Уривок з рукопису повісті
Одним із кошмарів підліткового віку був перший похід у військкомат. Я досі не розумію, чим саме я зобов’язаний Батьківщині і чому саме в такий спосіб маю віддавати їй цей борг. Але тоді я боявся армії, хоча до не ї було ще далеко, бо ходили чутки, що там б’ють і погано годують. З тих часів щодо «б’ють» я не знаю, чи щось змінилося. Може, й змінилося, а ось щодо «годують» — то це точно без суттєвих змін. Вперше нас відвели у військкомат зі школи на медогляд. Ми очікували побачити там зброю, військову форму і ще щось цікаве, а натомість отримали довгі коридори та лікарів, які без особливого завзяття виконували свої обов’язки. Вже тоді мене здивувало байдуже, ба навіть зверхнє ставлення працівників того цікавого закладу. Певне, вже з самого початку готують до суворого казарменого режиму.
Спочатку нас завели в окреме приміщення на кшталт навчального класу, але з меншою кількістю парт і без дошки. Там лякали жахливими наслідками невиконання громадянського обов’язку: мовляв, поки ми не відслужимо, то навіть зватися громадянами не маємо права. Казали, що за нами буде приходити міліція, якщо ми уникатимемо повинності, що за нами пильно стежитимуть від цього моменту і аж до самого призову. Тепер я зрозумів усі анекдоти про молодиків, які невдало косили від армії. Точніше, зрозумів весь сум та відчай цих анекдотів. Я подивився на лейтенанта, який це все нам гарно рокладав по поличках. У його промові часто звучало «ви повинні» і жодного «ви маєте право ». І я зрозумів одну штуку: в армію я не піду точно. Треба косити.
Після вступної лекції нас повели на сам медогляд. В ідеї там мали би дивитися дуже уважно, але… Окулісту було ліньки питати всі букви. Він спитав лише верхній ряд, який навіть з космосу побачити можна, сказав, що в мене ідеальний зір, щось написав в картці своїм незрозумілим лікарським почерком і крикнув: «Наступний!» Можна було подумати, що в армію беруть усіх, аби вони у військкомат на своїх ногах приходили, а інше — другорядне. Нікому з моїх однокласників, ні, тим паче, мені не дали якогось там направлення чи що. Всі виявились придатними до служби, і хоча нам до того було ще далеко, ми зрозуміли — нас поставили на мушку і будуть пасти до призову.
— Мама, тато! Я йду в армію! — кажу я, заходячи на кухню, як тільки вони повернулись з роботи. Тато сміється і питає чи вже зараз, а от мама починає помітно хвилюватися. То й не дивно. Яка ж бо матір хоче, аби її дитину забрали до військ. А що як військові дії.
— І що, придатний? — запитує вона.
— Так. Здоровий. І Шапка також. Але я щось не хочу в армію.
— Як не хочеш? — з подивом перепитує тато. — Йди давай! Армія з тебе чоловіка зробить. З автомата хоч постріляєш.
— Та не та вже армія, що раніше, немає там ні автоматів, ні кулеметів. Все розікрали, а що не розікрали — вкрадуть найближчим часом, — каже матір. — Так що нічого не навчишся, окрім як строїти дачу генералу. Всюди зараз так, розпалася армія. Служити зараз — тільки час витрачати бозна на що. Йдуть служити тільки ті, хто не зміг відкупитися, або ті, хто справді хоче віддати борг Батьківщині. Хоча нічого й не позичали в неї.
— Ну, а якщо раптом війна? Хто тоді оборонятиме країну?
— Зараз така зброя, що солдати — це атавізм. Хімічна, біологічна, електромагнітна зброя. При великому бажанні за ніч під землю можна цілий континент відправити, як Атлантиду. Тому ти краще, синку, вчися, а там щось придумаємо. А зараз сідай їсти.
