Російські злочини у війні: чи можна їх визнати геноцидом

2877

Те, що російські окупанти скоїли масові злочини проти цивільного населення України – добре задокументований факт. Проте залишається відкритим питання правової та політичної оцінки цих злочинів. Із погляду права їх потенційно можна кваліфікувати як воєнні злочини, злочини проти людства[1] або геноцид. Спробуймо з’ясувати різницю між цими поняттями та її вплив на сприйняття світовою спільнотою подій в Україні.

Майже одразу після деокупації північноукраїнських областей окремі фахівці заговорили про те, що дії Росії щодо народу України можна розцінювати як геноцид. Наприклад, таку думку висловив дослідник геноцидів Євген Фінкель. Тут слід навести означення: відповідно до конвенції ООН, геноцидом вважаються дії, «вчинені з наміром знищити, повністю або частково національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку», а саме:

- вбивство членів групи;

- завдання серйозної шкоди фізичному або психічному здоров’ю членів групи;

- зумисне створення таких умов життя для членів групи, які призведуть до її повного або часткового знищення;

- заходи, спрямовані на запобігання народжуваності в групі;

- примусове передання дітей з однієї групи до іншої.

Отже, для констатації геноциду ключовим є мотив – необхідно довести, що було скоєно не просто масове насильство, а насильство з метою цілеспрямованого знищення групи як такої. Фінкель написав 4 квітня, що хоча він зазвичай сприймає з чималим скепсисом заяви про геноцид, цього разу наявні і дії, і чіткий намір. Під діями Фінкель має на увазі систематичне нищення цивільного населення на окупованих територіях. Що стосується мотивів, то вони пов’язані з провалом початкового плану Кремля – швидкого взяття України під військовий і політичний контроль (саме по собі це на геноцид не тягне).

 

Братська могила, Маріуполь

Братська могила на околиці Маріуполя, квітень 2022 року / Evgeniy Maloletka / AP

 

Коли виявилося, що Україна влаштована складніше, ніж купка «нацистів» при владі з одного боку й населення, яке зачаїло в собі мрію про «визволення» росіянами, з іншого; коли стало очевидно, що опір російському вторгненню чинить або підтримує величезна кількість українців – у Росії цілком відкрито заговорили про необхідність «перевиховання», по суті, більшої частини народу. Прикладів такої геноцидної риторики можна навести чимало, але своєрідною класикою стала стаття «Что Россия должна сделать с Украиной?», опублікована в одному з провідних російських державних ЗМІ – РИА Новости.

У статті, з-поміж іншого, пропонується відмовитися від самої назви «Україна» для «денацифікованих» державних утворень («народних республік»), що мали б постати на цих теренах під пильною опікою Росії. До того ж, автор розуміє денацифікацію і як деукраїнізацію, а саме, як відмову від «розпочатого ще радянською владою роздмухування етнічної складової самоідентифікації населення на теренах історичних Малоросії й Новоросії». «Українізм» для автора є «штучною антиросійською конструкцією» (при цьому «російську цивілізацію» він називає «антифашистською за своєю внутрішньою природою»). На додачу до деукраїнізації, денацифікація передбачає також і деєвропеїзацію. «Прислужників нацистського режиму», яких не буде страчено або позбавлено волі, пропонується засудити до примусових робіт.

Подібна до Фінкелевої логіка закладена в іншому документі – звіті інституту New Lines (США) і Центру прав людини імені Рауля Валленберга (Канада). Залучивши кільканадцять зовнішніх експертів, ці організації дійшли висновку, що РФ винна в публічних закликах до геноциду, а також актах насильства, у яких проявляється намір часткового знищення українців як групи. 

Щоправда, цей 48-сторінковий звіт лишає відкритим питання про те, як автори обґрунтовують зв’язок між витворами ідеологів і реальною військовою практикою. Наприклад, чимало вбивств у Бучі, вочевидь, було скоєно за підозрою в причетності до українського збройного опору – членстві в теробороні абощо. Аналітики Conflict Intelligence Team також відзначають, що хоча й немає підстав сумніватися в масових злочинах російської армії проти цивільного населення на теренах України, аномально велика кількість жертв конкретно в Бучі може пояснюватися тривалим перебуванням цього міста на лінії зіткнення - ймовірно, окупанти постійно підозрювали місцеве населення в коригуванні вогню. В будь-якому разі вбивства у Бучі є тяжким злочином, проте чи варто змішувати геноцидні заклики московських посадовців і пропагандистів (тим паче, опубліковані після згаданих подій) з логікою військових-окупантів у прифронтовому місті, де, до того ж, було розгромлено велику колону їхньої бронетехніки? Сумніви в очевидності такого зв’язку висловив іще один експерт – Джонатан Лідер Мейнард.

 

Буча після деокупації

Буча після деокупації, 2 квітня 2022 року / Vadim Ghirda / AP / East News

 

Іще частина жертв – просто випадкові люди, вбивство яких так само є тяжким злочином. Проте чи дає це достатньо підстав вважати, що Росія має намір знищити українців саме як групу? Удари по об’єктах критичної інфраструктури в документі New Lines трактуються як створення умов, що становлять загрозу життю, а зґвалтування й сексуальне насильство – як завдання шкоди фізичному й психічному здоров’ю, що впливає на репродуктивну здатність. Із цим важко посперечатись, але знову ж неочевидно, що мотив був саме такий, як зазначено в конвенції ООН. Замість цього автори посилаються на велику кількість жертв серед цивільного населення окупованих територій. Щоправда, далі вони наводять факти викрадення представників місцевої влади, а також розгортання фільтраційних таборів, покликаних відсіювати найбільш лояльних до України осіб. Є численні свідчення про влаштування допитів російськими військовими, де серед головних питань – про ставлення до «нацистського уряду» України й «спецоперації», а понад усе розшукують ветеранів, активістів, журналістів тощо.

