Майже бродяги: сербська трудова міграція та (від)творення транснаціональної нерівності

Залучити робочу силу з Сербії сьогодні простіше, ніж будь-коли раніше. При цьому ніхто не контролює канали наймання на роботу. З огляду на поширення фейкової інформації та бажання різних сторін заробити на міграційних потоках, сербські трудові мігранти перебувають під загрозою експлуатації. І все ж чимало людей бажають покинути Сербію, бо втомилися мати справу з системою, яка фактично не поважає їхню гідність. Відповідно, зростає потреба у підтримці й розвитку спільнот, які складаються з мігрантів і транснаціональних працівників. Корисним практичним кроком у цьому напрямку було б налагодження регулярного обміну інформацією у таких спільнотах через проведення лекцій, тренінгів і сеансів самодопомоги.

«Людей, які покидають Сербію у пошуках роботи деінде, переважно жене за кордон відчуття, що вони ніколи не знайдуть гідної роботи у своїй країні. Тому, отримуючи пропозиції роботи, вони нехтують усіма пересторогами й наражаються на ризик», — ось як Ясміна Круніч з ASTRA, провідної сербської організації, яка бореться з торгівлею людьми, підсумувала становище трудових мігрантів, які їдуть із Сербії на пошуки кращого майбутнього.

Ми поспілкувалися з Ясміною та іншими людьми, яких цитуємо у цій статті, у рамках дослідження трудової міграції з Сербії до країн Центральної та Східної Європи. Переважно ми розпитували своїх співрозмовників та співрозмовниць про еміграцію до країн Вишеградської групи, Словенії та Хорватії, проте дізналися від тих, кого опитували, і про інші випадки міграції.

Потік робочої сили з Сербії не контролюється державними інституціями, тож мігранти часто стають жертвами тих, хто наживається на людях у вразливих умовах. Певні випадки суттєво порушували закон і привернули увагу ASTRA, що спонукало цю організація спрямувати більше ресурсів — попри їхню загальну обмеженість — на протидію такій формі торгівлі людьми, як трудова експлуатація.^[1]

За останні десятиліття ринок праці в Сербії зазнав бурхливих змін. Із 2001 року країна пов’язувала свій розвиток з прямими іноземними інвестиціями; ця тенденція досягла кульмінації під час і після глобальної економічної кризи. Швидкі ринкові реформи супроводжували приватизація — часто злочинна — та зростання безробіття. У грудні 2009 року лібералізація візового режиму дозволила громадянам Сербії подорожувати в межах Шенгенської зони ЄС без візи, що уможливило масштабну короткострокову трудову мобільність. Відтоді візовий режим дозволяє громадянам Сербії щопівроку перебувати в Шенгенській зоні впродовж трьох місяців. Слід зазначити, проте, що попит на сербську робочу силу раптово зріс лише після світової фінансової кризи.

Заробітчани очікують на спеціальний чартерний рейс після того, як уряд Німеччини дозволив в'їзд у країну сезонним працівникам через нестачу робочої сили для збирання врожаю, 10 квітня 2020 року. Фото: EPA-EFE/MANASES SANDOR

Проведене ASTRA опитування щодо підозрілих оголошень про роботу, орієнтованих на студентів, засвідчило, що пошукачі роботи в Сербії перебувають у розпачливому становищі. Навіть знаючи про потенційну трудову експлуатацію та оманливість реклами, дві третини респондентів ствердно відповіли на запитання «Чи стали б ви влаштовуватися на роботу, запропоновану підозрілим джерелом?». Однак жертвами експлуатації стають і ті, хто не постраждав від обману чи торгівлі людьми. Як ми дізналися від працівників, профспілкових діячів та експертів, з якими спілкувалися в ході дослідження, надія на краще життя, що штовхає сербів на працевлаштування в країнах Центральної та Східної Європи (ЦСЄ), часто розбивається об реальність роботи в далекій і чужій країні.

«Спочатку нас було всього двоє — мій начальник і я», — розповіла нам кваліфікована працівниця з вищою освітою, яка влаштувалася в нещодавно створену компанію, котра постачає автомобільну продукцію в Словаччині. «Я працювала за вісім відділів. Робота була пов’язана із закупівлями, різними фінансовими завданнями. Також я відповідала за логістику, бо ми повільно переходили до виробництва», — розповіла нам працівниця. За хорошу за сербськими стандартами зарплату (близько 1000 євро) вона також мала організовувати поїздки та виконувати інші завдання: від сортування пошти до розподілу обідніх бонусів:

«Доводилося виконувати різні обов’язки, про які мені прямо не казали. У контракті було зазначено, за роботу яких підрозділів я відповідаю, але, насправді, усе це мали б робити п'ятеро працівників».

