24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Проте це був лише новий етап, адже початок конфлікту відраховують від 2014 року, коли РФ захопила Крим і почалося збройне протистояння на Донбасі. Стосовно останнього до 2022 року велися дебати про роль Росії, але сьогодні утвердилася думка, що це була російська операція проти української влади, а не повстання місцевого населення проти політики Києва. Ми поговорили з політологом з Бейлорського Університету США (Baylor University) Сергієм Куделею про події 2014 року, аби розібратися в конфлікті та зʼясувати, яку роль у ньому відіграли жителі й еліти Донбасу.
Сергій Куделя досліджує збройні конфлікти, політичні режими, інститути та інституційний дизайн. Його публікації переважно стосуються пострадянської України, зокрема з 2014 року він пише про війну на Донбасі для різних академічних й аналітичних видань.
Цього року у видавництві Oxford University Press вийшла його книга «Захопити місто, знищити державу: Зародження війни Росії проти України» (Seize the City, Undo the State: The Inception of Russia's War on Ukraine). Вона ґрунтується на інтерв’ю та польових дослідженнях, які Куделя проводив на Донбасі у 2014–2020 роках.
Ярослав Ковальчук: Підзагаловок Вашої книги можна перекласти як «Зародження війни Росії проти України». Це відразу підкреслює центральну роль Росії в подіях на Донбасі навесні 2014 року. Проте у своєму аналітичному тексті, який Ви опублікували невдовзі після тих подій, Ви зосереджуєтеся на внутрішніх причинах конфлікту. Чи означає цей підзагаловок, що Ваш аналіз змінився з того часу? Яку все ж таки роль Росія відіграла тоді?
Сергій Куделя: Коли ми аналізуємо початок збройної агресії Російської Федерації проти України, ми бачимо, що як анексія Криму, так і збройна кампанія на Донбасі, яка розпочалася в березні 2014 року, є елементами ширшого плану по захопленню України, який набув іншого масштабу в 2022 році. Багато з того, про що я писав у 2014, я переосмислив під час польових досліджень в регіоні. Це абсолютно нормальний процес, адже перші уявлення про збройний конфлікт на Донбасі я сформував, спостерігаючи за подіями зі свого офісу в Техасі.
Це був далеко не повний аналіз із купою прогалин. Щоб їх заповнити, я розробив власний дослідницький план, який розпочався в 2015 році з масштабного опитування у восьми містах Донецької і Луганської областей. Я спілкувався з цивільними, які спостерігали за розвитком подій. І першим моїм завданням тоді було зрозуміти, як ці люди сприймали появу озброєних людей, які зʼявилися в їхніх містах і заявили, що тепер вони є владою.
Під час цієї першої дослідницької поїздки я зрозумів, що наше уявлення про захоплення регіону в 2014 році було абсолютно хибним. Не тільки моє, а й уявлення більшості громадян України, які спостерігали за подіями з боку. Це було зумовлено тим, як офіційна влада подавала інформацію про захоплення регіону. Тоді на картах АТО суцільно замальовували територію, яку нібито контролювали ДНР і ЛНР, а поруч показували зони, які звільняли українські війська. Впродовж травня-серпня 2014 року контрольована сепаратистами територія поступово зменшувалася, а звільнена українськими військами — збільшувалася. Таким чином візуалізувався військовий прогрес України у звільненні території.
Мапа конфлікту станом на 22 лютого 2022 року. Червоним кольором позначена територія під контролем РФ, ДНР і ЛНР, а жовтим —під контролем української армії
Коли я приїхав і почав проводити опитування в різних містах у 2015 році, то зрозумів, що значна частина міст взагалі не контролювалася сепаратистами. Тобто там не було української влади, але й прямого силового контролю з боку бойовиків також не було. Це стало моїм першим дослідницьким відкриттям, яке підштовхнуло мене до спроби зрозуміти, чим саме пояснюється варіація силового й адміністративного контролю в різних частинах регіону. Насамперед треба було встановити хто і які території контролював, а далі зрозуміти, як це можна пояснити. Це був перший крок.
Згодом, у 2018–2019 роках, коли я розпочав польові дослідження в різних агломераціях Донбасу, я побачив, наскільки важливою була роль російських агентів: Гіркіна, Безлера та інших, які прийшли за ними чи діяли самостійно. Я присвятив окрему главу аналізу їхньої ролі в збройному конфлікті і показав, наскільки ця роль була вирішальною для наступних подій. З іншого боку, підтвердилося багато моїх гіпотез щодо впливу внутрішніх чинників. Зокрема, емоційна реакція місцевих жителів на спосіб переходу влади в Києві та колапс силового апарату держави на цих територіях — чинники, що створили сприятливий ґрунт для їхнього захоплення.
