Сепаратисти в Україні: фантасмагоричне кіно

  • 18 листопада 2016
  • 2831
Сепаратисти в Україні: фантасмагоричне кіно

Стаття є спробою аналізу деяких аспектів дискурсу військового конфлікту на сході України. Хоча редакція й залишає за собою право не погоджуватися з окремими формулюваннями авторки, ми вважаємо, що порушена тема залишається вкрай важливою, а критичний аналіз дискурсу війни є актуальним. Хоча, на нашу думку, аналіз авторки не враховує низки питань, пов’язаних із соціально-економічним підґрунтям конфлікту, запропонований матеріал, безумовно, корисний із точки зору викриття низки ідеологічних прийомів, що слугують легітимації та продовженню конфлікту. Ми також пропонуємо всім охочим долучатися до обговорення теми і пропонувати свої варіанти ретельного й базованого на фактах аналізу з перспектив інтересів робітничого класу.

Протистояння сепаратистів і патріотично налаштованих українців набуло химерних рис та триває в умовах повної невизначеності. Спекуляції, агресія та ненависть множаться так швидко, а подій так багато, що це протистояння стало явищем, якому не видно кінця й немає місця для будь-якого логічного його розвитку. Таким чином, створився стан тривожної невизначеності, який впливає на людей по обидва боки барикад непомітно, але потужно.

Уявімо таке: до наших рук потрапила кінострічка, на яку зазнято всі події, що відбувалися на сході України, починаючи зі штурму донецької облдержадміністрації сепаратистами на чолі з Павлом Губарєвим у березні 2014-го року. Це була би стрічка, яку можна дивитися роками, а аналізувати — ціле життя. Чому ж вона така довга? Які механізми запускають і підтримують цю «східну кризу»? У наших руках стрічка — ми згадаємо деякі події, які так чи інакше відіграли роль у тому, що конфлікт на сході затягнувся, а розмаїття думок щодо нього приголомшує. Важливо тримати на думці, що головні актори цього кіно — пересічні люди, які підтримують ту чи іншу сторону, а не відомі персоналії. Отже, спробуємо визначити природу і корені нашого кіно.

Вночі 22 лютого два роки тому Янукович покидає Україну, одразу після цього Крим міняє свої прапори, а на півдні та сході країни починаються мітинги федералістськи налаштованих місцевих мешканців. Уже з 1 березня починаються штурми місцевих облдержадміністрацій, установ міліції, що супроводжуються вимогою референдуму про зміну статусу Донбасу (пізніше — вже про відокремлення від України). Донецька міська рада того ж вечора одноголосно ухвалює рішення про проведення референдуму щодо подальшого перебування регіону в складі України, офіційно зрівнює статус української та російської мов, визнає Росію стратегічним партнером регіону. Незважаючи на швидкі поступки місцевої влади та відсутність жорсткої контрреакції перехідної центральної влади (АТО було оголошено лише 13 квітня), суспільні рухи на Донбасі лише радикалізувалися, і то в рекордно короткий термін. Штурми переросли в захоплення, а представники «донецької народної республіки» уже в квітні набули більшого авторитету серед місцевих, ніж їхні ж державні представники чи офіційна Україна. Зі свого боку, офіційна Україна відповідає такою ж радикальною дією — оголошує антитерористичну операцію, і розпочинається гра, у якій жодна сторона не хоче відходити від своєї попередньо визначеної ролі.

Блискавична радикалізація цієї політики незгоди відіграла вагому роль у конфлікті. У мисленні буває така помилка, як slippery slope (слизький схил): обґрунтовуючи певну лінію поведінки, людина ігнорує можливість дотримання «золотої середини» та швидко переходить від малих до радикальних дій. Зробивши так одного разу, вона потім котиться далі по інерції, не намагаючись себе спинити — забагато вже було зроблено, втрачено і здобуто, щоб тепер відступати. Звучить знайомо для вищезгаданої ситуації. Отже, перша риса протистояння в Україні — раптова радикалізація, і далі — певна інертність обох сторін. Події розгорталися так стрімко, що часу на аналіз, громадські та інші обговорення не було.

Друга риса збройного конфлікту на Донбасі — повна невизначеність його перспектив і взагалі неясність щодо того, чим він узагалі є. Така невизначеність породила привабливе підґрунтя для спекуляцій, втоми та агресії. Проте спочатку — чому він такий незрозумілий?

По-перше, він розгортається інтенсивніше у інформаційному просторі, аніж у реальному. Про те, що роблять, думають і чого хочуть сепаратисти, значна частина українців дізнається лише зі ЗМІ, а не з особистого спілкування. Збройні конфлікти, перетворені на інформацію, перестають бути суто реальними подіями і стають почасти віртуальними — до них домішуються численні суб’єктивні інтерпретації (Бодрийяр 2014). Усе, що перетворюється на інформацію, стає предметом безкінечних спекуляцій, що приводить нас знову до невизначеності. «Такі конфлікти вимірюються не ступенем інтенсивності, а їх спекулятивним розгортанням у абстрактному, електронному інформаційному просторі, тому самому, де рухається капітал», — писав Бодріяр. Медіа самі по собі є стимулом для розвитку конфлікту — надто велика спокуса отримати такі дивіденди, які можна отримати від використання ЗМІ. Інформаційна війна та спекуляції впливають навіть на людей, які спілкуються з сепаратистами, військовими, місцевими мешканцями та іншими безпосередньо. На одному онлайн-ресурсі українець може читати: «ГРАДи прилетіли з українського боку на школи Макіївки», на другому без згадки цього інциденту — «сьогодні бойовики обстрілювали українську сторону 14 разів», а в телевізорі почути оцінку Президента: «це вітчизняна війна за незалежність України». У цей самий вечір йому можуть зателефонувати родичі з Донбасу й розповісти історію про те, як їхні друзі з сусіднього міста ховалися по підвалах від українських обстрілів.

У тому ж інформаційному просторі одна сторона пропагує єдність, соборність та любов до України, а друга — автономію, власну ідентичність «новоросів», проросійську орієнтацію. Відомо, що нові інформаційні технології легко можуть посилювати символи, конструювати моделі поведінки та впливати на мислення. У цьому випадку вони посилили ворожнечу й заплутали багатьох людей у термінах, сподіваннях, подіях, судженнях. Відбувається редукція масиву отриманої інформації, і часто все зводиться до найпростішого — ненависті, нерозуміння або інших крайніх емоцій. Разом із тим, події на сході України стають дедалі звичнішими для загалу українців. Найновіші соціологічні опитування засвідчують, що фокус народної уваги зміщується вбік від проблеми сепаратизму, а фінансова підтримка волонтерів та військових зменшилася порівняно з 2014—2015 рр. Це доказ того, що конфлікт на Донбасі став настільки складним, віртуалізованим (нереальним, спекульованим), і його перспективи такі невизначені, що несвідомо люди не бачать сенсу в тому, аби братися щось з’ясовувати. Фокус уваги зміщується до зрозуміліших речей — реформ, тарифів, курсу долара, економічних проблем. Просто ці речі набагато реальніші для пересічних українців. Таким чином, проблема Донбасу поволі витісняється зі свідомості багатьох українців — і не тільки.

По-друге, конфлікт не має чіткого означення і є деперсоналізованим. Не всі погоджуються з відомою назвою «АТО»: хтось називає це війною з Росією та її прихильниками, хтось — громадянською війною, хтось — війною Америки з Росією, і так далі. Міжнародна спільнота не визнає «повстанців» як «терористів» на юридичному рівні. Самі ж місцеві мешканці Донбасу в більшості своїй категорично не згодні з цим формулюванням. Здавалося б, незначна деталь, проте на несвідомому рівні вона стає складовою невизначеності й дає поле для безкінечних дебатів. Лунають звинувачення офіційної України в нерішучості, а самих громадян — у нерозумінні тонкощів процесу. Відлуння проблеми нечіткої термінології є і в «мінському» процесі: деякі громадяни, наприклад, військові волонтери, можуть гостро реагувати на текст мінських угод через те, що в ньому не прописано чітко категорії «терорист», «злочинець». Схожа дискусія точиться й навколо питання амністії. Громадян можна зрозуміти: їхня власна держава проводить «АТО», а водночас укладає угоди з «озброєними формуваннями».

Деперсоналізованість конфлікту зумовлено відсутністю частих прямих контактних (людина з людиною) дій і на лінії вогню, і в побутовому житті людей. Триває війна символів, патріотизму та «донбасько-руского світу». Обидві сторони обмінюються кулями, але набагато рідше — діалогами, словами. Тактика «не вести переговорів із терористами» вже змістилася з державного на побутовий рівень, і почасти призвела до того, що в українському інформпросторі практично відсутні, наприклад, сюжети інтеракції тих, хто вважає себе громадянином «ДНР», і тих, хто громадянином України. Навпаки: кожна сторона подає другу сторону як не вартого уваги варвара і дикуна. Одна сторона бачить другу як жертву хибної ідеології, а та друга її, у свою чергу, — як зрадника, що напав на брата.

