Pokemon GO: нова реальність, стара нерівність

Зізнаюся: я залежний. Не те щоб дуже. Але свою юність я провів граючи щоденно по кілька годин бойовим цілителем у онлайн-баталіях популярної тоді MMORPG Lineage II. Час від часу на тій чи іншій відеогрі по кілька днів безперестанку можу залипати і досі. Втім, онлайн-ігри намагаюся оминати – надто вже сильно затягує мене в них. Єдиний виняток, який я дозволив собі за більше ніж півдюжини років, – це Pokemon Go. Надто вже цікаво було, як працює розхвалена ігрова доповнена реальність…

І маю вам сказати – працює вона чудесно! Мене, як і десятки мільйонів інших ігроманів, нещадно затягнуло в ігровий процес. Перший день – і я вже піднявся до 6-го рівня, ще два дні – і я вже маю 12-й рівень. Я навіть роздрукував та заламінував спеціальні таблиці з типами покемонів і їхніми слабкостями для боїв на арені! Чому ж я зараз пишу вам цей текст, а не ганяюся нічним містом у пошуках свого пікачу чи мьюту? Мене від цієї гри відштовхнула та сама прикра ігрова нерівність, що й раніше від Lineage II. Але дозвольте розповісти все по-порядку.

Сім років тому я ще висів на серверах Lineage II. Грати було важко. Аби просувати навички свого персонажа та здобувати належні обновки генерованих і керованих комп’ютером туповатих монстрів, у буквальному сенсі доводилося жертвувати мільйонами. І все ж, незважаючи на одноманітні до нудоти завдання, покладені на нас південнокорейськими розробниками, кожен із нас – «задротів» – вірив в успіх. Індивідуальні та групові сутички, кланові баталії, замкові облоги – це ті миттєвості слави, заради яких ми тижнями слухняно скніли над бездумним убиванням монстрів. Зал слави сервера був такий вузький, а мрія потрапити в нього нас так вабила.

Утім, був інший шлях. Ігрові переваги офіційно й неофіційно можна було купувати за реальну валюту або, інакше кажучи, донейтити. Так на сервері з’являлися нувориші-донейтери. Їх було небагато, але вони були достатньо помітними для того, щоб ми їм заздрили… Заздрили, захоплювалися – і ще відчайдушніше впрягалися в своє ярмо, тепер мріючи не тільки про віртуальну славу, але й реальні гроші, за які ми цю славу могли би купити. Найпоказовішим був блог дуеліста DanielDefo, багатенького мачо, котрий напучував нас, вдячних «задротів», як грати і як жити.

На щастя, із тодішніх блогових повчань від Дефо я виніс один побічний урок. «Донейт или жопочасы», – приповідав він, цинічно описуючи жорсткі умови онлайн-ігор. Можливо, в інших умовах я би сприйняв ці слова як чергову проповідь. Але в той час на мене самого тиснула реальність – постала необхідність ухвалити важливе рішення щодо свого майбутнього, з огляду на потенційний вступ до вишу. І ця проста формула неабияк влучно схоплювала мої тодішні альтернативи. Єдиним варіантом, що дозволив би поднати Lineage II і навчання, був донейт. Але де мені було взяти на це грошей? Другий варіант, «жопочасы», грошей, звісно, не вимагав, але означав максимальну концентрацію зусиль на грі. Та чи варто було мені витрачати свій розум і здоров’я на тупе вбивання монстрів? Врешті-решт, відповідь прийшла від самого «наставника». Я просто зрозумів, що не хочу ставати таким славним негідником сервера, як Дефо. Не хочу взагалі рівнятися на таких, як він. Їхня каста надзвичайно вузька, і я все одно не зможу зрівнятися з такими, як вони, шляхом донейту. А руйнувати своє життя, орієнтуючись на їхні ікони, лише щоб після славного задротського чину на мить скупатися у віртуальному промінні слави? Це просто шлях у нікуди. Тож я застосувавши до цього безальтернативного вибору аксіому Ескобара й остаточно відмовився від гри в Lineage II із її вузькими елітами та повернувся в широкий реальний світ. Так я зав’язав.

