• Після Кемаля: правління Партії справедливості та розвитку

    Після Кемаля: правління Партії справедливості та розвитку

    • Слайдер
    • 15/08/2013

    Вибори восени 2002 року повністю змінили політичну арену. Всіх змела зі шляху партія, якої вісімнадцять місяців до того ще навіть не існувало. Партія справедливості та розвитку

    Далі
  • Після Кемаля: від Кемаля до Озала

    Після Кемаля: від Кемаля до Озала

    • Слайдер
    • 08/08/2013

    У своєму знаменитому есе — одній із найгостріших самокритичних рефлексій, породжених молодіжними бунтами 1960-х — Мурат Бельґе, неперевершений знавець політичної свідомості свого покоління, саме коли чергове військове втручання розтоптало десятилітні палкі надії, розповів сучасникам про турецьких лівих, що ті глибоко не розуміли власної країни[ref]Murat Belge. The Tragedy of the Turkish Left’ in New Left Review, March-April 1981.[/ref]. Вони думали, що це така сама країна Третього світу, як і багато інших, — готова до визволення через партизанські повстання в містах чи в горах. Їм не вдалося осягнути парадокс: хоч тогочасна Туреччина і справді була «країною відносно відсталою економічно... та соціально» — ВВП Туреччини на душу населення наближався до ВВП Алжиру чи Мексики, а серед дорослих громадян лише 60% були письменні, — однак вона була «відносно передовою політично»: вона знала «двопартійну систему, за якої при владі за народним мандатом по кілька разів перебували представники обох партій, чого ніколи не бувало, скажімо, в Японії». Одним словом, Туреччина — незвичний випадок бідного й погано освіченого суспільства, в якому тривала демократія в поширеному значенні цього поняття, щоправда, з насильницькими втручаннями (Бельґе писав щойно після військового перевороту 1980 року). Через чверть століття його оцінка все ще адекватна. З кінця кемалістського режиму в строгому сенсі в 1950-му, Туреччина загалом була країною регулярних виборів із протистояннями між партіями та непередбачуваними результатами, а також чергування різних урядів. Тож Туреччина може похвалитися значно більшим досвідом, ніж Іспанія, Португалія чи Греція — і навіть Італія, якщо йдеться про зміну урядів. Як можна це пояснити? Історики вказують на ранні моменти конституційних дебатів чи парламентських перегонів, з Османських часів до середини кемалістського періоду. Однак як би їх не вшановували, ці епізоди були надто нетривкі й побіжні, щоб слугувати підґрунтям для стабільності сучасної турецької демократії, яка ось-ось розміняє сьомий десяток. Інше пояснення більш кон’юнктурне й наголошує на тактичних причинах демократичного маневру Іньоню в 1946 і прорахунках внаслідок неправильної оцінки цього маневру в 1950. Однак це не відповідає на питання, чому відтоді демократія так закріпилася, що навіть періодичні військові втручання не змогли похитнути визнання її як політичної норми в Туреччині. Потрібне більш структурне пояснення.

    Далі