По-третє, українське суспільство не має чіткої відповіді на питання «Що робити з ситуацією на сході?». Є різні опції: переговори, відмежування «стіною», наступ і так далі, проте жоден сценарій не здобуває високої громадської підтримки, як і Мінські угоди. До речі, те, що західні держави не надали летальної зброї Україні, теж могло сигналізувати громадянам про невизначеність перспектив і необхідність консервації конфлікту, його «спускання на гальмах».

 Неможливість чіткої відповіді на питання «Хто противник?», «Який юридичний статус конфлікту?» свідчить про часткову надуманість конфлікту та особисті інтереси третіх сторін у ньому. Легко й вигідно маніпулювати конфліктами, у яких замішано певні колективні цінності та почуття. Невизначеність веде до колективного ступору і втоми від проблеми. Люди вимагають орієнтирів, і цим можуть користатися й українські політики, й ідеологи східних «республік». Треті сторони — це зазвичай держави-сусіди, що прагнуть отримати вигоду з проблем у іншій країні. Росія, що активно лобіює інтереси проросійськи налаштованих мешканців України, прагне бути найбільшим бенефіціаром. У політичній науці відомі кілька можливих цілей, для досягнення яких держави готові підтримувати інсургентів, сепаратистів чи терористів. Наприклад, США готові підтримувати ту радикальну політику незгоди, що може призвести до зміни режиму в країні на більш бажаний для них, або такі рухи, підтримка яких піднесе їхній міжнародний престиж. Росія ж прагне послабити і дестабілізувати Україну, а заразом посилити симпатію до росіян та «новоросів» (зміцнення ідеології — теж її мета). Раніше дестабілізації іншої країни досягали прямою інтервенцією або іншими зіткненнями, нині ж це відбувається більше «за кулісами» — з-за них сочиться туман і невизначеність. Навіть формулювання тексту питань, винесених на «референдуми» в «ДНР»/«ЛНР», розпливчасті: у питанні «чи підтримуєте ви акт державної самостійності Донецької Народної Республіки?» слово «самостійність» не означає «суверенність». А відповідь на це питання не є відповіддю на те, як у подальшому має функціонувати ця «республіка» (що взагалі-то декларувала входження до складу РФ як основну мету). Офіційна Росія активно заважає будь-яким незручним і небажаним для неї чітким визначенням конфлікту, блокуючи, наприклад, резолюції ООН про створення трибуналу щодо справи збитого малайзійського боїнга чи про визнанню включення АР Крим до складу РФ незаконним (так само і з резолюцією щодо виборів на Донбасі). Трохи нижче про роль Росії ще буде сказано.

Повертаючись до характеристик східноукраїнської кризи. Третя риса цього конфлікту полягає в тому, що він відбувається в системі апотропії (за Бодріяром). Це двозначне слово, яке позначає одночасно залякування та переконування («разубеждения»), гру на страхах, які насправді симулятивні (не мають підстав). Конфлікт у системі апотропії завжди затяжний і не переходить у широкомасштабні військові дії — таким чином створюється стан перманентної невизначеності. Обидві сторони створюють і обстоюють різні страхи, «погані гіпотетичні сценарії розвитку», і хочуть переконати супротивника, що він живе неправильно — вірить у фальшиві цінності, введений у оману.

До прикладів. Почнемо з мовного та культурного питання, яке стало одним із міфів проросійськи налаштованих жителів Донбасу й не тільки. Переконання, що нібито центр і захід України намагається радикально нав’язати українську мову та культуру, виглядає особливо цікавим у світлі того, що 2007 р. більшість респондентів і зі сходу, і з заходу висловили незгоду з твердженням, нібито їхні політичні, культурні, мовні орієнтації є «настільки різними, що їх можна вважати різними народами» (відповідно до соцопитування центру Разумкова). У 2006 році відповіді респондентів із західних та східних територій були ще більш когерентними (різниця лише 8%): більшість із них не відмовилися б від громадянства України заради отримання іншого. Варто додати, що з результатами цього дослідження контрастує опитування в Криму, де 52% кримчан вважали, що у них провадиться насильницька українізація, ще у 2008 році. Що ж до східних областей, то починаючи з 2014 року тут створюється дискурс, сконцентрований на тому, що офіційна Україна нібито прагне повністю заборонити російську мову а патріоти нібито ставитимуться агресивно до російськомовних.

