Іммануїл Валлерстайн
Вперше опубліковано у: «Спільне», №5, 2012: Політекономія расизму
ХІХ століття було не тільки століттям, коли народи вимагали демократизації, а панування ліберальної ідеології виявилося найефективнішим способом стримування цих народних вимог. Це також був час, коли виникли націоналізм / етнічність, расизм і сексизм як засадничі теми геокультури. Річ не в тім, що пристрасті чи практики, на яких базувалися ці теми, вперше стали відомими у цьому столітті; річ у тім, що вони вперше стали явними складовими геокультури, які стали розглядати також і теоретично, і які через це набули нових і набагато загрозливіших значень.
На перший погляд здається, що всі ці три теми прямо суперечать лібералізму й зводять нанівець заявлене панування ліберальної ідеології. Але в дійсності виявляється, що вони перебували в прихованому симбіотичному зв’язку з лібералізмом. Націоналізму властива дволикість Януса: це протест пригноблених проти гнобителів, але також і знаряддя гнобителів проти пригноблених. Так було всюди. Але завдяки чому націоналізм набув такої якості? По суті, через свій зв’язок із громадянством. Громадянство було винайдене як поняття, що передбачало включення людей до політичних процесів. Але те, що включає, здійснює також і виключення. Громадянство надає привілеї, що перебувають під захистом, проте привілеї не для всіх. Що принесло громадянство, так це зміщення процедури виключення від відкритих класових до національних, тобто прихованих класових перепон.
Ця подвійна властивість націоналізму — включення й виключення (інклюзія та ексклюзія) — є вирішальною для ліберальної мети управління соціальними змінами, оскільки передбачає пропозиції поступок, які заспокоюють, проте не змінюють основну капіталістичну систему. Включення всіх, справді всіх, унеможливило би підтримання нескінченного накопичення капіталу, тому що тоді додаткова вартість занадто зменшилася б. Невключення нікого, справжнє підтримання Старого режиму, не змогло би забезпечити нескінченне накопичення капіталу, тому що це призвело би до народного гніву та руйнування політичного панцира системи. Громадянство як дорожній будинок для перепочинку — включення одних і виключення інших — слугувало саме для замирення найнебезпечніших страт у країнах ядра, робітничих класів, тоді як переважна більшість населення світу все ще не допускалася до поділу додаткової вартості та політичного прийняття рішень.
Тому націоналізм потужних націй (таких, як Англія / Великобританія та Франція) допоміг зберегти глобальний статус кво. Але цьому так само сприяв і націоналізм пригноблених націй, який у ХІХ столітті все ще означав переважно націоналізм пригноблених європейських, так званих історичних, націй та їхнє перетворення з етноміст на держави. У цьому випадку націоналізм означав включення їхніх середніх класів і, певною мірою, їхніх робітничих класів до глобального поділу пирога. За умови, що за один раз політичного суверенітету набували небагато націй, їхнє включення створювало не більшу проблему, ніж розширення права голосу в межах наявних суверенних потужних націй, і це чудово сполучалося з глобальною програмою лібералізму. Звісно, націоналізм як поняття не мав географічних меж, і, як ми побачимо, пізніше це створило деякі проблеми.
