Зброя війни: сексуальне насильство російських військових в Україні

Сексуальне насильство у війнах існує стільки ж, скільки самі війни. Досі живою є пам’ять про масові сексуальні злочини під час Другої світової війни та Голокосту, наприклад, Вермахту та його союзників на окупованих територіях, Імператорської армії Японії (феномен так званих «комфортних жінок»), Червоної армії в Угорщині і Німеччині та інші. Незважаючи на масштабність цих злочинів, повоєнні трибунали не приділяли належної уваги покаранню винних, головно через політичні причини і недооцінювання ролі сексуального насильтва у війні загалом. Лише у 1990-х роках відбулися кардинальні зрушення у розрізі міжнародного права в цьому питанні. Це стало наслідком судових процесів щодо геноцидів у Руанді та колишній Югославії, де потерпілими від сексуального насильства були сотні тисяч людей, переважно жінок і дівчат. Саме з того часу сексуальне насильство під час воєн стали розглядати у категоріях «воєнних злочинів», «злочинів проти людяності» і «злочинів геноциду». Так змінилося сприйняття природи воєнних сексуальних злочинів. Їх стали характеризувати як «метод», «інструмент», «зброю», «тактику» війни чи геноциду. 

Із моменту повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого тема сексуального насильства заполонила медійний, політичний, воєнний, правозахисний і науковий дискурси. У їхньому фокусі — форми і наслідки сексуального насильства, що його чинять російські військові в Україні. Дана стаття зосереджує увагу на його природі і функціях, тобто дає відповідь на питання, чи використовує Росія сексуальне насильство як зброю у війні проти України.

Попередження: у тексті є описи сцен сексуального насильства

Виклики документування

Позаяк агресія Росії проти України триває, то і картина злочинів, здійснених російськими військовими, є неповною. У цій картині сексуальне насильство становить частину масштабних і систематичних злочинів проти українського населення, яких станом на сьогодні, за даними Генеральної Прокуратури України, більше 71 тисячі. Однак, на відміну від руйнувань архітектурних об’єктів, вбивств і каліцтв, які можна візуально побачити і зафіксувати, сексуальне насильство належить до найбільш прихованих наслідків війни. 

Попри це, інформацію про сексуальне насильство, здійснене російськими військовими, фіксують нині як українські, так і міжнародні правозахисні організації, зокрема ООН, Human Rights Watch, Amnesty International, «Центр Громадянських свобод», ЮрФем, ЛаСтрада, «Жіночі перспективи» та інші, які надають підтримку потерпілим. Чимало матеріалів у закордонних медіа містять інтерв’ю з самими потерпілими. Вагомим джерелом інформації є й перехоплені записи розмов російських військових, що їх регулярно оприлюднює Служба безпеки України. У них окупанти обговорюють різні злочини, зокрема секусального характеру, вчинені на території України.

Дані про сексуальне насильство і його винуватців поширюють також Міністерство внутрішніх справ та Офіс Генерального Прокурора. Зокрема, вони звітують українському суспільству про кількість розслідуваних справ, висунуті звинувачення і перші судові вироки. Також інформують про координацію роботи різних органів влади та співпрацю з західними партнерами щодо протидії сексусальному насильству, зумовленому війною, та допомоги потерпілим. При цьому не всі чиновники демонстрували належний рівень відповідальності під час комунікування цієї сенситивної теми. 

Так, у квітні 2022-го критики від медійниць та громадських організацій зазнала колишня омбудсвумен Людмила Денісова. Їй радили «виваженіше і ретельніше підбирати кожне слово», особливо у оповідях про сексуальне насильство щодо дітей, а також повідомляти про процесуальні дії щодо кожного озвученого випадку. Невдовзі Денісову було звільнено з посади уповноваженої з прав людини. Це сприяло подальшим спекуляціям на темі сексуального насильства під час війни. Під сумнів було поставлено не лише кількість озвучених Денісовою випадків сексуального насильства, вона заявляла про сотні інцидентів ще на початку квітня, але й їх правдивість. Про більшість з них вона дізналася зі звернень на гарячу лінію психологічної допомоги постраждалим від війни, створену за підтримки ЮНІСЕФ. Денісова пояснювала, що не могла передавати усі відомі їй дані у правоохоронні органи, бо не мала на це згоди потерпілих.

«Кейс Денісової» продемонстрував виклики, з якими стикається нині українське суспільство у документуванні, розслідуванні та комунікації воєнних сексуальних злочинів. У центрі цих процесів мають бути права та інтереси потерпілих і їхніх близьких. За кожним озвученим випадком можуть критися трагедії людей, тому кожен — заслуговує належної уваги і перевірки, а не замовчування і знецінення. Бо саме останнє є стратегією Росії в інформаційній війні проти України. Кремлівські політики і пропагандисти використали «кейс Денісової» для підваження правдивості не лише її слів, але й всієї інформації, що оприлюднюється українською стороною щодо сексуальних злочинів російських військових в Україні. 

Специфіка сексуальних злочинів у війні Росії проти України

Після окупації Криму Росією і початку війни на Донбасі правозахисні організації, українська прокуратура і поліція почали фіксувати злочини сексуального характеру, пов’язані з нею^[1]. За три роки інтенсивної роботи (2014-2017) Східноукраїнський центр громадських ініціатив зібрав інформацію про 175 випадків сексуального насильства з боку незаконних воєнних формувань щодо чоловіків і жінок^[2]. Йшлося про зґвалтування і погрози ним, сексуальні тортури, примусове оголення, погрози сексуального характеру, примусову проституцію, погрози і спроби кастрації тощо. Однак після повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого сексуальне насильство, здійснене російськими військовими, набуло інших масштабів, інтенсивності і характеру. 

По-перше, сексуальне насильство стало масовим. Про точну кількість постраждалих говорити складно. Станом на сьогодні Офіс Генерального Прокурора України розслідує близько 155 випадків сексуального насильства. Однак ця цифра є лише вершиною айсберга в контексті масштабів сексуального насильства загалом, адже стосується лише тих випадків, де є чітка згода потерпілих на процесуальні дії. 

Більшість постраждалих не готові давати свідчення з різних причин. Хтось боїться стигматизації, віктим-блеймінгу, недовіри до їхніх слів. Деякі люди хочуть витіснити болісні спогади з пам’яті, аби не травмувати себе і близьких. Дехто не вірить у правосуддя. Інші бояться свідчити, допоки триває війна, адже живуть зі страхом повернення окупантів і можливої помсти за оприявлення їхніх злочинів. Комусь бракує ресурсів, аби розпочати довгу і виснажливу боротьбу за правосуддя. Відтак, кількість потерпілих від сексуального насильства може обчислюватися не просто сотнями, але й тисячами, зважаючи на кількість українців та українок, які нині перебувають у російському полоні і на тимчасово окупованих територіях України.

По-друге, сексуальне насильство стало інструментом терору не окремих груп, а всього населення окупованих українських територій. Потерпілими є не просто жінки і чоловіки, як у попередні роки, але й діти та люди похилого віку. Вдершись до дому 75-річної Людмили з-під Херсона, ворожий солдат жорстоко побив її і зґвалтував. Іншу 83-річну жінку російський солдат зґвалтував на очах її чоловіка, прикутого до ліжка через хворобу. Згідно з даними ООН, наймолодшій відомій на сьогодні потерпілій всього чотири роки. Випадки групових зґвалтувань дівчаток віком 9 та 11 років відомі у Бучі на Київщині. З перехоплених Службою безпеки України розмов російських військових відомо також про те, що 10 їхніх солдатів зґвалтували 12-річну дівчинку на Луганщині, а троє інших — 16-річну дівчину. Серед постраждалих є і хлопчики, зокрема, 11-річний, якого ґвалтували на очах його матері.

Жінка везе їжу, яку їй дали волонтери, на дитячій колясці свого покійного сина перед зруйнованими будинками в селі поблизу Херсона, 31 січня 2023 року. Фото: REUTERS / Nacho Doce

По-третє, сексуальні злочини вчинені з винятковою і показовою жорстокістю. Про це свідчить не лише вік постраждалих і присутність серед них вразливих груп населення, як от діти чи старі, а й динаміка і маніфестації цього насильства. У багатьох випадках воно не є короткочасним актом, а продовжується по кілька годин, або й днів і тижнів, набуваючи форм сексуальних тортур заради задоволення агресора. Особливо це притаманно сексуальному насильству в місцях примусового утримання.

У звіті Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні зафіксовано покази чоловіка, якого утримували неподалік Оленівки на Донеччині. Він наголошував, що окупанти підєднували дроти до його геніталій та носу і пропускали струм: «Вони просто розважалися. Їх не цікавили відповіді на питання». Попри благання 42-річної Вікторії з Київщини відпустити її, кривдник ґвалтував її протягом цілої ночі. Характерно також, що зґвалтування супроводжуються вбивством чоловіків, які намагаються захистити своїх дружин, а також самих зґвалтованих жінок. У деяких постраждалих — вибиті зуби, обстрижене волосся, поламані кінцівки, порізане обличчя і шия, вирвані нігті. Окремим видом жорстокості є зґвалтування дітей на очах батьків і навпаки, про що детальніше йтиметься далі у статті. 

Усе зазначене вище, а також інші індикатори, проаналізовані далі у статті, дозволяють стверджувати, що сексуальне насильство, здійснене російськими військовими, має ознаки зброї у війні проти України. 

Карнавал насильства

Сексуальне насильство російських військових слід розглядати не як відокремлене явище, а як частину широкого репертуару насильства щодо цивільного населення на окупованих українських територіях, включно з грабунками, викраденнями, депортаціями, побиттями, примусовим утриманням, обстрілами енергетичної інфраструктури, знищенням і пошкодженням медичних установ, бібліотек, музеїв, меморіальних місць, закладів освіти, житлових будинків тощо. Сексуальне насильство у такий спосіб виступає одним із методів демонстрації влади, терору, приниження, залякування, деморалізації «ворога» і зниження його волі до опору. Саме тому воно набуває гротескних і демонстративних форм. 

Нападники діють так, аби жертви усвідомлювали значення цього насильства для їхніх катів. Це досягається, наприклад, через лексику злочинців, що підкреслює політичну вагу насильства. Жертвам дають зрозуміти, що вони є об’єктами нападу через свої політичні погляди, українську національну ідентичність або приналежність їхніх родичів до мілітарних чи адміністративних структур в Україні. Так, 3 квітня матір чотирьох дітей на Херсонщині ґвалтували 12 годин двоє російських солдатів, називаючи її «бандерівкою», ймовірно, через те, що її чоловік служив тоді у лавах ЗСУ.

За слова Ірини Діденко, прокурорки Офісу Генерального Прокурора, відомі випадки, коли російські окупанти цілеспрямовано обирають для зґвалтування саме дружин українських військових, ймовірно бажаючи підважити їхній бойовий дух і їхню маскулінність. Іншою демонстративною формою сексуалізованого насильства було гоління голів українських військовослужбовиць. Одна з них, Анастасія, згадувала: «У присутності чоловіків примушували повністю роздягатися, присідати. Постригли наголо». Фото звільнених з російського полону 2 квітня жінок вражали не лише їхніх рідних і колег. Візуальні сліди знущання над ними були своєрідним посланням українській спільноті загалом про цінності і наміри ворога, який не гребує жодними методами для досягнення мети. 