Такий мовно-культурний міф було створено дуже раптово, і він не мав реального підґрунтя: вкрай мала частка суспільства відстоює українську як єдину можливу мову спілкування в країні. Такі й інші міфи, що їх активно експлуатують сепаратисти, виникли підозріло швидко, попри те, що Євромайдан міг виступити тригер-подією. Чи справді могли такі міфи мобілізувати пересічне населення на насильницьку політику незгоди (захоплення ключових державних будівель), і далі — на збройний конфлікт, самі по собі, без підтримки третіх сторін?

Продовжуючи тему страхів і переконувань, варто зазначити, що ідеологію сепаратистів чітко вибудовано на апотропії. Сконструйовані уявлення про Правий Сектор, Америку, ОУН тощо змушує їх відчувати страх і захищатися символами зрозумілої їм Росії, концепту «Новоросії», абощо. Їхній стиль комунікації з рештою українців — це теж залякування (сумнозвісні паради полонених) та агресивні переконування. Які ж страхи конструює держава Україна? Її керівники, у свою чергу, схильні перебільшувати вплив «ДНР»-«ЛНР» на решту українців (сама лише назва «терористи» свідчення того), активно відлякувати громадян від сценарію «прямої дії» щодо сепаратистів чи навіть Росії, посилаючись на те, що ЄС цього не підтримає, наголошувати на загрозі широкомасштабного російського наступу (незважаючи на те, що це малоймовірно — нині епоха гібридних війн). Активно підтримується суспільне переконання, що виникнення рухів, політики незгоди чи інших масових акцій гратимуть на руку безладам, і це може спровокувати Кремль або бойовиків «ДНР» до наступу.

Як бачимо, наслідком цього конфлікту став рух фрейму обох сторін у різні боки. Два потяги, що колись рухалися поряд, намагаються якнайшвидше дистанціюватися. Травматичні наслідки протистоянь із сепаратистами постійно відтворюються, як, наприклад, на роковинах сумнозвісних подій у Одесі, і посилюють фрейм ненависті. Чим більше стає жертв, тим складніше зупинитися ворожим сторонам, адже їм треба виправдати смерті, довести, що всі втрати були недаремними. Пам’ятаємо ефект «слизького схилу»: одного разу ставши на шлях радикальних дій, що призвели до критичних наслідків, важко зупинитися — необхідно виправдати попередні дії.

Четверта, остання й найважливіша особливість протистояння — ним надзвичайно легко маніпулювати. Соціальна база підтримки здобувається через апеляції до:

А) соціальних конструктів національної ідентичності;

Б) легітимності (на сході українську владу розглядають як злочинну хунту, а для решти українців представники сепаратистів — терористи);

В) певної деперсоналізованої інформації, яку надають нові технології в рамках інформаційної війни.

Сторони перебувають у ілюзії, що їхні переконання варті насильницьких радикальних дій; у ілюзії, що вони полярно різні й не зможуть зійтися. Такі переконання та спірні питання, що розділяють соціум, легко підтримувати й відтворювати третім зацікавленим сторонам, бо людина — істота соціальна, політична, вона хоче мати «своє» суспільство і знати, ким вона є. Виростаючи, вона привласнює собі певні колективні характеристики — національні, культурні тощо, і часто болісно реагує, коли на них посягають. У давнину лицарі пишалися тим, що захищають царя як втілення закону, честі й доброти; релігійні діячі ставали до бою на захист своєї релігії. Тепер же, з точки зору демократії, суспільство — це носій влади, який культивується. Людям легко стати на захист цінностей суспільства, із яким вони себе ідентифікують, його рис, шляху. Маніпуляційне використання високої цінності суспільства, із яким ототожнює себе людина, бачимо і в українському випадку.

Отже, різка радикалізація, невизначеність перспектив, система апотропії (гра на страхах і залякуваннях) та наявність сприятливого фону для маніпуляцій зіграли роль у тому, що конфлікт триває досі й дорого коштує Україні.

