Поза межами «Розмежувального режиму національності»

Наш стяг — це стяг Всесвітньої республіки.

Коли Маркс писав, що найсуттєвішою рисою Паризької комуни 1871 року були не стільки певні ідеї, які там прагнули втілити, скільки «її власне існування, її робота», він підкреслював факт відсутності з-поміж повстанців спільної схеми прийдешнього суспільства. У цьому розумінні Комуна була лабораторією політичних винаходів, які зринали стихійно в моменті або ж їх нашвидкоруч вилаштовували з підручних сюжетів і висловів минувшини — за потреби перекроєних і насичених бажаннями, розбурханими наприкінці існування Імперії на народних зібраннях. Оскільки столичне повстання розгорілося під стягом Всесвітньої республіки, як подія і як політична культура Комуна повсякчас опиралася спробам гладко інтегрувати її в національний наратив. Як багато років потому згадував один колишній комунар, насамперед це був «зухвалий акт інтернаціоналізму»¹M. Chauvière, цит. за: La Revue blanche, 1871: Enquête sur la Commune, p. 51..

За часів Комуни Париж хотів бути не столицею Франції, а автономним колективом у всесвітній федерації народів. Він не волів бути державою — радше частинкою, одиницею в федерації комун, яка згодом мала набути міжнародного масштабу. Хоч, як правило, історики й погоджуються щодо числа та значущості іноземців-комунарів, не-націоналістична самобутність Комуни не стала ключовою рисою, за яку її памʼятають. Читаючи типові історіографії події — здебільшого захоплені воєнними маневрами, суперечками щодо законів і досягненнями Отель-де-Віль, — не так і легко віднайти вказівки на те, як цей аспект її політичної уяви витворився та практикувався.

У пошуках цих вказівок нам натомість слід звернутися до уривків на кшталт наведеного нижче — з мемуарів Луїзи Мішель. Події квітня 1871 року. Сторінками раніше описаний чоловік, за її словами «чорний, чорний як гагат, із гострими зубами, мов у звіра; дуже добрий, розумний і вкрай сміливий; раніше — папський зуав, тепер — на стороні Комуни»:

«Однієї темної ночі — не знаю, як так трапилося, — ми лишень удвоє сиділи в окопі навпроти залізничної станції; колишній папський зуав, я та дві заряджені рушниці… Нам шалено пощастило, що тієї ночі ніхто не нападав на станцію. Відбуваючи караул, ми ходили окопом туди-сюди і зрештою перестрілися; тоді він запитав:

— Як на Вас впливає життя, яке ми провадимо?

— Що ж, — відповіла я, — так само, як вигляд узбережжя, до якого треба дістатися.

— А для мене, — мовив він, — це немов читання книги з картинками.

Ми продовжили походжати окопом, оповитим мовчанкою версальців під Кламаром»²Louise Michel, La Commune: Histoire et souvenirs [1898] (Paris: La Découverte, 2005), p. 170.

Тепер ми починаємо розуміти непередбачувану та [до того] малоймовірну структуру діяльності Комуни — практики, які змогли звести у пізній нічній варті африканця з Папської гвардії та колишню вчительку Луїзу Мішель в поношених солдатських черевиках під її сукнею. Папська армія, що воювала на боці Франції під час франко-прусської війни, розбіглася, коли пруссаки зайшли в Париж. Хоч це й пояснює присутність африканця в регіоні, залишається незрозумілим, чому він перейшов на бік Комуни. Та крім вражаючої візуальної розстановки цих постатей — і в оповіді, і в окопі, — можна також побачити, що вони разом осмислюють прямо в ході дійства те, як слід розуміти їхню роль в історії та її розгортанні. Ці міркування, без сумніву, короткі та невиразні, проте їх можна тлумачити десь так: ми рухаємося до чогось нового чи лише читаємо стару ілюстровану книгу — можливо, пригодницьку оповідь або ж історію Французької революції? Ми здобудемо новий світ чи ми лише виконуємо ролі, наперед визначені наративом? Ми нові чоловіки та жінки чи лише по-новому розставлені персонажі барвистих образів старої історії? У них, у комунара та комунарки, досвіди різняться, що унаочнює, наскільки по-різному може проживатися стосунок індивіда до власної політичної субʼєктивації. Утім, ці досвіди не суперечливі. Вони дарують нам уявлення про ті перетворення, яких зазнало переживання часу в добу Комуни, а також про їхній звʼязок із соціальним — звʼязок, що безпосередньо стосується того, як форми історичної памʼяті набувають нових рис і персонажів або ж задіюють старих у новому контексті.

Передісторію цієї сцени можна відшукати в куряві та запалі, у лихоманці, що охопила народні зібрання та засідання політичних клубів Парижу в останні два роки існування Імперії. Проспер Олівʼє Ліссаґаре, ветеран Комуни і її перший та найвпливовіший історик, ніколи не надавав народним зібранням надто великого значення, вважаючи їх барлогами якобінських бравади та риторики, сповненими гучних слів і ледь чутних дій — сценами слів, а не справ. Імовірно, саме тому всі наступні великі історичні наративи про Комуну, слідом за Ліссаґаре, початок і відправний пункт її історії 18 березня 1871 року позначали справою (хоч і невдалою) — тим, що Маркс прозвав «злодійською» спробою Тьєра конфіскувати гармати Монмартру, гармати, що належали національній гвардії та були придбані силами мешканців навколишніх кварталів. Робітниці браталися з солдатами, які відмовилися відкрити вогонь по натовпу. Згадати лише Френка Єллінека, Стюарта Едвардса, Анрі Лефевра, а віднедавна і Алена Бадью — практично всі історіографії Комуни чи аналітичні тексти про неї зводяться на підмурку чільного розділу під назвою «18 березня». Отож, Комуна постає з незграбної претензії держави та реакції на цю презензію; її витоки спонтанні й контекстуальні — народжені в конкретній ситуації франко-прусської війни та підживлені гострим сентиментом парижан щодо національної безпеки. З останнім погодився б навіть Тьєр, який зазвичай згадував Комуну як «хибний патріотизм» чи «патріотизм, що збився з дороги»³Adolphe Thiers, виступ перед Національними зборами, цит. за: La Revue blanche, 1871: Enquête sur la Commune, p. 43..