У своїй книзі я намагаюся чіткіше пояснити механізм захоплення регіону і підкреслюю роль Росії на початковому етапі, зокрема агентів, які її представляли. Однак я також наголошую, що без колаборації місцевих еліт і жителів Донбасу повне захоплення не відбулось би. Тому що кількості російських агентів, які діяли на Донбасі, було достатньо лише для організації людей, готових брати участь у збройному конфлікті. Але їх було абсолютно недостатньо для встановлення повного контролю над таким великим регіоном.
Як Ви зазначаєте у вступі, заполітизованість питання війни на Донбасі та обмежений доступ дослідників до обох сторін конфлікту часто заважають його вивченню. У Вашій праці вражає різноманітність джерел і здатність відмежовуватися від ціннісних суджень заради динамічного опису відносин між різними учасниками сепаратистського руху. Ця картина далека від стереотипів про купку «кремлівських маріонеток без реальної соціальної бази».
Мені здається, що однією з ключових перешкод із самого початку аналізу подій на Донбасі було уявлення певної частини дослідницької спільноти про те, що аналіз причин цього конфлікту і його перебігу мав укладатися в логіку інформаційної війни проти Росії. Тому очікувалося, що дослідники апріорі прийматимуть припущення, з якими виступала українська влада. Будь-які судження, що суперечили цим припущенням або намагалися показати інші аспекти конфлікту, які українська влада замовчувала або ігнорувала, сприймалися як спроба підіграти протилежній стороні, тобто Росії. Це робило дослідників, які намагалися аналізувати конфлікт з різних точок зору, мішенями для звинувачень у співпраці з Росією або підігруванню російським наративам.
Цей спосіб ведення дискусії, на жаль, розпочався ще у 2014 році. Він створив великі перешкоди для досліджень і заперечував саму можливість незалежної академічної наукової експертизи. Він також супроводжувався викривленням думок, суджень і висновків значної частини дослідників, які намагалися вказати на внутрішні причини цього конфлікту, і стигматизував їх у науковому середовищі.
Зараз, після 10 років досліджень і розуміння того, наскільки відрізняються події 2014 року від подій 2022-го, мені здається, що характер дискусії дещо змінився. І, можливо, ми станемо більш відкритими до розуміння того, що в 2014 році не було чорно-білого конфлікту між Росією і Україною, а було багато різних нюансів, які деталізуються в моїй книзі, яка, сподіваюся, розпочне цю дискусію в іншому ключі.
Наприкінці березня 2014 року хвиля мітингів, що виникла у відповідь на повалення Януковича, почала спадати. Пояснюючи причини відновлення сепаратиського руху в середині квітня, після запуску АТО, Ви пишете у своїй книзі: «Так само, як жорстоке побиття студентів “Беркутом” спровокувало масову мобілізацію та запустило Революцію гідності в Києві, так і сцени поранених та вбитих цивільних у зіткненнях з українськими військовими відродили мобілізацію на підтримку сепаратизму на Донбасі». Це стає для вас нагодою проаналізувати роль емоцій в політиці. Ви розрізняєте страх, який часто має демобілізаційний ефект, і обурення, що спонукає виправити несправедливість. Чи можемо ми сказати, що саме в цьому проявилася трагічна схожість Майдану та сепаратизму з погляду пригноблених соціальних груп? Адже обидві мобілізації були зумовлені почуттям несправедливості від глухоти влади до суспільних вимог та диспропорційного й невибіркового насильства у відповідь на протест.
Паралелі тут очевидні й стосуються реакції беззахисних цивільних осіб, які, з одного боку, стали свідками свавілля силових органів на Євромайдані, а з іншого — насильства, що його чинила українська держава через військових, добровольчі батальйони чи нерегулярні формування проти людей, які виступають з іншими гаслами. Важливо підкреслити, що навесні 2014 року люди, які виходили з протестами в різних містах Донецької і Луганської областей, вже усвідомлювали прецедент, створений на Майдані. Він полягав у тому, що протест мав сприйматися як легітимний спосіб вираження власних оцінок і думок. І якщо протест зустрічає протидію з боку влади, це демонструє нелегітимність останньої. З одного боку, Майдан абсолютно правильно відреагував на свавілля з боку «Беркута» щодо мирних протестувальників. З іншого, знання про те, як Майдан відповів — мобілізацією, створенням самооборони, а потім і застосуванням сили — значно пришвидшило процес збройної самоорганізації на Донбасі.
«Беркут» на Майдані. Фото: з відкритих джерел
Модель, яку застосували на Майдані, була апропрійована протестувальниками, які вийшли на акції в Краматорську, Лисичанську чи Сіверськодонецьку. Їхня емоційна реакція безперечно була дуже схожою. Але у випадку Донбасу вона була підсилений тим, що вони бачили, що відбувалося на Майдані, і усвідомлювали певні подвійні стандарти, які нові керівники української держави — лідери Майдану — застосовували як до мирних протестувальників у Києві, так і до протестувальників на Донбасі.
Як відбувалася втрата легітимності постмайданної української влади серед певної частини населення Донбасу? Це був поступовий процес, який розпочався зі втечі Януковича і наступних подій? Чи була певна точка надлому і неповернення, як-от, наприклад, оголошення АТО?
Нова українська влада, яка прийшла після після перемоги Майдану, не могла втратити легітимність на Донбасі, бо вона її не мала. І це було ключовою проблемою. Всі опитування, проведені в березні та квітні 2014 року, демонстрували, що значна частина населення Донбасу значно більше, ніж в інших регіонах Південно-Східної України, відмовляла цій владі у легітимності. Тобто, вони ставили під сумнів законність приходу цих людей до влади та їхнє право на управління. Легітимність — це не лише законність влади, але й загальне визнання громадянами її права на врядування. Для цих громадян перемога Євромайдану була незаконним способом приходу його лідерів до влади, оскільки відбулася через насильство з одного боку і підтримку Заходу, зокрема Сполучених Штатів та Євросоюзу — з іншого. Поєднання цих двох факторів — насильства і прямої підтримки Майдану західними державами — було причиною, чому значна частина жителів Донбасу відмовила новій владі у легітимності.
Ключове питання полягало в тому, чи можна вирішити цю кризу легітимності. Її можна було подолати за допомогою політичних кроків, пов'язаних не з воєнною реакцією на події на Донбасі, а з тим, щоб переконати значну частину громадян, що їхні права будуть поважатися і дотримуватися так само, як і в попередні роки. З різних причин цього не сталося. Інституційний механізм, який міг би допомогти подолати кризу — президентські вибори наприкінці травня — був зруйнований, коли більшу частину Донецької і Луганської областей захопили озброєні групи. Цей механізм не вдалося використати.
Але найбільшою перешкодою для вирішення кризи легітимності безперечно став початок АТО. І те, яким чином АТО розпочалася. Проблема полягала в тому, що нова влада, яка ще не здобула легітимність на Донбасі, направила війська, щоб придушити протести і зупинити озброєних бойовиків, яких багато хто сприймав як захисників. Це рішення лише посилило кризу, замість того щоб її подолати.
Чому російським бойовикам вдалося так швидко встановити контроль у містах? Чому, як натякає заголовок Вашої книги «Захопити місто, знищити державу», місто стало для них зручним середовищем? Часто, коли ми думаємо про успішні постання, ми маємо на увазі постанців у віддалених селах, але тут йдеться про бойовиків у містах.
Так, повстанці діють не лише в селах, часто боротьба розгортається в горах. Україна має досить успішний досвід ведення партизанської війни серед гірських масивів. Я пишу про те, що багато дослідників громадянських війн впродовж десятиліть наголошували на перевагах, які надає сільська місцевість чи віддалені від столиці території, зокрема гірські, повстанцям в умовах асиметричної війни.
Ідея, що міста можуть використовуватися повстанцями як щит, виникла лише в останні 15 років. З'явився термін «Urban Insurgency Campaigns», що описує випадки, коли міста стають успішними центрами повстанської діяльності. Головна перевага для повстанців у містах — їх складно звільняти, оскільки битва за місто передбачає значні жертви серед цивільних.
Це швидко усвідомило українське командування під час оточення Слов'янсько-Краматорської агломерації. Вони дуже довго не могли увійти у місто, оскільки такий крок неминуче призвів би до значної кількості жертв серед мирних мешканців (тоді кожна цивільна особа могла бути потенційною загрозою). Це друга особливість боротьби в містах: повстанці можуть легко маскуватися під цивільних, що ускладнює пошук осередків збройного спротиву.
Сам вибір Слов'янська як осередку збройного повстання був стратегічно виваженим і обґрунтованим. Історія самопроголошених республік ДНР і ЛНР розпочалася із захоплення будівлі СБУ в Луганську і обласної адміністрації в Донецьку, після чого ті, хто захопили ці будівлі, швидко проголосили народні республіки. Проблема сепаратистів полягала в тому, що своїми республіками вони контролювали лише ці дві будівлі. Реального територіального контролю над адміністративними одиницями в Донецькій і Луганській областях у них не було. Це дуже швидко усвідомила українська влада. Лише з появою Гіркіна та захопленням ним Слов'янська вдалося розпочати встановлення ширшого контролю над територією.