Таким чином, націоналізм / етнічність і расизм переплітаються. Расизм як явне теоретизування щодо вищості білої раси чи аріїв розквітнув протягом ХІХ століття у Північній і Західній Європі так само, як і в інших країнах, де переважали європейські поселенці. Якою була сутність послання? Вона полягала в тому, що включення до ліберальної політики викликало до життя різновид супергромадянства, колективного громадянства потужних держав, за виключенням людей із решти світу, в тому числі тих, хто етнічно походив із решти світу, але на той момент належав до потужних націй, так само, як і корінні народи в країнах білих поселенців. Націоналізм разом із расизмом посилювали ідеологічне виправдання імперіалізму, і відкрито висловлювати ці погляди було зовсім не соромно (…)
Коли відбувається вбивча війна між двома чи більше групами, які визначають себе й визначені іншими в якихось партикуляристських термінах (релігія, мова, уявлене спільне походження чи будь-що подібне) — як це нещодавно сталося у Лівані, Боснії, Афганістані, Сомалі, Руанді й, звісно, в Ольстері (це тільки деякі з конфліктів, що набули найбільшого розголосу в засобах масової інформації), — це зазвичай аналізують як примордіальні чвари. Але, звісно, це зовсім нічого не пояснює. Перш за все, стародавні чвари часто є винаходами сучасної уяви. А якщо це не так, пояснити слід не так сучасну ворожість, як дуже довгі періоди, протягом яких ця ворожість не виявлялась. Адже ще зовсім недавно і Сомалі, і колишня Соціалістична Федеративна Республіка Югославія слугували взірцем країн, де немає міжетнічних конфліктів. І, звичайно, існують інші райони зі змішаним населенням, де на даний момент немає жодних ознак такого розбрату.
Для початку ми маємо звернути увагу на те, що «етнічна» ідентичність не є річчю-в-собі, вона не одвічна. Це ідентичність, обстоювана в межах державної структури, причому модерної державної структури. Це ідентичність, яку постійно перековують як в очах групи, що заявляє про неї, так і шляхом визнання іншими існування такої ідентичності. Самі назви мають свою історію. Вони поділяються, поглинаються і часто-густо просто зникають. Історія етнічних груп дуже тісно пов’язана з виникненням влади та класових структур окремих держав та з розмежувальними лініями в сучасній світ-системі в цілому. Намагатися реконструювати минулі суперечки як пояснення сьогоднішніх — це значною мірою недоречна вправа. Такі реконструкції частіше є складовими процесу етнічної мобілізації та міфотворення, а не різновидом наукового чи політичного аналізу.
Етнічні ідентичності у своїй гострій войовничій формі насамперед є методом політичної дії, вони загострюються та стають войовничими саме тоді, коли наявна державна структура втратила легітимність як спроможна гарантувати мінімальний рівень чесної гри, а інші лінії — припустімо, більш прийнятні ідеологічні політичні розмежувальні лінії — видаються політично недоречними. Піднесення етнічної боротьби є найважливішим показником державної делегітимації. Це зовсім не означає, що запит на нову державну структуру з етнічно чистими або чистішими межами постає дуже часто. Навіть нововстановлена етнічно чиста влада переживає тяжкі часи у своїй можливості розпоряджатися легітимністю лідерів держави.
Той різновид етнічної боротьби, який ми спостерігали протягом останніх двох десятиліть, аж ніяк не порівняти з хвилею націоналізму в світ-системі, відомою із початку ХІХ аж до середини ХХ століття. Ті націоналізми були переважно державоцентричними, територіальними й «етнічними» за своєю тональністю настільки, наскільки вони прагнули відмежуватися від імперіалістичних володарів. Передусім вони були світськими, оптимістичними та свідомо модерністськими за орієнтацією. Ті націоналізми апелювали до традицій Французької та Російської революцій. Сучасні прихильники етнічного очищення діють у дусі цілковитого запереченні цієї традиції. Вони сповнені не оптимізму, а відчаю. Вони не очікують славного майбутнього, але звертаються до славетної минувшини, яку, можливо, ніколи не повернуть. Ось чому конфлікти не тільки такі криваві, але й майже невпинні.
І це зовсім не є, як інколи стверджують, типовим явищем бідних націй, з підтекстом, мовляв, це притаманно відсталим народам. Цілком ясно, що ми є свідками виникнення такого різновиду відчайдушної боротьби в багатших націях, які заявляють про свою вищу цивілізованість. У процесі розпаду посередницьких структур і законодавства ми спостерігаємо виникнення відкритого расизму, що зосереджується довкола проголошеної навали варварів, названих мігрантами, які приносять із собою злочинність та виродження. Ми вже стикалися з цією хворобою раніше, але світ-система протидіяла, хоча й доволі пізно, цій тяжкій хворобі та здійснювала хірургічне втручання по відношенню до цих фашизмів. Але це втручання здійснювалось як частина боротьби між Німеччиною та Сполученими Штатами за гегемонію у світ-системі, і з необхідною допомогою СРСР. А хто зараз може здійснити це хірургічне втручання, якщо нові доктрини расової чистоти, які пропагуються скрізь у Північній Америці, Західній Європі та Австралазії, пересуваються від окраїн політичного життя до мейнстриму?
До картини треба додати ще одну частинку. Зі вступом світу до ХХІ століття, відповідно до циклів Кондратьєва, безперечно настане нове покращення умов, оновлене розширення виробництва та зайнятості у світ-економіці, а отже, відродження можливостей для інвестування та накопичення капіталу. Це спонукатиме напружене змагання між Сполученими Штатами, Європейським Союзом та Японією з метою визначити, хто з них буде провідним у процесі набуття вигоди від цього покращення умов і хто буде корисним в якості головного місця накопичення капіталу. Цей різновид змагання не буде чимось новим, і сторони будуть втягнені в цю боротьбу переважно так само, як і за попередніх випадків боротьби. Однак ситуація матиме одну головну відмінність. Світова поляризація досягла найвищого, досі небаченого рівня, але наступна А-фаза циклу Кондратьєва має розширити цю прірву ще більше. З урахуванням наявного розчарування та відсутності старих антисистемних рухів, які спрямовували незадоволення та потяги до перетворень, цей період буде, як я вже припускав, особливо вибухонебезпечним.
Цей вибух набуватиме принаймні трьох форм, жодна з яких не є цілковито новою, але усі перейшли поріг значущості у теперішній життєдіяльності системи та долучилися до відцентрових сил, притаманних структурній кризі, — періоду біфуркації. Одна складова — це делегітимація ідеології неминучого прогресу, яка була основною опорою світової стабільності протягом щонайменше двох століть. Ми побачимо, як дуже сильні рухи — ми вже спостерігаємо дуже сильні рухи — зокрема в регіонах поза ядром (які включають не лише колишній Третій Світ, але й колишній соціалістичний блок) — оголосять про своє цілковите заперечення засадничої передумови капіталістичної світ-економіки, тобто нескінченного накопичення капіталу як панівного принципу соціальної організації. І це заперечення в деякому сенсі буде значно потужнішим, ніж тривале марксистське заперечення капіталізму з його аргументом про те, що капіталізм — це історична стадія, необхідна на шляху до комунізму, тому був історично прогресивним, і що, в будь-якому разі, його технологічний прогрес втілює його головну позитивну рису. Аргументи, які ми зараз чуємо, рішуче відкидають будь-яку прогресивність для наявної системи, а отже, й будь-яку модальність інтелектуального укладання угоди з нею. Значна частина рухів, які ми недбало називаємо «фундаменталістськими», відображає це ставлення й часто оформлює цей аргумент мовою релігії.
Варто зазначити декілька речей стосовно цього явища. Воно явно не обмежується ісламським світом. Існують єврейські, християнські, індуїстські, буддистські та інші різновиди. Те, що вони поділяють, — це теоретичне заперечення Західної модерності та капіталістичного етосу. Джерело їхньої широкої народної підтримки полягає в розчаруванні, яке люди відчувають щодо класичних антисистемних рухів і державних структур, які вони будували, через відчуття своєї нездатності подолати поляризацію, притаманну існуючій світ-системі. Їхній спільний наголос — на антагонізмі власне поняттю світської держави, тож вони пропагують крайнє антидержавицтво. Для таких рухів немає жодного інтересу в допомозі структурам світ-системи у подоланні їхніх труднощів. Вони становлять роз’єднавчу силу. Безперечно, окремі рухи постійно кооптуються, й ці рухи самі по собі, ймовірно, не спричинять докорінних змін. Але в контексті чинників, які стоять за їхніми діями — глобальне зниження прибутку та глобальне розчарування в реформістському лібералізмі, — вони дають волю чималому руйнуванню структури.