Дещо іншу точку зору має французький дослідник Жак Семелен. На його думку, важливо розрізняти два наміри – викорінення й підкорення. Знищення групи з метою викорінення траплялось, наприклад, у деяких конфліктах 1990-х років. Путін має інший намір – винищити апріорі нелояльну до нього частину українців і водночас підкорити решту. У Кремлі дійсно використовують риторику геноциду, проте вона не відображає справжньої політики РФ щодо України, а натомість «звернена до росіян» і слугує мобілізаційній меті. Втім, Семелен зауважує, що дає політичну, а не правову оцінку.

Більш історичний погляд на поняття геноциду має інший дослідник, один із редакторів Journal of Genocide Research – Дірк Мозес. Він відзначає, що автор терміну «геноцид», Рафал Лемкін, мав на увазі ширше поняття, ніж зафіксовано в конвенції ООН. Для Лемкіна геноцид не обов’язково означає фізичне знищення національної, етнічної, расової чи релігійної групи. Це, скоріше, насильство з метою асиміляції. Тож Мозес вважає, що нинішні дії РФ в Україні (в термінології Семелена – «винищення задля підкорення») якраз відповідають тому, що початково намагався концептуалізувати Лемкін. Натомість в розумінні ООН, війна, що має на меті стерти національну ідентичність, навряд чи є геноцидом. Масові вбивства, примусове переміщення та інші «негуманні дії» підпадають скоріше під означення воєнних злочинів (серйозного порушення правил ведення бойових дій) і злочинів проти людства. Під останніми маються на увазі свідомі масові або систематичні негуманні дії щодо цивільного населення. Щоправда, загальновизнаного переліку таких дій не існує; одна з версій міститься в Римському статуті Міжнародного кримінального суду. 

 

Буча після відходу російських військ

Тіло лежить на вулиці у Бучі після відходу російських військ, квітень 2022 року / Ronaldo Schemidt / AFP / East News

 

Навіщо ж таке ускладнення термінології? На думку Мозеса, це пов’язано з творенням системи міжнародних відносин по закінченню Другої Світової війни. Голокост став одним із найгнітючиших її проявів, тому означення геноциду сформульовано в такий спосіб, щоб якомога точніше відобразити скоєне з єврейським народом. Водночас було важливо, щоб поняття геноциду не включало численних жертв серед цивільного населення, котрі загинули внаслідок воєнних дій. Заходи, подібні до Голокосту, вважалися чимось за межею зла, а от війна як така лишалася легітимним (в очах архітекторів світового порядку) засобом вирішення політичних конфліктів. Не забуваймо, що ціною перемоги антигітлерівської коаліції стало руйнування цілих міст і навіть ядерний удар по Японії – ясна річ, судити самих себе переможці не стали. 

Крім того, не без участі самого Лемкіна, в суспільній свідомості утворилася своєрідна ієрархія злочинів. Геноцид опинився на її вершині як «злочин усіх злочинів», хоча з суто правової точки зору, він не вважається тяжчим, аніж злочини проти людства. Цьому додатково сприяє відсутність окремої конвенції про злочини проти людства, аналогічної до конвенції про геноцид. Це зіграло негативну роль, по суті, завадивши привернути належну міжнародну увагу до низки злочинів, які не вкладалися у вузьке розуміння геноциду. Варто наголосити, що в розумінні ООН поняття геноциду не містить переслідування за ознакою політичних поглядів (утім, наприклад, аргентинське законодавство трактує геноцид ширше, і в цій державі був випадок, коли суд визнав геноцидом утиски військовою диктатурою політичних опонентів лівого спрямування). Емпіричний аналіз показує, що вироки за геноцид у середньому суворіші, ніж за подібні дії, які розцінювались як злочини проти людства. Врешті-решт, через емоційне й політичне навантаження слова «геноцид», сторони різних конфліктів стали ним відверто маніпулювати: варто згадати, наприклад, що й Путін заявив про геноцид населення Донбасу, виправдовуючи вторгнення.

З практичної точки зору це означає, що правову оцінку російських злочинів в Україні слід залишити фахівцям. Кроком у цьому напрямку може стати, наприклад, розслідування, здійснюване Міжнародним кримінальним судом. Але поки ця робота триває, варто утриматися від поспішного вживання слова «геноцид», зокрема в політичних цілях. Водночас потрібно домагатися, щоб реакція міжнародної спільноти та обсяги допомоги Україні не надто залежали від того, як саме буде кваліфіковано дії російських окупантів. Більш широкою задачею є усунення дисбалансу в суспільній свідомості, який полягає в незаслужено меншій увазі до злочинів проти людства порівняно з геноцидом. Це важливо, зокрема, для боротьби проти політичних переслідувань як під час війни, так і в мирний час. 

Примітки

  1. ^ Це злочини одночасно проти людяності як якості і проти людства як спільноти. Див. David Luban, A Theory of Crimes Against Humanity (Georgetown University Law Center, 2004).

Автор: Вітольд Василецький

Обкладинка: Катерина Грицева

Поділитись