ПРЕМІЙОВАНІ ВІНЬЄТКИ

  • 26 січня 2011
  • 1860
ПРЕМІЙОВАНІ ВІНЬЄТКИ

Коментар до вручення Премії Малевича-2010 Стасу Волязловському

У трійку фіналістів Премії Малевича, заснованої Польським інститутом у Києві, цьогоріч вийшли троє художників із неоднозначним бекграундом: емігре Іван Базак, чиї проекти частіше відбуваються закордоном, ніж в Україні; графітист Гомер (чиї роботи, зрозуміло, частіше можна побачити на вулиці, ніж у галереях); «шансон-артист» Станіслав Волязловський з Херсона.

Переміг останній. Волязловський (1971 р.н.) не має спеціальної художньої освіти. Графік, автор відео, фотографій та об’єктів більше відомий завдяки авторському стилю «шансон-арту» – малювання кульковою ручкою по різноманітних речах (тканині, великих аркушах паперу – «стінгазетах», поліетиленових кульках та іншому сучасному мотлохові). Своє мистецтво Волязловський називає терапією – переносячи на матеріал поп-культурні образи, він намагається позбутися інформаційного шуму, в який занурена сучасна людина.

Власне Премія Малевича вручається раз на два роки за особисті досягнення та внесок у розвиток сучасного мистецтва (тобто не за конкретні роботи, як премія ПАЦ, а за усю «творчу біографію»), і є чи не єдиною українською художньою премією з високими інтелектуальними стандартами та адекватною процедурою відбору (номінантів подають вітчизняні та закордонні культурні інституції, у журі професіонали, знайомі з регіональним контекстом, склад журі щоразу змінюється). Таким чином, вона є своєрідним моніторингом змісту та якості українського сучарту, а лауреат отримує не лише значне матеріальне заохочення, але й легітимний статус «зірки».

Тим важливіше проаналізувати цьогорічну перемогу Волязловського та його заслуги, а саме зміст і якості його мистецтва – не в сенсі добре воно чи погане (ми погоджуємося з журі премії, Волязловський – хороший художник), а які його ключові характеристики, потенціал і обмеження, досягнення та внутрішні суперечності.

(Т.З.) Як на мене, то мистецтво Волязловського – «дзеркальне». Зміст інформаційного шуму, котрий Стас витискає з себе (вимальовує кульковою ручкою по старій тканині і інших підручних матеріалах), можна назвати новою масовою свідомістю, у якій змішуються політика і фольклор, порно та міфологічні істоти, телешоу й історичні персонажі, народне гадання, обривки з пісень і новин, замішані в геть ідіотичні комбінації. Я можу повірити, що такі смислові покручі справді існують у головах українських обивателів, клієнтів рекламованих у газетах ворожок та любителів жартів у стилі «если в кране нет воды, значит выпили жиды…». Отже, відображення у мистецькому дзеркалі Волязловського – доволі чесне, хоча й непривабливе. Але дзеркало не може дати відповідь, як змінити саме відображення. Окрім того, персонажі художника не мають сакрального статусу – схрестити Тимошенко з русалкою і поставити на сторожі надмогильного портрету Владіміра Круга може бути дотепним жартом, однак особливого викривального чи критичного потенціалу у цьому жесті я не бачу.

(В.А.) Мені останнім часом дуже хочеться охрестити фігуративне мистецтво «фотошопом». Твори Волязловського якраз нагадують різні фільтри у фотошопі (типу віньєток), куди можна вставляти якихось банальних персонажів, Путіна з Ющенком, чи ще щось. Але такі візуальні жарти про Путіна не особливо цікаві на семантичному рівні, на обкладинках журналу «Бізнес» чи на сайті «Дурдом» бувають і дотепніші. Однак формально роботи художника дійсно тримаються купи й створюють своєрідний настрій. Ця стилістика нагадує (але не відтворює) тюремну/табірну творчість, яка дуже своєрідна, але мені ні симпатична, ні відома. Всі ці багатозначні символи, карти, намальовані кров’ю, табакерки, шахові фігурки, татуювання – це те інше, на роль якого вже не годиться народне мистецтво. Художник наче створює сучасний фольклор, але не віддає його назад, у народне користування, а залишає у галереях, іронізуючи над тими, які до галерей не ходять, і дивляться не роботи Волязловського, а «Дом 2». Але що нового дає ця фактура? Може для Волязловського це й терапія, та наскільки вона суспільнозначуща?