Іще більшою роз’єднавчою силою є демократизація світових озброєнь. Уся історія озброєнь протягом кількох тисяч років полягала в тому, що сильні залишались на чолі завдяки дорогим інноваціям, тоді як слабкі отримували доступ до попередніх поколінь озброєнь. Нині ситуація подібна, але таки змінився поріг здатності завдати шкоди. Кілька дещо застарілих одиниць атомної зброї можуть зчинити неймовірні збитки; бактеріологічна зброя не є технологічно складною. На мій погляд, поширення ядерної зброї є невпинним. Сполучені Штати докладали значних зусиль задля його вповільнення й мали в тому деякий успіх, але, ймовірно, існує ще з десяток країн, окрім офіційних шести, які зараз мають або можуть швидко створити ядерну зброю, і я готовий закластися, що в наступному десятилітті їх буде ще двадцять. Більше того, деякі види зброї вже можуть бути (чи скоро зможуть опинитися) в руках недержавних угруповань. Те саме, ймовірно, справедливо щодо бактеріологічної та хімічної зброї. Аум Сінріке продемонструвала нам, яку шкоду може заподіяти недержавне угруповання за допомогою хімічної зброї. Безсумнівно, сильні країни все ще сильніші за слабкі, але слабкі чи посередні часто є достатньо сильними, щоб завдати справжніх збитків сильним.
Висновок, який ми можемо з цього зробити, насправді дуже простий: нації посередньої сили, розташовані поза зоною ядра, зможуть кинути військовий виклик сильним державам, поодинці чи навіть гуртом. Саддам Хусейн показав цей шлях. І хоча він програв перший раунд, Сполучені Штати домоглися перемоги попри труднощі, але їм довелося вдатись до дуже напруженої політичної мобілізації, і з цим випадком їм навряд чи вдалося б впоратися, якби кілька таких викликів трапилися більш-менш одночасно. Гадаю, ми побачимо ще багато таких викликів протягом наступних двадцяти п’яти — сорока років.
Зрештою, найбільші виклики, безсумнівно, можна знайти в найменш насильницьких та найменш стримуваних вчинках — власне, в індивідуальній міграції з бідніших держав до багатших. Вона тривала п’ять сотень років, і з покращенням транспорту останні п’ятдесят років вона проходить з дедалі більшою швидкістю. Структурна реальність є такою, що світ поляризований не лише економічно й соціально, але й демографічно. Зони ядра безумовно потребують деякої імміграції, але вони не хочуть приймати стільки охочих, скільки їх хоче прибути, особливо у фазі спаду циклу Кондратьєва. Тож вони ставлять перепони, з часом усе неприємніші. Але ці перепони переважно неефективні. Вони на малий відсоток зменшують потік, але, вочевидь, не дуже сильно.
Відтепер «білий» пан’європейський світ стає, де-факто, набагато менш «білим». Звісно, не всі мігранти є «не-білими». Незважаючи на те, що пан’європейський блок країн, імовірно, не може зупинити дійсний потік мігрантів, він може вдатися до шахрайства із політичною системою, так, що ці мігранти не матимуть жодних (чи менше) політичних і соціальних прав, аніж «громадяни», і точно може нашахраювати так, що мігранти матимуть найменш оплачувані роботи. По суті, законодавство стосовно цього явища приймається в державі за державою.
Цей вид маніпуляцій може не вплинути на внутрішню політичну стабільність, якщо групи, що їх визначають як мігрантів (часто визначаючи їх так, щоб включати друге, третє й навіть четверте покоління справжніх мігрантів), є порівняно невеликими. Але коли так визначена група досягає значного відсотку, отримуємо засіб для громадянської боротьби. Більше того, мігранти (або ті, кого так соціально визначають), часто фізично впізнавані як такі, найбільш вірогідно, набудуть сильного відчуття етнічної ідентичності, коли зіштовхнуться з расистськими, правими місцевими прихильниками політики нативізму, що прагнутимуть етнічного очищення. Імовірно, також виникнуть околиці та райони квазі-сегрегації, тому організувати обидві сторони буде нескладно. А оскільки практично всі окремі держави матимуть свої власні вибухонебезпечні скриньки, будь-який спалах ворожнечі може легко перетнути кордони, як нічим не обмежена лісова пожежа.
Відтепер вже йдеться не про фундаменталістів у зонах, далеких від багатих країн, або про так звані країни-вигнанці (rogue states), які готові спробувати себе у війні, а про глибоку нестабільність у серці капіталістичної світ-економіки. Капіталістичним підприємцям доведеться турбуватися не лише про зменшення прибутку, але й про особисту безпеку. Особиста небезпека, яку вони вже відчувають, наприклад, у Колумбії — не кажучи вже про теперішній ризик бути банкіром у Росії — може поширитись до, скажімо, Канади чи Данії.
Картина, яку я намалював, неприємна. Це сценарій великого безладу та особистої непевності й небезпеки. Це картина докорінних структурних проблем, для яких не тільки немає жодного легкого розв’язку, але може й не бути особливих перспектив полегшення. Це картина історичної системи у великій кризі. Дехто скаже, що вона песимістична. Я стверджую, що вона реалістична, але не обов’язково песимістична. Звісно, якщо ви впевнені, що ми живемо в найкращому з усіх можливих світів, ви не будете раді почути, що наближається його кінець. Але якщо у вас є хоча б дещиця сумніву в тому, що це так, ви дивитиметесь у майбутнє із трохи більшим спокоєм.
Три речі потрібно підкреслити щодо сучасного та наступного періоду безладу, сум’яття і розпаду. Хоча його буде тяжко пережити, він не триватиме вічно. Ми знаємо, що хаотичні реалії самі по собі породжують нові впорядковані системи. Це не буде великою втіхою, якщо я додам, що такий процес може тривати аж п’ятдесят років. Наука складності вчить нас, що за таких хаотичних ситуацій як наслідку біфуркації результат, власне, непередбачуваний. Ми не знаємо — не можемо знати — як це все розв’яжеться. Що ми дійсно знаємо, так це те, що наявна система як така не може вижити. Виникне система-наступниця або системи-наступниці. Вона може бути кращою; вона може бути гіршою; вона може не дуже відрізнятися за своєю моральною якістю.
І саме третя річ стосовно таких хаотичних ситуацій відкриває більш райдужний бік історії. У поточних історичних (як і в усіх тривалих) системах навіть значні коливання мають порівняно малі наслідки. Це і є те, що ми розуміємо під системами. Система має механізми, які прагнуть відновити рівновагу й досягти визначеної точки. Саме тому в тривалій перспективі Французька та Російська революції можуть сприйматись як «невдачі». У соціальних змінах вони безперечно досягли меншого, ніж їхні прихильники сподівались та очікували. Але коли системи знаходяться далеко від стану рівноваги, коли вони перебувають у стані біфуркації, малі коливання можуть мати великі наслідки. Це одна з головних причин, чому результат настільки непередбачуваний. Ми навіть не можемо почати уявляти безліч вхідних даних, які матимуть вирішальний вплив.
Я перекладу цю концептуальну схему на античну мову грецької філософії. Я скажу, що, коли системи функціонують нормально, структурний детермінізм переважує індивідуальну та групову свободу волі. Але в часи кризи й переходу чинник свободи волі стає чільним. Світ 2050-го року буде таким, яким ми його створимо. Завдяки цьому ми набуваємо повного контролю для втілення нашої дії, для нашого обов’язку й для нашого морального судження. Це також означає, що цей період буде часом жахливої політичної боротьби, тому що ставки набагато вищі, ніж за так званих нормальних часів.
Перекладено за: Wallerstein, І., 1998. Utopistics: or historical choices of the twenty-first century. New Press. Pp.20-22, 55-64.
Переклад з англійської Дмитра Хуткого
Читайте також:
Структурні кризи (Іммануїл Валлерстайн)
Нові бунти проти системи (Іммануїл Валлерстайн)
Депрессия: долгосрочный взгляд (Иммануил Валлерстайн)