Щодо шляхів подолання конфлікту, одним із методів боротьби з радикалізованими сепаратистами (так само і з інсургентами чи терористами) є відсікання від них груп підтримки й держави-хоста, якщо така є. Поняттям host-state позначають державу, що підтримує повсталих у інших країнах: постачає їм ресурси, забезпечує ідеологічну та інформаційну підтримку, навіть надає певну територію для функціонування осередків руху опору. Існує три типи таких держав: «яструби, голуби та обмежені» (Bapat 2007). Росія як ядерна та впливова держава належить до найскладнішого — яструбиного типу: у разі, якщо інші держави намагатимуться гостро вплинути на її підтримку сепаратистів, вона не згорне свої дії, а почне поводитися ще агресивніше й навіть може вдатися до прямих воєнних дій. Є три змінні, що ще більше посилюють вірогідність агресивної поведінки держави-хоста: її погані стосунки з країною, в якій вона підтримує екстремізм; бажання змінити статус-кво і стати ще більш впливовою; можливість отримати профіт від наслідків конфлікту. У випадку Росії — яструбиного «хоста» — присутні всі три змінні, тому цілком закономірною є порівняно поміркована політика щодо неї ЄС і США. Ось чому Мінські угоди такі привабливі для ЄС — це застосування м’якої та дипломатичної сили до такої небезпечної країни-яструба замість відкритого й потенційно вибухового конфлікту. Для порівняння, реакцією США на підтримку Суданом тероризму було розміщення військових на території цієї держави, включення Судану до списку держав, що підтримують тероризм, і розрив дипломатичних відносин. Росію-«яструба» нейтралізувати найважче, бо це можна зробити лише якщо ліквідувати всю привабливість та всі можливі вигоди від протистояння для неї. До того ж, вона діє набагато обережніше, ніж Судан, Палестина, Іран тощо, створюючи менш шокуючу для міжнародної спільноти картину. Мета мінімізації можливих профітів для Росії зрозуміла — а шляху її досягнення ще не вироблено.

Можливо, найкраще, що можуть зробити прості учасники такого конфлікту — не намагатися знайти абсолютну істину й не давати себе обманути. Східноукраїнська криза стане менш привабливою для Росії та інших зацікавлених тоді, коли обидві сторони перестануть бачити одне в одному ворогів і почнуть більше орієнтуватися на діалог та порозуміння, ніж на охорону кордонів власної ідентичності та переконань. Тоді маніпуляції будуть відбуватися у вужчому просторі. Резервуар соціальної підтримки справжніх маніпуляторів, злочинців різко зменшиться, а це сприятиме вирішенню таких конфліктів та втраті інтересу держави-хоста.

Покладатися на час і досвід країн, що мають «заморожені» конфлікти, — небезпечний варіант. Ідейне оновлення поколінь, виникнення нових культурних установок, безперечно, може позитивно вплинути на розвиток конфлікту, проте це забирає роки й життя; до того ж, існує загроза утворення нових, ще радикальніших крил на місці старих. Згідно з дослідженнями, найдовше тривають ті конфлікти, у яких котрусь зі сторін підтримує третя сторона: вони спонсорують ресурси, додають інформаційних хвиль, можуть надавати притулок тощо. В українському випадку Росія сприяє єдності всередині «республік» — вона забезпечує їм підтримку, а це зменшує вірогідність внутрішніх чвар сепаратистів через брак ресурсів, важелів тиску абощо. Часто складні соціально-політичні конфлікти закінчуються, коли цілі обох сторін досягнуто й відбувся перехід до конвенційної політики, проте такий сценарій зазвичай відбувається протягом першого ж року, тож він явно не для цього кейсу.

Наприкінці дев’яностих років прем’єр-міністр Великобританії Тоні Блер почав мирний процес із Ірландською Республіканською Армією. У своїх спогадах він згадує, що на початку каденції йому довелося провести кілька днів і ночей поспіль у складних переговорах із представниками ІРА, а згодом упродовж понад десяти років усе одно регулярно локалізувати окремі вогні конфлікту, проте він жодного разу не пошкодував, що не залишив питання «замороженим» (Блер 2011). Із цього випадку слід брати приклад, адже завжди можливий сценарій переростання соціального руху в екстремальну форму насилля. Наприклад, на спірній території можуть із часом утворитися наркокартелі, складно розвинені терористичні осередки (як було у випадку Палестини) чи інші центри криміналу й насилля. В Україні, цілком передбачувано, різко погіршується криміногенна ситуація, збільшується кількість нелегальної зброї та грабунків. Політична лінія щодо сепаратистів потребує ідейного оновлення та змін.

Посилання

Бодрийяр, Ж. Дух терроризма. 2014.

Блер, Т. Шлях. Київ: Темпора, 2011.

Bapat, N. (2007). The Internationalization of Terrorist Campaigns. Conflict Man. & Peace Sc., 24(4), 265-280. http://dx.doi.org/10.1080/07388940701643607

Залишити коментар

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери