Соціальний захист у повоєнній Україні: час змінювати підходи

3532
Ломоносова Наталія
Статті авторки

У квітні 2022 року при Президентові України створили новий дорадчий орган — Національну раду з відновлення України від наслідків війни. Рада працює з 23 сферами суспільного життя. У кожній із них відібрані експерти мають скласти плани повоєнного відновлення. Серед напрямів є й соціальний захист.

Профільне міністерство вже запропонувало своє бачення шести основних напрямів відбудови в цій сфері. Їх озвучила міністерка Марина Лазебна на спеціальній сесії міністерського засідання ОЕСР про гуманітарні наслідки війни в Україні та плани відновлення. Я зупинюся майже виключно на першому із них — «добробут родин, допомога їм вийти з бідності».

У доповіді міністерки справедливо згадується, що третина українців із початку війни втратила роботу, від 60% до 80% людей можуть опинитися за межею бідності. За прогнозами Світового Банку, рівень бідності нижче межі 5,50 доларів на день зросте приблизно з 2% до 20% населення у 2022 році.

Які ж заходи передбачаються для підтримки добробуту родин? Це «програми, спрямовані на стимулювання зайнятості та підприємництва, насамперед, серед вразливих категорій людей та переміщених унаслідок війни». Міністерство розглядає це як «інвестиції в самозайнятість людей» і зазначає, що «їх можна й потрібно використати для допомоги людям, особливо жінкам, які зараз уже повертаються з евакуації». Навіть якщо ви не цікавитеся соціальною політикою, але просто читаєте українські медіа, ви могли бачити, що у 2014 — 2016 роках тема індивідуальних історій успіху переселен_ок, які «змогли» і відкрили власну справу, висвітлювалася принаймні на рівні з невирішеними державою потребами переселенців у житлі.

 

Марина Лазебна

Міністерка соцполітики Марина Лазебна / Фото: Кирило Чуботін

 

У доповіді згадуються успіхи в реалізації Міністерством програми допомоги у відкритті мікробізнесу для вимушених переселенців та малозабезпечених за підтримки Світового банку:

«Держава замість безробітних, яким щомісяця виплачувалась соціальна допомога на проживання, отримала платників податків, які створювали нові робочі місця. Громади отримали економічне пожвавлення та більш заможних мешканців. Люди взяли свою долю у власні руки і вийшли зі стану бідності».

Фокус на максимальному стимулюванні виходу на ринок праці людей, що отримують соціальну допомогу від держави, не новий. У країнах Західної Європи такий підхід виник ще у 80-х. Він має назву «activating labour market policies» і об’єднує сукупність політик, які, згрубша мають «стимулювати» людину «взяти життя у свої руки», якомога швидше вийти на ринок праці і «злізти» із соціальних виплат. У них є свої прихильники, але, звісно, є й багато підстав критикувати цей підхід, у тому числі і з точки його етичності. Але те, що пропонується в нашому випадку — «мікрокредитування для відкриття малого бізнесу» — ще більш сумнівний захід для досягненні поставленого завдання — подолання бідності.

Дуже коротко й доступно про це українською можна почитати в статті Елли Лібанової, директорки Інституту демографії та соціальних досліджень НАН, де вона розповідає про важливі дослідження у сфері «доказової економіки» Абхіджит Банерджі та Естер Дюфло — лауреатів премії з економіки пам’яті Альфреда Нобеля у 2019 році. З-поміж іншого, вони займалися дослідженням ефективності програм мікрокредитування для подолання рівня бідності; серед країн у вибірці є, зокрема, повоєнна Боснія й Герцеговина).

Ось деякі висновки дослідників:

— «Бідні позичальники допускають марні витрати взятих у борг коштів, через мікророзміри свого підприємства вони значно більше наражаються на ризики, а оскільки не мають надійної застави, офіційних можливостей повернути борг у них не так уже й багато

— «Мікрофінансування розширює можливості для бідних домогосподарств щодо започаткування або розвитку власного бізнесу, але не гарантує, що вони зможуть вирватися з пастки бідності»

— «Що ж відбувається з підприємствами, заснованими бідними? На жаль, це здебільшого крихітні підприємства без жодного найманого працівника. Вони здебільшого нерентабельні, заробляють надто мало і приречені залишатися малими та неприбутковими. Бідні люди часто засновують підприємства не тому, що мають відповідні прагнення або амбіції, а через брак іншої роботи. І саме це пояснює, чому надання позики для започаткування нового чи розвитку вже наявного бізнесу не призводить до різкого підвищення рівня життя його власників»

Навіть якщо відкинути ціннісну сторону питання, наскільки успішними будуть програми мікрокредитування для відкриття власної справи «вразливими категоріям населення» в повоєнній країні? А «жінками, які повертаються з евакуації»? Хоча, чому відкинути, політики — це не лише про ефективність, але і про цінності. Чи хочемо ми, як суспільство, бачити допомогу в бідності для вразливих груп населення й «жінок, що повертаються з евакуації», саме такою?