Нашій співрозмовниці знадобилося три роки, щоб підняти питання про умови праці у розмові з колегою. Працівниця заговорила про це лише тоді, коли стала свідком звільнень інших людей, які не витримували навантаження. Протягом перших двох років на підприємстві вона працювала з 8:00 до 22:00 щобудня. За чотири роки роботи жінка не чула жодної згадки про організації, що захищають інтереси працівників:

«У моєму колі спілкування на роботі впродовж чотирьох років жодного разу не згадували про організацію, яка могла б захищати права і вирішувати проблеми працівників. Думаю, це передусім тому, що наше підприємство було дуже невеликим. По суті, працівники остерігалися визнати, що ми в поганій ситуації. Усі боялися, що незадоволення умовами виглядатиме як невдячність і викличе догану, а відтак доведеться піти на іншу роботу, де платять на двісті євро менше. Ніхто цього не хотів. Колектив нечисленний, думаю, організація працівників одразу впала би в око».

Інакше кажучи, створити профспілку — нелегка задача.

Наша співрозмовниця поговорила з колегами про відсутність життя поза роботою під час перебування у Словаччині:

«Усіх втішало те, що вони поїдуть додому, це компенсувало перебування тут. Скажімо так, компенсувало брак спілкування у Словаччині. У Сербії всі поспішно насолоджуються спілкуванням з друзями, а тоді знову повертаються на роботу. Знову працюють і працюють, потім беруть ще одну невелику відпустку і якось компенсують собі умови життя під час роботи».

Заробітчани збирають полуницю. Ілюстративне фото: EPA-EFE/ALAA BADARNEH

Через подібну експлуатацію на робочому місці потенційно пройшли десятки тисяч людей, які щороку^[2] залишають Сербію. У прагненні забезпечити своїм родинам і собі краще майбутнє, вони стають учасниками циркулярної міграції. Згідно з оцінками Конфедерації автономних профспілок Сербії, люди віком від тридцяти до п’ятдесяти років становлять адаптивну групу, яка влаштовується на тимчасову роботу в ЦСЄ. Йдеться здебільшого про осіб із середньою освітою, серед яких незначно переважають чоловіки. 

Обговорення трудової міграції в Сербії зосереджено на темі «відтоку мізків», однак це створює неправильне, спотворене уявлення про реальний стан речей. Так, чимало висококваліфікованих спеціалістів, наприклад, медичних працівників, дійсно емігрують. Однак панівна тенденція — це короткострокова циклічна міграція до ЦСЄ та Німеччини, а типові мігранти — працівники з нижчим чи середнім рівнем освіти, зайняті у виробництві чи сфері послуг.

Чому емігрують медичні працівники?

Опитані нами представники профспілок згадували про «масовий виїзд» медичних працівників, а останнім часом і працівників транспортної сфери. Раде Паніч, президент Профспілки лікарів і фармакологів Сербії, вважає ключовими факторами еміграції погані умови праці й відсутність дотримання законодавства у сербській медицині:

«Основна причина, через яку люди виїжджають з країни, — не гроші. Основна причина — уся система. Діяльність медичних працівників відбувається у певному контексті. Прийшовши на роботу, ми очікуємо, що буде все підготовлено для нашої праці, і розраховуємо на безпеку на робочому місці. Я маю на увазі захист від поганого поводження й переслідувань, а також — що ніхто не ставитиметься до нас як до товару чи рабів».

Представник профспілки пояснив, що має на увазі під «системою»: попри масову нестачу кваліфікованого персоналу медзаклади часто не беруть на роботу належним чином підготованих медичних працівників, по-патерналістськи працевлаштовуючи натомість кандидатів без кваліфікації в галузі охорони здоров’я. Поширена в державному секторі практика — працевлаштування на основі партійної лояльності («partijsko zapošljavanje»). Влаштування на роботу людей, відданих правлячій політичній партії, дозволяє владній політичній силі встановити контроль над відповідними установами та місцевими спільнотами. 