Я сідаю за стіл, і матір кладе переді мною тарілку з підігрітими макаронами та котлетою. Копирсаюся в ній вилкою, вирішую, який фрагмент їжі взяти до рота першим. Батько дивиться на мене і сміється, примовляючи, що в армії годують гірше в рази. І починає розповідати мені історію, як позатого року в наших сусідів по дачі почали пропадати закрутки та картопля з підвалу. Не могли зрозуміти логіку крадіїв, бо ж ні телевізор, ні іншу побутову техніку не крали, лише систематично пропадали продуктові запаси — при чому щоразу майже в однаковій кількості. Довго вони билися в здогадах, що би це могло бути. Вже й на чупакабру думали, але виявилося, що то солдати з військової частини неподалік приходили вночі і виносили картоплю чи щось інше. Спіймали солдатів на тому, що їм було ліньки нести накрадене в частину, і вони вирішили перекусити прямісінько у коморі. Побачивши їхні худющі фізіономії, хазяї й самі нагодували їх, ще й дали із собою. Такі ось справи у військах.
Доки він розповідав цю бувальщину, моя тарілка стала порожньою, і я вже встав із-за столу, як мене гукнув грізний голос.
— Куди пішов? А тарілку мені лишив? В армії якби так залишив, то отримав би ложкою по лобі!
Тато сміється і слідкує аби я таки відніс посуд до мийки. Зі страху я вирішив ще й помити тарілку. Хтозна, може, це випробування. Піднімаючись до кімнати, я зрозумів, яка це сумна штука. Мій випадок однозначно не унікальний, бо зараз усі хлопці мого віку думають про військкомат, але мені здалося, що лише я один із них подумав про те, що всі ми підпорядковані вже установленим правилам життя. Ще задовго до нашого народження (ба, ще задовго до народження моїх батьків) ця система була прийнята і усталена. Весь сценарій людського буття в суспільстві чітко окреслений і однаковий для всіх. Дитячий садок, школа, твори про мову, щеплення, амбулаторна картка. Лише обставини та декорації варіюються, та й ті не дуже. Який тоді прикол існувати, якщо весь план ясний як білий день, а відхилення від нього вважається ненормальним (девіацією, як висловлюсь я через роки). Припустімо, що я не схочу платити комунальні послуги, не схочу платити податки. Тоді мені, окрім як жити в лісі і носити штанці з кори дуба, нічого не лишається. Аби користуватися всіма благами суспільства, необхідно бути в ньому, стати його частиною. Те, що ти віддаєш свою незалежність йому, є своєрідною платою за нормальні умови проживання. Але хто ж тоді керує цим всім, хто є поза системою, аби слідкувати за нею і регулювати її, кому вдається не жити по заданому сценарію, по якому проходяться мільярди людей від колиски до труни. Це якась одна людина, чи це група людей, чи взагалі система сама себе регулює — і лише в спільноті система існує. Ці питання мені ще було рано задавати собі, але чомусь уже тоді я зрозумів, що мені конче необхідно знайти на них відповіді — інакше я почуватиму себе скотом на фермі. Ну, або треба принаймні дізнатися, хто фермер. Коли я розповів це татові, то він лише посміявся, але ввечері дав мені книгу «Скотний двір» і сказав, що там є якась мала частина відповідей. Ніяких відповідей я не знайшов, і ця повість здалась мені схожою на книжки з позакласного читання. Тато сказав, що ще не настав час для цієї книги, і відклав її на полицю, де він тримав свої книги та портсигар. Коли я розповів свою теорію Шапці і Петі, то вони геть нічого не зрозуміли і спитали, чи я часом головою десь не вдарився.
— То, може, ти «Матриці» передивився? — питає мене Шапка і починає розказувати, що якийсь дивак після перегляду цієї кінострічки застрелився, бо сподівався, що прокинеться у реальному світі.
— Не шарите ви нічого, пацани! — знітився я. Прикро, що друзі не розуміють.