7 червня 2021 минуло два роки з дня, коли представники «Муніципальної охорони» увірвалися до приміщення кінотеатру «Київ». Захоплення приміщення, яке чиновники та їхні посіпаки досі називають «інвентаризацією», зупинило роботу передостаннього фестивального кіноцентру в місті. Вже два роки цю лямку тягне кінотеатр «Жовтень», поки кінотеатри «Київ», «Україна» та «Кінопанорама» стоять пустими. Але якщо загибель останніх двох — наслідок розпродажу комунальної власності в нульові, то втрата «Києва» повністю лежить на совісті чинної міської влади, яку очолює Віталій Кличко.
На фасаді кінотеатру й досі залишаються постери дворічної давнини, але з того часу ситуація в кінотеатральному бізнесі змінилась докорінно. Якщо навіть влітку 2019-го було незрозуміло, як новий орендар приміщення «Сінема-центр» збирається «відбивати» вартість оренди розміром у понад два мільйони гривень, то зараз кінотеатральні мережі переживають серйозну кризу через пандемію.
Отже, «заробляти», як про це відкрито говорили під час публічних презентацій представники кіномережі, точно не вийде. Втім, це не так і важливо, адже два роки приміщення не функціонує, покази міжнародного кінофестивалю «Молодість» частково відбуваються в кінотеатрах торгових центрів, а міська влада займається черговими «скляними мостами» — символами кличкізму, яскравими іміджевими проєктами на тлі хаотичної забудови й інфраструктурних провалів.
"Українська столиця, як і більшість пострадянських міст, — це справжній цвинтар колишніх культурних просторів."
Що ж буде далі? Найімовірніше, «Київ» рано чи пізно просто розчиниться під вивісками більш рентабельних бізнес-об’єктів. Українська столиця, як і більшість пострадянських міст, — це справжній цвинтар колишніх культурних просторів. Завдяки своїй площі та розташуванню вчорашні кінотеатри стали торговими центрами, ресторанами чи «заброшками», які чекають свого «інвестора» — казкового героя чергових оповідей про вільний ринок, який нібито має навести лад в столиці.
Варто сказати, що ситуація з «Києвом» не пройшла для влади так легко, як вона звикла. З першого ж вечора біля захоплення кінотеатру відбувалися акції протесту, які згодом переросли в повноцінний рух. Але попри те, що серед активних діячів руху було чимало кінематографістів, більшість представників так званої інтелігенції проігнорувала факт загибелі кінотеатру. Відданість правилам «чесної конкуренції» призвела до того, що невдовзі українські прем’єри доведеться демонструвати на рекламних екранах у київському метро, адже залишки міської кінотеатральної мережі перейдуть до рук «ефективних» орендарів та власників.
Загибель кінотеатру «Київ» — лише один епізод із життя української столиці, де можна робити все що завгодно, пояснюючи це нібито піклуванням про громаду чи підвищенням надходжень міського бюджету. На тлі знищення історичних будівель чи появи чергових багатоповерхівок просто неможливо встигнути за всім.
Якщо два роки тому колонка «Спільного», присвячена ситуації довкола кінотеатру, завершувались утопічним роздумом про майбутню декомерціалізацію «Києва», то зараз такому оптимізму точно не місце. Радше лишається поміркувати, що ж буде наступною жертвою — Будинок кіно чи кінотеатр «Київська Русь» і як це буде обґрунтовано.
