Революційні події у Росії 1917 року привернули до себе увагу найрізноманітніших течій та фракцій всередині світової лівиці. «Кожен знав, що має статися щось, але що саме станеться, не знав ніхто», — ці слова з книги «Десять днів, що потрясли світ» американського журналіста Джона Сайласа Ріда, напевно, найкраще передають дух переламної доби.
Джон Рід опинився у вирі революційних подій із власної волі. Його основними стимулами були особиста зацікавленість у поєднанні з непоборним професійним бажанням розібратися в суті поточного суспільно-політичного процесу «по гарячих слідах», донести отримані свідчення до однодумців та найширших громадських кіл.
Тим часом на батьківщині Ріда запанували настрої «червоної загрози». Злякавшись масштабів розповсюдження робітничих рухів та перспективи світової пролетарської революції, до якої закликали російські більшовики після повалення Тимчасового уряду, американська реакційна буржуазія скористалася монополією на суспільну думку для того, аби схилити останню проти своїх класових опонентів. Історик Мюррей Б. Левін характеризує цей час як добу «загальнонаціональної істерії, спровокованої страхом перед неминучою більшовицькою революцією, яка знищить власність, церкву, будинки, шлюби, цивільні права та американський спосіб життя» (Levin 1971: :29).
Після вступу США в Першу світову війну діячів робітничого руху почали обвинувачувати в шпигунстві та підривній діяльності на користь ворога.
Ще в 1903 році було ухвалено закон «Про виключення анархістів» (Anarchist Exclusion Act), який передбачав депортацію іммігрантів, що симпатизували анархістським поглядам. У 1918 році цей закон доповнюється також законом «Про імміграцію» (Immigration Act of 1918), який передбачав заборону в’їзду й депортацію негромадян, які «не вірять або протистоять будь-якому організованому уряду».
Через Міністерство праці США проходять сотні судових справ, на підставі яких ухвалюються рішення про масові депортації активістів та прихильників лівих ідей. Одним із найвідоміших прецедентів таких депортацій був «Червоний ковчег» — так американська преса охрестила пароплав «Бафорд», який в грудні 1919 року відправився з Нью-Йорка в бік Радянської Росії. На борту корабля перебувало 249 засуджених, серед них — Емма Голдман, досвідчена діячка робітничого та жіночого руху, тоді вже відома серед однодумців як Червона Емма.
© Elia Mervi, DeviantArt
Емма Голдман (1869—1940), імовірно, дещо краще за багатьох інших пасажирів «Червоного ковчега» уявляла собі країну, до якої прямував корабель, адже вона народилася в Ковно, яке тоді входило до складу Російської імперії (тепер м. Каунас, Литва), в родині ортодоксальних євреїв. Коли дівчинці виповнилося 13 років, родина переїхала до Санкт-Петербурга, де в той час молодь об’єднувалася в революційні гуртки, суворо переслідувані з боку уряду.
Через багато років Емма напише інтелектуальну автобіографію «Проживаючи своє життя», де згадуватиме про своє юнацьке захоплення революційними рухами, а також про вплив, який на неї справило тоді читання творів російського критичного реалізму – «Батьків і дітей» Івана Тургенєва, «Обриву» Івана Гончарова, а особливо – забороненого царською цензурою роману Миколи Чернишевського «Що робити?» (Гольдман 2015: 39). Його головна героїня Віра Павлівна, яка, сприйнявши світогляд революціонерів-нігілістів, утікає з патріархального батьківського дому та організовує швейну майстерню-комуну, стала для молодої Емми рольовою моделлю, особистим взірцем соціальної поведінки. Роман Чернишевського захоплював Голдман і протягом усього життя залишався для неї джерелом натхнення.
Захоплення нелегальною політичною діяльністю призвело до істотного погіршення взаємин з консервативно налаштованими батьками. У 17 років Емма Голдман разом із сестрою Оленою емігрує до Сполучених Штатів Америки. Вийшовши заміж за фабричного робітника та ставши американською громадянкою, Емма поступово долучається до американського анархічного руху.
Вирішальний вплив на її політичну позицію справила демонстрація робітників на площі Геймаркет у Чикаго 4 травня 1886 року, що відбувалася під гаслом боротьби за 8-годинний робочий день. Семеро анархістів-учасників демонстрації були засуджені до страти, один із засуджених наклав на себе руки. Важливими були також промови німецько-австрійського анархіста Йоганна Моста, який просував революційну стратегію «пропаганди дією», виправдовуючи правомірність насильства як засобу досягнення політичних та соціальних цілей.
Емма Голдман та Александр Беркман. Фото 1910-х рр.
На одній зустрічі анархістського гуртка, в якому Мост виголошував промову, Емма познайомилася з активістом Александром Беркманом, політичним емігрантом, вихідцем з багатонаціонального міста Вільно на території Російської імперії (тепер м. Вільно, Литва). Роман Емми з Беркманом згодом переріс у вільні стосунки, а дружня приязнь у них збереглася на довгі десятиліття. Протягом 1907—1915 років Беркман був редактором анархістського часопису «Мати Земля», заснованого Еммою, поділяв її принципи соціальної боротьби та підтримував політичну діяльність.
Протягом усього життя Емма Голдман багато читала, особливо наголошуючи на інтелектуальному та творчому розвитку революційного діяча. Окрім згаданих російських письменників, серед її улюблених авторів були теоретики анархізму Петро Кропоткін і Михайло Бакунін, філософи-публіцисти Ральф Волдо Емерсон та Генрі Джеймс Торо, письменники Мері Волстонкрафт, Натаніель Готорн та поет Волт Вітмен.
Яскраве враження на неї справило знайомство з творами «великого поета-філософа» Фрідріха Ніцше. Для Червоної Емми Ніцше не апологет аристократизму, яким той здавався багатьом її сучасникам і однодумцям, а «поет, бунтар та інноватор. Він аристократ не з народження й не через гаманець — він аристократ за духом. З цього погляду Ніцше — анархіст, а всі справжні анархісти — аристократи»[1].
Після початку Першої світової війни та вступу в неї США для американського робітничого руху настали важкі часи. Влітку 1918 року до 10 років тюремного ув’язнення засуджено одного з лідерів Соціалістичної партії Америки Юджина Дебса, який до того чотири рази був кандидатом у президенти США. Проти Емми Голдман відкрито справу про депортацію за прихильність до ідей та практик анархізму.
Спочатку Червона Емма намагалася оскаржити рішення Міністерства юстиції на підставі того, що закон «Про виключення анархістів» застосовувався лише відносно осіб, що не мали американського громадянства. Однак пізніше, коли справа перебувала на розгляді в Міністерстві праці, було вирішено, що позбавлення громадянства її чоловіка, яке сталося в 1908 році, означало також скасування статусу громадянки самої Емми Голдман. 17 січня 1920 року пароплав «Бафорд» прибув до порту м. Ганко (Фінляндія), звідки депортовані були доставлені до російського кордону.
Фотографія Емми Голдман зі справи про депортацію, 1919 р.
Досвід перебування Емми Голдман в Радянській Росії зображено у двох книгах з промовистими назвами – «Моє розчарування в Росії» (1923) та «Моє подальше розчарування в Росії» (1924). За жанром це щоденники-травелоги, записи «пережитого досвіду, спостережень та реакцій» (МР: 3), за якими послідовно відтворюється маршрут поїздки Голдман революційною Росією, а також Україною, якій авторка приділяє окрему увагу. На жаль, повного перекладу цих праць російською чи українською мовами досі не вийшло.
Протягом листопада 1917 – лютого 1918 років Емма Голдман здійснила поїздку Америкою на підтримку антивоєнної кампанії та на захист більшовицького руху. На той момент вона вважала більшовиків «практичним втіленням духу революції» (МР: 8). Захоплення революційною Росією, постатями більшовицьких лідерів відбите в памфлеті Голдман «Правда про більшовиків» (1918), що вийшов друком у часописі «Мати Земля». Зокрема, там зазначалося:
Російська революція – це справжнє диво. Вона щодня демонструє, наскільки незначними виявляються будь-які теорії у порівнянні з дійсністю революційного пробудження людей. [...] Ленін і Троцький не потребують захисту. Проте слід звернути увагу [...] що коли Троцький опинився в Америці, він жив у дешевому багатоквартирному будинку та виявився настільки бідним, що ледве зводив кінці з кінцями. Звичайно, йому запропонували привабливу посаду в одній з успішних єврейських соціалістичних газет за умови, що він навчиться йти на компроміси й приборкає власний революційний запал. Троцький надав перевагу бідності разом із правом зберегти за собою самоповагу [...] Що стосується Леніна, то все його життя є однією довгою, нескінченною боротьбою за Росію. Фактично він успадкував свої революційні ідеали через родину. Його власний брат був страчений за наказом царя. Таким чином Ленін має як особисті, так і загальнолюдські причини ненавидіти самодержавство та присвятити своє життя визволенню Росії (Goldman 1918).
Обкладинка номера часопису «Мати Земля» за 1912 рік.
Єдиною суттєвою обставиною, що викликає недовіру Емми Голдман у цей період, є те, що більшовики дотримуються курсу марксистської соціал-демократії, з якою в анархістів історично склалися досить непрості взаємини. Обидві політичні теорії постали на базі філософії молодогегельянства, впливу якого зазнали молоді Карл Маркс та Фрідріх Енгельс, теоретик анархо-індивідуалізму Макс Штірнер, а також класики анархічної думки П’єр Жозеф Прудон і Михайло Бакунін. Поступово вони розійшлися в поглядах на природу соціальних перетворень майбутнього суспільства, участь робітничого класу в цих перетвореннях, роль держави та парламентської демократії тощо[2]. Остаточне розмежування марксистів та анархістів як двох різних течій всередині робітничого руху сталося невдовзі після скликання ІІ Інтернаціоналу, в роботі якого анархісти не брали участі після Цюріхського конгресу 1893 року.
Природно, що відторгнення більшовицьких ідей та практик, яке поступово проймає публіцистику та щоденникові записи Емми Голдман, значною мірою базувалося на цій давній ідеологічній суперечці. Авторка не приховує полемічного підґрунтя своїх писань: «Критики закидають мені віру в те, що "якби росіяни здійснили революцію за Бакуніним, а не за Марксом", результат був би інакшим та більш задовільним. Я визнаю справедливість цих закидів до себе. Насправді я не лише вірю в це; я в цьому впевнена» (МР: 21).
Нотатки Голдман не втрачають актуальності передусім завдяки її позиції свідка соціальних трансформацій, роботі з конкретним історичним матеріалом. Коли через десятиліття інший відомий анархіст та учасник Громадянської війни Всеволод Волін (Ейхенбаум) писатиме свій opus magnum — «Невідому революцію» (перше видання посмертно у 1947 році), він уже матиме справу передусім з історичними документами, залишаючи особисті враження та переживання на периферії своєї оповіді.
Після прибуття до Росії Голдман долучається до політичних процесів революційної доби. Червона Емма уважно стежить за дискусією про роль профспілок, що розгорталася у революційному Петрограді протягом всього 1920 року та досягла найвищого розвитку в ході VIII Всеросійського з’їду Рад (22—29 грудня 1920 р.).
На з’їзді виступила група «робітничої опозиції» на чолі з Олександрою Коллонтай та Олександром Шляпніковим, невдоволеними системою державного контролю над профспілками. Представники «робітничої опозиції» стверджували, що «позиція уряду щодо профспілок знівелювала інтерес трудящих до економічного відновлення країни та паралізувала їхні виробничі потужності. [...] Вони вимагали звільнення народних мас від ярма бюрократичної держави з її корумпованим чиновництвом та надання можливості для реалізації творчої енергії робітників» (МПР: 34).
Реакція більшовицького лідера була жорсткою: «Ленін засудив робітничу опозицію як "анархо-синдикалістську ідеологію середнього класу" й виступив за її повне придушення. Шляпнікова, одного з найвпливовіших лідерів опозиції, Ленін назвав "розлюченим комісаром", згодом той був примушений замовкнути, залишаючись членом Центрального Комітету Комуністичної партії. Мадам Коллонтай наказали тримати язика за зубами або вийти з партії; її памфлет, що висвітлює погляди опозиції, був заборонений» (Там само).
Поступово об’єктами розправи з боку бюрократичної держави, персоніфікованої в постатях більшовицьких «єзуїтів соціалізму», «великих владик Комуністичної Церкви» стають носії будь-яких опозиційних поглядів всередині робітничого руху. За свідченням Емми Голдман, на момент її прибуття в Росію десятки провідників анархізму знаходилися в тюрмі, анархічну пресу було заборонено.
Ще в квітні 1918 року за наказом Троцького здійснено артилерійський напад на штаб анархістів у Москві, значну кількість активістів заарештовано, їхня політична діяльність опинилася поза законом. Ці дії поглибили відчуження анархістів від панівної партії, хоча значна їх частина надалі підтримувала більшовиків, побоюючись, що поваленням режиму можуть скористатися контрреволюційні сили.
Обкладинка першого видання книги Емми Голдман «Моє розчарування в Росії».
Однак можливості для вільного вираження їхньої позиції поступово звужувалися. У лютому 1921 року за участі Емми Голдман та Александра Беркмана відбулося поховання визначного діяча російського анархічного руху Петра Кропоткіна. Воно стало останньою відкритою демонстрацією анархістів на території Радянської Росії. Переслідування анархістських течій припиниться лише після ліквідації монополії КПРС на політичну владу та подальшого розпаду СРСР.
Коли Ленін дізнався від Голдман та групи її однодумців про переслідування російських анархістів, він «терпляче вислухав і пообіцяв привернути увагу своєї партії», але зауважив: «свобода слова — це буржуазне поняття, вона не може існувати в революційний період» (МР: 67). Підсумовуючи досвід особистого спілкування з Леніним, Голдман записала:
Пуританин, він [Ленін] був впевнений, що його схема може спокутувати гріхи Росії. Ті, хто служив його планам, мали рацію, інших не можна було терпіти.
Цей Ленін — хитрий азіат. Він вміє грати на слабких сторонах людей лестощами, нагородами, медалями. У мене залишилося переконання, що його підхід до людей був чисто утилітарним, оскільки за власною схемою він міг позбутися їх. Однак чи була ця схема Революцією? (МР: 68)
У травні 1920 року Емма Голдман познайомилася в Петрограді з активістами анархічного та єврейського робітничого рухів, що прибули туди з України. Вони поширювали в російських революційних колах інформацію про Нестора Махна та розгортання селянського руху на українському півдні. За їхніми розповідями Червона Емма склала перший політико-ідеологічний портрет Махна, доступний західному читачеві:
Махно був українцем за народженням. Природний бунтівник, він зацікавився анархізмом в ранньому віці. У сімнадцять років він здійснив замах на царського шпигуна й був засуджений до смертної кари, однак з огляду на його юність вирок було замінено довічною каторгою (важке тюремне ув’язнення, третину терміну в’язень скутий ланцюгами). Лютнева революція відкрила двері тюрем для всіх політичних в’язнів, серед яких був і Махно. На той час він провів десять років у Бутирській в’язниці в Москві. Його рівень освіти на момент першого арешту був невисоким, але у в’язниці він з користю проводив власне дозвілля. До звільнення він встиг отримати значний обсяг знань з історії, політичної економії та літератури. Невдовзі після звільнення Махно повернувся до рідного села Гуляйполе, де організував профспілку та місцеву раду. Відтак він поринув у революційний рух, і протягом усього 1917 року залишався духовним вчителем і вождем повсталих селян, які воювали проти землевласників (МПР: 87).
Нестор Махно (в центрі) у колі ватажків повстанського руху селян. Фото 1919 р.
Голдман захоплюється особистими якостями селянського ватажка, його здібностями до соціальної організації:
«Свідомий анархіст він намагався надати інстинктивному селянському повстанню визначеного наміру й мети. Уявлення про те, що соціальну революцію потрібно захищати від усіх ворогів, проти будь-якого контрреволюційного або реакційного замаху справа або зліва, належить саме Махно. Водночас серед селян проводилася просвітницька та культурна робота, спрямована на розвиток їхніх анархо-комуністичних переконань з метою створення вільних селянських комун» (Там само).
Згодом на запрошення петроградського Музею революції Емма Голдман приєдналася до експедиції в Україну, організованої з метою збору «цінного матеріалу революційного періоду» (МР: 95). 15 липня 1920 року автомобіль із членами Надзвичайної музейної комісії вирушив з Москви в південному напрямку.
Через Курськ експедиція дісталася Харкова. Майже одразу після прибуття Червона Емма відвідала анархістську книгарню, що на той час виконувала функції своєрідного політичного клубу. У місті перебувало багато американських анархістів (Джозеф та Лея Гудман, Фанні Барон, Сем Флешин), дехто з них свого часу тісно співпрацював з Еммою.
Протягом наступних місяців комісія Музею революції відвідала Полтаву, Київ, Одесу, зупинялися у Фастові та Жмеринці. Емма Голдман зустрічалася з місцевими анархістами, махновцями, прихильниками толстовства, діячами соціалістичного сіоністського руху. Повсюди збиралися свідчення та статистичні дані про єврейські погроми, військові злочини білогвардійців, переслідування революціонерів, умови життя місцевих робітників та селян.
На місцях часто виявлялося, що найціннішими історичними матеріалами володіли не представники радянських органів влади, до яких члени комісії були уповноважені звертатися в першу чергу, а прихильники політичних течій, альтернативних більшовизму, подекуди приватні особи. Так, найбільш докладну статистичну інформацію про погроми в Києві надав колишній міністр Центральної Ради (МР: 140).
Навпаки, самі представники більшовицької влади подекуди не приховували ворожого ставлення до євреїв, хоча до відкритої участі в погромах ніколи не вдавалися. Остання обставина стимулювала симпатії до більшовиків з боку місцевої єврейської інтелігенції, зокрема діячів їдишомовної «Культур-Ліги». Пересічні члени єврейських громад, зі свого боку, домагалися зустрічі з Еммою Голдман та іншими американцями, намагаючись донести до євреїв Америки інформацію про погроми та жалюгідне економічне становище, в якому опинилися єврейські робітники в Україні (МР: 135).
У жовтні 1920 року комісія повернулася до Москви. Попереду в Емми Голдман були зустрічі та суперечки з більшовицькими лідерами, подальші виступи на захист ув’язнених анархістів, журналістська діяльність. Коли в лютому 1921 року робітники кількох петроградських заводів оголосили страйк, їхню ініціативу швидко підтримав загін гарнізону фортеці Кронштадт (тепер район Санкт-Петербурга, Росія), а також екіпаж кораблів Балтійського флоту, розташованого в місті. Було висунуто вимоги стосовно звільнення політичних в’язнів-соціалістів з тюрем, забезпечення вільної діяльності профспілок та селянських об’єднань, заохочення приватної ініціативи на рівні домашніх господарств.
Емма Голдман виголошує промову на похованні Петра Кропоткіна
Кронштадтське повстання було придушене лояльними до більшовиків частинами Червоної армії. Розпочалася нова хвиля переслідувань та арештів, жертвами яких найчастіше ставали анархісти та представники інших альтернативних щодо більшовизму лівих течій. Для Емми Голдман настав переламний момент:
«Воно [повстання] довершило страшне усвідомлення того, що Російської революції більше не існувало. Я побачила перед собою страхітливу Більшовицьку Державу, що знищувала будь-які конструктивні революційні зусилля, зводячи нанівець, придушуючи та розкладаючи все довкола» (МР: 4).
Оцінюючи наслідки Російської революції як провал та критикуючи політику більшовиків, Емма Голдман зосереджується на декількох основних лініях:
- недостатній рівень масової свідомості («психології мас»), брак політичного досвіду в російських пролетарів та селян;
- непослідовність більшовиків у політиці соціальної та політичної емансипації широких верств суспільства, різкі переходи від революційних до репресивних заходів;
- «фанатичний урядоцентризм» прихильників Леніна й Троцького, який призвів до посилення авторитарних тенденцій у державі та обмеження суспільної ініціативи;
- недооцінка більшовиками ролі революційної інтелігенції попередніх формацій, недовіра до освітніх та культурних перетворень загалом;
- аксіологічний консерватизм у поєднанні з етичним релятивізмом, небажання утверджувати в суспільстві принципи соціальної солідарності;
- застосування принципу «мета виправдовує засоби» в площині соціально-економічних перетворень.
Червоній Еммі приписують висловлювання: «Я не хочу бути частиною вашої революції, якщо не зможу танцювати»[3]. Талановита письменниця, публіцистка, театральний критик, вона бачила революцію передусім крізь призму максимальної реалізації творчого потенціалу особистості.
Можливо, найкраще серед більшовицьких лідерів її прагнення зрозумів нарком просвіти РРФСР Анатолій Луначарський, з яким Голдман мала декілька зустрічей у Москві. Товариш Луначарський був одним з небагатьох більшовиків, хто справив на неї позитивне враження з досвіду особистого спілкування, однак згодом Голдман побачила, що той «був покалічений власною партією: більшість його добрих намірів та рішень ніколи не побачили світла. Вочевидь, Луначарський був заручником тієї ж машини, яка, здається, тримала все своєю залізною хваткою» (МР: 60)[4].
Зазнавши впливу найвідоміших соціально-критичних письменників та радикальних мислителів свого часу, Емма Голдман також помітно вплинула на своїх сучасників та наступників. Її роздуми про релігію, кохання, мистецтво та соціальні перетворення перебували в центрі уваги освічених кіл, а політичні виступи на захист політичних в’язнів, робітників чи жінок майже завжди викликали широкий суспільний резонанс.
Інтелектуальний спадок Червоної Емми після її смерті був заново відкритий після Другої світової війни. Серед тих, хто зазнав впливу її ідей, були активісти американського анархо-феміністичного руху, а також Етель Маннін, авторка першого роману-біографії Емми Голдман (Mannin 1941), феміністська письменниця Алекс Кейтс Шульман, яка упорядкувала перше повне зібрання її творів та виступів (Goldman 1972), актор та режисер Воррен Бітті, який у фільмі «Червоні» (1981) зобразив «другий російський» період життя Голдман у контексті перебування в революційній Росії Джона Ріда.
Оцінка Російської революції Еммою Голдман, сформована під впливом свіжих вражень від пережитих подій, безумовно, не була вільною від політичної заангажованості, значною мірою відбиваючи полеміку між різними ідеологічними течіями лівого спрямування. Однак саме вона лягла в основу подальших трактувань цієї історичної події в межах анархістського та ліво-лібертарного дискурсів.
Примітки
1. Тут і далі цитати наводяться за текстами, розміщеними у відкритому доступі за посиланнями [link] та [link] зі вказаними в квадратних дужках номерами сторінок у файлах pdf. Скорочення: МР – «Моє розчарування в Росії», МПР – «Моє подальше розчарування в Росії». Переклад з англійської Валентина Андросова.↩
2. З цього приводу написано досить багато, однак майже немає незаангажованих аналітичних досліджень проблематики «марксизм і анархізм». Для попереднього входження в неї можу послатися на наступні джерела: Sperber 2013, Аттали 2008; Revol 2004.↩
3. Детальніше про атрибуцію цього висловлювання див. Shulman 1991.↩
4. Про погляди Анатолія Луначарського, в яких марксизм дивовижним чином перетинався із захопленням філософськими концептами Ніцше та практиками «богобудівництва», див. у Kline 1969.↩
Посилання
Goldman, E., 1918. The Truth About the Bolsheviki. Available 20.12.2017 at:[link]
Goldman, E., 1972. Red Emma Speaks: Selected Writings and Speeches. New York: Random House.
Kline, G. L., 1969. “‘Nietzschean Marxism’ in Russia”. In: Adelmann, F. J. (ed.) Demythologizing Marxism. A Series of Studies on
Marxism. Chestnut Hill, Boston College, pp. 174-177.
Levin, M. B., 1971. Political Hysteria in America: The Democratic Capacity for Repression. Basic Books.
Mannin, E., 1941. Red Rose: a novel based on the life of Emma Goldman. Jarrolds.
Revol, 2004. Анархизм, марксизм и классовая борьба. Доступ 20.12.2017 по ссылке: [link]
Shulman, A. K., 1991. “Dances with Feminists”. In: Women’s Review of Books. Available 20.12.2017 at: [link]
Sperber, J., 2013. Karl Marx: A Nineteenth-Century Life. W. W. Norton & Company.
Аттали, Ж., 2008. Карл Маркс: Мировой дух. Москва: Молодая гвардия.
Гольдман, Э., 2015. Проживая свою жизнь. Том 1. Москва: Радикальная теория и практика.
