Підтримка людей із вродженими чи набутими вадами і травмами має в українських реаліях важливе значення. З одного боку, це показник того, наскільки держава готова вкладатися у підтримку вразливих громадян, яких стає все більше через війну. З іншого боку — показник здатності держави дивитися в майбутнє, усвідомлювати необхідність створення робочих місць для подальшого відновлення. Адже серед людей з інвалідністю є чимало вмотивованих працювати, часто не від хорошого життя. Проте вони не можуть працевлаштуватися через відсутність належних умов. У цій статті ми розповімо, з якими викликами сьогодні доводиться стикатися людям з інвалідністю, як вони оцінюють державну підтримку і які бачать шляхи вирішення наявних проблем.
На межі виживання
На сьогодні в Україні налічується понад 3 млн людей з інвалідністю. При цьому забезпечення більшості з них залишається на низькому рівні. Мінімальний розмір пенсії людини з І групою інвалідності становить сьогодні 2760 грн на місяць. Окрім виплат, люди з такою групою мають право на першочергове та позачергове покращення житлових умов, пільги на проїзд, знижки на купівлю ліків під час амбулаторного лікування або можливість отримати їх безкоштовно за певних умов. Однак така допомога не покриває мінімальних потреб людей.
Самотня 72-річна киянка Олена Скрипник із четвертою стадією раку та ІІ групою інвалідності хоча і має право на отримання безкоштовного знеболювального, проте змушена іноді купувати його за власні кошти, бо у медзакладі безкоштовний препарат є не завжди. Востаннє жінка заплатила за знеболювальне 750 грн, тоді як її пенсія становить 3600 грн. Мешканка Харкова 65-річна Оксана Мішина, яка має І групу інвалідності, розповіла, що разом із чоловіком-пенсіонером отримує на двох пенсію 5000 грн на місяць. «При цьому лише на один вид пігулок на місяць йде 800 грн», — розповіла «Спільному» жінка. Подружжя фінансово підтримують діти, які також знаходяться в скрутній ситуації через труднощі з роботою.
На проблеми з медзабезпеченням вказує і 75-річна директорка столичного благодійного центру для дітей та молоді з особливими потребами «Виноградар» Юлія Стогній. У жінки двоє синів, молодший з яких, 37-річний Дмитро, має синдром Дауна. За словами пенсіонерки, Дмитру потрібно систематично проводити комплексне медобстеження, за яке нерідко доводиться платити, оскільки не всі процедури є безкоштовними або ж в комунальних медустановах немає відповідної апаратури. Проте найбільшою складністю пенсіонерка вважає відсутність сторонньої кваліфікованої соціальної допомоги. Юлія Стогній із синами проживає у невеликій однокімнатній квартирі. Через інфаркт та інсульт у неї немає сил і здоров'я далі надавати підтримку Дмитру, тому всі функції з догляду за чоловіком давно взяв на себе його старший 40-річний брат Віктор, який має статус доглядальника. Однак такий стан речей засмучує жінку.
«Я б не хотіла, щоб старший син був доглядальником. Він фактично поклав життя, доглядаючи брата, якого дуже любить. А я так хотіла б, щоб у нього скоріше з'явилася своя сім’я», — розповіла «Спільному» пенсіонерка. Вона каже, що якби мала другу квартиру, то не замислюючись віддала б її в обмін на довічний догляд за молодшим сином.
Юлія Стогній вважає, що для людей з інтелектуальними порушеннями необхідно створювати мінігуртожитки з гідними умовами утримання та допомогою у навчанні. Свого часу жінка разом із батьками-однодумцями за власною ініціативою створили такий центр у Києві, після чого будівлю взяла на забезпечення міська адміністрація. Сьогодні комунальний заклад має назву «Київський реабілітаційний комплекс змішаного типу для осіб з інвалідністю внаслідок інтелектуальних порушень». У цьому комплексі тимчасово утримуються особи віком від 18 років, яким співробітники не лише надають підтримку, а й допомагають у навчанні. Однак, за словами Юлії Стогній, потрапити до ребцентру непросто через велику кількість охочих. Жінка впевнена, що такі установи необхідно створювати у кожному районі Києва. Це не лише суттєво полегшить життя матерів, але й дасть їм можливість працювати й, у такий спосіб, робити внесок у підтримку суспільства.
Немає можливості заробити
Гідна соціальна підтримка з боку держави, без сумніву, є важливим аспектом надання підтримки людям з інвалідністю. Однак не менш істотним є створення робочих місць. З одного боку, це дасть змогу людині з інвалідністю відчувати себе повноцінною частиною суспільства, з іншого — можливість забезпечити себе та допомогти своїм близьким. Житель міста Кременець Тернопільської області Віктор Жгутов у 18 років отримав травму, з того часу він вже багато років прикутий до крісла колісного. На сьогодні хлопець має підгрупу А, яку призначають особам із винятково високим ступенем втрати здоров'я та потребою в сторонній допомозі. Попри це, молодик закінчив університет за спеціальністю психологія, одружився. Пенсія Віктора становить всього 2361 грн — державна виплата особі з інвалідністю з дитинства І групи. Дружині Віктора, аби прогодувати родину, доводилося їздити на заробітки до сусідньої Польщі, а самому чоловікові — задовольнятися тимчасовими підробітками на дистанційній роботі.
Віктор Жгутов. Фото: Facebook
«У мене працює голова, я можу працювати руками та володію комп'ютером. Чому я не можу працювати ті самі вісім годин на добу, як усі інші, і заробляти собі на життя та приносити користь суспільству? Кожна людина цього бажає. Я тримався б за будь-яку роботу, аби мені стабільно платили і я міг би розраховувати на повний соцпакет. Я готовий працювати за мінімальну зарплату, адже навіть маючи «мінімалку» щомісяця мені не була б потрібна державна підтримка. І така позиція не лише в мене одного», — розповів «Спільному» Жгутов.
Одну з проблем хлопець бачить у нормах законодавства, які накладають обмеження у виборі роботи для людей з інвалідністю залежно від їхньої групи. При цьому молодик не розуміє, чому держава не підійде до цього питання більш системно. Адже є низка професій, де можуть працювати люди, що пересуваються на кріслах колісних, і держава могла б сприяти їхньому працевлаштуванню. Наприклад, робота в колцентрах, за комп'ютером та ін. Він навів приклад свого знайомого з Польщі, який пересувається на кріслі колісному, проте працює у міністерстві освіти.
Слід зазначити, що в українському законодавстві є норми, які мають стимулювати роботодавців працевлаштовувати людей з інвалідністю. Для підприємств та фізичних осіб підприємців діють обов'язкові квоти на працевлаштування людей з інвалідністю в кількості 4% від штату всіх співробітників на рік для підприємств, де працює понад 25 осіб. Крім того, започаткована програма компенсації за створення робочого місця для людини з І та ІІ групою інвалідності — 15 та 10 мінімальних зарплат відповідно. Проте отримати компенсацію не так вже й легко — роботодавець повинен спочатку витратити свої гроші, після цього звернутися до Служби зайнятості, аби установа виплатила компенсацію. Але, враховуючи проблеми з бюджетними коштами, є небезпідставні ризики із поверненням вкладених фінансів. Що стосується квот на працевлаштування, то такий підхід працює не завжди. У Вінницькому навчально-виробничому підприємстві Українського товариства сліпих (УВП УТОС) «Спільному» розповіли, що багато роботодавців вважають за краще заплатити штраф, аніж брати на роботу людину з інвалідністю.
Віктор Жгутов розповідає, що надсилав багато резюме, в яких чесно вказував свою групу інвалідності, проте скрізь отримував відмову.
«Можливо, що людей з інвалідністю ІІ та ІІІ групи беруть на роботу, але з моєю групою скрізь відмовляють. На кількох підприємствах мені прямо відповіли, що причиною відмови є моя група», — зазначив він. Хлопець каже, що шкодує, що свого часу не зміг вивчити англійську, бо інакше давно виїхав би за кордон, виключно через те, що там легше знайти роботу.
«На ті 2300 грн, що я отримую, неможливо себе прогодувати. У свою чергу, сама держава витрачає на таких як я кошти, не отримуючи за це віддачі, оскільки не дає можливості людям з інвалідністю самим заробити на життя. Адже ми могли б працювати там, де не вистачає людей, особливо після закінчення війни», — сказав Жгутов.
Віктор Жгутов з дружиною Тетяною. Фото: Facebook
Гостро постає питання і з працевлаштуванням ветеранів. За даними Мінсоцполітики, менш як за два роки повномасштабної війни інвалідність отримали понад 300 тис. осіб, більшість із яких — військовослужбовці. На відміну від інших груп людей з інвалідністю, ветерани та ветеранки отримують значно більші виплати — 650% від прожиткового мінімуму для осіб з першою групою інвалідності або 13 600 грн на місяць (ІІ група — 10 900 грн, ІІІ група — 7500 грн.) Крім того, за ветеранами зберігається їхнє робоче місце. Однак на практиці ветерани стикаються з тими самими проблемами під час працевлаштування, що й інші громадяни з інвалідністю.
Військовослужбовець 24 окремої механізованої бригади Петро Буряк до війни працював далекобійником, об'їздив 62 країни. Під час виконання бойового завдання автомобіль, яким керував Петро, підірвався на протитанковій міні і чоловік втратив обидві ноги. Після місяців реабілітації Петро навчився пересуватися на протезах і навіть керувати автомобілем, проте далекобійником його працювати не беруть.
«Я чудово розумів, що працювати на фурі мене вже ніхто не візьме, тому мені потрібно буде шукати іншу роботу. Щоб не впасти в депресію, я вирішив, що допомагатиму своїм побратимам. Створив благодійний фонд «Незламні воїни». З того часу сам доставляю військовослужбовцям все необхідне мікроавтобусом, яким сам керую», — розповів «Спільному» Петро.
Однак не всі ветерани такі ж активні та цілеспрямовані як Петро Буряк. Багато з них, за словами чоловіка, впадають у депресію, починають зловживати алкоголем. А тому, вважає Петро, державі необхідно показати, що вона піклується про ветеранів, а цього можна досягти завдяки сприянню у працевлаштуванні.
Петро Будяк. Фото: Facebook
Недостатня участь держави
Тож, як держава вирішує питання з працевлаштуванням людей з інвалідністю, яке є вкрай важливим? Частково це можна побачити на прикладі Всеукраїнської організації інвалідів УТОС. Ця громадська організація створена в 1933 році об'єднує майже 30 тис. членів, яким надається допомога у соціалізації та працевлаштуванні, оскільки УТОС має кілька десятків підприємств із необхідною інфраструктурою для роботи незрячих. Підприємства виробляють та продають переважно зібрані вручну товари народного споживання, що дозволяє працювати на засадах самоокупності. Проте останніми роками робота ускладнилася через скорочення замовлень, подорожчання сировини, труднощі з пошуком нових замовників. Голова Київської міської організації УТОС Віктор Романюк, який сам є незрячим, вважає, що величезною підтримкою для підприємств стали б державні замовлення. Це дозволило б постачати населенню якісну продукцію вітчизняного виробництва, а також виплачувати гідну заробітну плату людям з інвалідністю, яких на підприємствах УТОС працює переважна більшість.
«Держава допоможе нам, а ми зможемо віддячити державі ще більше. Адже незрячі люди можуть і хочуть брати участь у відновленні країни. Серед нас є багато людей, які володіють комп'ютером, смартфоном. Ми не споживачі і готові до співпраці з державою», — зазначив «Спільному» Віктор Романюк.
Проте міцної співпраці між УТОС та державою поки не відбувається. Ба більше, торік Кабмін своєю ухвалою припинив фінансування УТОС. Як наслідок, без державної підтримки лишились спеціалізована мережа бібліотек для незрячих, будинки культури, клуби, гуртки самодіяльності та спортивні секції, чимало людей втратили доступ до послуг оздоровлення та реабілітації. Все це дозволяло незрячим громадянам не лише розвивати навички, а й сприяло адаптації — вони мали змогу спілкуватися з іншими та не лишатися наодинці зі своїми труднощами. Ще однією негативною ініціативою стала підготовка до другого читання законопроєкту №5344-Д, який, за заявою УТОС, звільнить велику кількість роботодавців приватного сектору від обов'язку працевлаштовувати людей з інвалідністю, а також скасує фінансову підтримку та податкові пільги для діючих підприємств громадських об’єднань осіб з інвалідністю, які сьогодні забезпечують роботою тисячі людей з інвалідністю.
Таким чином уряд, з одного боку, публічно декларує всебічну підтримку людей з інвалідністю, а з іншого — або допомагає недостатньо, або взагалі скорочує деякі програми підтримки. Щодо забезпечення працевлаштуванням людей з інвалідністю, то, крім окремих програм, про системний підхід годі й говорити. Однією з причин такого стану речей, окрім очевидного бажання заощадити бюджетні кошти за рахунок урізання соціальних витрат, може бути недостатнє розуміння державними управлінцями потреб людей з інвалідністю. Так, директор Вінницького УВП УТОС Костянтин Ільніцький, який вже 20 років живе з повною втратою зору, упевнений, що у вертикалі влади має бути більше людей з інвалідністю. Він вважає, що тільки ті, хто на власному досвіді розуміють потреби осіб з інвалідністю, можуть ініціювати необхідні програми підтримки.
Костянтин Ільніцький. Фото: Facebook
«І державі потрібно на власному прикладі показати, що вона відстоює права людей з інвалідністю, а тому треба збільшити присутність такої категорії громадян серед чиновників та держслужбовців. Також потрібно зобов'язати партії всіх рівнів мати процентну квоту для людей з інвалідністю, які могли б зайти в обласні та місцеві органи влади для того, щоб просувати підтримку таких, як вони самі», — переконаний Костянтин Ільницький.
***
Сьогодні в Україні існує великий розрив між потребами людей з інвалідністю та допомогою, яку надає держава. Через що ця категорія громадян не має змоги вести гідне життя та вимушена покладатися на утримання з боку своїх близьких. При цьому багато людей з інвалідністю мають бажання і можливості працювати. І питання в тому, щоб створити умови праці, які б відповідали їхнім фізичним можливостям. Це не лише дозволить людям з інвалідністю відчути себе повноцінними членами суспільства, а й стане суттєвою підтримкою для країни у подоланні труднощів відновлення, оскільки основним чинником у цьому контексті є людський ресурс.