Та почавши з держави, ми приречені нею ж і завершити, тож почнімо натомість з народних зібрань кінця Імперії, з розмаїтих асоціацій та комітетів, що їх вони наплодили, з «гудучих вуликів» — революційних клубів часів Облоги [1870-1871 років]. Так перед нами постане інша картина, позаяк саме зібрання та політичні клуби створили й посіяли — ще до фактичного втілення — ідею соціальної комуни. Те, що визрівало на цих зібраннях, — це бажання замінити уряд зрадників і невігласів комунальною організацією, тобто безпосередньою кооперацією всіх розумових і фізичних сил. Про це знали і тогочасна поліція, і комунари, і навіть невелика частина майбутніх істориків Комуни. «Саме від політичних клубів й асоціацій йшла вся шкода… Усі події, які щойно сталися в Парижі, я повʼязую з клубами та зібраннями […] з бажанням тих людей жити краще, ніж дозволяють їхні умови»⁴Поліцейський чиновник Уряду національної оборони у 1872 році, цит. за: Robert Wolfe, “The Origins of the Paris Commune: The Popular Organizations of 1868–71,” PhD diss., Harvard University, July 1965, p. 162.. У своєму словнику Комуни антикомунар Шевальє дʼАлікс дає наступне визначення «клубам» і політичним зібранням — «повстанський Колеж де Франс»⁵Chevalier d’Alix, Dictionnaire de la Commune et des communeux (La Rochelle: A. Thoreux, [May] 1871), p. 16.. Як зазначає історик Роберт Вульф: «Якби довелося прослідкувати одну-єдину точку, що зумовила виникнення Комуни, цілком слушно було б обрати 19 червня 1868 року — дату першого несанкціонованого громадського зібрання в Парижі часів Другої імперії»⁶Wolfe, “The Origins of the Paris Commune,” p. 41. (Також згадуються: Alain Dalotel, Alain Faure, Jean-Claude Freiermuth; Jean Dautry, Lucien Scheler; Martin Philip Johnson)..

Я ж оберу іншу точку — кількома місяцями пізніше. Сцена та сама: вечірнє зібрання в бальній залі розважального саду на площі Шато дʼО. На той момент парижани вже отримали право на зібрання та обʼєднання і користалися ним декілька місяців. На цих перших зборах ветерани подій 1848 року — старі й досвідчені оратори — зустрічалися з молодими робітниками-членами паризької секції Інтернаціоналу та з біженцями з Лондону, Брюсселя й Женеви. Промовці виступали «благопристойно, тактовно, нерідко з лептою таланту, і довели, що вони достоту обізнані в тому, про що мовили»⁷Gustave Lefrançais, Etude sur le movement communaliste à Paris en 1871 (Neuchâtel: G. Guillaume Fils, 1871), p. 46.. Упродовж декількох тижнів темою обговорень залишалася праця жінок і способи підвищення її оплати — тема, що на два місяці активізувала регулярні зібрання. На них зачитували короткі, добре систематизовані розслідування на основі статистики щодо оплати жіночої праці. Як правило, преса не звертала уваги на ці заходи, а влада навіть часом забувала надсилати туди поліцію під прикриттям. Проте одного осіннього вечора такий собі Луї Альфред Брійон, сорокашестирічний майстер штучних квітів і листя, в дещо млявій атмосфері вирішив взяти слово з трибуни. Ані його невисокий зріст, ні тіло, пройняте туберкульозом, від якого він невдовзі загине, не завадили йому збурити ажіотаж:

«На поміст зійшов куций чоловік і, за словами кількох осіб, сперся об трибуну так, немов ладнався пірнути прямо у публіку.

Доти оратори бралися до слова з ритуальним “Пані та панове…” Цей ж мовець своїм дзвінким і напрочуд палким голосом прокричав безпамʼятно забуте за чверть століття звернення: “Громадяни та громадянки!” 

Зала вибухнула оплесками. Чоловік, якого так вітали, заледве збирався повідати щось цікавіше, ніж інші. Та яка різниця? Виплеснувши своє «громадяни», він пробудив — хтозна умисно чи ні? — цілий світ спогадів і надій. Усі присутні, здригнувшись, пройнялися трепетом… Враження було колосальним; його відгомін полинув далеко за межі зали»⁸Gustave Lefrançais, Souvenirs d’un révolutionnaire [1902] (Paris: La Fabrique, 2013), pp. 266–7..

