Ділан Райлі
У дев’яностих роках виникли два протилежні прогнози щодо подальшої долі соціал-демократії. Одні, зважаючи на звільнення від духу сталінізму (часом ішлося про «марксизм» узагалі), передбачали, що соціал-демократія процвітатиме – принаймні, на теренах своєї європейської батьківщини. Інші вважали, що проект реформування капіталізму увійде в фазу стрімкого занепаду внаслідок розпаду СРСР та кінця тривалого економічного підйому. Зараз дискусія довкола цієї теми вже майже припинилася – адже кризовий стан держави загального добробуту стає дедалі очевиднішим. І тепер важливо пояснити ці результати й оцінити можливі наслідки. Нещодавно вийшли дві книжки, що зацікавлюють дуже відмінними поглядами на це питання: «Примат політики» (Primacy of Politics) Шері Берман, молодої зірки американської наукової думки, дописувачки Dissent; та «Смерть соціал-демократії» (The Death of Social Democracy) Ешлі Лавелла, тверезого австралійського троцькіста. У своїй жваво написаній та захопливій книзі Берман намагається довести, що саме соціал-демократія – а не лібералізм чи марксизм – насправді перемогла в «епоху крайностей»; але ліві забувають про цей історичний тріумф, і це призводить до послаблення їхньої волі. Книга Лавелла, потужна та розумна, доводить, що навіть у сприятливих умовах тривалого розквіту соціал-демократія демонструвала дуже скромні результати. А з початком тривалого спаду економічні умови, що уможливлювали проект реформування капіталізму, зникають назавжди.
Ці книги – продукти дуже різних політичних культур. Берман займає загалом прихильну до соціал-демократії позицію. Втім, її ставлення характеризують дві особливості: наполягання на тому, що проблеми лівих – переважно наслідки їхнього антикапіталізму; а також прихильність до комунітаризму штибу Майкла Волцера. З цієї прихильності походить її переконання, що люди мають «глибинну непоборну потребу відчувати себе частиною спільноти» – погляд, що часто приводить дослідницю до несподівано схвального аналізу фашизму. Текст Лавелла, навпаки, написаний із перспективи фракції Тоні Кліффа в Соціалістичній робітничій партії. Це особливий вид троцькізму, представники якого, всупереч самому Троцькому, вважають, що Радянський Союз та західноєвропейські держави загального добробуту – це різні прояви того самого державного капіталізму. Тож як пояснюють соціал-демократію ці дві різні позиції?
Шері Берман стверджує, що соціал-демократія «була найбільш успішною ідеологією та рухом двадцятого сторіччя: її принципи та політика стали підґрунтям найбільш гармонійного та багатого періоду в історії Європи, бо об’єднали те, що досі здавалося непоєднуваним: справну капіталістичну систему, демократію та соціальну стабільність». Авторка «Примату політики» доводить цю тезу в сімох основних розділах, передмові та висновках. У перших трьох розділах описано розвиток довоєнного «ревізіонізму» в його демократичній, революційній та націоналістичній формах. У п’ятому та шостому розділах проаналізовано як розвиток чіткої соціал-демократичної позиції міжвоєнного періоду, так і появу фашизму. У сьомому розділі під назвою «Шведський виняток» ідеться про історію Соціал-демократичної робітничої партії Швеції (Sveriges socialdemokratiska arbetareparti). Рано відмовившись від свого марксистського багажу, ця організація мала всі переваги, аби перекрити шлях шведському фашизму. В останньому розділі коротко оглянуто повоєнний період, а у висновках авторка розмірковує над причинами сучасної немічності соціал-демократії.
Головна сюжетна лінія «Примату політики» – тріумф соціал-демократії над лібералізмом і особливо над марксизмом, який Берман узагальнює тезою, що для марксистів «історія рухається вперед завдяки економічному розвитку і породженому ним класовому конфлікту». На її думку, марксизм створив три великі проблеми для соціалістів кінця дев’ятнадцятого сторіччя. По-перше, він дав вкрай оманливий аналіз динаміки сучасного суспільства, хибно передбачаючи, що суспільство розколеться на два ворожі табори. По-друге, він майже не запропонував політичних стратегій, а лише радив пасивно очікувати неминучої кризи капіталізму. По-третє, марксизм був культурно слабким: він не міг задовольнити «психополітичні потреби населення у стані економічного і соціального стресу». Як реакція на ці невідповідності, стверджує Берман, і розвинулися два ревізіонстські рухи: демократичний ревізіонізм, що розвинувся до повноцінної соціал-демократії, – та революціний ревізіонізм, що спричинився до фашизму і більшовизму.
Ключова фігура демократичного ревізіонізму – Едуард Бернштейн. На думку Берман, він відкинув ідею історичного матеріалізму про те, що капіталізм неминуче призведе до соціалізму, а натомість запропонував «активістський шлях до соціалізму», втілення «примату політики». Більше того, Бернштейн відкинув доктрину класової боротьби, дотримуючись позиції, що соціалізім потрібно здійснювати шляхом «міжкласової співпраці» між «особами, … вмотивованими своїми ідеалами та уявленнями про кращий світ». Таким чином, він замінив класовий конфлікт на «комунітаризм». Ця подвійна заміна, як стверджує Берман, заклала основи власне соціал-демократичної ідеології.