Жінок-військовослужбовиць, котрі потрапили в полон до РФ, росіяни змушували роздягатися, присідати, а потім поголили їм голови. Фото: пресслужба Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України

Політичне забарвлення має також сексуальне насильство російських військових щодо ЛГБТ+ людей в Україні. Ймовірно, його причинами є не лише гомофобія окремих солдатів, але й агресивна антигендерна риторика і політика путінської Росії останніх років. Кремлівська пропаганда змальовує Україну «полігоном неприродних явищ» і «сатанізму», проти якої Росія «змушена» вести «духовну», тобто праведну війну. Як наслідок, російські військові не приховують свого ворожого ставлення до людей з нетрадиційною сексуальною орієнтацією на окупованих територіях України і використовують зґвалтування як спосіб їх покарання і приниження. Про це свідчить звіт «ЛГБТК і війна», підготовлений центром «Наш світ» у листопаді 2022-го. За даними публікації, одна з потерпілих згадує, що до її дому на Херсонщині вночі вдерлися двоє російських солдатів: «Ви що, ці, «рожеві»?», хоча приводу ніякого не було, крім того, що К. виглядає маскулінно. Нас зґвалтували — мене та мою дівчину, — застосувавши фізичну силу». В іншому місці звіту йдеться про те, що виявивши гомосексуальність 31-річного чоловіка у Маріуполі, окупанти відправили його до колонії в Оленівку Донецької області. Там розголосили інформацію про його секусальну орієнтацію, через що він зазнав багаторазового сексуального насильства. 

Характерною особливістю сексуальних злочинів російських окупантів є те, що вони «потребують» публіки, аби шкода від їхніх дій була максимальною. Саме це якісно вирізняє сексуальне насильство воєнного часу від мирного, де його чинять переважно скритно, з метою приховати злочин, а відтак — уникнути відповідальності. На окупованих територіях злочинці часто не думають про відповідальність. Їх цікавить насамперед утвердження своєї влади і досягнення як особистих, так і військово-політичних цілей. Тому насильство набирає публічних форм і відбувається у присутності родичів, друзів, сусідів чи інших людей, які перебувають з потерпілою людиною у сховку чи в місцях несвободи. 

Присутність свідків, особливо близьких людей, завдає додаткових страждань потерпілій людині та водночас глибоко травмує очевидців, позаяк вони зазвичай не можуть допомогти. Їх примушують мовчки і безпорадно спостерігати за знущаннями. Як наслідок, свідки самі стають потерпілими і можуть переживати травму подібну за інтенсивністю і симптоматикою до травми так званих «первісних» постраждалих. Наприклад, 6-річний хлопчик з Маріуполя, матір якого ґвалтували на його очах — посивів, а 15-річний, який спостерігав за насильством над своєю матір’ю переживав суїцидальні думки.

Сексуальне насильство і мілітарні цілі

Сексуальне насильство стає інструментом війни, коли воно відповідає тактичним та/або стратегічним інтересам воюючої армії, а не просто індивідуальним інтересам окремих військових. Тобто коли воно є не просто наслідком браку дисципліни в армії, а чинником, що за задумом агресора наближає досягнення його військово-політичних цілей. В такому випадку командири є свідомими того, що їхні підлеглі чинять сексуальне насильство на окупованих територіях щодо цивільного населення або військовополонених, але не протидіють йому ефективно. Вони не застосовують просвітницьких та дисциплінарних заходів для превенції і не карають належним чином винуватців. Вейн Джордаш (Wayne Jordash), британський юрист, який консультує українських прокурорів, зазначив, що бачив ознаки мовчазної згоди командирів у 30 справах, з якими він ознайомився. В деяких випадках командири самі організовували зґвалтування. Так сталося у випадку 42-річної Вікторії з Київщини. Вона згадує, що серед трьох солдатів, які постукали у двері її дому вночі, був і командир. Він наказав жінці йти з ними, пояснивши: «Наші хлопці випили і хочуть розслабитися». 