Комунар Гюстав Лефрансе, якому належить цей пасаж, простежує безпосередній звʼязок між резонансом від цих слів й тим часом, коли вони востаннє були у загальному вжитку чверть століття тому — священними словами революційного вокабуляру, поширеного в 1789 році й ще раз у 1848-му. «Громадяни» — це одне зі звернень, що сягає 1789 року та було збережене таємними товариствами й революційними традиціями. Так наприклад, інше подібне звернення, «патріоти», у колах молодих соціалістів вийшло з моди, тож у 1871 році на нього годі було натрапити. Утім, особлива сила, з якою Брійон вжив ці слова на зборах у розважальному саду, повʼязана не так із апеляцією до минулого, як із тим, що конкретно там слово «громадянин» вказувало на щось інше, ніж на приналежність до нації. Воно вказувало на розкол у ній — соціальний розрив чи поділ, утверджений у самому серці інституту національного громадянства; на відокремлення «громадянина» від того, що саме тоді стає його антонімом — нині спочилих примар «пані та панів», буржуазії чи чесних людей (фр. honnêtes gens).

Та термін «вказувало» тут не зовсім доречний, оскільки слова самі по собі здатні силоміць вписувати соціальні поділи; активно та суверенно утверджувати розрив у ідентифікації з державою, нацією, усіма звичаями та поштивою ввічливістю — з усім тим, що складає французький середній клас. Слова «громадянин» і «громадянка» більше не позначають національну приналежність — вони звертаються до людей, які відокремили себе від національної колективності. А позаяк ці слова є інтерпеляцією, прямим зверненням до другої особи, то розрив — або ж поділ — вони утворюють «зараз», у поточну мить, породжену мовленнєвим актом. Вони закладають нову темпоральність в теперішньому та фактично формують порядок денний — те, до чого не змогли б навіть підступитися жодні добромисні презентації статистичних звітів про жіночу працю.

Ці слова дозволяють збагнути теперішнє в його плині — як історичне та мінливе. Хай як це парадоксально, та не «громадянин», а саме «пані та панове» — ці непромовлені слова, — у своєму повторенні конституюють простір/час нації. Це повʼязано з тим, що повторювальна темпоральність, яку утворює «ритуальне» звернення «пані та панове», становить насичений час нації — фактично опросторений час, якщо звернутися до спостереження Ернста Блоха про те, що в національних історія немає часу — лише простір: «Отже, національність витісняє час, ба навіть історію з самої історії: це простір і органічна пожива — нічого більше; це той “справжній колектив”, хтонічні елементи якого покликані поглинати обтяжливу класову боротьбу теперішнього…»⁹Ernst Bloch, Heritage of Our Times (Berkeley: University of California Press, 1990), p. 90.

Натомість імʼя «громадянин» — хоч би яким давнім воно не було і з якого моменту політичного минулого не походило — бувши заново вжитим за цих обставин витворює «зараз» спільної політичної субʼєктивації, «обтяжливу класову боротьбу теперішнього». Воно інтерпелює слухачів як учасників цього теперішнього. Відтак «громадянин» і «громадянка» породжують субʼєкта через низку розривів у ідентифікації — з державою, Імперією, поліцією та світом так званих чесних людей. Ці слова не є зверненням до громадянина французької нації. Вони викликають в уяві постаті «вільної жінки», «вільного чоловіка» — позанаціональні фігури, до яких вони звертаються і від яких, відповідно, отримують відповідь.

Те, що відбувалося на зібраннях і в клубах, межувало з квазібрехтівським поєднанням педагогіки та розваги. За вхід брали пару сантимів на освітлення, а на самих засіданнях клубів проводили заняття, хоч їхня педагогічна мета і залишалася непевною. Це були «школи для народу»¹⁰Sébille, Club Folies-Belleville, 30 січня 1869 р., цит. за: Dalotel et al., Aux origines de la Commune, p. 13., які, за словами комунара Елі Реклю, відвідували «громадяни, котрі доти здебільшого ніколи не спілкувалися одне з одним»;¹¹Elie Reclus, La Commune de Paris, au jour le jour, 1871, 19 mars–28 mai (Paris: Schleicher frères, 1908), p. 46. це були «школи морального занепаду, безладу та зіпсутості», як зазначав інший сучасник¹²Ernest Merson, Fermez les clubs! (Paris, 1871), цит. за: Wolfe, “The Origins of the Paris Commune,” p. 163.. Водночас місце театрів — закритих урядом ще до початку Облоги — по суті заступили вечірні зібрання, де деякі постійні оратори здобули славу завдяки своїй барвистій театральності. Як пише Максим Дю Кан, між листопадом 1868 року й тим самим місяцем 1869-го швець Наполеон Гаяр виголосив цілих 47 промов, часто виступаючи з натягнутим фригійським ковпаком¹³Dalotel et al., Aux origines de la Commune, p. 96.. До 4 вересня певні теми перебували під суворим наглядом і підлягали цензурі. Це створювало атмосферу неабиякої напруги, адже промовці будь-якої миті могли ступити на «заборонену територію» й тим самим спровокувати заборону зборів під оглушливий гамір незгодних.

А проте державна цензура питань, повʼязаних із політикою та релігією, нерідко парадоксальним чином відкривала шлях для ширших і більш творчих спекуляцій. Так, заборонялося критикувати окремих міністерських пристосуванців, водночас обговорення ліквідації інституту спадкоємства як такого могли проходити безперешкодно. Маневрування поза вузькими рамками «політики», як її розуміла Імперія, дозволило постати значно ґрунтовнішому баченню соціальних перетворень. Не можна було лаяти імператора чи його численних функціонерів, утім ніхто не забороняв виступати за скасування приватної власності чи заявляти — як це зробив один з ораторів, — що «індивідуальна власність на землю несумісна з новим суспільством»¹⁴Les Orateurs des reunions publiques de Paris en 1869. Compte rendu des séances publiques (Paris: Imprimerie Town et Vossen, 1869), p. 38.. 