До початку Першої світової війни демократичний ревізіонізм мав багато проявів. До прикладу, у Франції Жан Жорес намагався пов’язати соціалізм із традицією Французької революції. У Німеччині ревізіонізм в основному втілювався в теоретичній течії самого Бернштейна. В Італії ключовою фігурою, на думку Берман, був Філіппо Тураті, якого вона шанує за спробу співпрацювати із Джованні Джолітті (дещо несподівано описаного як «харизматичний ліберал»). Також Берман вихваляє австромарксистів за аналіз націоналізму. Наявність усіх цих течій, як стверджує авторка, свідчить, що демократичні ревізіоністи намагалися навернути на соціал-демократичний шлях робітничі рухи Франції, Італії, Німеччини, Австрії ще до Першої світової війни; проте їм на кожному кроці протистояли більш ортодоксальні марксисти. Так, у Франції це призвело до того, що Мільєрана виключили зі SFIO (французької секції Робітничого інтернаціоналу). В Італії антиревізіоністи завадили Тураті утворити союз із Джолітті. У Німеччині ортодоксальний Каутський перешкодив пропозиції Бернштейна об’єднатися з прогресивною буржуазією та зайняти посади в уряді.
Більше дивує те, що, на думку Берман, революційний ревізіонізм Леніна також заснований на відмові від історичного матеріалізму та класової боротьби. Хоч більшовизм і не замінює класів на широкі народні коаліції, однак вбачає рушійну силу соціальної трансформації в революційній партії. Спираючись на роботи Жоржа Сореля, Берман визначає ще один тип ревізіонізму, що набув форми революційного націоналізму, заснованого на «злитті антидемократичних сил лівих і правих».
У міжвоєнний період, як стверджує Берман, баланс сил змінився: демократичний ревізіонізм «переріс у самостійний рух», відкрито відкидаючи «два стовпи ортодоксального марксизму – класову боротьбу та історичний матеріалізм» і приймаючи «міжкласову співпрацю та примат політики». Дві важливі події зробили ці гасла привабливішими. По-перше, світова війна «підтвердила величезний мобілізаційний потенціал націоналізму та виховала покоління, що цінує спільноту, солідарність і боротьбу», чим нанесла смертельний удар доктрині класової боротьби. По-друге, після 1929 року, з початком Великої депресії, «проповідь підкорення економічним силам стала рівноцінною політичному самогубству» – було дискредитовано те, що Берман вважає головною вимогою історичного матеріалізму. Такі передумови для виникнення зрілої теорії соціал-демократії в «Плані дій» (Plan du Travail) Генріка Де Мана. Де Ман стверджував, що вирішальну роль у переході до соціалізму відіграє захоплення контролю над виробництвом, а не власністю; «націоналізація та експропріація» не потрібні, адже «держава може керувати економічним розвитком у менш нав’язливий спосіб».
На жаль, каже Берман, згубні ефекти марксистської ортодоксії знову завадили цій вагомій ідеологічній спадщині принести плоди. Так, у Франції дотримання марксистських заповідей завадило Леону Блуму прийняти планову економіку. В Італії максималісти відмовилися використати демократичні можливості, що з’явилися у повоєнний час. У Німеччині Рудольф Гільфердінґ розкритикував плани Владіміра Войтинського щодо створення робочих місць. Словом, через свою ортодоксальність ліві поступилися місцем радикальним правим. Фашизм, згідно з Берман, зміг зайняти цю нішу, адже він запропонував найбільш адекватну політику в умовах міжвоєнного хаосу. Натомість ортодоксальні соціалістичні партії поєднували риторичну відданість соціалізму із неспроможністю запропонувати ефективні рішення. Італійський фашизм, який Берман трактує як продукт сорелівського ревізіонізму, зайняв цей вакуум, поєднавши «фундаментальну критику панівного ліберального ладу та капіталістичних “надмірностей” з прихильністю до приватної власності та претензією на представлення інтересів усього італійського народу». Схожим чином і політика націонал-соціалізму базувалася на відокремленні капіталістичного володіння від управління, точнісінько як пропонував Де Ман: приватні підприємства зберігають право на свої прибутки, але їхня інвестиційна політика й оплата праці строго контрольовані державою. Берман протиставляє міжвоєнні провали італійських та німецьких лівих ситуації у Швеції, де СДРП відкинула й історичний матеріалізм, і класову боротьбу ще у 1890-х, позиціонуючи себе як реформістську «народну партію». Це допомогло СДРП адекватно зреагувати на Велику депресію, сприяючи створенню робочих місць – тоді як в інших країнах цим займалися праві. Коротко кажучи, Швеція змогла уникнути фашистського періоду, бо СДРП використала демократичний ревізіонізм і відкинула ортодоксальний марксизм.
До повоєнного періоду, як стверджує Берман, соціалістичні партії Європи вже засвоїли урок соціал-демократії. Та чи інша версія кейнсіанства та держави загального добробуту прижилася в Італії, Франції та Німеччині, засвідчуючи «безумовний тріумф соціал-демократичних принципів» – хоча, парадоксальним чином, це «не було перемогою для самих соціал-демократів – як тому, що багато лівих продовжували чіплятися за менш перспективні ідеологічні підходи, так і тому, що багато не-лівих швидко прийняли центральні пункти соціал-демократичної програми». Перемога соціал-демократії як широкого набору принципів у поєднанні з відносною поразкою соціал-демократів стала вразливим місцем лівих. Бо через цей практичний успіх «ми забули, яке це насправді важливе історичне досягнення». Найуспішніша політична ідеологія двадцятого століття пройшла ніби не поміченою, що й призвело до теперішньої втрати політичної волі. Відродження цієї інтелектуальної традиції, з точки зору Берман, є актом політичного оздоровлення.
Тоді як Берман зосереджується на періоді з 1890-х до 1970-х, у книзі Ешлі Лавелла йдеться про розвиток соціал-демократичних партій від 1970-х до сьогодні, – в період, що міг би стати дещо прикрим завершальним акордом «Примату політики». Основна думка «Смерті соціал-демократії» майже діаметрально протилежна до тез Берман. Далекі від використання примату політики, соціал-демократи, на думку Лавелла, повністю залежали від ритмів міжнародного капіталізму. Тому, як стверджує автор, «бадьорі економічні умови» з 1945 до 1973 «дали змогу соціал-демократам здобути певний успіх». По мірі того, як після 1974 темпи економічного росту в капіталістичних країнах падали, усі досліджувані автором партії – Робітничі партії Британії та Австралії, Соціал-демократична партія Німеччини (Sozialdemokratische Partei Deutschlands), Шведська СДРП – обмежили «плани реформ», натомість почали впроваджувати заходи, що «шкодять інтересам їхніх потенційних виборців». Коли ж постав вибір: «бути відповідальними керівниками капіталізму чи відстоювати політику, спрямовану на покращення життєвих стандартів робітників», – вони обрали перше. Однак таких економічних умов, як ті, що сприяли повоєнному буму та уможливили соціал-демократичну політику, більше не буде. Капіталістична динаміка протягом чверті століття після війни була результатом випадкових чинників: масове знищення заводів та устаткування під час війни, стимул холодної війни та гонки озброєнь, план Маршалла. Це були «унікальні умови», що «навряд чи ще колись виникнуть». Внаслідок цього Лавелл відкидає будь-які спроби відродження соціал-демократичного проекту. Більше того, він заявляє, що соціал-демократичні партії стали «перепонами на шляху до кращого світу». Він пише: «Позиція цієї книги є радикальною саме тому, що виключає відродження соціал-демократії. Шляху назад немає, бо неможливо відродити економічну базу, на якій соціал-демократія могла би звести альтернативу неолібералізму».
У книзі «Смерть соціал-демократії» після короткого викладу теоретичної позиції наведено дослідження конкретних випадків Австралії, Британії, Німеччини та Швеції, кожне з яких складається з двох розділів: у першому йдеться про розпад соціал-демократії, а в другому – про політичні наслідки цього для країни. Хоч Лавелл і не дає пояснень про методику свого дослідження, логіка викладу думок нагадує «метод узгодженості» (Method of Agreement) Джона Стюарта Мілля: автор показує, як дуже різні ситуації мають дуже схожі наслідки (у нашому випадку – «смерть» соціал-демократії). Для Лавелла якраз умови, спільні для всіх цих партій – а саме їхня залежність від динаміки світового капіталізму – пояснюють їхній провал.
Робітнича партія Австралії перемогла на виборах в 1972 році з реформістською програмою та Ґофом Вітлемом на чолі; її розпустив генерал-губернатор у 1975. Коли партія повернулася в 1983 під керівництвом Боба Гоука, то здійснила кілька неоліберальних кроків: дозволила приватизувати авіакомпанію Qantas та Банк Співдружності (Commonwealth Bank), почала проводити політику дерегуляції та суворої економії. Згідно з Лавеллом, РПА була покарана за свою неолібералізацію поразкою на виборах у 1996, коли права коаліція здобула значно більший відсоток голосів представників робітничого класу, ніж її суперники – соціал-демократи. Чисельність партії знизилася від 300 000 членів під час Другої світової війни до мізерних 38 000 у 2003, коли виникли достатньо потужні альтернативи як на лівому (Партія зелених), так і на правому (партія Паулін Гансон «Єдина нація») флангах.
У Британії Лейбористську партію обрали в 1974 «з радикальною програмою націоналізації 25 головних британських компаній та впровадження “фундаментальних і незворотних змін у розподілі багатства та влади на користь робітників”». На практиці, звісно, лейбористи швидко зробили поворот на 180 градусів, почали впроваджувати заходи строгої економії від МВФ і вступили в болісну боротьбу з профспілками державного сектору. Програвши Тетчер у 1979, партія спершу змістилася вліво. Однак під керівництвом Ніла Кіннока з 1983 лейбористи знову рішуче зайняли праві позиції. Створення «Нових лейбористів» на чолі з Блером та Бравном радикалізувало цей поворот; новий уряд, обраний в 1997, втілив усі найголовніші риси тетчеризму. Лавелл, однак, звертає увагу, що лейбористи здобули лише 43.2% голосів у 1997 – значно менше, ніж Клемент Еттлі чи Гарольд Вілсон під час їхніх перемог, і в усякому разі менше голосів, ніж на тих виборах, коли Кіннок програв Джону Мейджору в 1992. Членство лейбористської партії також скоротилося від мільйона у п’ятдесятих до менш ніж 200 000 у 2006. Лавелл нагадує, що попри перешкоди, які виникли через британську мажоритарну систему, антивоєнна Партія поваги зліва та Британська народна партія справа здобули певну підтримку.
Лавелл простежує поворот Соціал-демократичної партії Німеччини вправо ще з середини сімдесятих, а після 1982, під час шістнадцятирічного перебування партії в опозиції, їхній рух у цьому напрямі прискорився. Коли партія повернулася до влади під керівництвом Ґерхарда Шрьодера в 1998, її соціально-демократичне ядро послабшало. Стратегія Neue Mitte закликала «підтримати зменшення уряду, вступити в тісні зв’язки з лідерами бізнесу і прийняти виклики глобалізації». У цьому випадку партія теж багато втратила через свій неоліберальний поворот, особливо на місцевому рівні. В 1998 Соціал-демократична партія Німеччини обігнала Християнських демократів на 18 відсотків голосів серед робітників, але вже до 2005 їхня перевага скоротилася до 5 відсотків. Причина цього полягає, безумовно, у Шрьодеровому впровадженні надто суперечливих законів Хартца. Соціал-демократична партія Німеччини теж пережила тривале зменшення кількості членів. У 1990 в цій партії було більше 900 000 членів, але до 2005 кількість членів скоротилася до 600 000 – втім, це ще досить пристойно в порівнянні з «Новими лейбористами» чи Робітничою партією Австралії. На користь Лавеллової тези, що занепад соціал-демократії породжує політичну поляризацію, свідчить утворення Die Linke в 2005, а також незначне збільшення підтримки неонацистської Націонал-демократичної партії Німеччини (Nationaldemokratisches Partei Deutschlands).
Крива розвитку соціал-демократії у Швеції має схожу траєкторію. Після поразки на виборах 1976, в роки перебування в опозиції, Соціал-демократична робітнича партія Швеції змістилася вправо. Коли ця партія повернулися до влади, то лібералізувала контроль за рухом капіталу, змусила ввести обмеження на зарплату, урізала дефіцит. У дев’яностих лідери партії вже відкрито відкидали кейнсіанство. Тим часом електоральна підтримка СДРПШ знизилася від піку в 45 відсотків у 1930 до 37,5 відсотків у 1990-х, що супроводжувалося драматичною втратою членів: від більше мільйона в 1990 до 152 000 у 2003. У результаті у Швеції, як і в інших країнах, почали здобувати підтримку Зелені та інші партії, що займають у політичному спектрі позиції як ліворуч, так і праворуч від СДРПШ.
Як пояснити ці траєкторії? Лавелл виокремлює чотири можливі чинники: підйом неоліберальної ідеології, глобалізація, електоральні детермінанти та кінець повоєнного буму. Лише останній чинник, на його думку, по-справжньому щось пояснює, решта ж – лише приблизно. Хоч Лавелл не описує свою модель відкрито, схоже, що вона виглядає ось як. З 1980-х початок тривалого спаду створив сприятливі умови для неолібералізму, який, як вважалося, може запропонувати «рішення структурної кризи». Глобалізація, що зняла бар’єри для закордонних інвестицій, була, у свою чергу, неоліберальною стратегією відновлення економічного росту. Але коли соціал-демократичні партії приймали цю політику, вони підривали свої зв’язки з робітничим класом. Це роз’єднання змусило партії рухатися вправо в пошуках голосів поза їхнім основним електоратом – провальний крок в електоральній перспективі, що призвів до подальшого розпаду партій та до «поляризації» політичного спектру. Мета Лавелла радше не відкинути альтернативні пояснення, а пов’язати їх з економічними умовами, на яких вони ґрунтуються. Його політичний висновок більш ніж очевидний: соціал-демократію неможливо врятувати, та вона й не варта порятунку. Він застерігає, що «утопічно плекати надії, що соціал-демократи зроблять суспільство справедливішим». Важко уявити тезу, що більше суперечила б тезам Берман.
Ці книги разом піднімають три основні питання. Перше – питання значення: що таке соціал-демократія? Друге – проблема аналізу: як слід зрозуміти підйом та спад цього політичного руху? Третє стосується наслідків: як вплинув крах соціал-демократії на сучасну політику? Я розгляну ці питання по порядку. Отже, почнемо з самого терміну: Берман визначає соціал-демократію як «повноцінну альтернативу як марксизму, так і лібералізму, в основі якої лежить характерне переконання про примат політики і комунітаризм». Згодом вона додає до свого визначення ще дві риси: відданість демократії та визнання того, що «капіталізм – це єдині правила для економічної гри». Безпосередня проблема такого означення – відкидання тісного історичного зв’язку між соціал-демократією як політичним рухом і марксизмом як соціальною теорією. Усі головні марксистські політики дев’ятнадцятого століття – від Леніна до Тураті, від Каутського до Люксембург – вважали себе членами широкого соціального руху під назвою соціал-демократія; найбільшою марксистською партією у світі до Першої світової війни була Соціал-демократична партія Німеччини. Про це нічого немає в «Приматі політики»: Берман жодного разу не розшифровує абревіатури SPD, а алфавітний покажчик книжки дивовижним чином перекладає назву цієї організації як «Німецька соціалістична партія». Ленін був лідером Російської соціал-демократичної партії, а у «Що робити?» згадано про марксистського соціал-демократа Карла Каутського, що протистояв ревізіонізму Бернштейна. Навіть після історичного розколу руху під час Першої світової війни та Російської революції самозвані марксисти очолювали соціал-демократичні уряди в Німеччині та Австрії. Насправді Берман просто перенесла розрізнення, що розвинулося тільки після 1914 року і все ще було нечітким у перші міжвоєнні роки, на кінець дев’ятнадцятого століття. Наслідки цього свавільного та антиісторичного протиставлення марксистів і соціал-демократів поглиблюються Берманівською вкрай спрощеною та ідіосинкратичною інтерпретацією марксизму. Для неї «визначальними рисами цієї доктрини є історичний матеріалізм і класова боротьба – у поєднанні цих тез намагаються довести, що історія рухається вперед не завдяки змінам у людській свідомості чи поведінці, а внаслідок економічного розвитку та відповідних змін у суспільних відносинах». Згідно з Берман, основний політичний недолік марксизму – пасивність: «пасивний економізм», що «радить бути пасивними». На підтвердження своїх думок вона цитує вирваний з контексту абзац з Енгельсового «Анти-Дюрінґа» та памфлет Каутського «Класова боротьба», але не наводить жодного прикладу з праць самого Маркса.
Ні Маркс, ні ніхто з провідних мислителів-марксистів, включно з Енгельсом, не впізнали б себе в цій карикатурі. Марксові «Тези про Фейєрбаха», які зазвичай вважають установчим документом історичного матеріалізму, – це гімн активному втручанню: «Головний недолік матеріалізму досі» полягав у тому, що реальність «розглядали лише як об’єкт спостереження, а не як чуттєву людську діяльність, практику», – адже слід не лише пояснювати світ, а й «міняти його». Ще більш дивно звучить заява Берман, що «ортодоксальний марксизм загалом мало що каже про роль політичних організацій, адже він приписує функцію головного рушія історії економічним силам, а не політичній активності». Вона повністю ігнорує той факт, що Маркс і Енгельс присвятили незмірно багато часу розбудові спершу Союзу комуністів, а потім – Інтернаціоналу; не кажучи вже про «Маніфест комуністичної партії» та «Критику Ґотської програми». Питання політичної організації було центральним і у «Дорозі до влади» Каутського, і у «В’язничних зошитах» Грамші.
Саме на основі цієї карикатури на марксизм Берман конструює своє ключове поняття «ревізіонізму», який виглядає достатньо послідовним лише у протиставленні до винайденої Берман ортодоксії: кожен поважний мислитель-соціаліст, що відкидає цілковитий економічний детермінізм і визнає «можливість свідомої та цілеспрямованої політичної дії», стає ревізіоністом за визначенням. Не дивно, що таким чином створена чудернацька категорія включає такі вкрай різні постаті як Бернштейн, Де Ман, Грамші, Ленін та Сорель. Аби внести бодай якусь ясність у цей натягнутий конструкт, Берман вводить ряд розрізнень всередині ревізіоністського табору – між його комуністичними, демократичними, націоналістичними втіленнями. Все це мало пов’язано з тим, чим був ревізіонізм в історичній реальності. Первісно ревізіоністами називали праве крило Соціал-демократичної партії Німеччини, позицію якого вперше сформулював Едуард Бернштейн на З’їзді партії 1898 року. Фракція ревізіоністів вимагала, щоб СДПН припинила закликати до революції, а натомість присвятила себе парламентськму реформізму. Очевидно, що Ленін, Грамші та Сорель у цьому сенсі перебувають на прямо протилежному краї політичного спектру, бо всі вони, так чи інакше, – революціонери.
Чому би Берман попросту не підкреслити значно безпосереднішу спадкоємність від Бернштейна до повоєнної соціал-демократії? Щоб розв’язати це питання, слід повернутися до її дуже специфічної інтелектуальної конструкції. Її справжня мета – довести, що соціал-демократію відрізняє від лібералізму й марксизму не лише парламентаризм, а й комунітаризм і «примат політики». Проблема в тому, що історичній традиції реформістської соціал-демократії не були притаманні ці риси. Насправді політичні течії, найбільш схожі на те, що Берман називає ортодоксальним марксизмом (зокрема, каутськізм), були серед найвпливовіших попередників повоєнної соціал-демократії. Вони аж ніяк не вважали, що їхній марксистський економізм суперечить їхнім реформаторським практикам (навіть коли вони вдавалися до міжкласового співробітництва чи використовували державу для досягнення соціальних реформ) – навпаки, вони часто пов’язували економізм з реформізмом. Відомий приклад: Каутський відкидав революційну тактику Леніна, бо пролетаріат становив меншість населення Росії. Можна прийти до влади, лише коли робітники, організовані в масову соціалістичну партію, здобудуть перемогу шляхом всенародних виборів. У будь-якому історично достовірному викладі теоретичних джерел соціал-демократичного реформізму Каутський зайняв би ключове місце; але в такому разі ідея соціал-демократії як немарксистської альтернативи втрачає будь-який сенс.
Те, що Берман підносить Генріка де Мана до ролі головного теоретичного попередника повоєнної соціал-демократії, можна зрозуміти: вона намагається заповнити величезну прогалину, що виникла внаслідок усунення каутськізму; та все ж важко повірити у те, що Де Ман мав настільки великий вплив на соціал-демократію. Планова економіка була модною у тридцятих, але вона пов’язана з фашизмом не менше, ніж із соціал-демократією. Навіть сама Берман це визнає, наголошуючи, що «оцінити суть та значимість програм фашизму та націонал-соціалізму необхідно не лише для того, щоб пояснити їхню успішність у міжвоєнні роки; ці програми, крім того, ще і вплинули на траєкторію розвитку своїх країн у подальші десятиліття». Раптом виявляється, що «принципи і цілі» зовсім не соціал-демократії, а радше фашизму «стали підґрунтям найбільш квітучого та гармонійного періоду європейської історії».
Можливість такого розуміння вказує на фундаментальну аналітичну проблему: два стовпи Берманівського визначення соціал-демократії – примат політики й комунітаризм – ніяк не пов’язані між собою; не мають вони чіткого зв’язку і з «капіталізмом» чи «демократією». Як визнає сама авторка, визнання примату політики було однією з визначальних рис ленінізму, однак у цьому випадку воно поєднувалося з жорстким відкиданням, а не прийняттям капіталізму. Де Ман поєднав три принципи соціал-демократії за Берман – примат політики, комунітаризм та прийняття капіталізму, – але відмовився від четвертого, демократії, на користь фашизму. Карло Роселлі, якого Берман також вважає важливим попередником соціал-демократії, відкидав марксизм, однак залишився прихильним до соціалізму. Коротко кажучи, різні виміри Берманівського поняття соціал-демократії слабко пов’язані і непридатні для ідентифікації реальної інтелектуальної традиції.
Лавеллове уявлення про конкретний історичний зв’язок між марксизмом і соціал-демократією більш точне. Але в його обговореннях поняття соціал-демократії об’єднує два досить різні значення. З одного боку, услід за Яном Бірчалом, він визначає соціал-демократію як робітничий, але парламентський і реформістський рух, – течію соціалізму; з цієї точки зору її найлегше розуміти як політичну стратегію. З цим визначенням конкурує інше, в якому Лавелл ототожнює соціал-демократію з набором рис державної політики: перерозподіл багатств, втручання держави, «щоб упоратися зі збоями ринку», і «впровадження кращої охорони здоров’я, освіти та соціального забезпечення». Слід зазначити, що ці визначення не випливають одне з одного. Парламентський соціалізм не обов’язково призводить до використання держави для впровадження соціальних реформ, особливо якщо ці реформи зміцнюють капіталізм. З іншого боку, застосування політики перерозподілу не обов’язково пов’язане з соціалістичним ідеалом. Насправді, за другим визначенням Лавелла Демократичну партію США можна вважати соціал-демократичною силою.
Це призводить до ще однієї двозначності: що має на увазі Лавелл під «смертю соціал-демократії»? У своєму аналізі автор наголошує на зменшенні кількості виборців та членів партій. Однак якщо говорити про перемоги на виборах, то серед партій Соціалістичного інтернаціоналу не видно ніякого тривалого спаду. Як пише сам Лавелл: «Блер уперше в історії тричі поспіль переміг на виборах – у 1997, 2001 та 2005». Робітнича партія Австралії перемагала на виборах у 80-х та 90-х і повернулася до влади в 2007. Соціалістична партія зараз переважає на усіх рівнях політичного управління – від муніципальних та регіональних адміністрацій до Національної асамблеї, Сенату та Єлисейського палацу. У 1998 Шрьодер став канцлером від Соціал-демократичної партії Німеччини вперше за більш ніж півтора десятиліття; СДПН перебуває при владі у 12 із 16 земель. Шведська СДРП також і досі залишається головним кандидатом на виборах. Схоже, що факти спростовують твердження, ніби ці партії втратили підтримку багатьох виборців внаслідок своєї неоліберальної політики.
Як щодо зменшення партійного членства? Тут докази Лавелла і справді незаперечні. Однак зменшення кількості членів – загальна тенденція серед усіх політичних партій у Західній Європі з 1980-х. Лавелл послідовно нехтує цим фактом і стверджує, що протягом цього періоду зросли альтернативні політичні сили. Але партії на кшталт Зелених чи різного штибу ліві, що повиникали по всій Європі, навіть не претендують на те, щоб замінити масові організації повоєнного періоду. Отже, важко не прийти до висновку, що послаблення соціал-демократії – це всього лиш частина загального занепаду масових партій як типу політичної організації. Лавелл усвідомлює ці проблеми, тому цілком слушно намагається відокремити смерть «соціал-демократичного наповнення цих партій» від смерті самих організацій. Це переконливо лише якщо використовувати перше Лавеллове визначення соціал-демократії як стратегії досягнення соціалізму. Значно менше це стосується соціал-демократії за його другим визначенням – політичного руху, покликаного реформувати капіталізм. Використання влади для пом’якшення недоліків ринку та загальна підтримка держави загального доброту – норма для сучасного лівоцентризму. Більше того, багато політичних сил, які Лавелл вважає альтернативами соціал-демократії (наприклад, Зелені), повністю поділяють цю політику.
У використанні терміну «соціал-демократія» як у Берман, так і в Лавелла дещо натягнутий зв’язок між теоретичним та історичним аспектами значення. Тоді як Берман пояснює соціал-демократію дев’ятнадцятого та початку двадцятого століття в лівоцентристських категоріях середини двадцятого століття, Лавелл пояснює лівоцентризм середини двадцятого століття в поняттях довоєнного соціалізму. Така ось цікава симетрична інверсія поняттєвого апарату та емпіричного фокусу в цих двох книжках. Жоден з підходів не може достойно справитися з одним із найважливіших визначальних явищ в історії соціал-демократії: зміною значення цього терміну протягом близько 120 років – від стратегії досягнення соціалізму до набору рис державної політики для управління капіталізмом. Потрібен більш комплексний – власне, діалектичний – підхід. Такий аналіз замість пропонувати антиісторичні «визначення» систематично пов’язував би конкретну політичну боротьбу за досягнення соціал-демократичних цілей з інтелектуальними баталіями довкола визначення природи цих самих цілей.
Мабуть, важливіше те, як два автори пояснюють розвиток цього політичного руху. На перший погляд ці два підходи вкрай різні. Лавелл вважає, що соціал-демократія неодноразово демонструвала разючу неспроможність досягнути власних цілей. На думку Берман, натомість, успіх соціал-демократії полягав у створенні незалежної політичної програми, не заплямованої марксизмом; там, де це відбувалося, соціал-демократи могли повноцінно впроваджувати комунітаризм і відібрати націоналізм від правих. Вона наводить два докази на користь цієї тези: випадок Швеції, де СДРП спромоглася позиціонувати себе як «народну партію» і співпрацювати з селянами, щоб впроваджувати широкі суспільні реформи; і приклади Італії та Німеччини, де розкол між комуністами та соціал-демократами завадив такому союзу і відкрив шлях фашизму. З цим поясненням є кілька проблем. По-перше, порівняння саме по собі досить натягнуте, адже Шведській СДРП вдалося утворити союз із працівниками сільського господарства завдяки тому, що у Швеції не було класу великих землевлесників, таких як німецькі Jünkers чи італійські latifondisti, влада яких над зубожілими селянами зробила з них прихильників реакційних сил під час кризи. Справа зовсім не в ідеологічних відмінностях: лівим було об’єктивно легше організувати селян у Швеції, ніж у Німеччині чи Італії.
По-друге, спроба Берман трактувати фашистів як популярну партію ґрунтується на переоцінці рівня їхньої політичної підтримки. Ні Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини, ні Національна фашистська партія Італії ніколи не здобували більшості голосів ні на яких чесних виборах. Головною рисою обох партій, особливо НФП, було використання напіввійськового насильства. Ось як Берман описує поширення впливу НФП на село: «Зосереджуючись на тих сільськогосподарських територіях, якими нехтував уряд і які постраждали від соціалістів, під гаслом “війни проти більшовизму”, фашисти часто встановлювали контроль над цілими містами у рамках програми відновлення порядку в селах, і пропонували місцевим мешканцям роботу та інші ресурси, щоб здобути підтримку». Це дуже спотворене уявлення. Сільські території, захоплені фашистами у 1920 та 1921, були дуже добре організовані соціалістами. Фашистське панування на цих землях було результатом не кампанії за закон і порядок із широкою підтримкою, а військової операції, проведеної у згоді з інтересеми землевлесників та за підтримки партійної організації, що спромоглася включити маси працівників сільського господарства до цієї схеми.
Берман також не помічає, що реформістські сили в Німеччині та Італії несуть відповідальність за поразку лівих у цих країнах. Те, що партії Другого інтернаціоналу в серпні 1914 капітулювали перед шовінізмом, тісно пов’язано з традицією «демократичного ревізіонізму», яким так захоплюється Берман. Бернштейн завзято підтримував німецьку колоніальну експансію з кінця дев’ятнадцятого століття і повністю поділяв цивілізаторську ідеологію європейського колоніалізму кінця дев’ятнадцятого століття. Це імперіалістичне тло було однією з причин капітуляції німецької соціал-демократії перед національною буржуазією; лише радикальніша Соціалістична партія Італії та фракції, представлені на Циммервальдській конференції, боролися проти різанини. Після війни рішення уряду Еберта-Шайдемана провадити «впорядковану демобілізацію» та нацькувати фрайкорів на Листопадову революцію також зробило внесок у справу прокладання шляху німецькому фашизму. Схожим чином те, що лідери італійських профспілок у 1920 році не схотіли розвинути окупації фабрик до повноцінного повстання, відкрило шлях сквадристському насильству. В обох випадках стратегія співпраці між класами призвела до катастрофи внаслідок збереження основ реакційного соціального порядку.
Берман дуже коротко описує повоєнний час, хоч і вважає його добою «тріумфу соціал-демократичних принципів та політики». Однак хто ж сповідує ці принципи і провадить цю політику? Після 1947 в урядах Італії та Німеччини переважали християнські демократи, а у Франції – послідовники де Ґолля. Берман пише: «Фашисти та націонал-соціалісти першими впровадили такі політичні практики, як державний контроль над інвестиціями, націоналізацію виробництва та корпоративізм… Оскільки багато з цих принципів і практик згодом стали частиною післявоєнного ладу, було би справедливо вважати фашистів і націонал-соціалістів попередниками цього ладу поряд із соціал-демократами».
Коли європейські соціал-демократичні партії потрапили до уряду як відверто реформістські сили, користі від цього було досить мало. Брандт і Шмідт розтратили електоральну міць СДПН, здалися НАТО з його курсом Ostpolitik і нічого не змогли зробити з нафтовою кризою. Урядування Краксі закінчилося оргією корупції, а його стиль правління послужив взірцем для берлусконізму (Сільвіо Б. був його близьким другом). Міттеран відмовився від передвиборчої програми Соціалістичної партії і спровокував дефляцію та бюджетні скорочення. Як визнає сама Берман, це були «похмурі варіації на ту саму тему».
Лавеллова теза, що соціал-демократичні реформи залежали від тривалого повоєнного буму і закінчилися під час економічного спаду, який почався в 1970, значно краще узгоджується з історією цих рухів; до того ж, цю тезу підтверджують багато доказів. Але через свій строгий економізм Лавелл об’єднує дві окремі події: застій реформізму – явище кінця 70-х – та неоліберальний поворот у кінці 80-х та в 90-х. Лівоцентристські уряди 1960-х та початку 70-х – Вітлам у Австралії, Вілсон у Британії, Брандт у Німеччині, Палме у Швеції – все ще вели політику підтримки профспілок, державного інвестування в націоналізоване виробництво та держави загального добробуту. Однак з кінця 1980-х лідери цих партій почали впроваджувати неолібералізм (Гоук в Австралії, Блер у Британії, Шрьодер у Німеччині). Друге з названих явищ значно важливіше, ніж перше; та чи можна його пояснити просто як реакцію на тривалий спад економіки? Криза капіталізму тривала вже два десятиліття перед тим, як Блер вступив на посаду. Можна стверджувати, що тетчеризм у 80-х встановив нові політико-економічні правила, а Партія нових лейбористів просто пристосувалася до них. Але Лавелл наполягає, що смерть соціал-демократії все ж відбулася в середині 1970-х.
Найбільше дивує те, що в аналізі Лавелла немає обговорення впливу розпаду Радянського Союзу та глобального тріумфу капіталу на західну соціал-демократію. Лавеллова оцінка СРСР як «типу “державного” капіталізму, де відносини між державою та робітником були аналогічні до відносин між власником приватного бізнесу та робітником на Заході» змушує його недооцінити важливість впливу розвалу Союзу на західноєвропейські держави загального добробуту. Стрімкий перехід від реформізму 1970-х до неолібералізму після падіння державного соціалізму не згадано і ніяк не пояснено. Замість цього Лавелл розглядає період після 1974 року просто як тривалий поступовий спад.
Ці міркування виказують слабкість, притаманну обом книгам: жодна з них не бере до уваги наслідки занепаду соціалізму і як практики, і як ідеалу для соціал-демократії. Але ця слабкість заснована на двох дуже різних політичних позиціях. Проблема Берман у тому, що визнання залежності соціал-демократії від чогось поза капіталізмом виглядало б як реабілітація марксистської традиції. А для Лавелла визнати, що розпад СРСР погано вплинув на соціал-демократію, означало б заднім числом виправдовувати сталінську бюрократію. Однак щойно два автори починають обговорювати сучасну політику, вони описують несподівано схожу картину. Для них обох сучасний занепад соціал-демократії сприяє політичній поляризації. Як пише Берман: «Засновники соціал-демократичного руху розуміли, що люди мають глибоку психологічну потребу почуватися частиною великої спільноти – потребу, що лише підсилюється з експансією ринку в усі сфери, яка призводить до розмиття всього досі певного. Цю потребу потрібно задовольнити так чи інакше, і якщо демократичні ліві не знайдуть способу це зробити, менш привабливі сили будуть тут як тут і з радістю запропонують свої рішення».
Лавелл також зазначає, що прірва між лівими та правими збільшилася, про що свідчить розвиток альтерглобалістських рухів та поява «популістів та ксенофобів серед політиків». Підйом «радикальних правих» у Західній Європі – продукт кустарного виробництва політології та політичної соціології. У ширшій історичній перспективі значно більш дивує відносна слабкість цього підйому. Лавеллові власні приклади свідчать, що жодна праворадикальна партія не подолала десятивідсоткового бар’єру на національних виборах, а більшість з них набрали менше 5 відсотків. А як щодо лівих? Скажімо, у Німеччині Die Linke вдалося скористатися «смертю соціал-демократії», і до цієї обнадійливої тенденції зараз додалися Front de gauche у Франції та SYRIZA у Греції. Проте ці сили навряд чи можна назвати ліворадикальними, це радше схоже на часткове відродження по-справжньому соціал-демократичних лівих. І, за винятком SYRIZA, такі партії рідко набирають більше ніж 12 відсотків голосів.
Чому Берман і Лавелл не помічають цих досить очевидних фактів? Причина може бути в тому, що вони аналізують сучасну політику крізь збільшувальне скло 1930-х років: сучасних радикальних правих використовують як функціональний аналог фашизму, а антиглобалістський рух і крайньоліві партії грають роль революційного комуністичного руху. Для Берман завдання сучасних лівих у тому, щоб об’єднати радикалів та реформістів у єдину соціал-демократичну силу, яка могла би відповідально реформувати капіталізм і не допустити революційного авантюризму. Проект же Лавелла полягає у розвитку серйозної антикапіталістичної політики, зокрема і для боротьби з небезпекою підйому правих.
Однак політика у сучасних державах розвиненого капіталізму дуже мало схожа на політику міжвоєнного часу. Впродовж 1920-х і 1930-х років у Італії, Франції та Німеччині дуже політизоване населення організовувалося в ліві та праві масові партії. А однією із визначальних рис політики на початку двадцять першого сторіччя – те, що Пітер Мейр називав організаційною «прірвою» між громадянським суспільством та державою. Будь-яка оновлена політика лівих має починатися з ретельної оцінки нового політичного ландшафту, пов’язаного, зокрема, з кризою політики як форми людської діяльності. І уроки Леніна й Бернштейна навряд чи можна буде безпосередньо застосувати в цих умовах.
Переклад Лесі Бідочко та Роксолани Машкової
Перекладено за публікацією в New Left Review, № 76, July-August 2012
Читайте також:
Парламентська політика в Україні: за і проти
Социализм может работать (Джон Молинекс)
Кризис как предостережение от суеверий (Кирилл Гольцман)
Экосоциализм. Кентавр или «масло масляное»? (Дмитрий Колесник)
Конец модели… или рождение нового? (Ау Лун-Ю)