Деякі командири намагаються використати сексуальне насильство як своєрідну винагороду для своїх солдатів, метод їх заохочення і підняття бойового духу, особливо щодо низькомотивованих бійців, як от мобілізовані. Разом з тим, сексуальне насильство може сприйматися з боку командування як прийнятна і «безпечна» форма каналізації люті і фрустрації солдатів через поразки на полі бою і незадоволеність умовами служби. Тому не випадково чимало злочинів проти цивільних російські солдати чинять під час відступу з певних територій, як от з Лиману на Донеччині. Крім того, групове зґвалтування діє як інструмент формування згуртованості і колективних цінностей у війську. Як те, що зближує солдатів, бо пов’язує їх спільним досвідом злочинів. Зважаючи на те, що у російській армії, особливо з початку мобілізації у вересні 2022-го, опинилося багато людей, які не зналися до того і, ймовірно, не планували йти на війну, то сексуальне насильство, як і інші злочини, може бути для них своєрідним ритуалом воєнної соціалізації.

Групове зґвалтування як спосіб формування армійського братерства російських солдатів можна простежити на прикладі спогадів очевидця зґвалтувань з Ірпеня. Він наголошував: «Я не чув, щоб хтось наказував це робити, але я також не бачив, щоб хтось зупиняв їх. Навпаки, вони заохочували одне одного. Для них це було жартом. Вони говорили російською, тому ми могли їх зрозуміти. Я не запам’ятав точних слів, але пам’ятаю значення. Це було щось на зразок: «Наші верховні командири дозволили нам робити все, що ми хочемо, допоки ми не підемо до Бучі, бо там нас ніхто не чекає». Я досі точно не знаю, що вони мали на увазі, але припускаю, що вони належали до групи, що дислокувалася там, але їм дозволяли йти до Ірпеня, щоб робити подібне». За словами свідка, солдати роздягали, били і ґвалтували жінок. Чотирьох із них вбили і наказали очевидцю покласти їхні тіла на вантажівку, яку потім підпалили.

Іншим видом заохочення сексуальних злочинів з боку командування може бути свідоме і цілеспрямоване його демонстрування з метою залякування і деморалізації противника. Показовим у цьому разі є опубліковане у російських соціальних мережах 28 липня 2022-го відео кастрації і вбивства українського військовополоненого, виконавцем якого, ймовірно, був 29-річний тувинець Очур Суге-Монгуш. За даними розслідувачів Bellingcat та Conflict Intelligence Team, той самий злочинець належить до чеченської групи «Ахмат» і фігурує у різних пропагандистських відеоматеріалах. Після публікації відео кастрації, що має ознаки воєнного злочину, не було жодної заяви російського військового командування з оцінкою дій самого виконавця та його напарника, який фільмував події. Ні російська воєнна прокуратура, ні інші компетентні органи чи політики в Росії не заявили про відкрите кримінальне провадження щодо відео. За словами ж самого ймовірного злочинця, після двох днів розслідування ФСБ відпустило його, ствердивши, що усі зображені на відео, включно з виконавцем злочину, є «українськими солдатами». 

В інших випадках російська влада не лише захищає своїх солдатів від кримінального переслідування за воєнні злочини на окупованих територіях України, а й відкрито нагороджує їх, що одночасно служить заохоченням нових злочинів, зокрема для інших військових груп. Так сталося з 64-ю мотострілковою бригадою, яка дислокувалася у Бучі, сумновідомої численними випадками сексуального насильства, і навіть щодо дітей. Указом Путіна від 18 квітня 2022-го, за «масовий героїзм і відвагу, стійкість і мужність» їй присвоєне почесне звання гвардійської. 