Барикади навколо Донецької обласної державної адміністрації та банери з антиукраїнськими та антизахідними гаслами, 15 квітня 2014 року. Фото: Андрій Бутко
Важливо, що захоплення розпочалося не з міст, які були ближчими до російського кордону в Донецькій і Луганській областях, а, навпаки, з одного з найвіддаленіших — Словʼянська. З одного боку, в прикордонних районах проросійським силам було б легше встановити контроль, навіть без участі Гіркіна. З іншого — це давало можливість українській владі швидко відновити силовий контроль, якщо б захоплення відбувалося лише поблизу російського кордону. Проте захоплення Слов'янська, який знаходиться поблизу Харківської області, суттєво змінило ситуацію. Це означало, що вся територія Донецької області, що розташована за Слов'янськом, де-факто потрапляє під контроль сепаратистів. Щоб дістатися до Донецька, потрібно було спочатку пройти через Слов'янсько-Краматорську агломерацію, що значно ускладнило б ситуацію для українських сил. Тобто цим кроком вони відрізали значну частину Донецької, а згодом і Луганської області, оскільки сепаратисти паралельно почали захоплення Лисичансько-Сіверськодонецької агломерації, відрізаючи значну частину Донбасу від доступу української влади. Це був тактично і стратегічно продуманий крок, що дозволив бойовикам суттєво розширювати територіальний контроль над рештою Донбасу.
Коли Гіркін прибув до Слов'янська, його там очікували створені раніше загони самооборони і проросійські активісти. Які відношення виникли між Гіркіним і цими активістами та учасниками самооборони? Вони безпроблемно доєдналися до загону Гіркіна, а чи він їх відтіснив на задній план?
Ці відносини можна описати насамперед як відносини патрона зі своїми клієнтами. Патроном, безперечно, був сам Гіркін, а клієнтами — місцеві жителі, які з самого початку підтримали його, зокрема після призначення Гіркіним самопроголошеного «народного мера» Слов’янська В’ячеслава Пономарьова. Це були не лише ті, хто активно долучалися до захоплення міста, але й інші місцеві цивільні, які підтримали російських агентів, що прийшли і захопили Словʼянсько-Краматорську агломерацію. Такі відносини базувалися на усвідомленні вигоди, яку давали місцеві цивільні російським військовим.
Прихильники Росії в Слов'янську вітають групу бойовиків з РФ на чолі з Ігорем Стрєлковим (Гіркіним) — перед вже захопленим міським відділом міліції, 12 квітня 2014 року. Фото: Gleb Garanich / Reuters
Ця вигода полягала в тому, що вони створювали враження внутрішньої підтримки, ніби повстання — це не лише справа зовнішніх сил (просто прийшли хлопці з Криму чи з Росії), це радше обʼєднання місцевих та зовнішніх повстанців. І надання таким людям як Пономарьов чи Геннадій Кім у Краматорську певних адміністративних повноважень створювало враження, що реальна влада знаходиться в руках місцевих. Ця оптика доносилася як місцевим, так і назовні — на підконтрольну Україні територію та за її межі. Пономарьов давав пресконференції і розмовляв з іноземними журналістами, представляючи себе самопроголошеним мером Слов'янська.
Вони були абсолютно підконтрольними адміністраторами, тому що насправді влада знаходилися в руках так званих комендантів міст. І ці коменданти, наприклад, у Горлівці, Краматорську і Слов'янську, були пов'язані з російськими спецслужбами. Більшість з них були відставниками, колишніми офіцерами спецслужб, але безперечно вони мали прямий зв’язок з Москвою. Як я показую в книзі, з розвитком подій частина місцевих — наприклад, представники Комуністичної партії України, — які спочатку були політично ангажованими й підтримували сепаратистський рух, поступово були відсторонені від прийняття рішень.
Ключовою подією, після якої цінність місцевих кадрів почала знижуватися, став референдум 11 травня 2014 року. Його організація вимагала значних технічних та адміністративних знань, які могли дати лише місцеві еліти й активісти. Я показую, що в більшості міст референдум був організований або депутатами міських рад, або керівниками виконкомів міськрад, які мали доступ до виборчих скриньок і списків, а також знали, як власне проводити вибори. Однак після проведення референдуму значення цих людей почало поступово зменшуватися, і фактична влада майже повністю перейшла до військових.
Водночас адміністративні структури залишалися важливими, оскільки функціонування міст — забезпечення фінансування, робота громадського транспорту, виплата зарплат і пенсій — залежало від підтримки та зв’язків із Києвом.
Агітаційний білборд у Донецьку, 8 травня 2014 року. Фото: Андрій Бутко
Після прочитання Вашої книги складається враження, що донбаські осередки Компартії України майже повністю підтримали сепаратистський рух, на відміну від Партії регіонів, де відбувалися розколи. Чому донбаська КПУ як єдина політична сила вирішила підтримати сепаратистський рух?
Відповідь лежить як в ідеологічній площині, так і в певних політичних особливостях Комуністичної партії та Партії регіонів. Місцеві осередки КПУ на Донбасі складалися насамперед з ідеологічно переконаних активістів, які мали мінімум матеріальних зацікавлень. Їхні переконання були пов'язані з уявленням про те, що Радянський Союз має бути в якійсь формі відтворений. Приналежність України до Росії або не повинна ставитися під сумнів, або ж повинна посилюватися. Тому, коли розпочалися проросійські протести, це сприймалося багатьма ідеологічними активістами як початок відродження колишньої єдності «братніх народів».
Партія регіонів, на відміну від КПУ, не була монолітною структурою з чіткими ідеологічними орієнтирами. Значна частина місцевих депутатів, очільників і активістів приєднувалася до партії [регіонів] насамперед з опортуністичних міркувань — заради матеріальних і кар'єрних вигод. Тому, коли почалося збройне повстання, яке створювало ризики для значної кількості цих людей, вони не були готові жертвувати собою заради політичних ідеалів.
Хоча були приклади залученості: бізнесмени, які надавали певну фінансову підтримку сепаратистам, скажімо, в Донецьку. Але ці випадки не були такими масовими, як у КПУ. Рішення допомагати бойовикам залежало від особистих розрахунків і уявлень про своє майбутнє. Це пояснюється тим, що Партія регіонів радше була широкою політичною «парасолькою», яка обʼєднувала людей з абсолютно різними політичними поглядами, а іноді — взагалі без них. І саме тому «Русская Весна» не знайшла серед них особливого ідеологічного відгуку.
Місцеві еліти, а саме міські голови і депутати, завжди реагували на дії проросійських активістів чи російських агентів, але ніколи не діяли на випередження. Більше того, вони навіть не координували свої дії. Наприклад, Ви відзначаєте, що хоча Лисичанськ і Сіверськодонецьк знаходилися поруч, але голови обидвох міст ніяк не спілкувалися. Чому так сталося? Чому зв’язки всередині Партії регіонів, до якої належала майже вся місцева еліта, ніяк не допомогли виробити узгоджену стратегію навесні 2014 року?
Це насамперед пов'язано з тим, як функціонувала бюрократична еліта Донбасу впродовж десятиліття після 2004 року, коли була сформована вертикаль влади Партії регіонів. Як мені неодноразово пояснювали, в Донецьку та Луганську регулярно проводилися зустрічі з обласним керівництвом, яке представляло інтереси київського офісу ПР. Це обласне керівництво давало чіткі вказівки місцевим мерам щодо їхніх рішень та дій, отримуючи відповідні інструкції з головного офісу Партії регіонів у Києві.
Окрім того, існувала система патронажних зв’язків між головами партійних осередків у містах та їхніми бізнесовими чи політичними покровителями. Наприклад, у Рубіжному, Сіверськодонецьку і Лисичанську особливий впливов мав Юрій Бойко завдяки своїм тамтешнім бізнес-активам. Інша частина Луганської області, зокрема Старобільськ, була під контролем Олександра Єфремова. У Донецькій області надзвичайно впливовим був Рінат Ахметов.
Таким чином, ця патронажна структура складалася з двох взаємоповʼязаних частин. З одного боку, діяла формальна адміністративна система, де інструкції передавалися згори вниз через ієрархію Партії регіонів. З іншого боку — система контролю, заснована на неформальних відносинах між окремими патронажними фігурами та їхньою клієнтелою в окремих містах. Події на Майдані і згодом втеча Януковича зламали обидві системи контролю. Партія регіонів фактично припинила існування наприкінці лютого 2014 року, розпавшись на три-чотири підгрупи, які були насамперед зацікавлені в збереженні власної безпеки та статків. Їх не хвилювали події в Донецькій і Луганській областях, особливо в маленьких містах. Проте продовжували діяти неформальні зв’язки. Наприклад, Ахметов зберігав контроль над депутатами міськради в Маріуполі, а Єфремов певною мірою впливав на ситуацію у Старобільську. Але через стрімкий і непередбачуваний розвиток подій у регіоні давати чіткі інструкції без розуміння загальної динаміки було вкрай складно.
