Ранок настав раптово. Перше, що я відчув після ранкового пробудження, це поліетиленову ковдру, яка прилипла до тіла. Конденсат із поту, який моє тіло виділяло вночі, утворив дивні візерунки на поліетилені, і від кожного поруху ковдрою виникало динамічне зображення, на кшталт калейдоскопу або gif-файлів. У казармі було зовсім тихо, лише звідкись іздалеку долітав гуркіт бурильних установок. Спальний корпус розташовано далеко від робочої зони, це зумовлено двома причинами: високий радіаційний фон та сильний робочий шум із вібраціями. Цей ранок видався мені мутним та липким. Моє липке тіло не хотіло відлипати від поліетилену, до того ж, сотні інших робітників, із якими мені доводиться ділити спальний корпус, ще мирно спали. Сон – єдиний проміжок часу, протягом котрого ми забуваємо про важку працю та умови життя. Втекти звідси неможливо: уранові шахти знаходяться на архіпелазі, найближчий материк дуже далеко, на човні цю відстань не подолаєш. Протягом мого тривалого перебування тут уже кілька робітників намагалися покинути острови, але потім океан приносив їхні мертві тіла й розбитий ущент саморобний човен. Кілька місяців вони витрачали на побудову човна, збирали його десь у лісі, під північним схилом Гори, для того, аби безпристрасний океан нагодував їхні легені солоною водою.
Начальство дістається сюди підводним човном, викрасти його неможливо – всі важливі об’єкти охороняються: штаб бригадирів, парк бурового обладнання, порт; лише нас ніхто не охороняє, усі й так знають – тікати нікуди. Багато з нас уже змирилися – цілком чесна система. Від кожного за можливостями, кожному за потребами. Звичайно, враховуються лише нижні ланки піраміди Маслоу: десятигодинний робочий день, дворазове харчування (білкова матриця, вуглеводні, часом натуральні продукти, наприклад, риба чи салат із водоростей), один вихідний день. Якщо тебе впіймали підлітком і одразу відправили сюди, то до п’ятдесяти років дожити можна. Мене впіймали в чотирнадцять років, хоча слово «впіймали» тут трохи недоречне, більше пасує слово «виявили».
У чотирнадцять років, після закінчення першої стадії загальної освіти, уже перед самим переходом на спеціалізовані напрями, усі учні проходять S-test, який повинен виявити їхню пристосованість до життя в суспільстві. Якщо показники нижчі за норму, то таких осіб відсторонюють від життя в суспільстві, бо їхня незграбність, кволість та лузерство погано позначаються на його сталому розвитку. Невдахи вічно незадоволені, тому підвищують протестні настрої, невдахи мало заробляють і вічно сваряться, тому вони погано впливають на мікроекономіку. Ми кволі й невитривалі, тому ми не можемо програмувати банківські термінали машинними кодами, ми не можемо працювати в лабораторіях та ресторанах молекулярної кухні, ми не можемо навчати інших, бо самі несприйнятливі до знань, ми даємо генетично хворе потомство, тому після s-test’у нас стерилізують. Нічого не відрізають, просто роблять ін’єкцію, після якої в жінок настає менопауза, а в чоловіків не виробляється сперма. Усе гуманно. Ми – вугрі на тілі цивілізації, тому нас ізолюють. На розподіленні мені не поталанило вдруге – відправили на уранові шахти. Радіаційний фон не надто високий, тому в’язні живуть відносно довго. Щоб ми не хворіли від радіації, нас годують пігулками, які з’єднують вільні радикали в тканинах, тому ракові пухлини виникають рідше. Загалом нам забезпечують існування настільки, наскільки це потрібно для продуктивної праці. До глибокої старості ніхто не доживає, якщо хтось покалічився, то з його біоматеріалу роблять сировину для білкової матриці.
Раз на кілька тижнів нас відпускають погуляти сопками. Одного разу, гуляючи в найвіддаленішій частині острова, ми знайшли вхід у невеликий бліндаж, який всередині поріс мохом. Там нічого не було: просто коробка. Залізна коробка, що дивно відлунює нашу розмову. З собою ми завжди маємо щось на кшталт смартфонів, для того, аби нас пеленгували. На смартфоні – наша амбулаторна картка, досьє і особистий простір, куди можна записувати музику. А кілька років тому нам відкрили невеликий сегмент Інтернету, і тепер ми можемо стежити за новинами, дивитися порно, читати книги. Але проблема в тому, що всі запити йдуть через сервер у штабі бригадирів.
Сервер реагує на ключові слова, як-от «вибухівка в польових умовах», і шукачів одразу ж відправляють до карцеру або на понаднормові. Всі знають, що втекти звідси нема як, тому розглядають це не як спробу втечі, а як дурні думки. Ми ж усе одно невдахи, якщо S-test дав позитивний результат. Цікаво, чи змінилися критерії і чи був би він негативний, якби я його пройшов зараз. Досі мені видається містикою, як можна визначити вплив людини на суспільство. Однієї маленької незграбної людинки. Як зараз пам’ятаю тест і відповіді.
|
Образ_із_пам’яті
S-test
S-test схожий на гру в шахи, але без шахових фігур – їм відповідають інтереси, цінності, орієнтири, переконання.
|
Як тільки сонце піднялося трохи вище над горизонтом, промені, наче леза, почали прорізатися крізь вікна та будити решту робітників. Вони неохоче прокидалися, вилазили зі своїх запітнілих поліетиленових ковдр, вдягали роби, віталися один із одним. Сигналу йти до сніданку ще не було, але всі почали поволі шикуватися біля виходу з казарми, яка наповнювалася шумом та розмовами. Час сну закінчився. Час спокою закінчився. Єдиний час, коли робітники забувають про свій тягар вічної роботи тут. Про тягар, який вони змушені нести через кілька неправильних рядків ДНК, що ними наділив їх Г(г)осподь(?). Я підійшов до колег, що стовбичили перед самими дверима, вони якраз розповідали одне одному бувальщини. Що ще робити тут у вільний час? Мирон якраз говорив про те, як складав той самий тест. Усі чули цю історію вже кілька разів, але щоразу вона обростає новими й новими деталями, тому ніколи не набридає навіть вибагливому слухачу. Мирон думає, що опинився тут випадково й щоразу, коли приїздить начальство, намагається прорватися у штаб, щоб пройти тест повторно. Він єдиний із нашого товариства, хто ще не прийняв свою долю й не змирився з обставинами. Аргументує він тим, що тестувальна машина нібито помилилася й пересунула його фігуру, яка відповідала за рису «Спротив законам заради власного блага», на іншу позицію, і після цього вся партія пішла не так. Саме ця фігура відкрила вразливе місце для нападу на решту. Якщо історії ігор десь і зберігаються, то я більш ніж упевнений, що обладнання, яке використовували в наш час, уже застаріло. Тепер, скоріше за все, машина аналізує твій мозок, нейронні з’єднання, можливі рефлекси й реакції, схильності та упередження, тому грати в стару добру гру немає сенсу. Чому я зробив такий висновок? Останнім часом новачків стає дедалі більше, тому сподіватися на вдалу партію з тестувальною машиною лузерам уже нема жодного сенсу. Тестування стає дедалі жорсткіше. Колись його взагалі проводили люди, але згодом виявлялися помилки, і через це одних повертали назад на свободу, а інших у зрілому віці відправляли сюди.
Єдине, що мені подобається – це океан. Великий, тихий. Океан спостерігає. Він не втручається в наші справи. Він просто слідкує за нами, можливо, сміється.
Океан Фригідний
Океан Спокійний Невблаганний
Океан Смарагдовий
Хвилі Мовчазний Мертвий
Хвилі Солоний Голий
Хвилі Раптовий
У нього є свої механізми саморегуляції. Їх вироблено мільйонами років еволюції. Тут усе природно. Якщо ти лузер – ти болісно гинеш між рядами зубів акули. Тебе не відправляють на шахти. Пролунав голосний сигнал із ретранслятора.
«Увага всім S-особам, споживання калорій у кількості, що необхідна для праці та життєдіяльності, розпочнеться за чотири хвилини в блоці А».
У блоці А були лише ми, значить, інша зміна ще не повернулася з забою. Цікаво, скільки тон у них вийшло цього разу. Ця зміна взагалі працює в інверсії з нами, у них на біологічному рівні збито годинник у організмі. Це було зроблено для того, аби ефективність праці денних і нічних змін була майже однакова, бо руду вивозять через рівні проміжки часу, певно, у штабі полінувалися перепрограмовувати вивезення руди під біоритми. Це ще нехай. Ходять чутки, що деякі на розподіленні потрапляють на медичні дослідження. На станціях над ними ставлять експерименти, наприклад, випробовують ліки, досліджують нові методики операцій.
Отож, наша трапеза:
[ білкова матриця
капсула з швидкими вуглеводами
салат із водоростей та шматочків обробленої риби
опріснена вода (фільтри трохи пропускають сіль)
0.5 мм2 цукру].
Зазвичай на споживання їжі йде до десяти хвилин, бо смакувати особливо немає чим. Тому ми швидко встаємо з-за столу та йдемо до роботи. Мовчки, бо сили треба берегти. Хоча незадоволені всі, але виходу немає. Іноді я думаю, що насправді я механізм для роботи, який раптом отримав свідомість. Кожного дня я роблю одну й ту саму роботу, і в мене одне й те саме призначення, яке не я собі обрав. З мене зробили інструмент, як із металу роблять серп. Заходимо в шахту, починаємо працювати. Робота йде легко, рухи впевнені, натреновані. Весь час мовчимо, рідко перекинемося словом, та й то про роботу. Зміна тільки почалась. Аж коли робота стає нестерпною, тоді починаємо відволікатися, розмовляти.
Я. Гей, Мироне, як працюється?
Мирон. Дуже важко, завжди боявся замкнених приміщень, як потрапив сюди – щоразу молюся, щоб позбутися хоча б страху.
Я. У мене вже м’язи починають горіти, дуже важко йде руда, тут порода щільніша.
Мирон. Вони придумали клонування, колонію на Місяці, а досі не зробили роботів, які б видобували руду.
Я. З нами ж треба щось робити.
Мирон. Що?
Тут до розмови пристає Лука.
Лука. Показати нам, які ми лузери. Нас навіть не вмертвили. А відправили сюди. Це як пекло. Ти вмираєш, але все одно горітимеш у казані, смажитимеш дупу на смолі. Краще б зникнути, розчинитися у Всесвіті, аніж так.
Я. Тоді чому ніхто з нас не накладає на себе руки?
Лука. Звикаєш потроху. Людина така істота. До всього звикає. Повір мені, якби збільшили норму, ми б до неї теж звикли.
Мирон. Цікаво, як зараз на континенті?
Я. Ну, краще, аніж тут.
Лука. Там краще, бо там немає нас.
Мирон. Думаєш? Може, навпаки.
Я. Смієшся? Ми ж не від світу цього.
Лука. Для чого нас тоді створив Бог? Для страждань?
Я. Ти віриш у вищі сили?
Лука. Мій тато був баптистом, щось у цьому є.
Мирон. Якщо є, то чому за нас вирішили, кому жити тут, а кому там? Хіба це справедливо?
Лука. Просто змирися з цим. Будь смиренним. Так вчив мене батько.
Мирон. Бо твій батько зараз на континенті, а не тут. Як можна з цим змиритись?
Я. Згадайте, хіба до тесту хтось відрізняв нас від інших?
Лука. Ні, але пам’ятаєш, як ставляться до таких, як ми?
Мирон. Тебе дражнили у школі?
Лука. Так, хоча я не переносив жодного вірусу, мене пересадили за окремий стіл. Від дня проходження тесту минуло ще кілька тижнів, перш ніж мене стерилізували й відправили сюди.
Я. Розкажи про це, бо мене відправили одразу.
Лука. Ти просто потрапив одразу на ешелон, мені довелося чекати трохи. Так, як тільки нас виявляють, то одразу списують з рахунку. Дівчина, якій я подобався, перестала звертати увагу на мене. Я помітив, як усі почали поволі ігнорувати мене. Фізично я ще був із ними, але і я, і вони відчували, що скоро наші шляхи розійдуться. Тим паче що ми для них напівтварини, бракований матеріал. Я намагався щось зробити, але марно. Шкода було батьків, бачили б ви очі батька, коли мене забирали. Я вперше побачив, як він плакав. Я був його надією на продовження роду, але не сталося. І найгірше, що ніхто не знає, хто винен у цьому всьому.
Мирон. Але ж недарма вони придумали цю всю штуку. Значить, так краще.
Я. Кому краще? Нам?
Мирон. Усім. Коли ракову пухлину видаляють із організму, то вона повинна розуміти: без неї організму набагато краще, а з нею він може не вижити. Так само й тут.
Я. А ти впевнений, що все правильно пішло? Що саме ми – ракова пухлина суспільства?
Лука. Все, що нам потрібно – це лише прийняти й піти на самопожертву. Хтось завжди має йти на самопожертву. Тут ця нелегка доля припала нам. Тим паче – чому ви думаєте, що там краще? Хіба ви не бачили цих усіх менеджерів та плейбоїв, які згорають у свої тридцять від шалених перегонів за кредитами та жінками. Вони не знають спокою, вони не впевнені в завтрашньому дні. А ми просто працюємо тут, просто живемо й дивимося інколи на океан. Який спостерігає за ними і за нами.
Я. Ти при розумі? Думаєш, що кажеш? Хочеш сказати, що нам легше? Подивися на мою робу, подивися на моє обличчя, згадай наш сніданок. Подивися, де ми, врешті-решт. Ти бачиш показники на лічильнику Гейгера? Ми в пеклі! Краще бути вільним і не знати, чи вечерятимеш, ніж їсти одну й ту саму білкову матрицю. Мене нудить від водоростей. Я навіть смаку вже не відчуваю. Ковтаю її, як ковтаю слину.
Мирон. А що, якби ти дізнався, що й справді даєш так більше користі? Ти б залишився? Що б ти сказав, якби знав, що все зроблено чесно та обґрунтовано. Ми справді погано впливаємо на світ. Ми незадоволені, у нас погана вдача, ми деструктивні. А тут нам дають змогу спокутувати провину.
Я. Ти відчуваєш свою провину?
Мирон. Ніхто не винен, але так мало статися. От Лука змирився. Але вдихни це повітря. Воно затхле. Воно не дає впевненості в тому, що ми хоча б у своїй ніші.
Я вдихаю повітря, воно важке, немов стружка з металу проникає через трахею в легені. Я знаю, випромінювання не відчувають, але я ніби щойно проковтнув шматок найрадіоактивнішої руди. Завжди були раби. Світ не існує інакше. Хтось працює, а хтось кайфує. Чомусь згадалося, як пиячать охоронці. Цікаво, чи отримують вони задоволення від роботи тут? Вони ж навіть не знущаються з нас. Просто спостерігають. Певно, дякують, що вони не на нашому місці.
Раптом уся бригада підбігла до Луки. Він лежав на землі й не рухався. Ще зранку помітив його дивний колір обличчя. Білий-білий, мов крейда. Може, погано спав. І ось – знепритомнів. Я уважніше придивився. Каска трохи налізла на очі, тому я не міг зрозуміти, чи заплющені його очі. Він був такий худий. Лише зараз я це помітив. Ми тут назавжди.
Мертвий. Він помер.
{мертвий мертвий мертвий він помер}
У голові луна, стало тривожно. Дуже тривожно. Він помер. Я це почув чи подумав? Пульсу немає. Уся бригада відклала інструменти, всі підійшли до Луки попрощатися. Бригадир повідомив нагору, щоб спускали мішок. Доки тіло тепле, воно дасть багато сировини для білкової матриці. Ось так говориш із людиною, а вона раз – і щезає. Розчиняється. Куди ділася його пам’ять, його переконання. Невже це й справді безслідно зникає. Так не хочеться в це вірити. Принесли мішок. Бригада почала розбирати його речі. Хтось забрав його каску, хтось смартфон. У кишені комбінезона знайшли фото оголеної дівчини. Його теж забрали, навіть сперечалися за нього. Куди він дівся? Його тіло понесли нагору, а де він сам? Злився з Богом, у якого вірив його батько? Бригадир почав нас підганяти, через півгодинну затримку ми відставали від норми. Якщо не виконаємо норму, то залишимося без вечері. Або – в карцер. Хоча зазвичай у карцер відправляють бригадира, це він винен.
Швидко. Швидко. Швидко.
Я почав інтенсивніше довбати породу, всі розмови припинилися. З карцеру майже завжди теж ідуть сировиною на білкову матрицю. Рідко хто повертається. А якщо й повертається, то не йде більше в шахти, а залишається нагорі. Миє підлоги, прибирає територію, виконує забаганки охорони. Я так відволікся, що й не помітив, як періщив у одну й ту саму точку, аж доки не побачив дірку в стіні. Це оптична ілюзія чи перевтома? Я покликав бригадира, аби він перевірив, чи випадково я не пробився до сусіднього тунелю. Але по мапі від цього стовбура йде лише один тунель. Попри ризик зірвати норму, бригадир попросив мене й далі довбати цю ділянку, аж поки не розвідаю, що там. Поволі стіна пробилась, і переді мною постав фрагмент тунелю, заваленого з обох боків. Колись тут уже були шахти, бо стояли три вагонетки, наповнені рудою. Окрім того, були й чиїсь особисті речі. Я придивився. Це не наші роби. Старий, але якісний робочий одяг. Не знаю, скільки він тут, але зберігся добре. Я проліз усередину, за мною бригадир. У відповідь на зацікавлені погляди решти він пригрозив побиттям. Бригадир має право й убити підлеглого робітника, якщо той не хоче працювати. Єдина умова – на тілі не повинно бути багато гематом і воно не має бути скаліченим: тоді його важко переробляти. Отже, окрім робочого одягу були ще окуляри, сірники, книга з засмальцьованою обкладинкою, зламана каска, плеєр із диском всередині. Значить, це місце дуже давно покинули. Але дивно, що його не позначено на мапі шахти. Хіба таке можливо?
Я взяв книгу та касету з собою. Поки бригадир не бачив, заховав це все собі в комбінезон. Сподіваюся, він не побачить. Зміна закінчилась із дефіцитом у три тонни. Бригадира чекає просто побиття – щоб опинитися в карцері, треба більше недобрати. Він дякував нам, що не підвели, а я думав про те, що доля цього чоловіка залежить від зовсім чужих йому людей. Склад зміни міняють досить часто, тому друзів тут не заведеш, за їжу ми також сідаємо з ким випаде. Знаємо один одного в обличчя, знаємо імена, бо вони є на робах, але здружитися часу немає – нам його не дають. Навіть на вихідних я завжди ходив гуляти з різними робітниками. Перед сном, доки не погасили світло, я вирішив витягти з комбінезона книгу й почитати її. Це був науковий журнал – статті з фізики, хімії, антропології, робототехніки, історії. На обкладинці дата випуску – йому більше ніж сорок років. Я відкриваю випадкову статтю, і натрапляю на уривок про штучний інтелект.
Зважаючи на останні досягнення в галузі кібернетики та робототехніки, постає питання про створення штучного інтелекту. Детермінуємо поняття інтелекту: інтелект – це здатність системи в перебігу життєдіяльності вирішувати задачі без відомого наперед алгоритму. Тобто, саме відсутність алгоритму відрізняє інтелект від класичної обчислювальної системи. Для існування такої системи необхідно, аби вона володіла здатністю до аналізу, синтезу, індукції та дедукції, а також самопрограмування. Для останнього система повинна саморефлексувати, тобто, володіти свідомістю. У заголовку статті використано термін Маркса, який визначає основне питання філософії як відношення первинності духу до матерії та навпаки. Згідно з Марксом, свідомість має матеріальний першопочаток і її можна інтерпретувати як відображення об’єктивної реальності. Нехай, гіпотетично, у недалекому майбутньому людство винайде або вдосконалить нині наявні технології, за допомогою яких можна буде створити систему, що відповідатиме необхідним критеріям. Таким чином, ми маємо дати відповіді на низку питань:
Що відрізняє свідомість людини від саморефлексії машини?
Чи може існувати свідомість окремо від її фізичного носія, і як узагалі корелюють свідомість та її носій?
Яким чином перевірити, чи машина справді самоідентифікує себе як окремий суб’єкт дійсності?
На останнє питання намагалися дати відповідь Тюринг та Сьорль. За тестом Тюринга, якщо в розмові машини з людиною (тут гіпотетично вже винайдено технології розпізнавання мови) людина не відрізняє співрозмовника-машину від людини , то така система є штучним інтелектом. Сьорль у своєму емпіричному експерименті-тесті «Китайська кімната» випустив із уваги, що система має вміти самопрограмуватися. Щодо окремого існування свідомості та її носія, то тут можна зробити зауваження на користь матеріалізму. Людина живе в категоріях свого фізичного тіла та фізіології. Усі психічні стани, емоції тощо так чи інакше залежать від тілесних потреб, саме людське мислення строго формалізоване й орієнтоване на задоволення фізіологічних потреб. У такому концепті існування свідомості без тіла не має мети. Це концепція так званого інтеракціонізму. Це наштовхує на думку, що взаємодію свідомості й тіла варто розглянути в моделі hardware-software, яку пропонує сучасна інформатика. У такому разі, за реалізації сьорлівського «сильного» штучного інтелекту свідомість слід подати як програмне забезпечення вищого рівня, а інстинкти та безумовні рефлекси – як своєрідні драйвери. Така модель більш-менш відображає реальну картину, оскільки свідомість не знає механізмів роботи мозку та тіла, вона має доступ до них через так звану «інкапсуляцію». Таким чином, коли ми отримаємо систему, якій притаманні будуть ті самі атрибути, що й людській свідомості, чи можна вважати, що основне питання філософії вирішено на користь матеріалізму?
Гортаю далі, це нецікаво. Бачу історичну статтю
Через десять років після японського конфлікту стало зрозуміло, що попередні засоби колективної безпеки не працюють. Людство в черговий раз опинилося на межі зникнення. Численність населення планети скоротилася втричі. Азія виявилася непридатною для колонізації, тому там побудували численні роботизовані заводи. Поняття раси та нації, попередні цінності та ідеї було знівельовано…..
Теж не дуже, краще послухаю, що ж там на диску. Плеєр працює від акумулятора, тому я підключив живлення від свого смартфона. Графенових батарей вистачає на кілька місяців, а цей плеєр узагалі споживає мізер. На диску зображено склянку молока. Як давно я не пив його. І ось вона, музика. Але вона відразу глухне, тому я читаю її.
f2 e5 ec ed ee 20 b3 20 f1 ea eb e0 e4 ed ee 0d 0a ed e8 f8 ef ee f0 e8 f2 e8 20 f2 f3 f2 0d 0a ee e1 e5 f0 f2 ee ec 20 e9 e4 e5 20 e3 ee eb ee e2 e0 20 0d 0a e2 20 e5 eb b3 ef f2 e8 f7 ed ee ec f3 20 f1 ea eb e5 ef b3 0d 0a ec e5 f5 e0 ed b3 e7 ec e8 20 f1 ef eb b3 f2 e0 fe f2 fc f1 ff 0d 0a e2 20 ec e5 f0 e5 e6 e8 e2 ee 20 f1 f3 ea ee ed fc 0d 0a ef f0 f3 e6 e8 ed e8 20 ed e0 f2 ff e3 ed f3 f2 b3 0d 0a ff ea 20 e4 f0 ee f2 e8 20 0d 0a ed e0 20 ed e8 f5 20 f1 e8 e4 ff f2 fc 0d 0a e3 e2 e8 ed f2 e8 ea e8 0d 0a f2 e0 20 b3 ed f8 b3 20 e4 e5 f2 e0 eb b3 0d 0a f1 f5 ee e6 b3 20 ed e0 20 ec e5 ed e5 0d 0a e1 ee 20 ff 0d 0a e2 f1 fc ee e3 ee 20 eb e8 f8 0d 0a f8 e5 f1 f2 b3 f0 ed ff 20 e3 ee e4 e8 ed ed e8 ea e0 0d 0a ed e0 20 f2 e2 ee bf e9 20 eb b3 e2 b3 e9 20 f0 f3 f6 b3 0d 0a
Так, це божественно, наступна
ec e8 20 e7 20 f2 ee e1 ee fe 0d 0a e0 f0 f5 e5 ee eb ee e3 e8 0d 0a e0 f0 f5 e5 0d 0a ed e0 f8 e8 f5 20 f1 ef 69 eb fc ed e8 f5 20 ef e5 f0 e5 e6 e8 e2 e0 ed fc 20 f1 f5 ee e2 e0 ed b3 20 f2 f3 f2 0d 0a e2 20 e7 e8 e3 e7 e0 e3 e0 f5 20 f1 f2 e0 eb e0 ea f2 e8 f2 b3 e2 20 b3 20 f1 f2 e0 eb e0 e3 ec e8 f2 b3 e2 0d 0a ff 20 ed e0 20 f2 ee e1 b3 20 ff ea 20 f1 f2 e0 eb e0 ea f2 e8 f2 20 ed e0 e4 20 f1 f2 e0 eb e0 e3 ec e8 f2 ee ec 20 0d 0a eb f3 ed e0 20 f2 e2 ee bf f5 20 e7 ee e9 ea b3 e2 20 f0 b3 e6 e5 20 f2 e8 f8 f3 20 ef e5 f7 e5 f0 e8 0d 0a ea e0 ec b3 ed ed ff 20 ef b3 e4 20 ed e0 ec e8 20 f5 f0 f3 f1 f2 e8 f2 fc 2c 20 ff ea 20 ef e5 f7 e8 e2 ee 0d 0a ff ec ee f7 ea e8 20 ed e0 20 f2 e2 ee bf f5 20 f9 ee ea e0 f5 20 ee f1 ee e1 eb e8 e2 ee 20 e2 e8 e4 ed ee 20 ef f0 e8 20 f1 e2 b3 f2 eb b3 20 ed e0 eb ee e1 ed ee e3 ee 20 eb b3 f5 f2 e0 f0 ff 0d 0a f2 f3 f2 0d 0a f1 e5 f0 e5 e4 20 ed e0 f1 ea e5 eb fc ed e8 f5 20 ec e0 eb fe ed ea b3 e2 20 ec e8 20 e7 ed e0 f5 ee e4 e8 ec ee 20 ed e0 f8 b3 20 0d 0a ec e0 ef e8 20 ef f0 ee e3 f3 eb ff ed ee ea 0d 0a e0 ec ef eb b3 f2 f3 e4 f3 20 ea ee eb e8 e2 e0 ed ed ff 20 eb b3 e6 ea e0 0d 0a f7 e0 f1 f2 ee f2 e8 20 f3 e4 e0 f0 b3 e2 20 f1 e5 f0 e4 e5 f6 fc 0d 0a f4 e0 e7 f3 20 ed e0 f8 e8 f5 20 e4 e8 f5 e0 ed fc 0d 0a
Я втомлююся читати у HEX, і просто віддаюся цьому коду
11110011 00001101 00001010 11100010 11100101 11110000 11110101 11101101 10110011 11110101 00001101 00001010 11111000 11100000 11110000 11100000 11110101 00001101 00001010 11100000 11110010 11101100 11101110 11110001 11110100 11100101 11110000 11101000 00001101 00001010 11111111 11101010 11110011 00100000 11101100 11101000 00100000 11101101 11100000 11100111 11101000 11100010 11100000 10111010 11101100 11101110 00100000 11100101 11101111 10110011 11110010 11100101 11101011 10110011 10111010 11101100 00001101 00001010 11111111 00100000 11100010 10110011 11100100 11110111 11110011 11100010 11100000 11111110 00100000 11110010 11100010 11101110 10111111 00100000 11100100 11101110 11110010 11101110 11110000 11101010 11101000 00100000 00001101 00001010 11100111 11100000 00100000 11110001 11110101 11100101 11101100 11101110 11111110 00100000 11100111 11100001 11110011 11100100 11100110 11100101 11101101 11101101 11111111 00101101 11100011 11100000 11101011 11111100 11101100 11110011 11100010 11100000 11101101 11101101 11111111 00001101 00001010 11101101 11100000 11101100 00100000 11101101 11100101 00100000 11100010 11101000 11110001 11110010 11100000 11110111 11100000 10111010 00100000 11101010 11101000 11110001 11101101 11111110 00001101 00001010 11110010 11110011 11110010 00001101 00001010 11110011 00100000 11100010 11100101 11110000 11110101 11101101 10110011 11110101 00100000 11111000 11100000 11110000 11100000 11110101 00001101 00001010 11101100 11101000 00100000 11100111 11100000 11100100 11101000 11110101 11100000 10111010 11101100 11101110 11110001 11111100 00100000 11101010 11101011 11100101 10111010 11101100 00001101 00001010 11100111 00100000 11101111 11101110 11101011 10110011 11100101 11110010 11101000 11101011 11101110 11101101 11101110 11100010 11101110 11100011 11101110 00100000 11101111 11100000 11101010 11100101 11110010 11101000 11101010 11110011 00001101 00001010 11111111 11101010 11101000 11101001 00100000 11101100 11101000 00100000 11101101 11100000 11100111 11101000 11100010 11100000 10111010 11101100 11101110 00100000 11100000 11110010 11101100 11101110 11110001 11110100 11100101 11110000 11101110 11111110 00001101 00001010 11101100 11101000 00100000 11100111 00100000 11110010 11101110 11100001 11101110 11111110 00001101 00001010 11110000 11100101 11101010 11110011 11110000 11110001 10110011 11111111 00100000 11101110 11100100 11101000 11101101 00100000 11101110 11100100 11101101 11101110 11100011 11101110 00001101 00001010 11110001 11110011 11110000 11101110 11100011 11100000 11110010 00100000 11101110 11100100 11101000 11101101 00100000 11101110 11100100 11101101 11101110 11100011 11101110 00001101 00001010 11100100 11110011 11100001 11101011 10110011 11101010 11100000 11110010 00100000 11101110 11100100 11101000 11101101 00100000 11101110 11100100 11101101 11101110 11100011 11101110 00001101 00001010 11101100 11101000 00100000 11110001 11101010 11101011 11100101 10111010 11101101 1011001100100000 00001101 00001010 11111111 11101010 00100000 11110010 11110000 11101110 11101111 11101110 11110001 11110100 11100101 11110000 11100000 00100000 10110011 00100000 11110001 11110010 11110000 11100000 11110010 11101110 11110001 11110100 11100101 11110000 11100000 00001101 00001010
І засинаю під це.
{ це не музика, це не тексти, це не цифри, це не сигнали, це не імпульси}
[ще один липкий ранок]
Зранку прибули новачки. Але, як виявилося, вони не новачки. Вони переведені з медичної дослідної станції. Це видно з їхніх комбінезонів. Це видно з їхніх облич. У нас разом із ними сніданок. Я сиджу з ними. Вони мовчазні, але я зважуюся.
Як у вас там було?
Вони перезирнулися. Делегували співрозмовника. Той почав розповідати.
Як і до всіх S-objects, до нас ставилися зневажливо. Протягом нашого перебування вони гралися з психотропними препаратами. Нове покоління антидепресантів, нейролептики. Якщо порівнювати з роботою на шахтах, ми там просто розважалися. Перед нами були інші, із ними якраз закінчували, коли нас привезли. Вони були піддослідними для кіборгізації. На них тестували вживляння чипів у мозок, заміну органів на їх роботизовані аналоги. Наприклад, замість гіпофізу поставили якийсь позитронний комп’ютер. Об’єкт поводився так само, як і до того, але за кілька днів наклав на себе руки. Виделкою пробив собі легені. В основному вони граються з мозком, намагаються поєднати біотканину й чіпи. Ми дуже боялися цієї долі, але вони закрили той сектор досліджень. Із нами їм теж робити нічого, ми вже не становимо для них наукового інтересу, весь наш ресурс висмоктано. Тепер ми тут. До речі, мені вдалося провезти кілька пігулок. Спробуй.
Він простягає мені долоню, на ній капсула з зеленим порошком усередині. Веде далі:
Це нейростимулятор, він не дуже шкідливий. Судячи з вашого побуту, тут немає розваг. Ковтни перед зміною – і не помітиш, як вона закінчиться. Але будь обережний.
Я закидаю в рот білкову матрицю та його пігулку. Встаю з-за столу й іду до місця збору. Але картинка перед очима не рухається. Я пришвидшую крок. Усе стоїть на місці. Чути приглушений сміх, потім регіт, але мені байдуже. Ривок – і я печері. Всюди сталактити, з них стікає щось. Я тримаю в руках інструмент і б’ю по ньому. Він кришиться, як бурулька. На мене кричать, щось про норму, але мені начхати. Я хочу збити всі сталактити. Повертаюся – а їх уже немає. Тоді я йду далі, всі працюють, лише я дивлюся на зірки. Тут, у печері, справжні зірки й іде дощ, але я не відчуваю крапель води. Зірки такі ясні, миготять, потім по одній падають. Я намагаюсь ловити їх, але не вдається. Раптом приходить Лука й починає розповідати, як там добре, там немає руди, там немає праці. Там ніхто не працює. Він говорить, але ривками. Швидко, але ривками. Ми йдемо з Лукою далі по тунелю, він розповідає про те, які там гарні зірки, і їх можна брати собі, класти в кишеню, тримати в своїх домівках. Лука зараз мандрує. Був на континенті, був на інших островах, дає мені мапу архіпелагу, щоб я знав, що де знаходиться. Каже, що це дуже важливо. Розповідає про станції. Їх є десять. Окрім нашої. Всі S-об’єкти з північної частини континенту тут, усім добре працюється, на континенті без нас добре, каже Лука. Вони дякують нам усім за нашу жертву, за нашу тупість. Раптом Лука зникає, я перед тестувальною машиною, вона стоїть на вагонетці. Бригадир кричить, щоб відійшов, але я хочу перепройти тест. Раптом мене звільнять. Тестувальна машина їде разом із вагонеткою до ліфта, намагаюся бігти за нею, але ноги не слухаються. Вмить про неї забуваю і, врешті-решт, втрачаю свідомість.
[checkpoint]
У вихідний день ми пішли гуляти лісом, дерева тут високі, занедбані. Сопки стягуються до Гори, з-під якої ми й видобуваємо руду. Деякі з них поросли деревами, деякі лише кущами. Після бедтріпу настрій був кволий, час від часу ще виникали галюцинації, частіше – відчуття дежавю. What Is Déjà Vu?
Людський мозок – складний біокомп’ютер, але навіть на старих операційних системах під час копіювання на диск файлу, що вже існує, виникає конфлікт «Замінити чи не копіювати?». Такий самий конфлікт виникає й у людському мозку, коли всі рецептори отримують загальний образ, який уже існує в ньому, збережений у вигляді комбінацій нейронних з’єднань. Але звідки там ця інформація? Можливо, так мозок підказує нам, що ми йдемо правильним шляхом? Такий собі чекпойнт.
Після передозування психостимулятором я дуже пітнію, коли йду під гору, тому в основному траверсуємо. Йдемо до берега, аби наловити трохи риби, покупатися, бо наступний вихідний перепаде вже на сезон дощів. І все-таки, звідки ця інформація береться в мозку, якщо моя теорія правильна? Коли моя зміна в буфері, я часто використовую смартфон для самоосвіти. Читав теорію, що насправді елементарна частинка в світі лише одна, але вона мандрує в часі, і в конкретно визначеному континуумі перебуває безліч копій її самої. Треба подумати, можливо, це щось пояснить. Біля берега тихо, сьогодні штиль. Чути, як працюють десь бурові машини, як горлають бригадири. Скельцями окулярів ми збираємо промені у вузький пучок і розпалюємо багаття. Суха трава горить добре, але гілки запалити важко, вдається лише з третьої спроби. Аж раптом чуємо гудіння, немов сотні бджіл вмить і когерентно почали дзижчати. Підводимо голову й бачимо, як падає супутник. Можна загадувати бажання. Горить у атмосфері, немов болід, і падає в океан. Чути шипіння скипілої води. Супутник пішов на дно.
Напевно, збили з найближчої станції, бо наступна група островів належить іншій країні, можливо, це їхня розвідувальна техніка, можливо просто метеорологічний. Часу визначати немає. ЧАСУ.
[час лінійний, безповоротній, дискретний, як пісок крізь пальці]
Всесвіт – найбільша в’язниця. Ми обмежені малою швидкістю руху, нам не вистачить часу, щоб її вивчити, навіть якщо ми прикуті ланцюгом до цієї планети. Прикуті часом і простором.
Робітник КД98 зловив три рибини і почав їх смажити на гарячому камінні. Ще жива рибина мучилася на пекельному жарі, аж поки не віддала риб’ячому богу душу й не почала тріскати луска. КД98 з’їв її з головою. Шлунку байдуже, голова це чи хвіст. Молекули майже одні й ті самі. Мені стає огидно. Викидаю мертву смажену рибину у воду, і вона спливає. Вже не оживе. Вже не попливе. Час односторонній, безповоротній.
Я виймаю плеєр, диск усередині. Диск – єдиний носій, непіддатливий впливу ЕМ-поля. Хвилі приносять уламки супутника, КД98 задрімав на сонці. Завтра знову в шахту. Теж заплющую очі й поринаю в сон.
Як і будь-що в світі, цей тріп почався зі світанку, однак одразу мушу уточнити, що цей світанок я відраховую від сходу одного з трьох сонць, а саме Червоного Тіла, яке, піднімаючись над містом, перефарбовує його в червоні та темно-рожеві тони, змушуючи мене щоразу вдягати окуляри зі світлофільтром. Ранок удався не дуже – у моїй величезній квартирі-печері, зробленій у вигляді житла кроманьйонців, чомусь вибило пробки, і замість того, аби прийняти ранковий душ, я вмикав-вимикав тумблер, хоча й після першої спроби зрозумів, що без втручання у щиток тут уже не обійдешся, однак інколи дива трапляються. До речі, про дива: нанопорошок, який я забрав із квартири своєї попередньої коханки, може перетворити дистильовану воду на червоне напівсолодке за півтори секунди, однак таке вино не смакує до сиру. Інструкції до приготування я залишив на гугл-диску, як тільки відновлю енергопостачання – одразу зроблю кілька келихів для себе та сусідки. Її чоловік займається винними справами, однак я впевнений, що моє вино їй засмакує краще, особливо після того, як ми застрягли того тижня в ліфті й її плеєр упав на підлогу.
Цікаво, що мозок вірить у маячню, яка сниться. Був упевнений, що це реальність. Можливо, мозок обманює й цього разу? Можливо, це теж ілюзія, просто мозок вірить? Якщо покласти мозок у ванну з розчином та імітувати імпульси від очей, носа, дотику, то чи буде принципово, де реальність, а де ні? Прокинувся від того, що хтось кахикає. КД98 блює – отруївся рибою. Шлунок не звик до такого: у нас органічні продукти проходять обробку, а білкова матриця засвоюється на 97%. Повертаємося до казарм, сонце опускається у глибини океану.
ОКЕАН поглинає СОНЦЕ
ce ca c5 c0 cd 20 ef ee e3 eb e8 ed e0 ba 20 d1 ce cd d6 c5 0d 0a