«Це брехня»: російський владний дискурс 

Із моменту появи перших відомостей про зґвалтування російські чиновники почали все заперечувати. «Ми категорично це спростовуємо», — сказав прес-секретар Путіна Дмитро Пєсков 1 березня 2022, реагуючи на заяви Міжнародного кримінального Суду щодо воєнних злочинів російської армії в Україні. За кілька тижнів він заявив: «Ми взагалі не віримо інформації [Генеральної Прокуратури України] про зґвалтування жінок. Це брехня». До безапеляційного заперечення того, що російські солдати вчиняли сексуальні злочини в Україні російські чиновники вдалися і на міжнародній арені. Зокрема, на засіданні ООН щодо ситуації в Україні 4 квітня представник Росії стверджував, що мета поширення такої інформації — «спотворення фактів і дискредитація спеціальної військової операції».

Інше засідання організації, 6 червня, почалося з доповіді спецпредставниці ООН у справах сексуального насильства під час війни Праміли Паттен. Вона розповіла про 124 випадки сексуального насильства, пов’язаного з повномасштабним вторгненням Росії в Україну. У відповідь представник Росії Василь Небензя заявив, що «немає жодних доказів» подібних звинувачень, а самі вони є «улюбленою тактикою київського режиму та його західних колег». Коли Праміла Паттен оприлюднила інформацію про те, що російські солдати під час зґвалтувань користуються віагрою, російське МЗС випустило офіційне «спростування», озвучене Марією Захаровою. За її словами, такі заяви є «збоченою фантазією», їх «неможливо серйозно коментувати». 

Подібну риторику абсолютного заперечення сексуальних злочинів російської армії в Україні бачимо у медійному просторі Російської Федерації. У своєму ток-шоу «60 минут» на центральному російському каналі «Россия» у червні 2022-го пропагандистка Ольга Скабєєва заявила: «Достовірно відомо, що ніхто нікого не ґвалтував. У будь-якому разі, жодна людина, яка обвинувачує у цьому російських солдатів, все ще не назвала жодного імені, жодного прізвища, ні місця події, ні часу зґвалтування». Ведуча свідомо вводила аудиторію в оману, ймовірно, знаючи, що на той час Генеральна прокуратура України вже направила до суду справу про зґвалтування жінки, в якому підозрювали Михайла Романова — військовослужбовця 239-го полку 90-ї гвардійської танкової Вітебсько-Новгородської дивізії збройних сил РФ.

Офіційної версії щодо «відсутності доказів» дотримуються й інші російські медійники. Володимир Соловйов, топ-пропагандист Кремля, написав 4 травня 2022-го у своєму телеграм-каналі, що «інформаційні поплічники бандерівців розкручують старий «міф» про російську армію ґвалтівників». На його погляд, він є нічим іншим, як реанімацією «брехливого» «міфу» «геббельсівської пропаганди», що «з’явився у нацистській Німеччині наприкінці війни» про те, що російські солдати начебто ґвалтували усіх німкень у віці 8-80 років. Соловйов проводить паралелі між «вигаданими», на його думку, сексуальними злочинами російських солдатів 1945-го і російської армії в Україні нині. У своєму бажанні переконати аудиторію у неправдивості обвинувачень російських солдатів тоді і тепер кремлівський пропагандист вдається до заперечення одних з найбільш задокументованих і досліджених сексуальних злочинів в історії воєн, а саме тих, які чинила Червона армія в окупованій Німеччині. Згідно з даними Ентоні Бівора, лише у Берліні постраждалими від сексуального насильства червоноармійців були близько 100 тис. жінок, 10 тисяч з них загинули, головно внаслідок самогубства. 

Отож, сексуальне насильство російських військових в Україні після розгортання повномасшатабного вторгнення 24 лютого 2022-го є не просто «побічним продуктом», тобто наслідком лише поганої дисципліни, деморалізації чи зловживання владою окремих солдатів та офіцерів. Його систематичність, масштабність, організованість і форми свідчать про свідоме і цілеспрямоване застосування сексуального насильства задля досягнення військово-політичних цілей російського керівництва. Тому розслідування і покарання винних має стати одним із пріоритетів не лише України, але й міжнародних структур задля допомоги потерпілим, досягнення справедливості і тривкого миру.