Звичайно, як ви вже знаєте, не навіки. Як ігроман зі стажем, можу чесно сказати вам, що зав’язування взагалі річ складна, раз у раз трапляються зриви. Особливо коли в гру вступають нові комунікаційні технології. Одне діло – триматися якнайдалі від онлайн-ігор, коли гравці поодинці «задротять», сидячи біля екранів моніторів кожен у себе вдома. І зовсім інше – коли ці ж гравці чатують на тебе просто на вулиці, ловлячи поряд, а то й просто на тобі ігрових монстрів. Так, із доповненою реальністю гра стала ближчою в усіх аспектах. І я піддався цій близкості.

На перший погляд Pokemon Go здається ледь не благодійною ідилією. На відміну від більшості класичних віртуальних онлайн-ігор, ця не вимагає оплати й спонукає багато гуляти пішки. Крім того, вона соціальна й принципово відкрита для реальної комунікацїі, тому роздуті віртуальні мачисти на кшталт дуеліста DanielDefo тут просто неможливі. Таке враження, що Nintendo навмисно створила безоплатний всесвітній стимул для фітнесу, своїми покемонами заохочуючи людей подорожувати, знайомилися й відкривати для себе різні цікаві місця. Втім, це враження дуже поверхове.

Уже побіжного огляду гри достатньо, щоби зрозуміти – у грі є донейт-магазин, і відіграє він далеко не останню роль. Розширення ігрового досвіду, заманювання більшої кількості диких покемонів та посилення вже зловлених покемонів у боях на арені – це ті речі, які, в принципі, можна і здобути безпосередньо в грі – але не в такій кількості і не так легко, як через старий-добрий донейт. Подейкують, що підсаджені на гру донейтори в самих лише Штатах генерують близько 1,6 мільйонів доларів прибутку для Nintendo на день. Для порівняння, південнокорейський власник Lineage II, NCSOFT, за 2014 рік відзвітував про загальний прибуток 150 мільйонів доларів.

Але цілком можливо, що це лише вершина айсберга. Разом із чарівним затягуванням у гру та її економіку, доповнена реальність володіє ще однією незамінною для комерціалізації властивістю. Вона керує містком між реальним і віртуальним. Інакше кажучи, власники гри самі визначають, де в реальному світі повинні розташовуватися цінні ігрові об’єкти, вони записують, як пересувалися їхні гравці, а також мають доступ до колосального масиву відеозйомок, зроблених мільйонами камер під час самого ловлення покемонів. А якщо в Pokemon Go вже грають понад 40 мільйонів по цілому світу… Можна тільки уявити, яку потенційну владу концентрує Nintendo.

Та найгірше, що за цією грою, як і в Lineage II, стоять ті самі примари історій особистого успіху. Зловити легендарного покемона, вихопити унікальний предмет, контролювати популярну арену. «Донейт или жопочасы» – пригадуєте? Тільки у Pokemon Go це скоріше «ходигодини», а так принцип той самий. І головне – гравці вірять, що в цій замкненій альтернативі можуть масовано досягати успіху…

Я й сам вірив у це. Правда, лише кілька днів, аж поки після надінтенсивного просування не був змушений провести практично весь день поза грою. А коли повернувся назад, з’ясував на свій подив, що ті місцеві арени, до бою на яких я практично доріс своїми покемонами, уже безнадійно виросли, і там тепер стоять незрівнянно кращі покемони, ніж за день до цього. Як так? – дивувався я, – Невже так багато людей так інтенсивно прокачалися за день, що перекреслили мої триденні зусилля?

Відповідь виявилася прозаїчною. Не так інтенсивні ходигодини, як інтенсивний донейт виявився ключем до успіху суперників. Це стало очевидним для мене вже наступного дня, коли гуляючи парком у центрі міста я побачив понад півсотню людей, які сиділи на одній галявині. Як виявилося, усі вони перебували в місці, де сходяться одразу три покестопи. І якщо чіпляти до всіх цих покестопів спеціальні приманки, підсилюючи себе ще й іншими ігровими донейт-бонусами, полювання на покемонів просувається надзвичайно бадьоро, забезпечуючи їх небувалу кількість та, відповідно, ігровий досвід.