Виразно простежуються невизначеність і розгубленість патронажних фігур на прикладі Ріната Ахметова в Маріуполі. Було декілька ситуацій, коли пов'язані з ним особи, директори найбільших підприємств «Азовсталь» та Маріупольського металургійного комбінату ім. Ілліча, напряму взаємодіяли з сепаратистами в Маріуполі й навіть підписували з ними різні декларації. Це відбувалося тоді, коли Ахметов відчував слабкість і розумів, що процес рухається на користь Росії, особливо після зіткнень 9 травня в Маріуполі. Та коли стало зрозуміло, що широкої підтримки і особливого силового потенціалу сепаратисти в місті не мають, Ахметов радикально змінив свою позицію. Він почав робити все, аби знищити сепаратистський рух: всередині Маріуполя — за допомогою директорів своїх підприємств, а ззовні — підтримуючи батальйон «Азов» та інші добровольчі формування.
Ринат Ахметов. Фото: Bernd von Jutrczenka / dpa
Ми бачимо, що коливання патронажних фігур та їхня невизначеність не дозволяли їм з такою самою впевненістю і чіткістю контролювати своїх представників у різних містах. Це розбалансувало всю скоординовану систему та створило відчуття хаосу серед місцевих керівників. Останні знаходилися на своїх посадах впродовж тривалого часу, фактично перетворюючи міста на власні вотчини. Візьмімо Бахмут — Олексій Рева керував ним ще з початку 1990-х років. Попри своє підпорядкування в межах патронажно-клієнтелістських відносин в Партії регіонів, такі мери розбудували власні системи контролю, де вони виступали безпосередньо патронами. Тому коли зовнішній контроль ослаб, ці люди головно дбали про збереження своїх статків і впливу. Відтак, прямої взаємодії чи координації не було, і кожен переймався лише особистими інтересами.
Ви виділяєте кілька стратегій поведінки міських голів під час проголошення влади сепаратистами, які часто застосовували силу для її закріплення: колаборація, відмова займати чітку позицію, саботаж, втеча й опір. Ви також показуєте, що ці стратегії могли змінюватися залежно від обставин. Чи могли б Ви пояснити, від чого залежав вибір певної стратегії? Це були власні переконання чи впливали якісь інші міркування? І чому стратегії змінювалися залежно від обставин?
Протягом протесних днів лютого 2014 року значна частина місцевих еліт сприяла формуванню загонів самооборони, які згодом стали базою для так званого ополчення на Донбасі. І хоча вони це робили відповідно до інструкцій згори, проте це відбувалося не без їхньої ініціативи. Коли місцеві еліти усвідомили, що нова влада в Києві стабілізувалась, незважаючи на анексію Криму, — а дестабілізація за кримським сценарієм, де частина місцевих активістів вимагала заміни керівництва, могла створити додаткові загрози і для них особисто, і для їхньої влади — тоді вони змінили свою поведінку.
У березні вони почали застосовувати риторику примирення з Києвом і підкреслювати необхідність уникнення подальшої ескалації. Це я відстежував, аналізуючи статті у місцевих газетах та офіційні відеозаписи виступів на засіданнях виконкомів, міських рад і пресконференцій очільників цих міст, які знаходив у відкритих джерелах. Усе це ретельно задокументовано в моїй книзі. Ця зміна в риториці для мене засвідчила, що значна частина місцевих очільників була готова прийняти нову владу і діяти вже в нових політичних реаліях. Це також підтверджує, що жорстких проросійських ідеологічних переконань серед цих очільників не було.
Тому, коли в квітні почалася збройна ескалація, їхні дії були обумовлені не стільки політичними чи ідеологічними переконаннями, скільки усвідомленням того, яку загрозу становили ці збройні загони для їхнього особистого благополуччя. У випадках, коли такі міста, як Краматорськ чи Лиман, були захоплені або в них перебувала значна кількість озброєних бойовиків, місцеві еліти дуже швидко йшли на колаборацію чи були готові до певної форми співпраці. У Краматорську не було колаборації, але була готовність до часткової співпраці, яку я називаю англійським словом hedging, тобто ставка на обидві сторони. А в інших містах була пряма колаборація, наприклад, у Лимані чи в Торецьку.
Чому реакція відрізнялася? Тут мені важко точно сказати, чому в певних випадках ми бачили колаборацію, а в інших — просто hedging чи певну форму співпраці. У своїй книзі я не даю однозначної відповіді, але, можливо, вона криється в тому, наскільки близькими до керівництва цих міст були самі бойовики. У Дружківці, наприклад, мер міста Валерій Гнатенко мав свою клієнтуру серед місцевих бойовиків —давніх знайомих і бізнес-партнерів. І коли ти як керівник усвідомлюєш, що озброєні люди певною мірою підзвітні тобі, то значно легше йти на радикальніші кроки у співпраці з сепаратистами. У Краматорську ж мер Костюков не мав жодних зв'язків з озброєними людьми в місті, тому він погоджувався лише на певні форми співпраці, наприклад, сприяв в організації референдуму. Але водночас він не йшов на відкриту колаборацію, як це сталося в Дружківці, де місцеві лідери активно підтримували новостворені сепаратистські формування як ідеологічно, так і політично.
Говорячи про провали сепаратистів встановити свою владу, Ви вказуєте на важливість застосування або погроз застосування насильства з боку проукраїнських активістів. Ви маєте на увазі, що лише жорсткий опір міг зберегти український контроль над всім Донбасом? Чи більш жорстка відповідь з боку Києва могла призвести до більшої мобілізації антиукраїнських настроїв і навіть швидшого прямого втручання Росії? Чи тут мова про опір на рівні регіональної і міської влади, а не з Києва?
Протидія встановленню сепаратистського контролю над містами була успішною тоді, коли поєднувалися обидва фактори. По-перше, коли наближалися Збройні Сили України або добровольчі батальйони. Вони не були безпосередньо присутні в цих містах і, таким чином, не сприяли загостренню антагонізму з місцевим населенням. Так, хоча в Покровську добровольчі батальйони розміщувалися поза межами міста, проте їхня неявна присутність зміцнювала і переконувала проукраїнськи налаштованих активістів у тому, що вони мають силову підтримку, якщо опиняться під загрозою.
По-друге, важливим фактором була здатність координувати проукраїнських активістів, як через місцеві еліти, так і через представників адміністративних еліт з інших регіонів. Взірцем успішного спротиву захопленню міста є Сватове, де ключову роль відіграв мер Євген Рибалко і частина місцевої бізнес-еліти, насамперед великі землевласники. З іншого боку, у випадку Добробілля ми бачимо, що дуже важливу роль в координації місцевих українських активістів і створенні місцевого проукраїнського загону самооборони відіграли дніпропетровські еліти, Валерій Коломойський і Геннадій Корбан, які надавали стабільну підтримку.
У багатьох містах, віддалених від Слов'янська і недоступних для Гіркіна та Безлера, кількість сепаратистів і бойовиків була незначною, і проукраїнські активісти могли швидко самоорганізуватися та застосувати силу проти сепаратистів. Коли я говорю про силу, то не маю на увазі вбивство, йдеться про силовий вплив. В окремих випадках проросійських активістів захоплювали, з ними проводили бесіди, їх залякували, а потім відпускали. Багато людей, які проходили через цей процес, просто виїжджали в інші міста. Такі прості кроки допомагали нейтралізувати загрозу поширення підтримки сепаратизму на місцевому рівні.
Колишній лідер сепаратистів в самопроголошеній Донецькій народній республіці Ігор Стрєлков (Гіркін) з охороною біля будівлі адміністрації Донецька, 10 липня 2014 року. Фото: з відкритих джерел
Головною помилкою було створення зовнішнього тиску. Наприклад, були спроби змінити ситуацію у Слов’янсько-Краматорській агломерації за допомогою силового тиску зовні та мобілізації людей з інших регіонів України, замість того, щоб створювати опір всередині цих міст серед прихильників України, яких там було достатньо. З мого дослідження стало зрозуміло, що в регіоні була достатня кількість людей, готових підтримати Україну, але вони не відчували себе в безпеці вже з квітня 2014 року. Тому значна частина або виїхала, або припинила активну діяльність. Якби було докладено більше зусиль для підтримки цих людей і для створення осередків спротиву, можливо, ситуація розвивалася б зовсім за іншим сценарієм.
Ви проводили своє польове дослідження у 2018–2019 роках, коли ще зберігалася надія на мирне вирішення конфлікту на Донбасі, а погляди на події весни 2014 року в Україні залишалися суперечливими. Як місцеві жителі реагували на Ваші запитання? Які емоції чи упередження вони висловлювали? Що Ви зараз пригадуєте з тих розмов?
