Коли українсько-голландсько-німецький фільм Сергія Лозниці «Щастя моє» показали в каннському конкурсі, преса всього світу була озадачена – щоб не сказати ошелешена. Дійсно, формальна структура цього фільму може заплутати найбільш загартованих глядачів: оповідь робить карколомні часові зигзаги, петляє навколо ключових сюжетних елементів, увесь час залишаючи за кадром, здавалося б, найважливіше – ланки між цими елементами, що дозволили б глядачу ідентифікуватися з ходом подій. Важко не згадати тут іще одного пострадянського enfant terrible Каннського кінофестивалю – Алєксєя Ґєрмана-старшого, котрий напередодні каннської прем’єри «Хрустальов, машину!» сидів у монтажній і вирізав із свого фільму все, що надавало його оповіді чіткої логіки (Лозниця теж завершував монтаж буквально перед початком фестивалю, а до конкурсу його фільм потрапив на підставі чорнового монтажу). Саме «Хрустальов, машину!», а не «Вантаж 200», постійно згадуваний в контексті «Щастя мого», може слугувати контрапунктом до цього фільму – не через подібність їхнього сприйняття в Каннах, а завдяки надпотужному посланню фільмів Лозниці та Ґєрмана, яке треба збирати по крихтах із їх розрізнених епізодів.
Переказувати його зміст фільму «Щастя моє» – справа невдячна, але деякі моменти оминути важко. В одному з епізодів даїшник, що зупиняє водія, каже своїй майбутній жертві: «Ти що, не знаєш, яка зараз ситуація в країні?». При цьому, інших вказівок на якусь екстремальну ситуацію чи надзвичайний стан у фільмі немає – якщо не враховувати двох «воєнних» епізодів, котрі, можливо, містять ключ до загальної картини. В одному з них радянський офіцер грабує радянського ж солдата, який повертається додому з трофеями; в іншому – двоє добровільців, що тікають від наступу німецьких військ, вбивають господаря хати, що пустив їх на нічліг, за симпатії до німців.
Чим ближче до кінця фільму, тим частіше в ньому з’являються образи «перевертнів у погонах», які використовують наявну в них владу для того, щоб «підвішувати» право, ставити себе потойбіч закону, прикриваючись його виконанням – або ж «надзвичайною ситуацією», чиї причини, втім, лишаються примарними. Система, де виняток із закону став нормою, прирікає себе на занурення в прірву патології – що й стається наприкінці фільму, коли його розмірений темп раптово пришвидшується, а позірна відсутність подій переходить у їхній блискавичний розвиток, що призводить до кривавої розв’язки. «В кого зброя, той сильніший» – це логіка усіх без винятку людей в погонах, що з’являються у фільмі Лозниці. Важко не помітити, що цю логіку правоохоронці запозичили в тих, хто, перебуваючи поза законом, змінив на свою користь сам спосіб його існування, підпорядкувавши своїм «поняттям» упосліджені, позбавлені реальної влади правоохоронні органи. В фіналі фільму ця логіка («сила – в зброї») обертається проти самих «перевертнів», втім, не лише них – жертвами кривавої бані, влаштованої в даїшній будці, де відбувається мєнтовське свавілля, стають усі присутні – як «винні», так і «невинні».
Та краще за будь-які інтерпретації значення фільму Лозниці пояснила низка трагічних подій, що сталися одразу після каннської прем’єри «Щастя мого» в країні, де він знімався, а найкращою рецензією на цей фільм був би простий перелік цих випадків, що вказують на феноменальну влучність режисерського висловлювання.
Каннська прем’єра фільму «Щастя моє» відбулася 19 травня 2010 року. Вранці того ж дня українські медіа поширили інформацію, що 18 травня в Шевченківському райвідділку міліції Києва загинув студент Ігор Індило. Судова медична експертиза не виявила ознак насильницької смерті, але констатувала черепно-мозкову травму і крововилив. За версією медиків, студент загинув, самостійно вдарившись головою о бетонну підлогу. 12 жовтня двох співробітників райвідділку було звинувачено в службовій халатності та перевищенні повноважень. Справу за статтею «вбивство» не відкрито.
13 червня в Святошинському РОВД Києва повісився 25-річний наркозалежний Дмитро Ящук. Момент самогубства було зафіксовано відеокамерами спостереження, проте правоохоронці не втрутилися в перебіг подій. Пізніше стало відомо, що Ящук був фігурантом справи про перевищення працівниками міліції службових повноважень, що потягли тяжкі наслідки. Саме на нього збиралися повісити завдання побоїв, які інший фігурант цієї справи дістав у міліції.
19 липня у Вишгороді зник безвісти батько трьох дітей Віктор Манченко. Його затримали разом із товаришем у кав’ярні за порушення громадського спокою (вони надто голосно розмовляли). За свідченням друга зниклого безвісти, у Вишгородському РОВД Віктора жорстоко били протягом години. Після цього його ніхто не бачив.
10 вересня у Львові після ночі у відділку міліції помер чоловік, на чиєму тілі було зафіксовано 51 травму, в тому числі на п’ятках. За версією міліції, затриманий самостійно впав і помер по дорозі на допит. Судмедексперт констатував, що травми на тілі померлого могли утворитися внаслідок надання медичної допомоги – непрямого масажу серця та дефібрилятора.
28 вересня стало відомо, що на Харківщині затримано співробітника міліції, підозрюваного у вбивстві трьох літніх жінок. Злочинець потрапляв до їхніх осель через вікно, вбивав пенсіонерок, після чого грабував їхні помешкання. Маючи доступ до оперативної інформації, міліціонер перешкоджав слідству.
В ніч з 24 на 25 вересня в Одесі автомобіль ДПС, що швидко рухався на червоне світло з включеними мигалками, протаранив весільний кортеж. Подружжя доставили до лікарні. 10 жовтня в Одесі інспектор ДПС в нетверезому стані збив пішоходів, що поверталися з весілля. Загинули 55-річний чоловік та 36-річна жінка, дворічна дитина госпіталізована з черепно-мозковою травмою. За версією слідства, вони порушували правила дорожнього руху.
Українська прем’єра фільму «Щастя моє» відбудеться 29 жовтня 2010 року.
Вперше надруковано у фестивальній газеті МКФ «Молодість XL».
Читайте також:
Пригадуючи третю хвилю (Леслі Вайнфілд)
«Собачье сердце», или Кое-что о фашизации сознания (Александр Дюков)
Изумительное политическое кино (Сергей Решетин)
Тарантино та антифашизм (Олексій Радинський)