Чи мав я шанси конкурувати з такими гравцями, принагідно граючи в Pokemon Go під час звичайних прогулянок надворі, нехай і постійно заглядаючи в телефон? Очевидно, що ні. Для цього треба було суттєво жертвувати або часом, або грішми. А оскільки в мене ні зайвого часу, ні зайвих грошей не водиться, я просто, як і у випадку з Lineage II, забив на гру та її замкнену альтернативу взагалі.

Проте зовсім не шкодую, що витратив на Pokemon Go три дні свого життя та кілька зарядів акумулятора мобільного. Цей досвід оживив для мене спогади про Lineage II із моєї юності, а головне – змусив замислитися, як підступно й корисливо конструюють свої ігрові світи більшість власників онлайн-ігор. Власне, їхня модель – це таке собі віртуальне фентезі-гето, де новоприбулим гравцям пропонують барвистий за декораціями, але жалюгідний за комукаціями світ. Декорації можуть бути якими завгодно – фентезі-сага, космічна опера, альтернативна історія тощо, – але комунікація переважно тяжіє до двох проявів – «нагинати» або «бути нагнутим». І ці жорстокі світи створюються не з чиєїсь злої волі розпаскудити людські душі, а з міркувань банальної економічної калькуляції. В умовах жорсткої конкуренції за обмежені символічні ресурси гравці готові віддати значно більше зусиль, а отже й грошей, ніж за рівних і благополучних умов.

Звичайно, Pokemon Go інтелігентно затушовує ці ігрові жахіття й культурно пориває з віртуальним гетто. Утім, його бізнес-модель нічим не краща за інші. У її основу все одно покладено різкий розрив між символічними ігровими благами і середньостатичними можливостями пересічних гравців, і цей розрив може бути подолано тільки донейтом (ну або ґрунтовною зміною власного життєвого стилю під гру). Мало того, гра переносить жахливу економічну нерівність віртуального гетто методами доповненої реальності просто в наш реальний світ. Потенційно виходить така собі кіберпанківська антиутопія, коли публічний простір опиняється під контролем приватної корпорації, що може маніпулювати ним на свій розсуд заради максимізації власного прибутку.

Втім, незважаючи на всі ці негаразди, не треба забувати, що доповнена реальність чи онлайн-ігри – це лиш інструменти, і не впадати в консервативну критику їх як уособлення абсолютного лиха (така критика дуже поширена останнім часом як елементарна реакція на ігровий бум). Доповнена реальність вражає сама по собі як технологія, що відкриває захопливі перспективи в суспільстві за належного її використання. Уявіть собі уроки, на яких учителі та учні зможуть ділитися посеред класу різними тематичними мультимедійними матеріалами, підкріплюючи й розгортаючи основну розповідь. Або ж хірургічну операцію, під час якої хірург не відволікаючись, у режимі реального часу може бачити довідку про стан пацієнта та різні фактологічні підказки. Навіть ті ж самі онлайн-ігри, виконані на симуляторі справедливої та благополучної утопії, можуть сприяти виробленню у їхніх гравців конструктивних і активних життєвих установок, водночас не так затягуючи, як їхні антиутопічні аналоги.

Одним словом, коли знову побачите на вулиці перехожого, що азартно запірнув у дисплей свого мобільного й вочевидь ловить там якогось покемона, не спішіть глумитися з нього. Це нормальна поведінка. Вона базується на потенційно прогресивних технологіях, які без Pokemon Go чи з ним усе одно увійдуть у наше життя. Натомість краще подумайте, хто контролює ті сервери, якими він користується, та сервери соціальних мереж, куди ви готові вихлюпнути свої глузування? Чи нормально, що ці нові царини публічного простору, котрі завдячують розвитку комунікаційним технологіям, повністю опинилися поза громадським контролем? І чи не пора примусити їхніх нинішніх власників припинити спотворювати комунікацію, керуючись принципом наживи?