І серед проукраїнських активістів, які виступали за єдність держави чи були членами опозиційних партій (наприклад, «Батьківщина» була дуже помітна в цих містах), і серед тих, хто підтримав проросійські протести, відчувалося розчарування. Проукраїнські активісти вважали, що влада Порошенка (а більшість своїх досліджень я проводив ще до того, як Зеленський став президентом) їх «злила» і не використала ті 3–4 роки, аби покарати і очистити місцеве керівництво. Вони зазначали, що навіть у 2018–2019 роках більшість чиновників, які підтримували ЛНР і ДНР, залишалися на своїх посадах.
Найпоширенішим звинуваченням у бік Порошенка було те, що силові органи — зокрема СБУ та Генпрокуратура — ігнорували інформацію про колаборантів, яку їм надавали активісти. А якщо її й використовували, то лише для шантажу місцевих чиновників, щоб забезпечити їхню лояльність особисто Порошенку.
Я відчував дежавю, коли переїжджав з одного міста в інше і чув від проукраїнських активістів одні й ті самі претензії. Люди висловлювалися емоційно. І хоча Порошенка, який тоді вже йшов на другий термін під гаслами патріотичного відродження та принципового встановлення українства, сприймали як жорсткого політика, із-поміж місцевих на Донбасі він викликав зовсім іншу реакцію. Вони казали, що насправді Порошенко потурає колишнім колаборантам.
Значна частина тих, хто підтримували ЛНР і ДНР, переживала схоже розчарування. Чимало цих людей вже знаходилися за межами України, тож я проводив інтерв'ю через Zoom. Вони були розчаровані діями Путіна в рамках Мінського процесу, вважали, що він «злив» їх і Л/ДНР, оскільки не наважився на більш радикальні кроки. По-перше, Путін не анексував самопроголошені республіки, а по-друге, не встановив контроль Росії над усім Донбасом. Мені здається, що однією з причин, чому вони відкрито розповідали мені про свою діяльність, рішення, які ухвалювали, та їхні мотиви, було відчуття безнадійності. Вони не вірили, що ситуація зміниться, і розуміли, що більш радикальної реакції з боку Путіна вже не буде. В їхніх очах регіон був приречений на подальший занепад, а Мінський процес тривав би безкінечно.
Це були два дзеркальні світи: одні розчаровувалися в новій українській владі, інші — у старому російському президентові. Минуло 4–5 років після початку конфлікту, коли вдалося відрефлексувати події та усвідомити, що процес зайшов у глухий кут. Тому, коли Ви запитуєте про мирні ініціативи чи спроби, варто розуміти, що на той час більшість уже не вірила в можливість мирного врегулювання. Людям здавалося, що конфлікт тлітиме й надалі.
Повномасштабне вторгнення 2022 року стало можливістю для переосмислення 2014 року. Як сьогодні, у 2025 році, ми можемо говорити про ці події? Які наративи та способи говоріння про 2014 рік здаються Вам доречними? Чому важливо продовжувати цю розмову зараз?
Я думаю, що у 2025 році багато реакцій, уявлень і суджень, висловлених у 2014 році, можуть здаватися чужими і незрозумілими навіть тим, хто пережив той час у зрілому віці. За останні три роки Україна емоційно й політично пройшла шлях, який інші країни долають десятиліттями. В цьому сенсі 2014 рік може сприйматися так, ніби минуло не десять, а сто років. Але тут є певні ризики і загрози. Mи можемо неправильно інтерпретувати події 2014 року, сприймаючи їх крізь призму 2022-го. Через це можна забути про рушійні сили процесу, що призвели до появи двох невизнаних республік, які і стали потім плацдармом для початку нової російської агресії. Тому у моїй книзі навмисно подається багато прямої мови учасників подій з обох сторін — уривки з виступів на проросійських мітингах, заяви й інтерв'ю місцевих керівників і політичних еліт. Усі ці погляди, які я намагався відтворити, допоможуть нам не забути, наскільки багатовимірним був той процес і наскільки відмінним було сприйняття політичних подій у різних частинах України, а також на самому Донбасі.
За останні три роки, особливо серед західних дослідників, сформувалося враження, що ми в Україні одностайні у сприйнятті Росії, Заходу та власного майбутнього. Це особливо стосується тих дослідників, які тільки починають вивчати Україну або вивчали її лише останні 5 років. Вони можуть мати дуже хибне уявлення, перекладаючи цю однорідність на період 2004–2014 років. Я пройшов цей період як студент, докторант, а потім вже молодий дослідник і громадянин України. До 2014 року я особисто брав участь і спостерігав зблизька за тамтешніми історичними подіями. Головна мета цієї книги — зафіксувати та зберегти на тривалий час відчуття складності процесів, які відбувалися в Україні, а не однобокої їх інтерпретації.