Ілюстративне фото: REUTERS/Marko Djurica

Окрім того, пандемія продемонструвала ставлення державної системи до охорони здоров’я: на рівні державних інституцій досі не озвучено відомостей щодо того, скільки лікарів і медсестер померли через пандемію Covid-19. Це ще раз доводить, що позиція, зайнята урядом стосовно працівників охорони здоров’я в державному секторі, є злочинною. Інформацію про смерті серед медперсоналу оприлюднили лише профспілки: за їхніми даними, станом на початок початку 2021 року від зараження Covid-19 померли 115 лікарів.

Реакція уряду на пандемію посилила відчуття невдоволення й люті серед медичних працівників. Погані умови праці й велике навантаження відохочують тих, хто нещодавно приєдналися до медичної професії, скажімо, молодих медсестер і лікарів, від роботи в рамках сербської системи охорони здоров’я. А отже, уряду слід готуватися до масштабної кризи в державній охороні здоров’я, оскільки її майбутнє виглядає похмуро. Низькі зарплати посилюють розчарування: сербські медпрацівниці та медпрацівники заробляють навіть менше, ніж медперсонал сусідніх країн. Зарплати сербських медпрацівників у середньому на 30% нижчі, ніж у інших регіонах Південно-Східної Європи.

«Уявіть собі європейську країну, яка відмовляється наймати кваліфікованих спеціалістів, хоча й знає, що потребує їх для підтримки й вдосконалення роботи всієї медичної системи». Законодавство не виконується: дипломи певних осіб не визнають, через що вони втрачають пільги й доходи, а тим часом приватні коледжі для медсестер і техперсоналу продають документи про освіту. За словами Паніча, «до списку проблем, які викликають обурення медперсоналу, варто додати цькування на робочому місці, труднощі з працевлаштуванням і значні проблеми під час роботи, як-от погана організація праці та відсутність стабільної роботи, а ще зростання корупції».

Наприклад, Паніч стверджує, що медичні працівники й працівниці не мають гарантії, що обладнання, яке вони використовують, функціонує належним чином і не спричинить шкоди.

«Анестезіологи Сербії — як мінімум у 80% медичних закладів — виконують свою роботу під загрозою трьохрічного ув’язнення через те, що працюють з обладнанням, яке не має сертифіката про придатність до використання».

Офіцер сербської армії отримує дозу китайської вакцини Sinopharm, Белград, Сербія, 19 січня 2021 року. Фото: REUTERS/Marko Djurica

Окрема системна криза сербської медицини пов’язана з розпочатою у 2015 році приватизацією сектору охорони здоров’я. Не виконуються закони, які регулюють оплату праці, заходи безпеки та охорони здоров’я, а саме дотримання законодавства з цих питань насамперед вимагають профспілки. Схоже, «підвішений стан» сфери охорони здоров’я — це результат свідомого рішення, від якого наразі отримують короткострокову вигоду певні зацікавлені сторони.

Розвиток міграційної інфраструктури: стимули та форми наймання на роботу й укладення договорів

У порівнянні з плановою еміграцією населення до багатших країн ЄС, еміграція сербських медпрацівників до країн ЦСЄ є незначною. Сербія уклала з Німеччиною міждержавну угоду щодо сербських медичних працівників, а також має налагоджені контракти зі Швецією та Норвегією. Подібні домовленості існують між Сербією й західноєвропейськими країнами-учасницями ЄС щодо (наприклад) транспортників та інженерів. Схема міграції передбачає, що працівникам пропонують постійні контракти й інфраструктуру для інтеграції в суспільство приймаючої країни, що допомагає з вирішенням бюрократичних питань і вивченням мови. Зазвичай працівники не мігрують поодинці, а забирають із собою сім’ю. У результаті їхній рух до західних країн становить не циркулярну, а радше довготривалу еміграцію. Водночас, як нам повідомив представник профспілки, сербські медики знаходять тимчасову роботу в інших країнах Південно-Східної Європи: Хорватії, Чорногорії та Македонії. Іноді головний лікар закладу організовує «бригаду», яка десь тиждень працює за кордоном.

Існують і агентства-посередники, які спеціалізуються на пошуку сербського медперсоналу. Неофіційні агентства такого типу насамперед дбають про отримання прибутку за будь-яку ціну, офіційні ж працюють у рамках законодавства й на користь усіх учасників процесу. Здебільшого при еміграції медпрацівник, який хоче працювати за кордоном за спеціальністю, має скласти мовний і професійний іспити. Як пояснює Маріо Рельянович, експерт із трудового законодавства, основна відмінність між легальними та сумнівними агентствами-посередниками полягає в тому, що перші отримують певний відсоток комісії за кожного успішно працевлаштованого кандидата, після чого договір з агентством вважається виконаним. Сумнівні ж посередники вимагають, щоб працедавець перераховував гроші їм, а не працівнику, і віддають кандидату (або працівнику на випробувальному терміні) лише частину отриманих коштів, вдаючи, що агентство оплачує мовні курси, іспити й проживання.

Проблеми з нерегульованими чи слабко регульованими трудовими потоками стали очевидними вже досить давно. Траплялося чимало випадків, коли ті, хто хотіли емігрувати, підписували фальшиві договори; подекуди вони не читали, що підписують, наражаючи себе на значну небезпеку. 

Угорські робітники прикріплюють колючий дріт до верхньої частини паркану на кордоні із Сербією в Рошці, південна Угорщина, 28 жовтня 2022 року. Фото: EPA-EFE/Tibor Rosta

Якщо реклама обіцяє високу заробітну плату, пошукачі роботи зазвичай ігнорують іншу інформацію чи сприймають її некритично. Як наслідок, бувало, що працівники підписували угоди, які включали підозрілі або ж відверто незаконні положення й робили працівника залежним від працедавця. Надзвичайно проблематичних онлайн-оголошень з’являється дуже багато, тож інспекція праці має більш ніж вдосталь роботи.

На жаль, інспектори можуть вживати заходи лише стосовно зареєстрованих у Сербії посередників і нічого не можуть зробити з оголошеннями, розміщеними з-за кордону й прив’язаними до (наприклад) угорських чи словацьких номерів мобільних телефонів. Інспекція праці, за словами одного з наших співрозмовників, веде затяту й малоефективну боротьбу з підозрілими пропозиціями роботи. На місці одного оскарженого оголошення миттєво виникає три нових. Веб-сайти (як-от Jooble), де їх розміщено, лише зрідка зареєстровані в Сербії, тож державні органи не мають на них жодного впливу.

Посередники легко залучають зневірених і досить погано поінформованих працівників. Пошук робочої сили через офіційних та неофіційних посередників проходить досить успішно, оскільки чимало людей так відчайдушно хочуть виїхати з Сербії, що відповідають навіть на дуже підозрілі електронні оголошення, якщо вони обіцяють хорошу платню.

Активіст Мілош Вукович розповів нам, що працівники й працівниці, які планують влаштуватися на роботу в ЄС, також охоче дослухаються до рекомендацій далеких друзів і родичів. Однак особисті зв'язки теж подекуди виявляються ненадійними, а друзі, як з’ясовують мігранти, бувають ворогами. Профспілковий діяч підтвердив погану навзагал поінформованість працівників; вони отримують неточну інформацію з джерел на кшталт соціальних мереж і «жовтої преси».

Як підкреслюють експерти, наймання сербської робочої сили, особливо до ЦСЄ та ЄС, процвітає з 2015 року; знайти її в країні надзвичайно просто. За заувагою Міхаіла Арандаренка, дослідника економіки праці, канали наймання персоналу неможливо контролювати, а слабке законодавче регулювання вказаних питань полегшує процес рекрутингу. На пошуку робочої сили спеціалізується широкий спектр організацій: студентські кооперативи, офіційні та неофіційні агентства з тимчасового працевлаштування, офіційні та неофіційні посередники. При цьому студентські кооперативи, так само як не зареєстровані офіційно організації, не мають права займатися пошуком робочої сили для роботи за кордоном.

Ілюстративне фото: Nenad Ilić

Рекрутери працюють у доволі опортуністський спосіб: їх цікавить відсоток комісії, яку вони отримують за кожного успішного претендента на трудову міграцію чи за кожного кандидата взагалі. Ця закономірність особливо помітно проявилася після 2016 року, коли учасники угорської та словацької етнічної спільнот з хорошим соціальним капіталом і формальними (юридичними) знаннями взялися за пошук працівників, готових поїхати на роботу до Угорщини й Словаччини. Двоє експертів, з якими ми спілкувалися, також навели приклад крихітного муніципалітету Бела-Црква, де мешкає чимало етнічних чехів. 