 

Жителі Харкова переховуються у метро під час обстрілів. Травень 2022 року / Мстислав Чернов, AP Photo

 

Другою пропозицією для подолання бідності є «запровадження універсальної соціальної допомоги, яка надаватиметься на основі доходів та складу родини». Це формулювання одразу хочеться перечитати ще раз, адже йдеться буквально про те, що «універсальна адресна соціальна допомога», тобто, «гарячий лід». Якщо допомога залежить від підрахунку доходу родини, вона за визначенням не є універсальною, а саме адресною — англійською means-tested social assistance — допомога заснована на оцінці доходів. Адже отримати її можуть лише ті особи / домогосподарства, які після скрупульозної й регулярної оцінки всіх своїх доходів не дотягують до певної межі. Цитую далі Міністерство: «Зараз ми маємо громіздку систему із 35 видів соціальних допомог, які надаються людям відповідно до соціальних статусів. Ця система залишилася нам у спадок і побудована на радянських підходах. Її заміна на універсальну допомогу забезпечить адресність та ефективність державних видатків на соціальний захист». Універсальну допомогу забезпечить адресність….

Побудована на «радянських підходах» система, давала змогу, наприклад, усім одиноким матерям отримувати соціальну допомогу, незалежно від їхніх доходів. Якщо ви скажете, що непотрібно давати соціальну допомогу тим, у кого й так є гроші, я вас запрошую подумати, скільки коштує адміністрування регулярної оцінки доходів усіх членів домогосподарства, і які є ризики, що людина, якій допомога дійсно потрібна, її не отримає. А щоб уявити цю велетенську суму доходів («межу»), після якої ти вже не можеш претендувати на допомогу від держави, можна подивитися на приклад соціальних послуг, де ще до повномасштабної війни було заплановано впроваджувати «диференційований» підхід до оплати, тобто такий, що базується на оцінці доходів особи / домогосподарства. Такими, що можуть сплачувати повну вартість соціальних послуг, вважаються громадяни, чий щомісячний дохід перевищує чотири прожиткові мінімуми, зараз це 7.5 — 9,5 тис. грн (поріг залежить від того, чи людина є працездатною).

Й останнє моє спостереження щодо пропозицій міністерства. Загалом, я не помітила в частині з них жодних новацій, які б конкретно були спрямовані на проблеми, які виникли під час війни або ж враховували специфічний контекст повоєнної відбудови й повоєнного суспільства. По-суті, озвучуються ті ж політики, у тому ж політичному напрямку, курс на який було взято до війни. Це адресність соціальних виплат, мікрокредитування для стимулювання самозайнятості, стимулювання зайнятості як статусу, який не обов’язково може забезпечити гідний рівень життя — головне, щоби людина не отримувала допомогу по безробіттю. Їх загальна мета — скорочення видатків на соціальний захист.

 

Дитина грається навпроти зруйнуваного житлового будинку в Києві. Лютий 2022 року / Chris McGrath, Getty Images.

 

Схожий вектор помітно також у плані дій по третьому напряму відновлення — гідному пенсійному забезпеченні: «Ми пропонуємо, щоби воно складалось із мінімального гарантованого пенсійного доходу та накопичувальної пенсії». Вибачте, але це пропонувалося й до війни. Спроби провести пенсійну реформу, відмовившись від солідарної пенсійної системи, тривають в Україні роками. На щастя, це все ніяк не вдавалося. Так, можливо пенсійна реформа неуникна, але якою вона має бути? Наприклад, Міжнародна організація праці найбільш критично оцінює якраз ті кількарівневі пенсійні системи, де ключовими є особисті пенсійні заощадження (тобто те, що пропонується запровадити в нас). Такий песимізм спричинений тим, що вони «покладають забагато ризиків — макроекономічних, фінансових та демографічних — на окремих осіб і відповідно, не можуть гарантувати соціальний захист». У нас же перехід до цієї моделі презентується як політика в рамках забезпечення соціального захисту в повоєнній країні.

***

Хочеться сподіватися, що надалі ми ще почуємо від Міністерства пропозиції щодо заходів у сфері соціального захисту, які дійсно враховуватимуть усі ті проблеми, які принесла людям війна, а не лише повторюватимуть попередні підходи. Також вкрай необхідно залучити до такої Національної ради експертів та експерток із різними точками зору, представників громадських організацій та профспілок, які можуть запропонувати альтернативні ідеї та погляди, а також забезпечити можливість широкого і відкритого обговорення політик відновлення за участі населення України. Українці та українки мають право приймати рішення про те, якою має бути соціальна політика в Україні після війни.

Наостанок хотілося б додати, що, попри всю важливість напрацювання комплексного бачення повоєнної відбудови чи перебудови соціального захисту, нагальні потреби вимагають уваги Міністерства вже зараз. Поки ведеться дискусія про те, як буде стимулюватися підприємницька активність серед переміщених осіб після війни, сотні переселенців, починаючи з березня, досі не отримали жодної допомоги.

Авторка: Наталія Ломоносова

Поділитись