Ненависть до капіталізму й осуд «буржуазних “вампірів” чи ба “канібалів”» були звичними темами, й особливо облюбовані промовцями на кшталт дядька Гаяра. «[На засіданнях клубів] головна тема — це хліб, інакше кажучи, власність: про що б не велося, насправді йшлося про це»¹⁵Elisée Reclus, лист до Pierre Faure, без дати (1869), Correspondances, vol. 3 (Paris: Librairie Schleicher, 1914), p. 63.. Жодна політична фракція чи покоління не могло захопити публічні зібрання, де будь-хто міг взяти слово, оскільки якщо з публіки було годі, вона загукувала мовця. Після 4 вересня, коли зібрання трансформувалися у клуби з більш вираженими ідеологічними позиціями, деякі оратори стали їхніми «завсідниками». Та завжди були й випадкові оратори (фр. orateurs de hasard) — початківці, які виступали вперше, а також мандрівні оратори (фр. orateurs ambulants), як-от «сини Гаяра», які забезпечували циркуляцію ідей та поширювали стратегії боротьби між клубами. «Вітчизна в небезпеці» — клуб, де головував Бланкі, — взагалі був повністю мандрівним і щотижня збирався в різних поспіхом призначених точках міста.

З перших місяців 1869 року заклики до Комуни можна було почути на всіх зібраннях, а вигук «Нехай живе Комуна!» відкривав і закривав засідання більшості революційних клубів на півночі Парижа: в Батіньйолі, Шароні, Бельвілі, Віллеті¹⁶Wolfe, “The Origins of the Paris Commune,” p. 41. Інші історики, які підкреслювали важливість народних зборів (reunions) та комітетів, включають: Alain Dalotel, Alain Faure та Jean-Claude Freiermuth, Aux origines de la Commune (Paris: Maspero, 1980); Jean Dautry та Lucien Scheler, Le Comité Central Républicain des vingt arrondissements de Paris (Paris: Editions sociales, 1960); а також Martin Philip Johnson, The Paradise of Association (Ann Arbor: University of Michigan Press, 1997).. Відомості про перебіг засідань, публіковані самими учасниками клубів з метою розвінчати буржуазні перекручування, свідчать про своєрідне крещендо палкого хвилювання навколо «насущного питання Комуни»¹⁷Gustave de Molinari, Les Clubs rouges pendant le siège de Paris (Paris: Garnier, 1871), p. 217.. Як гасло Комуна розтопила розбіжності між лівими фракціями та уможливила солідарність, союзництво та спільний проєкт:

«Поза всяким сумнівом, ми її матимемо — ми матимемо нашу Комуну, нашу величну демократичну та соціальну Комуну… засяє світло з вершин Бельвіля та Менільмонтану, щоб розігнати темну тіняву Отель-де-Віля. Ми зметемо реакцію, мов двірник, що підмітає мешкання суботним днем [довгий регіт з оплесками. У глибині зали здійнявся неабиякий галас: це із приміщення жорстоко вишвирнули одного громадянина за осквернення паркету]»¹⁸Gustave de Molinari, Les Clubs rouges pendant le siège de Paris (Paris: Garnier, 1871), p. 68..

Мандрівні оратори допомагали революційним клубам утворювати федеративні союзи. Цю сьогодні звичну структуру поділяли всі зародкові організації ще до проголошення Комуни, хоча, навіть після її створення, у багатьох аспектах провести межу між Комуною і ними [організаціями] буде неможливо. Ця структура була свого роду децентралізованою федерацією місцевих, незалежних робітничих комітетів, поділених за адміністративними округами. Її перейняла паризька секція Інтернаціоналу, де станом на весну 1870 року нараховувалося близько 50 000 учасників. Крім того, цією структурою послуговувалася національна гвардія, що до того часу вже «федералізувалася». Учасники Інтернаціоналу організували перші комітети громадської безпеки, куди входили люди, обрані на громадських зібраннях; ті, своєю чергою, делегували представників у Центральний комітет XX округу Парижу, який засідав на площі Згоди у приміщенні, наданому Інтернаціоналом.

Усі ці паростки Комуни — або ж її радіоактивні промені — засвідчують наявність потужної децентралізованої революційної структури, що була організована за адміністративними округами й опікувалася питаннями, які турбували народ, як-от продовольство та ненависть до духовенства з його візантійською пишністю та звільненням від військової служби. «Роздягнімо їх [попів і семінаристів] до самих сорочок і поженімо маршем на бастіони!»¹⁹Gustave de Molinari, Les Clubs rouges pendant le siège de Paris (Paris: Garnier, 1871), pр. 113, 70.

Зміщуючи фокус уваги з Отель-де-Віля — як у період до 26 березня, так і опісля, коли там почасти облаштувалася адміністрація Комуни, — я прагну оприявнити іншу соціально-політичну географію міста. Вона охоплювала мережу клубів, що засідали по всьому Парижу, а також площу Згоди з розташованим на ній тріумвіратом: Інтернаціоналом, Центральним комітетом XX округу та, починаючи з березня, Центральним комітетом Національної гвардії. Саме сюди, на площу Згоди, прибув мебляр Жан-Луї Пінді, коли 4 вересня він звільнився з вʼязниці; не маючи даху над головою, він знав, що тут зможе залишитися на ночівлю. І саме сюди 28 березня, відразу по прибуттю з Лондона, вирушила Єлизавета Дмитрієва — спеціальна кореспондентка, відправлена Марксом для підготовки репортажів про Комуну для Інтернаціоналу. На площі Згоди — навіть більшою мірою, ніж в Отель-де-Вілі — головними питаннями перших місяців 1871 року були не національні проблеми у повному розумінні слова. На передній план виступила ширша боротьба Революції: протистояння вільного союзу автономних колективів і держави.

Комуна була і бойовим кличем, і самостійним явищем. Спроби відокремити одне від другого чи зафіксувати мить, коли перше стало другим, можуть бути недоречними. І це тому що, як вважав комунар Артюр Арну, Комуна була не так повстанням, як настанням чи ствердженням певної політики:

«[Від січня 1871 року] у Парижі не було влади: зневага до погано озброєної армії, що втекла до Бордо; повсюдне презирство до генералів; на вулицях жодного поліцейського… Єдина влада, що стояла над нами, була безіменною силою в особі пана Посполитого. Уже тоді — і я не втомлюся це повторювати, бо ж цей чільний факт, схоже, залишився непоміченим — Комуна фактично існувала»²⁰Arthur Arnould, Histoire populaire et parliamentary de la Commune de Paris (Brussels: Librairie socialiste de Henri Kistemaeckers, 1878), p. 80. Курсив Арну..

Після падіння Комуни Арну рятуватиметься у Швейцарії, де житиме, продаючи курей. Він напише теоретичний аналіз Комуни й назве його так само, як це зробить Ленін кількома десятками років потому, — «Держава і революція». Далі Арну пише:

«Париж залишили напризволяще, відрізаним від уряду в Бордо як фізично, так і емоційно. Париж жив своїм життям, за власною волею… Він засвоїв урок безмежного презирства до тих двох єдиних форм врядування, що доти існували в нашій країні — до монархії та буржуазної, олігархічної Республіки…

Паризька комуна була чимось БІЛЬШИМ і чимось ІНШИМ, ніж повстання. Вона була настанням принципу, ствердженням певної політики. Словом, вона була не всього-на-всього ще однією революцією, а новою революцією, яка у складках свого стягу несла абсолютно своєрідну, характерну програму»²¹Arthur Arnould, Histoire populaire et parliamentary de la Commune de Paris (Brussels: Librairie socialiste de Henri Kistemaeckers, 1878), pp. 80, 92, 163. Курсив Арну..

А стягом її був стяг Всесвітньої республіки.

Як змінюється республіканізм, якщо дивитися на свою республіку як на всесвітню? Уже наступного дня після проголошення Комуни всіх іноземців прийняли до її лав, позаяк «наш стяг — це стяг Всесвітньої республіки»²²Journal Officiel de la république française sous la commune [1871] (Paris: Editions Ressouvenances, 1995), p. 103.. 30 березня Лео Франкель, який був обраний членом Комуни, пише Марксу наступне:

«Я та ще низка інших учасників Інтернаціоналу були обрані до Комісії праці та обміну, і це змушує мене написати Вам цю замітку. На сьогоднішньому засіданні моє обрання ратифікували, і годі описувати, наскільки я був радісним від цього рішення, наскільки я ціную його — і не з особистої точки зору, а виключно лишень з огляду на його інтернаціоналістичність»²³Франкель до Маркса, 30 березня 1871 р. Цит. за: Sylvie Braibant, Elisabeth Dmitrieff, aristocrate et pétroleuse (Paris: Editions Belfond, 1993), p. 122..

Поняття «всесвітня республіка» здобуло розголосу під час Облоги — його можна було почути на засіданнях клубів, у комітетських рухах і з-поміж учасників Інтернаціоналу, котрі використовували його нарівні з поняттям «республіка трудящих»²⁴Клуб Революції, наприклад, засідаючи на Монмартрі в грудні 1870 року, визначав членство згідно з відданістю трьом принципам: «1. Політична мета: встановити всесвітню республіку. 2. Соціальні та економічні цілі: функціональна еквівалентність та колективізм. 3. Засоби: революція та Комуна».. Ця фраза охоплювала сукупність бажань, ідентифікацій і практик, які неможливо вмістити чи визначити в кордонах держави або ж обмежити національними рамками. Вона наочно відокремлювала тих, хто її вживав, від парламентських і ліберальних республіканців — поборників сильної, централізованої державної влади як гаранта суспільного порядку. «Всесвітня республіка» означала розпуск імперської бюрократії, а насамперед — чинної армії та поліції. «Недостатньо звільнити кожну окрему націю з-під гніту монарха, — писав Елізе Реклю. — Їх потрібно визволити з-під домінування інших націй; слід ліквідувати їхні кордони, ці границі й рубежі, котрі обертають чуйних людей на ворогів… Нашим бойовим гаслом відтепер стане не “Нехай живе Республіка!”, а “Нехай живе Всесвітня республіка!”»²⁵Elisée Reclus [1851], цит. за: Le Libertaire, 28 серпня – 1 жовтня 1925 р.

Проте цей термін зародився не в часи Комуни. Хоч його постійно повторювали у ході повстання та у попередні роки, насправді «всесвітня республіка» завдячує своїм існуванням короткому інтернаціоналістичному епізоду революції 1789 року²⁶Див. Sophie Wahnich, L’Impossible citoyen (Paris: Albin Michel, 1997); див. також Bilal Hashmi, “Worlding the Universal” (неопублікована праця).. Автор терміну, уродженець Пруссії Анахарсіс Клоотс, разом із Томом Пейном з інтернаціоналістичних міркувань підтримував Французьку революцію — що, зрештою, не врятувало Клоотса від гільйотини. Утім, коли гасло всесвітньої республіки промовляли комунари, під ним аж ніяк не йшлося про повернення до засад буржуазної революції 1789 року; воно позначало розрив зі спадщиною Французької революції та рух у напрямку до справжнього робітничого інтернаціоналізму. Трансформацію гасла задля власної мети вони засвідчили трьома важливими вчинками: спаленням гільйотини на площі Вольтера 10 квітня; поваленням 10 травня Вандомської колони, спорудженої прославляти імперіалістичні перемоги Наполеона; і заснуванням 11 квітня Союзу жінок.

Коли група людей — переважно жінок — притягла гільйотину під статую Вольтера і спалила її, вони, схоже, прагнули розірвати будь-яку рівнозначність чи тотожність між революцією та ешафотом. Вандомську колону повалили, за словами комунара Бенуа Малона, як знак осуду війн між народами та як заклик до всесвітнього братерства. Оскільки знесення Колони перетворило останні роки життя Гюстава Курбе на суцільну муку — його визнали винуватцем акції, — цей епізод залишається одним із найбільш знаних вчинків Комуни, тож ми його упустимо. (Щоправда, менш відомим є перейменування площі після знесення колони: «Вандомська площа віднині носитиме імʼя Інтернаціональної площі»²⁷Georges Jeanneret, Paris pendant la commune révolutionnaire de ‘71 [1872] (Paris: Editions d’histoire sociale, 1968), p. 140..) Перейдімо натомість до Союзу жінок і його засновниці, двадцятирічної росіянки Єлизавети Дмитрієвої.

За неймовірно короткий проміжок часу Єлизаветі Дмитрієвій вдалося розбудувати інтелектуальний місток між Марксом та Чернишевським — двома ключовими тогочасними політичними мислителями. Цей зв’язок віднайшовся як у теорії, так і в дії. Напередодні Комуни Дмитрієва протягом трьох місяців майже щодня дискутувала з Марксом у його лондонському кабінеті. Предметом їхніх розмов були російська община та артіль, а також праці російських народників, зокрема Чернишевського, у яких ці форми самоорганізації осмислювалися. На той момент Маркс уже достатньо володів російською, щоб розуміти тексти в оригіналі. Він мав змогу читати журнал «Народна справа», який Дмитрієва допомагала редагувати. Ці примірники їй пересилали з Женеви представники нової російської секції Інтернаціоналу, аби Маркс неодмінно ознайомився.

Шлях Дмитрієвої — що тягнеться від Санкт-Петербурга до Женеви, а потім до зустрічі з Марксом і діяльності в Комуні — тарувався чи не єдиною силою — силою вражень, які вона, ще юначкою, отримала від читання книги Чернишевського. Роман, чи навіть антироман, «Що робити?» — ще одна назва, яку Ленін згодом запозичить, — Чернишевський написав перебуваючи у Петропавловській фортеці за злочини проти держави. Саме ця книга слугуватиме путівником для Дмитрієвої: звідти вона візьме ідею вступити у фіктивний шлюб, щоб визволитися з-під влади батьків і заручитися спадщиною, якою вона пізніше скористається, аби заснувати журнал «Народна справа»; ці кошти дозволять їй поїхати до Женеви, де вона поставить підпис поряд з іншими підписами засновників російської секції Інтернаціоналу.

Якщо згадати спомин Луїзи Мішель про її варту, з якого ми розпочали, можна сказати, що Єлизавета Дмитрієва у власний спосіб водночас читала книгу з картинками й намагалася досягти нового узбережжя. У романі Чернишевського, яким зачитувалося покоління освіченої російської молоді часів Дмитрієвої, змальовано таку ж втечу заради свободи. Звільнившись, героїня Віра Павлівна обирає життя в комуні та працю з іншими молодими однодумцями заради перетворення суспільства шляхом створення виробничих кооперативів. Спочатку Віра відкриває жіночу швейну майстерню, яка з приватного підприємства стає кооперативом, а пізніше — споживчий кооператив, відтак охопивши всі виміри повсякденного життя.

Індивідуальна свобода визначає участь у колективі; сама ж Віра Павлівна відмовляється брати на себе хай яку владну роль: «Вона справді так і вчиняла: не наказувала, а лише дораджала, пояснювала, пропонувала свою поміч, служила виконавицею спільних рішень»²⁸Микола Чернишевський, What Is to Be Done? (Ann Arbor: Ardis, 1986), p. 178. Щодо розуміння впливу роману Чернишевського на тогочасних читачів див.: Sonia Werner, “The Reality Effect and Real Effects of Chernyshevsky’s What Is to Be Done?,” у Novel 47:3 (2014).. Вигадана швейна майстерня Чернишевського, своєрідна міська община, стала реальною моделлю для безлічі схожих ініціатив по всій Росії. «Що робити?» пронісся країною, мов пожежа. Найбільшою заслугою книги було те, що вона показала шлях до соціалізму, який повертав читача, зануреного в далекі мрії, до безпосередньої зустрічі зі щоденною дійсністю. Вона намагалася донести — а це книга, якій було що сказати, — що мрії зароджуються в діях, а не навпаки.

Діставшись до Женеви 1869 року, Дмитрієва вже була знайома з працями Маркса, про які в Росії тоді майже ніхто ще не чув. Вона прагнула вибудувати теоретичний місток між економічними теоріями Маркса та традиційною селянською общиною, у визвольному потенціалі якої був переконаний Чернишевський. Тож Женева — місто, де тоді зупинявся також Бакунін і де згодом у багаторічному вигнанні житимуть вцілілі комунари, — стала місцем першого контакту російських революціонерів з міжнародним соціалістичним рухом. Там Дмитрієва познайомилася з іншими майбутніми комунарами, як-от Ежен Варлен і Бенуа Малон, з якими вона вже за два роки разом провадитиме діяльність на вулицях Парижу. Для Дмитрієвої, подружжя Утіних та інших публіцистів «Народної справи» підтримка Інтернаціоналу мала особливе значення. Ця організація виникла саме як реакція на розправу Російської імперії над польським повстанням 1863 року, і для них це стало вирішальним аргументом на користь її підтримки: «Колосальне значення Інтернаціоналу… полягає в тому, що він слугує вираженням руху, який охоплює всі європейські країни та Сполучені Штати в імʼя солідарності всіх робітників усіх країн»²⁹Народное Дело, № 4–6 (травень 1869), цит. за: Woodford McClellan, Revolutionary Exiles: The Russians in the First International and the Paris Commune (London: Frank Cass, 1979), p. 58..

Ціллю теоретичного проєкту малої та недовговічної російської секції Інтернаціоналу в Женеві було показати, що, попри відмінність форм боротьби в Росії — селяни проти царизму — від описаних Марксом, це все ж єдина боротьба. Хоч вони й перейняли програму Маркса, автори «Народної справи» зосереджували свою увагу на проблемах селян; вони прагнули довести, що, оскільки Інтернаціонал відстоює усуспільнення землі, устрій селянської общини ні теоретично, ані практично не суперечить вченню Маркса чи західному шляху розвитку. У програмній заяві журналу — яка згодом відгукнеться в тексті Бенуа Малона та Андре Лео, зверненому до французького селянства з обложеної Комуни, — йдеться: «Як фундамент економічної справедливості ми висуваємо дві засадничі тези: земля належить тим, хто обробляє її власними руками — сільськогосподарським комунам; капітал і всі знаряддя праці [належать] робітникам — робітничим асоціаціям»³⁰Народное Дело, № 1 (1 вересня 1868), цит. за: McClellan, Revolutionary Exiles, p. 15..

Результатом цього теоретичного взаємозбагачення стала своєрідна «оновлена комуна». Важливо пам’ятати, що Чернишевський, порівняно з іншими російськими народниками, уже вивів на вищий теоретичний рівень можливі поєднання традиційних та модерних структур. Його теорія про «випадання» капіталістичної стадії розвитку в Росії — тобто ідея про те, що країна цілком може перейти безпосередньо від напівфеодалізму до соціалізму — ґрунтувалася на припущенні, що общину можна очистити від будь-яких уявлень про «російську національну душу» чи «слов’янський дух», так любих словʼянофілам. «Цей общинний дух ми аж ніяк не схильні вважати якоюсь таємничою рисою, властивою виключно словʼянській чи великоруській вдачі»³¹Чернишевський, цит. за: Народное Дело, № 7–10 (листопад 1869), p. 137.. Так само й артілі не мали залишатися в межах жорсткого корпоративізму, успадкованого ще з часів Середньовіччя. Найголовніше — їх слід було звільнити від гнітючих і патріархальних порядків. Їхнє оновлення та майбутній потенціал залежали від соціалістичного переосмислення, подібного до фаланстерів Фурʼє; лише через своєрідне злиття з такими візіями старі структури могли стати знаряддям визволення селянства.

Зустріч з Дмитрієвою та занурення у праці Чернишевського про аграрну общину матимуть на Маркса далекосяжний вплив. Він почне схилятися до можливості декількох різних шляхів до соціалізму й остаточно прийме цю ідею кількома роками пізніше — у листуванні з іншою молодою росіянкою Вірою Засулич. 

Хоча історик Вудфорд Макклеллан — на його книгу про російських революціонерів у вигнанні я спиралася при написанні фрагментів про Дмитрієву в Женеві — побіжно зазначає, що члени російської секції Інтернаціоналу так і не досягли жодних практичних результатів своїх теорій, Союз жінок Дмитрієвої часів Комуни спростовує це твердження. Він став прикладом практичного синтезу теорій Маркса та Чернишевського. Згодом Енгельс назве Дмитрієву «духовною донькою Інтернаціоналу», а сама вона бачила себе його організаторкою³²Дмитрієва, лист до Германа Юнга як посередника до Маркса від 24 квітня: «Загалом, інтернаціоналістична пропаганда, яку я тут проводжу, щоб показати, що всі країни, включно з Німеччиною, перебувають напередодні соціальної революції, є дуже привабливою пропозицією для жінок». Цит. за: Yvonne Singer-Lecocq, Rouge Elisabeth (Paris: Pascal Galodé, 2011), p. 130.. І справді, Союз жінок фактично почали сприймати як першу жіночу секцію Інтернаціоналу. Але не слід забувати про вплив книги «Що робити?» на Дмитрієву. Ще в шістнадцятирічному віці у Петербурзі, усвідомлюючи непомірні ціни, які землевласники здирали з селян за помел пшениці, вона намагалася спроєктувати та запустити кооперативний общинний млин на засадах артілі. І лише в Парижі, в умовах Комуни, вигадана швейна майстерня героїні Віри Павлівни отримає власне існування — у формі Союзу жінок.

Заснований 11 квітня в розпал Комуни Союз жінок на захист Парижу та допомоги пораненим (фр. Union des femmes pour la défense de Paris et les soins aux blessés) швидко набрав обертів, утворюючи комітети, які щоденно засідали в майже усіх округах міста. Союз став найбільшою та найдієвішою організацією Комуни. До складу його тимчасової ради входили Дмитрієва та семеро робітниць. Хоч до організація обʼєднувала вкрай розмаїту публіку, переважали жінки зі сфери текстилю: швачки, пралі, кравчині та майстрині фіранок. Певною мірою Союз жінок можна вважати практичною відповіддю на численні питання та проблеми жіночої праці, що були предметом обговорення на перших народних зібраннях ще в 1868 році. І так само як дискусії на тих зборах балансували між далекосяжними теоретичними цілями — скажімо скасуванням приватної власності — і нагальними проблемами — як-от пошук вугілля чи дров, — Союз планував повну реорганізацію жіночої праці та ліквідацію економічної гендерної нерівності. Повна назва свідчить, що організація була залучена й до безпосередніх бойових дій: членкині Союзу обслуговували польові шпиталі, готували мішки з піском для барикад і несли на них бойову службу: «Ми хочемо працювати, але працювати, залишаючи продукт праці собі. Без експлуататорів, без панів. Праця і добробут для всіх»³³Elisabeth Dmitrieff, “Appel aux citoyennes de Paris,” Journal Officiel, 11 квітня 1871 р., p. 225..

Союз жінок не виявляв жодного інтересу до парламентської боротьби чи правозахисту. Як і Луїза Мішель, Поль Мінк та інші комунарки, вони були байдужі як до виборчого права — ключової цілі [революції] 1848 року, — так і загалом до традиційних форм республіканської політики. Інакше кажучи, для участі у громадському житті вони не потребували мандата. Пріоритетом став пошук реальної оплачуваної роботи для жінок тут і зараз³⁴Див. Kathleen Jones and Françoise Vergès, “‘Aux citoyennes!’: Women, Politics and the Paris Commune of 1871,” History of European Ideas, 13:6 (1991), pp. 711–32; Carolyn Eichner, Surmounting the Barricades (Bloomington: University of Indiana Press, 2004).. Союз запропонував Лео Франкелю та Комісії праці відкрити мережу швейних майстерень — вільних виробничих асоціацій — у кожному окрузі Парижа задля забезпечення одягом Національної гвардії. Членкині Союзу вважали, що Комісія має сприяти «зростанню автентичних і однорідних груп через супровід у формуванні та розвитку в дусі федералізму, не посягаючи на їхню свободу чи автономію»³⁵Цит. за: Stewart Edwards, The Paris Commune: 1871 (Chicago: Quadrangle, 1971), p. 266.. Ці кооперативи, що перебували у власності робітників, — якби вистачило часу — мали б поширитися за межі міських валів, «налагодити звʼязки з іншими подібними асоціаціями Франції та решти країн задля полегшення експорту й обміну продукцією»³⁶Загальний статут Союзу жінок, цит. за: Eichner, Surmounting the Barricades, p. 86.. Врешті-решт, вони повинні були стати продовженням самої Комуни — частиною міжнародної федерації незалежних кооперативів.

Відтак, мірилом масштабу Комуни як «зухвалого акту інтернаціоналізму» слід брати не просто кількість поляків чи італійців, обʼєднаних під її стягом, а звʼязки, налагодженню яких Комуна посприяла і якими теорія та практика циркулювала, незважаючи на національні кордони. Прикладом цього є община, яку відірвали від її славʼянофільського коріння та перенесли в теперішнє, дозволивши розквітнути в одній з найбільших європейських столиць у формі Союзу жінок Комуни. «Її [реальне] існування», яке так потрясло Маркса, насправді було результатом злагодженого процесу запозичення моделей та ідей, фраз і гасел з далеких країв і давніх часів. І в запальному дусі політичних клубів та Комуни все це підлягало переосмисленню. Це був спосіб інтенсивного буття в теперішньому, уможливлений мобілізацією образів і висловів з минулого — насамперед самим поняттям «комуна», чий афективний заряд переважав будь-який точний семантичний зміст. Це був потужний сплав докапіталістичних та донаціональних — або позанаціональних — бажань: рівні частини соціальної революції, місцевої автономії та пам’яті про повстанську Комуну 1792 року, яка зробила Париж революційною столицею. На той момент назва «комуна» перевершувала все, що вона мала б позначати. Подібно до общини, терміни «громадянин», «всесвітня республіка» та «комуна», хоч і були запозичені з національного минулого, могли бути очищені крізь інтернаціоналістичні цілі та культуру комунальної лабораторії і негайно застосовані для знищення державної бюрократії. 

*

Ця стаття є перекладом частини розділу Beyond the “Cellular Regime of Nationality” з книги Крістін Рос «Communal Luxury: The Political Imaginary of the Paris Commune» (Verso, 2015).