» у військових цілях.
Адамс розумів, що із завоюванням Куби доведеться зачекати. Серйозною перешкодою цьому були британці, які до того ж блокували і неодноразові спроби США підкорити Канаду. Проте Адамс усвідомлював, що по мірі того, як сила США збільшуватиметься, а Великобританії — зменшуватиметься, — ця перешкода зникне, і Куба сама потрапить до рук Вашингтона за «законом політичного тяжіння», точнісінько як яблуко падає з дерева. Врешті, цей «закон» спрацював під час американсько-іспанської війни 1898 року, коли США здійснили під виглядом «звільнення Куби» військове втручання з метою не допустити завоювання Кубою справжньої незалежності від іспанського панування. Історики Ернест Мей і Філіп Зеліков справедливо вважають, що Куба була перетворена на «фактичну колонію» США. Смужка території на сході Куби, включаючи ключовий кубинський порт у бухті Гуантанамо, залишається справжньою колонією до нашого часу завдяки силою нав’язаній Кубі угоді 1902 року і використовується останнім часом з порушенням положень цієї «угоди» — зокрема, як табір для гаїтян, що тікали з країни від терору підтримуваної США військової хунти, а також як базу для катувань підозрюваних у ворожих до Вашингтону діях чи намірах.
«Фактична колонія» здобула справжню незалежність у 1959 році (за винятком Гуантанамо). І вже через кілька місяців вона стала мішенню для силового та економічного тиску, що мав на меті покарання мешканців «цієї пекельної маленької республіки», готовність якої продовжувати боротьбу проти чергових «визволителів» свого часу так розлютила расиста й експансіоніста Теодора Рузвельта, що той гнівно оголосив, що «хотів би стерти її народ з лиця землі». Народ, який і до цих пір відмовляється погоджуватися з відведеною йому роллю слухняного слуги північноамериканського господаря.
Наступне важливе дослідження дозволить почути голоси жертв міжнародного тероризму, запущеного ще братами Кеннеді, і чудово характеризує пануючу культуру імперіалізму США і їх західних союзників.
25 грудня 2009 року
Переклад – marx.org.ua
Читайте також:
Наскільки Кубинська революція й досі має значення для лівих?
За президентства Обами замовчувана банда військових головорізів і досі знущається над в’язнями Гуантанамо (Джеремі Скейгіл)
Ретроспективний огляд «пропагандистської моделі» (Едвард Герман)