Українська владна еліта добре вчиться у своїх колег.
Хосні Мубарак протримався при владі в Єгипті 30 років не в останню чергу завдяки тому, що намагався видати себе за борця з ісламістською загрозою, до якої зараховував і «Братів-мусульман». Це виправдовувало його як в очах західного істеблішменту, так і в очах деяких груп (лібералів, наприклад, або християн) всередині країни: який би не був режим, але за ісламістів останні свободи заберуть, а соціальні переваги, якщо і з’являться, дістануться виключно своїм, вірним. Чи був режим Мубарака справді «антинародним» у тому сенсі, який у це слово зазвичай вкладають? Безумовно. Він був авторитарним і не дбав не те що про забезпечення нормальних умов життя людей, а навіть про можливість елементарно прохарчуватися — п’ять років тому в країні відбулися голодні бунти. Нагальну потребу людей в освіті, медичній допомозі й навіть людському співчутті намагалися задовольнити ті ж таки «Брати-мусульмани» — орієнтуючись при цьому на мусульманську спільноту, умму, і її світогляд. Чи справді існувала в Єгипті ісламістська загроза, як це намагався показати Мубарак? Звісно. Уже після «арабської весни» відбувалися сутички між мусульманами і християнами, що забрали чимало життів. Новий президент із «Братів-мусульман» Мохаммед Мурсі встиг закрутити гайки незгірше свого попередника і завдяки швидким маніпуляціям з правовою системою країни проштовхнути нову конституцію, що в деяких нюансах зменшує секулярність країни. І при цьому «Брати-мусульмани» — це далеко не найрадикальніша політична сила, що позитивно ставиться до перебудови держави на засадах релігійних приписів і в ім’я окремої релігійної спільноти; є ще салафіти, які сповідують уже справді фундаменталістську ідеологію. Позірних перешкод їхній діяльності з падінням режиму Мубарака стало значно менше; але стало значно менше й приводів для їхньої популярності: адже ненависний «кривавий режим» більше не використовує їх як жупел, а отже, втратили вони (разом із «Братами-мусульманами») і ореол мучеників. Недарма салафіти нещодавно опинилися в кризі через внутрішні чвари.
Схожих прикладів у світі можна назбирати масу. У російській пресі, наприклад, дуже часто можна було (принаймні до початку протестів на Болотній) натрапити на міркування в дусі «ці огидні, але ті, що прийдуть на зміну, в рази страшніші». Під «тими, що прийдуть на зміну», залежно від політичної орієнтації оглядача, могли мати на увазі нацистів, комуністів, політичних покручів типу націонал-більшовиків або їх усіх одночасно. І не те щоб нацизм не був серйозною загрозою. Побиття і вбивства на ґрунті расової ненависті та ненависті до тих, хто їм протистоїть — антифашистів, правозахисників — у Росії трапляються навіть частіше, ніж в Україні. Просто якраз путінський режим цю ненависть і породжує, створюючи ореол мучеників навколо «російських патріотів» риторикою безальтернативності та репресивними заходами, а водночас усіма силами поширюючи шовіністичний світогляд і неприязнь до «інших». Люди дістають адміністративні чи кримінальні покарання за критику православної церкви, прокремлівські молодіжки цькують письменників (до списку шкідливих колись потрапили також класичні автори, зокрема й Карл Маркс), а трудові мігранти не мають ані найменшого шансу на гідні умови праці і спілкування на рівних із «корінним населенням» Москви чи Петербурга. Кремлівські еліти створюють атмосферу ненависті, у якій виростають огидні нацистські рухи, а потім кажуть вустами своїх пропагандистів: «Стережіться, ви можете виступити проти нашої стабільності та нашої чудової модернізації, але дивіться уважно, що отримаєте взамін». Путін і нацисти потрібні одне одному.
Партія регіонів чудово це зрозуміла й дочекалася потрібного моменту. Вона всіляко сприяла нарощуванню популярності «Свободи», яка росла як на стероїдах і досягла піку на парламентських виборах минулого року, де партія набрала 10,44% голосів. (Про роль українських ЗМІ, Ющенка і «Батьківщини» в цьому процесі писалося раніше. Зараз ідеться про іншу історію.) «Свободівцям» охоче надавали ефір на провладних каналах, щоб показати опозицію з чим більш непривабливого боку, а в недоведені чутки про фінансування праворадикальної партії з кишень тих самих людей, що фінансують Партію регіонів, повірити дуже легко.
Звісно, ПР не створила ані фашизм в Україні, ані «Свободу» — праворадикальні активісти й люди з праворадикальними настановами тут і так були, а нація для багатьох стала найвищою цінністю ще з кінця 80-х, що потім можна було добре прослідкувати в шкільних підручниках з гуманітарних і суспільних дисциплін. Але владній партії було вигідно, щоб електоральна підтримка ВОС виросла до потрібного рівня. І саме тоді, коли «Свобода» вже міцно закріпилася на вулицях, телеканалах і у Верховній Раді, Партія регіонів стала розігрувати її карту, лякаючи своїх виборців і західних дипломатів українським фашизмом. Треба було зробити так, щоб саме вплив фашистів у політиці став відчутним, і щоб перспектива захоплення ними влади замайоріла як щось не виключене у близькому майбутньому, а тоді вже створювати образ ПР як більш-менш цивілізованої політичної сили, з якою хоч якось можна співпрацювати та яка принаймні не стане випалювати все «неукраїнське». Цю пропаганду полегшує та обставина, що саме «Свободі», а не «Батьківщині», належить ініціатива у визначенні опозиційного порядку денного: політики останньої давно вже перейняли словник «традиційних українських цінностей», «генофонду нації», «винищення українства», «українськості — неукраїнськості» і т.ін.
І якщо в 2004 році використання тавра «фашизм» у пропаганді Януковича було брехливою маніпуляцією, то сьогодні воно стало маніпуляцією, не позбавленою підстав. Адже фашистська загроза в Україні справді існує. Вона тепер більш респектабельна, вона доповнила шкірянки дорогими костюмами, а вуличні напади — бійками в шикарному парламентському інтер’єрі, але від того не стала менш небезпечною; швидше навпаки. (Ви досі вважаєте, ніби все, що кажуть представники Партії регіонів, — апріорі неправда? Що ніякого фашизму в Україні немає і все це вигадки фінансованих з Кремля європейських лівацьких партій? Доказів і пояснень зібрано більш ніж достатньо, треба лише захотіти їх почути. Ще раз зазирніть у виборчу програму ВО «Свобода» та їхній проект конституції, що, зокрема, пропонує запровадити смертну кару за злочини проти «Української нації» та «Української держави» — сподіваюся, сумнівів щодо того, хто саме буде визначати, що є таким злочином, та підбирати злочинців, немає. Якщо в тому, щоб казати правду, є політична доцільність, ПР може її казати. Тим гірше для правди, що її найгучнішим рупором виявляється партія олігархів.) А режим, проти якого виступають зокрема й фашисти, справді є «антинародним» і намагається проводити реформи з обмеження демократії та ліквідації бодай сяких-таких соціальних завоювань. Вони і далі будуть посилювати одне одного. Що більше Партія регіонів буде продовжувати нинішню політику — а вона буде її продовжувати, — то більше легітимності і слави сміливих борців з режимом на тлі беззубих і менш ідеологічних «Батьківщини» та «Удару» отримуватимуть фашисти. Що більш легітимними та популярними серед частини мешканок і мешканців України будуть фашисти, то легше буде Партії регіонів переконувати свій електорат і західних партнерів по класу в тому, що вона — це менше зло, бо єдиною альтернативою є ВО «Свобода». Режим і фашисти потрібні одне одному як повітря. Не потрібні вони лише нам.
Саме це і хотіли сказати останньої суботи справжні антифашисти, яких моментально усунули лицемірні організатори «антифашистського» маршу, що цією брехливою проплаченою акцією та побиттям журналістів, патріотичною риторикою та антисоціальною політикою просто-таки нищать усяку чутливість людей, які підтримують опозицію, до ідеології ненависті. У політичному балагані псевдоантифашистського псевдопротистояння справжньому фашизму не місце справжнім антифашистам. Шкода тільки, що мало хто їх почув, — у балагана потужніші канали комунікації.