Приналежність до етнічних меншин дозволяє підприємцям особливо успішно використовувати виниклі можливості; вони можуть легко рекрутувати на роботу ціле село.

Словацькомовний юрист, громадянин Сербії з політичними зв’язками, наймав працівників для роботи за кордоном напівлегально, спочатку як посередник, потім через своє зареєстроване агентство з тимчасового працевлаштування. Він володів сімнадцятьма (!) посередницькими агентствами, зареєстрованими в одному й тому ж невеликому офісі, і відправляв працівників — спочатку словацькомовних — до Словаччини. Оскільки закон не забороняє реєструвати агентства, посередницькі фірми й студентські кооперативи за однією адресою, він робив це безперешкодно.

Можна виокремити модель підприємницької поведінки, що опирається на місцеву політичну підтримку: підприємці — вихідці з етнічних меншин знають про місцеві особливості відповідної країни ЦСЄ і володіють інформацією про умови життя й мотивацію працівників з Воєводини, що на півночі Сербії, а також про інші важливі аспекти, наприклад, приблизну зарплату таких робітників.

А втім, з 2016 року агентства тимчасового працевлаштування виступають найважливішими гравцями у сфері транснаціонального працевлаштування сербської робочої сили. Ці агентства, як правило, спеціалізуються на конкретних країнах, куди їдуть наймані працівники, і регіонах, звідки вони походять. Наприклад, розташовані біля кордону з Угорщиною агентства — а в цьому регіоні мешкає багато угорськомовних — спеціалізуються на пошуку працівників для підприємств у цій країні, зокрема для автомобільної промисловості; агентства в Бачкі-Петровац, що є культурним центром сербських словаків, спеціалізуються на пошуку персоналу для словацьких електронних і автомобільних компаній. 

Агентства тимчасового працевлаштування користуються непрямою підтримкою місцевих муніципалітетів і державних бюро зайнятості. Наприклад, їм дозволено організовувати публічні презентації в муніципальних будівлях і розміщувати оголошення в приміщеннях місцевих бюро зайнятості. У такий спосіб вони знайомлять населення з можливостями працевлаштування та збільшують довіру до свого бізнесу. Культурні антропологи Юрай Марушяк і Саня Златaновіч, які досліджували ситуацію з трудовими мігрантами в Словаччині та Угорщині відповідно, підтверджують, що агентства тимчасового працевлаштування — перша та ключова точка контакту між Сербією та Словаччиною, особливо для людей, які ніколи не були в іншій країні й не володіють тамтешньою мовою.

Знизу вивіска угорською мовою, що рекламує найм робочої сили у формі атипової зайнятості. Фото: Tibor Meszmann

Отримання роботи через агентство тимчасового працевлаштування характеризується високою гнучкістю та взаємною незахищеністю. Агентства можуть звільнити працівників у будь-яку мить і без пояснення причин. Разом з тим, як розповів нам трудовий мігрант, працівники теж активно шукають кращих можливостей працевлаштування й нечасто вирішують лишатися на тому ж робочому місці чи думають над пошуком постійної роботи. На деяких угорських і словацьких промислових підприємствах, особливо автомобільних заводах, окремі лінії виробництва повністю або переважно укомплектовано працівниками-мігрантами з Сербії та України; іноді за ними наглядає місцевий супервізор.

На додачу до пошуку роботи через агентства тимчасового працевлаштування дедалі більшого поширення набувають відрядження для працівників. Відправляти працівників у відрядження — популярна серед сербських працедавців і підприємців практика, оскільки правила, які регулюють це питання, пом’якшили: працедавці, які направляють працівників за кордон, не зобов’язані подавати відповідну інформацію до Міністерства праці. 

Перший випадок відправлення працівників за кордон трапився у 2015 році, після протиправної приватизації відомої металургійної компанії «Goša», яка мала власні майстерні для навчання робітників. Новий власник відрядив працівників — переважно кваліфікованих зварників — до Словаччини, де вони працювали за невелику плату. Домовленість полягала в тому, що робітники отримуватимуть сербську мінімальну зарплату, а на додачу — готівку в конвертах (щоб працедавець не платив додаткових пенсійних, податкових і страхових внесків). Кілька років по тому зареєстрована як виробник електроніки сербська компанія, яка не вела реальної виробничої діяльності, відрядила працівників до Словаччини. Подібним чином компанія, формально зареєстрована як виробник морозива, відправляла працівників до LEDO в Чехії.

Зустрічаються й гібридні варіанти відрядження працівників за кордон. Так, представлена у Сербії міжнародна компанія шукала працівників для роботи в іншій країні ЦСЄ. Опитаний нами працівник розповів, що оголошення про роботу було розміщено безпосередньо на підприємстві. Компанію особливо цікавили ті працівники сербського заводу, які водночас були громадянами країн ЄС або мали змогу тривалий час перебувати в ЄС (скажімо, словацька діаспора, представники якої проводять багато часу в Словаччині). Робота, на яку у такий спосіб влаштовувалися працівники з Сербії, надзвичайно важка. Наприклад, всю логістичну структуру для субпідрядника компанії «Volkswagen» в Братиславі створила команда сербських працівників. Працівники, які прибули з Сербії (і частина з яких володіла словацькою мовою), виконували не тільки фізичну, а й організаційно-адміністративну роботу. Місцеві жителі не хотіли братися за таку роботу або ж звільнялися, коли усвідомлювали, наскільки велике навантаження вона передбачає.

Практику відряджень нагадує й ситуація, що склалася 2022 року в місті Крагуєвац, яке колись було успішним центром промисловості, де працював ексюгославський автовиробник «Zastava», пізніше придбаний компанією «Fiat». Завод мав постійні проблеми з виробництвом і часто поставав перед загрозою закриття. Сербський філіал «Fiat» сказав працівникам перейти на роботу до постачальника компанії у Словаччині, де вони працювали б за словацьку мінімальну зарплату. 

За словами профспілкового діяча, з яким ми спілкувалися, оскільки місцевий «Fiat» не виробляв продукцію і хотів звільнити працівників, їм запропонували перейти на роботу в Словаччину до субпідрядника компанії і працювати за 850 євро на місяць (без покриття витрат на проїзд та проживання). Місцева сербська профспілка з’ясувала, що умови, на яких словацька компанія (постачальник автокомплектуючих) наймала працівників, були найгіршими серед усіх п’яти заводів у Трнаві. Підприємство зіткнулося з гострою нестачею робочої сили, оскільки місцеві жителі не хотіли там працювати. Спочатку пропозицію прийняли лише кілька працівників. Після невдалого протесту та страйку, можливо, з’явилося більше бажаючих.

Як трудові мігранти, активісти та організації можуть покращити ситуацію?

Сербські соціальні та економічні умови штовхають населення — зокрема вразливі групи з низькими доходами — до відчайдушних форм еміграції. Окрім обмеженого вибору місця роботи й досить поганих умов працевлаштування, багатьох працівників спонукає до еміграції суспільна нерівність, присутня в сербській економічній (виробничій) системі та системі перерозподілу. На відміну від середнього класу з його добре сформульованими претензіями і уявленнями, трудові мігранти пристосовуються до нових пропозицій роботи; пристосовується до цих реалій і індустрія посередників на ринку праці. 

Навколо тимчасових міграційних переміщень виникла своя система та інфраструктура. Але нова ситуація породжує й ризики. Трудові мігранти із Сербії стають жертвами осіб і організацій, що наживаються на людях, які перебувають у вразливому становищі. Типовий трудовий мігрант схильний без роздумів погоджуватися на роботу за обіцянку високої зарплати, не цікавлячись умовами праці, місцевими трудовими стандартами й механізмами соціального забезпечення. Сербська влада майже не приділяє увагу трудовій міграції; на запобігання експлуатації, яка є результатом подібної мобільності, спрямовано лише обмежену кількість заходів. Таке ставлення, найімовірніше, не зміниться в короткостроковій перспективі, тому нам слід боротися за зміни у середньостроковій перспективі.

Транснаціональна трудова міграція зростає — як і необхідність підтримувати та розвивати спільноти мігрантів і транснаціональних працівників. Корисним практичним кроком у цьому напрямку стало б налагодження регулярного обміну інформацією між усіма, кого потенційно стосуються описані в цій статті проблеми, а також організація освітніх заходів, тренінгів та сеансів самодопомоги. У створенні та наданні такої інфраструктури й послуг профспілки та організації громадянського суспільства можуть спиратися на свої сильні сторони та набутий досвід, виступаючи у конструктивній ролі й формуючи транснаціональну солідарність не лише в Сербії, а й у всій Південно-Східній та Центрально-Східній Європі.