(Т.З.) Якщо саме він отримав Премію, яка за заслуги, ще й з наголосом на якість, майстерність, досягнення, значення, то що це говорить про характер українського мистецтва на даному етапі? Виходить що цей, як ти кажеш, фотошоп, стає новою якістю сучмистецтва на зміну живопису Ройтбурда? Мінімальний прогрес – вже не олія на полотні, але ще картинки. Для мене є проблематичною настанова автора саме на терапію – чи можна, вимальовуючи з себе усіляке лайно, працюючи своєрідною «губкою», деконструювати стереотипи, чи лише підтверджувати їх? У пост-преміальному інтерв’ю Волязловський нарікає, що його «Грузіноїда» часто сприймають хибно – як стьоб над грузинами, хоча насправді цю роботу він створив щоб підтримати Грузію під час недавнього конфлікту з Росією. Художник буквально і брутально змалював стереотипи, щоб показати їх безглуздість. «Шансон-арт» – це доведений до абсурду абсурд, так, щоб цей повсякденний абсурд стало неможливо не помітити. Але якщо «сприймають хибно», значить не спрацювало.

(В.А.) Здається, ніхто у зв’язку із цим художником не пригадував, що в очах інтелігенції шансон є маркером культурно низького, того, що прийнято називати «бидлом». Наприклад, в останній стрічці Лозниці в його кошмарному світі соціальної дезінтеграції та розгулу насилля постійним саундтреком є шансон. Режисер, схоже, уявляє собі певний порочний східний простір соціального колапсу, що збігається з простором побутування шансону. Подібно до того, з яким мазохістським задоволенням Лозниця копирсається в людських покидьках, Волязловський візуалізує ці примари. Але звідки ці примари походять? Чи не є вони проекцією елітаристської свідомості художника своїх власних страхів на екран соціального муру, що відділяє «бидло» від «не бидла»? Дистанція художника щодо символів низької культури, «доведення абсурду до абсурду», дублює бажану чи дійсну соціальну дистанцію художника від суспільства. Парад потворних типажів сільського життя у Лозниці (за каноном античної естетики — простолюдин це потвора) відповідає парадові химер на полотнах «шансон-арту».

(Т.З.) Роль юродивого, яку взяв на себе художник, надто легко уживається з роллю ремісника. У згаданому інтерв’ю Волязловський каже, що наразі зайнятий створенням нових робіт для «Ріджини» (московська галерея), і доведеться відволіктися на реалізацію проекту у Польщі (умова преміального гранту). Стараннями «Ріджини» Стас має можливість брати участь у міжнародних виставках, тому деякі роботи перекладає на англійську. Що може сказати «шансон-арт» іноземцям чи іноземкам, не обізнаним у тонкощах місцевої свідомості? Наскільки авторський стьоб читабельний за межами пострадянських республік? Одним словом, зміст і відповідальна позиція суворого критика суспільства чи формально влучна екзотика, з вдало підібраним балансом візуальної упізнаваності, епатажної брутальності і гумористичного шарму? Премійованому Волязловському ще доведеться відповісти на ці питання.

Читайте також:

Постполітична антиутопія Сергія Лозниці (Володимир Артюх)

Проговаривая городское пространство (Тамара Злобіна)

Візуальні докази «Судового експерименту» (Володимир Артюх)

АУТ (Тамара Злобіна)

Сексуальність та трансцендентність (Володимир Артюх)

Мистецтво заради мистецтва (Катерина Ботанова)

Мистецтво працює болем у соціальному тілі (Тамара Злобіна)

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери