Після Кемаля: правління Партії справедливості та розвитку

Андерсон, Перрі

  • 15 серпня 2013
  • 2270

Перрі Андерсон

Перша частина перекладу: від  Кемаля до Озала.

Вибори восени 2002 року повністю змінили політичну арену. Всіх змела зі шляху партія, якої вісімнадцять місяців до того ще навіть не існувало. Партія справедливості та розвитку (Adalet ve Kalkınma Partisi, AKP), помірковані ісламісти, здобули дві треті місць у Національних зборах і сформували уряд з такою переважною більшістю, якої не було з часів Мендереса. Перемогу Партії справедливості та розвитку вітали вдома і за кордоном як світанок нової ери для Туреччини: відтепер цій країні забезпечено не лише стабільний уряд — після довгих років сварок у коаліційних кабінетах, — а й, що ще важливіше, з’явилася перспектива довгоочікуваного примирення між релігією та демократією. Адже центральним пунктом передвиборчої програми Партії справедливості та розвитку була обіцянка привести Туреччину до Євросоюзу як країну, здатну відповідати давнім критеріями членства в ЄС — перш за все, необхідної політичної умови верховенства права та поваги до прав людини. Через місяць після перемоги лідери Партії справедливості та розвитку здобули впевнену дипломатичну перемогу на саміті ЄС у Копенгагені: було встановлено чіткий термін, всього два роки, після якого Туреччина зможе почати переговори про приєднання до Євросоюзу — за умови, що тим часом у країні буде проведено відповідні політичні реформи. Настрої населення разюче змінилися — від відчаю до ейфорії. З 1950 року турки не починали все спочатку з такою надією.

Новизна способу правління Партії справедливості та розвитку, про яку так багато говорять на Заході, — це не ілюзія. Але звична картина, яку змальовує кожна традиційна передовиця, авторська колонка чи репортаж у Європі, не кажучи вже про Америку, а тим більше про офіційні заяви Брюсселя, досить далека від того, в чому справді полягає ця новизна. Партія успадкувала свої володіння, а не заснувала їх. Коли було реабілітовано політиків періоду до вісімдесятих у 1987 році, політичний ландшафт набув рис кінця сімдесятих. Озал і Демірель полемізували з правоцентристською електоральною більшістю, яка традиційно панувала, але ослабла в сімдесятих через підйом ультраправих фашистських та ісламістських партій. Ці партії тепер, як належить, відродилися — але з деякими змінами. Тюркеш облишив значну частину свого ідеологічного багажу, і його партія тепер агітувала за синтез релігії та нації у стилі загальнішого турецького шовінізму і з часом мала дещо більший — хоч і все ще досить обмежений — успіх на виборах.

З іншого боку, Ербакан став великим політичним гравцем. Електоральна база ісламістів була значно ширшою, а віз зарекомендував себе її нездоланним направителем. До 1994 йому вдалося створити значно потужнішу низову організацію, ніж будь-якій іншій партії, на основі місцевих релігійних мереж, посилених сучасними інформаційними та комунікативними технологіями. У цьому році його (перейменована) Партія добробуту проявила характер: перемогла на місцевих виборах у Стамбулі, Анкарі та низці інших міст. Ратуші ніколи досі не мали особливого впливу, але нові мери та їхні радники з Партії добробуту перетворили їх на твердині народного ісламізму, надаючи послуги та благодійну допомогу спільнотам, яких ніколи доти не балували увагою.

За цим успіхом стояли більш довгострокові зміни в суспільстві. Поза державною системою освіти ще з п’ятдесятих множилися релігійні школи. Ринок медіа невпинно дрібнішав: жовта преса та комерційне телебачення пропагувало масову культуру — так само сенсаційну та споживацьку, як і всюди, але з місцевим ухилом. Розмиваючи межу між особистим життям (і фантазією) та публічно прийнятними ідеалами, від якої залежало кемалістське ущільнення ісламу, масова культура сприяла проникненню релігії в сферу політики. Еліти після Османів могли собі дозволити поглядати на популярну культуру, просякнуту народною релігією, звисока — поки політична система не допускала маси до будь-яких важливих рішень в уряді чи в країні. Але щойно турецьке суспільство дещо демократизувалося, погляди і вірування народу мусили дедалі відчутніше виражатися на виборчій арені. Мусульманський електорат існував уже майже п’ятдесят років. До середини дев’яностих він почувався значно розкутіше.

На хвилі свого тріумфу на міському рівні, Партія добробуту здобула одну п’яту голосів на загальнонаціональних виборах у 1995 і стала найбільшою партією в роздробленому парламенті, а невдовзі Ербакан став прем’єром у непевному коаліційному уряді. Не в змозі впроваджувати програму партії на батьківщині, він спробував провадити більш незалежну політику за кордоном: говорити про мусульманску солідарність, відвідувати Іран і Лівію — але його скоро закликало до порядку міністерство закордонних справ. Через рік Ербакана зняли з посади військові. Через шість місяців Конституційний Суд засудив Партію добробуту за звинуваченням у порушенні секуляризму. Ербакан передбачав, що Партію добробуту заборонять, тому заздалегідь створив її реінкарнацію — Партію доброчесності. Влітку 2001-го і цю партію теж заборонили, після чого Ербакан, якому ніколи не бракувало уяви на натхненні назви, створив їй на заміну Партію щастя.

Утім, цього разу йому не вдалося забрати з собою свою армію. Активісти з нового покоління прийшли до висновку, що ексцентричне лідерство Ербакана — божевільні віражі між бунтівним радикалізмом і непорядним опортунізмом — лише заважає справі. Ще важливіше те, що постійні переслідування того типу ісламізму, який представляв Ербакан, переконали їх: щоб прийти до влади, необхідно облишити антикапіталістичну й антизахідну риторику і представити електорату більш помірковану, менш відверто конфесійну позицію, яка б не протистояла владі кемалістів так відкрито. Вони вже почали оспорювати в Ербакана лідерство в Партії доброчесності, і в 2001 вже були готові цілком відірватися від нього. Через три тижні після створення Партії щастя було засновано Партію справедливості та розвитку на чолі з Таїпом Ердоганом, колишнім мером Стамбула (з 1994 до 1998 року). Він був ненадовго ув’язнений за запальний вірш і все ще не міг бути обраний до парламенту, але мало хто сумнівався в практичності його намірів. Його лідерство в новій партії підкріплювали високі ораторські та організаторські навички.

Приголомшливий маштаб перемоги Партії справедливості та розвитку в 2002, що катапультувала її до влади, була наслідком радше виборчої системи, ніж переважної підтримки виборців. Партія здобула не більше 34% голосів — значно менше, ніж Мендерес, Демірель чи Озал на піку їхньої популярності. Це дало їй 67% місць у парламенті через велику кількість партій, які не здолали десятивідсоткового бар’єру — це вдалося лише все ще діючій кемалістській Республіканській народній партії, що здобула 19% голосів. Ці результати радше були вироком тій демократії, яку встановила в Туреччині конституція 1980 року, ніж ознакою загальної довіри Партії справедливості та розвитку: в сумі аж половина виборців була позбавлена громадянських прав через високий поріг для представлення в парламенті.

Однак непропорційний контроль Партії над законодавчими органами все ж відповідав новим реаліям. На відміну від попередників, їй не протистояла гідна довіри опозиція. Всі партії, пов’язані з розрухою кінця дев’яностих, були знищені — за винятком реанімованої Республіканської народної партії, у якої не було позитивної програми чи ідентичності і яка вижила завдяки страху перед можливим неоісламістським захопленням країни. Почався новий цикл правоцентристського панування, що не втратило зв’язку з минулим, але змінилося в одному важливому аспекті. З самого початку, хоч його підтримка й налічувала значно менше громадян, ніж у попередників на аналогічному етапі циклу, Партія справедливості та розвитку мала таку ідеологічну гегемонію над усією політичною ареною, якої ніколи не мав жоден із них. Методом виключення політика залишилася під чи не одноосібним контролем цієї партії.

Структурна зміна супроводжувалася зміною в самій панівній партії. Оскільки була очевидна її закоріненість в ісламізмі, що виник поза владними групами після 1980, і так само було ясно, що вона зайняла більш помірковану позицію, щойно прийшла до влади, то Партію справедливості та розвитку західні прихильники зазвичай характеризували як обнадійливий мусульманський аналог християнських демократів. Це було великим компліментом у Європі, але не дуже сподобалося Партії справедливості та розвитку, яка надавала перевагу терміну «консервативна демократія» — адже ця характеристика з меншою ймовірністю могла призвести до реакції кемалістів. Та й у всякому разі це порівняння оманливе. Партія справедливості та розвитку не спирається на церкву, не має в своєму розпорядженні систем соціальної допомоги, не тягне на буксирі профспілок. До того ж, ця партія не виказує жодних ознак внутрішньої демократії чи фракційного ентузіазму, які завжди були властиві повоєнним німецьким чи італійським християнським демократам.

Втім, Партію справедливості та розвитку все ж можна з певними застереженнями порівняти з християнськими демократами. Її електоральна основа так само залучає селян, які все ще становлять 30% населення Туреччини, однак знаяно більше вона приваблює численному нижчому класу мешканців міських нетрів, яких ще майже не було в повоєнній Європі. А активне ядро партії походить із прошарку віднедавна заможних анатолійських підприємців — цілком сучасних у підходах до прибуткового бізнесу і набожно традиційних у своїй вірності релігійним переконанням і звичаям. Цей прошарок, що так само відрізняється від великих конгломератів у Стамбулі, як місцеві діячі у Венето чи «середній клас» (Mittelstand) у Швабії — від «Фіату» чи «Дойче банку», стали новою складовою правоцентристського блоку під керівництвом Партії справедливості та розвитку. Аналогія з провінційними рушіями старих німецьких чи італійських партій очевидна.

Так само очевидна центральність Європи — свого часу Співтовариства, а тепер Союзу — як ідеологічного цементу партії. Втім, у Туреччинні для Ердогана та його колег це значно важливіше в політичному сенсі, ніж було в Італії чи Німеччині для Аденауера чи Де Ґаспері. Євроінтеграція дотепер була магічним заклинанням для гегемонії Партії справедливості та розвитку. Для більшості населення Туреччини — а багато хто з громадян мав родичів серед двомільйонної турецької діаспори в Німеччині — свобода пересування по Європі означала надію на краще оплачувану роботу, ніж вдома (або взагалі бодай якусь роботу). Для великого бізнесу членство в ЄС надавало доступ до глибших ринків капіталу; для середнього бізнесу — нижчі відсоткові ставки; і для тих, і для тих — більш стабільну макроекономічну обстановку. Для класу професіоналів зобов’язання перед Європою слугували гарантією, що спокуса ісламізму не переважить усередині Партії справедливості та розвитку. Для ліберальної інтелігенції ЄС був би запобіжником проти повернення до військового правління. Для військових же це здійснило би давню кемалістську мрію приєднатися до Заходу при повному параді. Коротше кажучи, Європа — земля обітована, до якої прагнуть більшість сил, що борються всередині Туреччини — з найрізноманітніших причин. Встановивши собі за мету євроінтеграцію, лідери Партії справедливості та розвитку запанували на політичній шахівниці більш повно, ніж будь-яка інша сила з часів ранньореспубліканського кемалізму.

Щоб заяви про наближення Туреччини до Європи звучали переконливо, Партія справедливості та розвитку протягом перших двох років свого правління здійснила низку кроків, щоб відповідати вимогам ЄС. Зменшення влади Ради нацбезпеки ще до того, як Партія справедливості та розвитку прийшла до влади, і ролі військових у цій установі було в інтересах як самої Партії, так і всього населення. На життя простих громадян більш безпосередньо вплинуло закриття Державних судів безпеки — головного інструменту репресій. Надзвичайний стан на південному сході, що тривав ще з 1987 року, було припинено, а також скасовано смертну кару. У 2004 році було нарешті звільнено курдських депутатів, заарештованих за вживання рідної мови в парламенті. ЗМІ радо вітали цей пакет реформ, який забезпечував легітимність Партії справедливості та розвитку в очах Європи.

Втім, ще більше сприяло популярності нового уряду швидке відновлення економіки під його керівництвом. Партія справедливості та розвитку успадкувала програму стабілізації МВФ, яка встановлювала рамки можливого управління економікою. Ідеологія Партії добробуту, яка й передала цю програму у спадок, була не лише антизахідна, а навіть часто антикапіталістична у своїй риториці. Європейський поворот Партії справедливості та розвитку не залишив жодного сліду від антизахідності. Ще більш демонстративно Партія залишила в минулому антикапіталістичну риторику і почала застосовувати неоліберальний спосіб правління з запалом новонаверненого. Бюджетна дисципліна стала новим гаслом, а приватизація — святим граалем. «Файненшл таймз» невдовзі вже хвалила Партію справедливості та розвитку за «ентузіазм у продажі державних активів». При первинному профіциті бюджету в 6%, реальних відсоткових ставках у 15% і сповільненні інфляції до одноцифрових показників відновилася ділова впевненість, зросли інвестиції, підскочив ріст економіки. З 2002 до 2007 року економіка Туреччини зростала з середньою швидкістю 7% на рік. До країни потік іноземний капітал, що його привабив розквіт і який сам живив цей розквіт, і розхапав 70% стамбульського фондового ринку.

Як завжди, припинення високої інфляції полегшило становище бідноти: стабілізувалася ціна на предмети першої необхідності. Крім того, економічний бум створив робочі місця — хай це й не відбилося на офіційній статистиці, де рівень безробіття залишається більшим ніж 10%. Але ріст в офіційному секторі економіки, що не створював нових робочих місць, супроводжувався збільшенням працевлаштування в неофіційному секторі, перш за все в тимчасових роботах на будівництві. Об’єктивно ці матеріальні здобутки все ще досить скромні: реальні зарплати залишилися на старому рівні, і — якщо врахувати демографічний ріст — кількість бідняків насправді зросла. Однак ідеологічно цього було достатньо, як стверджує один проникливий спостерігач, щоб Партія справедливості та розвитку змогла вперше зробити неолібералізм чимось на кшталт здорового глузду для бідних.

Але наскільки глибоко засіло в народі переконання, що ринок завжди знає краще? Бюджетна дисципліна означає скорочення видатків на соціальні служби чи субсидії, через що Партії справедливості та розвитку було складно відтворити на загальнодержавному рівні ту місцеву філантропію, завдяки якій її лідери здобули популярність у дев’яностих, коли Партія добробуту могла надавати ті чи інші пільги та грошові допомоги безпосередньо своїм виборцям. Держава Туреччина збирає податків лише десь на 18% від ВВП — навіть за сучасними мірками це данина егоїзму багатіїв — тож грошей у розпорядженні уряду взагалі мало, особливо коли виплатити все тримачам облігацій. Щоб зберегти маси своїх виборців у містах, Партія справедливості та розвитку мусить дати їм чогось більшого, ніж хліба (бодай поки що це ще не зовсім камінь) неолібералізму. Брак суспільного перерозподілу потребує культурної чи політичної компенсації. До того ж, слід було подумати й про партійні кадри: дієта, прописана МВФ, неодмінно залишала б їх голодними. Небезпеки надто покірного дотримання настанов із-за кордону наочно проявилися ще раніше, коли лідери Партії справедливості та розвитку зробили спробу примусити парламент проголосувати за запрошення американських військ напасти на Ірак через Туреччину в березні 2003. Третина депутатів чинили опір, і пропозицію не було прийнято — на превелику втіху народу. На цьому етапі Ердоган іще не потрапив до парламенту, бо ще не обійшов попередньої заборони його партії. Можливо, через почуття суперництва проти Ердогана його заступник Абдулла Ґюль під час виконання функцій прем’єра не зробив усього можливого. Через два місяці Ердоган увійшов до парламенту і перебрав владу. Щойно він став прем’єром, він проштовхнув через парламент пропозицію відправити турецькі війська підтримати окупацію Іраку. Але було вже запізно: окупаційна влада в Багдаді відмовилася через побоювання реакції курдів. Але здатність Ердогана нав’язати такий крок засвідчила його нове становище на небосхилі Партії справедливості та розвитку.

В особі Ердогана, насправді, зосереджена значна частка символічної компенсації, якою маси виборців партії відшкодовують собі матеріальні труднощі. Постмодерні політичні культури, ще більш прив’язані до спектаклю, породили низку лідерів, що походили з індустрії розваг. Ердоган у цьому сенсі належить до тієї ж категорії, що й Рейґан і Берлусконі: після актора і співака хто ще міг стати таким популярним, якщо не форвард? Вихованець робітничої сім’ї та релігійних шкіл у Стамбулі, Ердоган почав свою кар’єру як професійний футболіст, перш ніж піднявся по партійній драбині і став мером міста у сорокарічному віці. Тим часом він знайшов час здобути блискучу репутацію в приватному секторі, сколотивши непоганий капіталець як місцевий бізнесмен. Серед правоцентристських лідерів у Туреччині скромне походження і нещодавнє збагачення — не рідкість. Ердогана ж від його попередників відрізняє те, що, на відміну від Мендереса, Деміреля чи Озала, його шлях до влади пролягав не через бюрократичну протекцію згори, а через низову організацію. Вперше Туреччиною правив професійний політик у прямому сенсі слова.

На трибуні Ердоган випромінює природну харизму. Високий і кремезний, з глибоко посадженими очима, зі щіткою вусів, що підкреслюють довгасту верхню губу, він втілює три найшанованіші чесноти турецької народної культури. Набожність: за легендою, він завжди молився перед виходом на поле; мачизм: знаменитий за жорсткість у словах і діях — як із ворогами, так і з підлеглими; і відчуття ліктя: поведінка і мовлення радше з вуличних забігайлівок, ніж із високих салонів. Хай в Партії справедливості та розвитку, з’їзди якої можуть позмагатися з Єдиною Росією в восхваляннях свого лідера, вже не залишилося ані сліду демократії, та це не обов’язково заплямовує Партію в рамках традиції, що поважає авторитарихм як ознаку сили. Слабкості іміджу Ердогана дещо в іншому. Запальний і горделивий, він вразливий перед висміюванням у пресі і масово подає в суд на журналістів за неприхильне висвітлення себе чи своєї сім’ї, що значно підвищила свій рівень життя протягом років правління Партії справедливості та розвитку. Урочисте одруження сина, на якому гостював Берлусконі, доньчине весілля, яке вітав у себе Мушарраф — для цих урочистостей було перекрито пів Стамбула. На початку Партія справедливості та розвитку мала репутацію непідкупності. Та тепер її лідер ризикує набути рис знаменитості з жовтої преси — з усіма супровідними двозначностями. Але культ особистості залишається одним із козирів Партії, так само як до того — культ Мендереса, не менш марнославного і деспотичного. Просто публіка переїхала з сіл до міст.

Коли у 2007 знову настав час виборів, Партія справедливості та розвитку була очищена від усіх, хто протестував проти війни в Іраку — від пережитків забутого минулого. Тепер єдина в собі партія порядку, з привабливим лідером та п’ятьма роками зростання за плечима, здобула 47% голосів. Це була набагато впевненіша перемога, ніж у 2002, голоси виборців розподілилися більш рівномірно по всій країні, і на Заході це сприйняли як безпрецедентне народне схвалення. І все-таки до певної міри результат був гіршим, ніж очікували. Результат Партії справедливості та розвитку був на 6% нижчий за результат Деміреля у 1965 і на 11% гірший, ніж у Мендереса в 1954 році. З іншого боку, колись фашистський Націоналістичний рух, яка також проводила свою кампанію під крипторелігійними гаслами, отримала 14%, що в сумі дає 61% голосів за правих — своєрідний рекорд для Туреччини. Фактично, хоча через зниження прохідного бар’єру кількість місць у парламентів від ПСР зменшилася попри суттєве зростання виборчої підтримки (партія отримала на третину більше голосів), успіх Націоналістичного руху забезпечив цим двом партіям три чверті мандатів у Національних зборах — більш ніж достатньо для зміни конституції.

Під час другого строку повноважень Партія справедливості та розвитку змінила свій курс. У 2007 вступ до ЄС залишався стратегічною метою, проте партії було вже не так просто цього досягнути. Щойно в 2004 провалився англо-американський план об’єднання Кіпру, виникла досить незручна ситуація, в якій завершення турецької військової присутності на острові могло стати умовою вступу Туреччини до Союзу — і на цій ціні вся політична верхівка Анкари традиційно починає буксувати. Тож після першого сплеску ліберальних реформ партія збавила темп і майже зовсім відмовилася від впровадження будь-яких значних заходів для захисту громадянських прав чи демонтажу репресивного апарату, випробовуючи терпіння офіційного Брюсселя, який довго намагався помічати лише позитивні тенденції. У 2006 навіть у річному звіті Комісії по Туреччині, цій скарбниці бюрократичних евфемізмів, подекуди почали проскакувати ледь помітні нотки невдоволення.

Одразу після цього, на початку 2007, у Стамбулі було вбито Гранта Дінка, вірменсько-турецького журналіста, якого неодноразово переслідували за злочин «паплюження турецькості» (він говорив про геноцид вірменів). Його вбивство викликало хвилю масових протестів. Роком пізніше Партія справедливості та розвитку наважилася змінити статтю кримінального кодексу, за якою переслідували Дінка, і внесла вкрай важливу поправку: змінила формулювання із «паплюження турецькості» на «паплюження турецької нації». Через двадцять чотири години після впровадження цієї зміни, під час святкування Першого травня 2008, поліція перейшла у рішучий наступ на робітників, які намагалися вшанувати загибель профспілкових активістів на площі Таксім у 1977 попри заборону владної партії. Гумові кийки, сльозогінний газ, водомети та гумові кулі поранили 38 людей. Більш ніж п’ятьохста протестувальників було затримано. Ердоган пояснював: «Коли ноги пробують керувати головою, настає кінець світу».

Позбутися ліберального баласту (адже Європа вже не була пріоритетним завданням) означало водночас потурати національним фобіям. Під час свого першого терміну Партія справедливості та розвитку пішла на кілька поступок курдській культурі та ідентичності: дозволила виділити кілька годин регіонального ефіру для мовлення курдською, а також викладання курдської мови у приватних школах. Це мало вплинуло на структурне становище курдського населення, проте в поєднанні з вибірковим покровительством держави у курдських муніципалітетах та більш об’єднавчою риторикою таких заходів виявилося достатньо, щоб потроїти підтримку партії на виборах 2007 року в південно-східному регіоні й підтягнути результат до середнього по країні. Щоправда, відтоді уряд різко змінив курс у напрямку традиційного військового підходу до регіону. Причиною стало те, що одразу після провалу бажаної схеми не Кіпрі партизанські дії відновила Робітнича партія Курдистану. Зі значно меншим розмахом, ніж у минулому, майже покинуті колишнім лідером Оджаланом, повстанці мали більш надійне прикриття з боку де-факто автономного (після вступу американських військ до Багдаду) Іракського Курдистану.

В освяченій часом манері турецьке верховне командування відповіло наростанням репресій, перекиданням більшої кількості танків і жандармів на південний схід, військовими операціями на території північного Іраку. Мобілізація державних та парадержавних структур для придушення повстанців супроводжувалася шквалом націоналістичної істерії в громадянському суспільстві, що підживлювалася довгостроковим прикладом курдської автономії в Іраку, образою за те, що вперше за століття країна була змушена дбати про свій імідж в очах Європи, а також злиднями провінційного життя безробітної молоді — основної соціальної бази Націоналістичного руху. У цій бурі Ердоган та його колеги обрали той самий курс, що й Демірель: зближення із військовими (турецькі винищувачі та наземні війська невдовзі пішли в атаку за іракський кордон) і нагнітання шовіністичної риторики. На початку зими 2007 року турецькі міста були обвішані національними стягами, що майоріли прямо з вікон чи балконів; молоді люди заміняли фото у своїх профілях на Фейсбуці півмісяцем на червоному тлі; вечір за вечором випуски телевізійних новин зводилися до імпозантних зображень Ердогана та Ґюля на чолі фаланги армійського проводу на похоронах убитих на південному сході солдатів чи фото матерів, що ридають над трунами своїх синів. Усе це перемежовувалося кадрами загонів, які гордовито вступають до Діярбакиру, гучно скандуючи: «Один Прапор, Одна Нація, Одна Мова, Одна Держава». Такого сплеску інтегрального націоналізму в Європі не бачили з тридцятих років минулого століття.

Звернення Партії справедливості та розвитку до ура-патріотизму не означає, що вона відмовилася від власних цілей. Якщо національність й надалі козирятиме релігією як панівним дискурсом суспільства, не вступаючи із нею у протиріччя, партія може виграти багато і не втратити майже нічого, якщо чинитиме так само. Це пристосування слідує досить очевидній тактичній логіці. Перспектива економічного розвитку Туреччини погіршується. Торговий дефіцит величезний, а вливання іноземних коштів, що його покривають, здійснюється переважно за рахунок «гарячих» грошей, які можна вивести з країни за першої ознаки негараздів; інфляція знову вимірюється десятками відсотків. Якщо економічний бум закінчиться, демонструвати м’язи на фронті безпеки може виявитися перевіреною електоральною альтернативою. У стратегічному плані розрахунок такий: якщо дати армії у битві з тероризмом все, чого вона хоче, це дасть можливість партії працювати над досягненням своїх цілей в інших сферах.

А ці цілі пролягають у двох площинах: по-перше, слід схилити суспільство займати виключно позицію спостерігача, а по-друге, захопити ті гілки державного апарату, які чинять опір цьому процесу. Пріоритетність цих прихованих цілей, що досягаються за рахунок сповільнення ліберальних реформ, можна помітити у рішучих діях Партії справедливості та розвитку, коли вона намагалася встановити контроль над постом президента, обравши на нього Ґюля. Цей хід викликав обурення серед військових і бюрократів, але вони вгамувалися після легкої перемоги на виборах 2007 року. Політична важливість цього призначення полягає у відмові Партії висунути будь-якого незалежного демократичного кандидата, що могло би принести їй політичні переваги іншого типу — але в них Партія не була зацікавлена. Спроба посадити у крісло голови Центробанку правовірного нездару провалилася, проте вона виказує загальну лінію поведінки Партії справедливості та розвитку: колонізувати державу своїми вірними поплічниками, які швидко просуваються із нижчих щаблів владної ієрархії. Тим часом Націоналістичний рух під проводом містагога у вигнанні Фетхуллаха Ґюлена (він проповідує найбільш «правильну» версію ісламу, проамериканську, прихильну до бізнесу та модернізації) переріс в імперію на зразок Опус Деї, яка не лише контролює газети, телевізійні станції та сотні шкіл, а й пронизує всі рівні поліційних структур.

Спроби підкорити громадянське суспільство волі владної партії здійснюють за схожою схемою. Замість спробувати скасувати бодай якісь із величезної кількості каральних статей кримінального кодексу, який досі наслідує кодекс фашистської Італії, Ердоган зробив спробу криміналізувати перелюб: три роки ув’язнення за подружню зраду. Він відмовився від своїх намірів лише коли стало ясно, що це вже занадто навіть для найвідданіших прихильників у Європі. Далі бойові дії перемістилися на фронт жіночих головних уборів. Після невдалої спроби отримати від Європейського суду з прав людини рішення, що заборона носити головні убори (серед яких хіджаб, нікаб тощо) у громадських установах, зокрема університетах, є порушенням основних прав, у лютому 2008 блок Партії справедливості та розвитку і Націоналістичного руху прийняв дві поправки до конституції, що скасували цю норму — проте Конституційний суд їх заблокував.

Випадок із накидками — чудова ілюстрація викривленої діалектики держави та релігії в Туреччині, яку залишив після себе Кемаль. Заперечувати право молодих жінок носити що вони хочуть на кампусі — очевидна дискримінація за релігійною ознакою, що виключає мусульманок із державної системи вищої освіти. Дозвіл носити хіджаб змушує побоюватися протилежного: жорсткого соціального тиску носити його під загрозою остракізму чи чогось іще гіршого — це може підтвердити будь-яка нерелігійна дівчина з провінції. Партія справедливості та розвитку не в змозі розвіяти цей острах, бо її діяльність при владі і стиль управління послідовно безцеремонні та хуліганські. Так само й сучасний кемалізм не може вимагати, щоб держава уникала будь-якого втручання в справи релігії, бо за кошти громадськості утримується величезне управління з пропаганди лише однієї релігії (ісламу), що обмежує активність решти. Послідовні хвилі політичної набожності, що наростають з п’ятдесятих років (Партія справедливості та розвитку представляє лише останнью хвилю) — логічна розплата за дволикість самої політичної системи. Справжній секуляризм повністю розірвав би зв’язок між державою та релігією і створив простір для повсякденного заперечення всіх вірувань у надприродне. З яким тріском провалився турецький секуляризм, можна судити з вердикту Девіда Шенкленда — одного з найдоброзичливіших аналітиків турецької віри та суспільства, не кажучи вже про саме правління Ердогана: «Немає ані найменшого сумніву, — пише він у книзі «Іслам та суспільство в Туреччині» (Islam and Society in Turkey), — що для чоловіка чи жінки зараз небезпечно відкрито заперечувати віру в Бога». Навіть армія, начебто бастіон секуляризму, регулярно називає загиблих в операціях проти повстанців «мучениками». Нація та релігія залишаються так само структурно взаємозалежними за пізнього кемалізму, як і коли Батько турків заснував державу.

Але оскільки цю взаємозалежність ніколи не можна було визнавати відкрито, всередині політичної системи Туреччини виникла досі не знята напруга між елітою, що проголошує свою секулярність, та рухами, які наголошують на релігійності. Ці сторони звинувачують одне одного у браку терпимості. Партія справедливості та розвитку не розрубала цей Гордіїв вузол, а відтворила його. Перш ніж вступити на посаду, Ердоган розповів своїм послідовникам відому притчу: мовляв, демократія схожа на трамвай — можна доїхати до місця призначення і там зійти. Цю ремарку часом інтерпретують як викриття прихованого наміру Партії справедливості та розвитку використати парламентську більшість для встановлення фундаменталістської тиранії. Але, можливо, пояснення цих слів більш банальне. Влада, а не принципи — ось що справді має значення. Безсумнівно, Ердоган — набожна людина, як і Блер або Буш (з якими він добре ладнає), але підстав припускати, що він ризикнув би перевагами високої посади заради крайнощів своєї віри, не більше, ніж очікувати цього від тих-таки Блера чи Буша. Інструментальне ставлення до демократії — не те саме, що ворожість до неї чи відданість їй. Вибори добре прислужилися Партії справедливості та розвитку — то навіщо їх скасовувати? Релігійний консерватизм стане на заваді входженню до Європи — то для чого так ризикувати?

Спокуси та пастки для партії лежать деінде. З одного боку, на Партію справедливості та розвитку тиснуть виборці — насамперед віддане ядро бойовиків — які вимагають результатів тривалої боротьби вірян за більш публічне визнання своєї віри та її зовнішніх проявів. Довіра до Партії залежить від спроможності пред’явити ці результати. З іншого боку, безпрецедентна слабкість опозиції в рамках політичної системи породила в партійних лідерів запаморочливе відчуття свободи дій у новій формі. Військові та бюрократи, безперечно, залишаються потенційною загрозою — але чи наважиться армія організувати черговий переворот, коли Туреччина так близько підійшла до порогу Союзу і вся Європа спостерігає за нею? Результат нещодавньої кризи, коли Конституційному суду забракло одного голосу, аби заборонити Партію справедливості та розвитку за порушення секуляризму, створює враження, що пізній кемалізм прагне поранити, але боїться завдавати удару.

Ще не ясно, чи Партія справедливості та розвитку, яка завдала удару у відповідь звинуваченнями у змові проти неї (у хитросплетіннях деталей цих звинувачень губиться вбивство Дінка чи злочини на південному сході під наглядом Партії), почне діяти більш рішуче. Наразі вона має перевагу завдяки підтримці з боку великого бізнесу. Один із варіантів — переможне звернення до виборців, що змете конституцію 1982 року. За іншого розвитку подій зарозумілість може покласти край правлінню Партії, як це вже сталося з Мендересом. Ясно лише, що цикл правоцентристського правління в Туреччині вступив у критичну фазу, на якій спотикалися всі інші. Навіть якщо вважати, що позиція Партії справедливості та розвитку сильніша, ніж у попередників, вона все ж не непохитна.

Якими б не були наслідки конфлікту між ісламізмом та кемалізмом, їхні пізні версії закорінені в тому самому засадничому моменті, що видно навіть з того, як вони шукають вивищення в Європі. Те саме можна сказати про потенційні перешкоди вступу Туреччини до ЄС. Всередині країни зазвичай дотримуються думки, що зволікання є наслідком європейського расизму та ісламофобії, чи говорять про перспективу ваги Туреччини у як найбільшої країни в Раді Європи. Мабуть, не менш адекватним, хоча й значно менш відомим, є міркування, що після Туреччини буде складно відмовити у вступі Україні: ця країна не така велика, але більш демократична, з вищим рівнем доходу на душу населення — однак Романо Проді якось сказав, що Україна має не більше шансів приєднатися до ЄС, ніж Нова Зеландія. Таку протидію з боку Європи не можна недооцінювати. Однак ще більше проблем виникає через ситуацію всередині країни.

Вирішальними є три внутрішні перешкоди для вступу Туреччини в ЄС. Всі вони — наслідки інтегрального націоналізму, який без розриву чи каяття виник протягом останніх років життя імперії, заснованої на завоюваннях. Перша перешкода для вступу, на яку в теорії вказують найчастіше, — це тривала військова окупація та збереження політичного протекторату Туреччини на Кіпрі. Відмовлятися визнавати державу-члена Європейського Союзу і водночас добиватися вступу до нього — для цього потрібна незворушність, яку може собі дозволити лише колишня імперська потуга. Як би сильно Брюссель не бажав запросити Анкару, легальний монструм позиції Туреччини на Кіпрі і далі лежить на її шляху до європейської сім’ї. Друга перешкода — становище меншин у країні. Це не дрібні спільноти: кількість курдів за різними оцінками становить від 9 до 13 мільйонів, а алевітів — від 10 до 12, з яких два чи три мільйони є курдами. Іншими словами, майже третина населення Туреччини зазнає постійної дискримінації за етнічною чи релігійною ознакою. Жорстокі дії держави щодо курдів широко висвітлюються, але алевіти, яких сунітська більшість часто розглядає як атеїстів, займають у соціальній ієрархії ще нижчу позицію. Жодна з цих груп не проживає компактно, тому не може стати об’єктом масових однотипних утисків. Зараз більше курдів живуть у великих містах, ніж на південному сході, багато з них уже не розмовляють курдською та вступили у змішані шлюби з турками. Алевіти ж населяють лише один гірський анклав, а переважно розпорошені по всій країні. Але що ні ті, ні інші і близько не рівні в правах та гідності, як це номінально приписують Копенгагенські критерії вступу до ЄС, — надто очевидний факт.

Нарешті, існує проблема геноциду вірменів, організатори якого увічнені в назвах вулиць та шкіл — імена убивць прославляють по всій країні. Талат: бульвар в Анкарі, чотири авеню у Стамбулі, автострада в Едірне, три муніципальні округи, чотири початкові школи. Енвер: три авеню у Стамбулі, два в Ізмірі, три в окупованій частині Кіпру, початкові школи в Ізмірі, Муглі та Елязигу. Кемаль Азмі, відповідальний за тисячі смертей у Трабзоні — початкова школа у цьому місті. Решид Бей, різник Діярбакиру — бульвар в Анкарі. Мехмед Кемаль, якого повісили за його звірства: вулиці у Стамбулі та Ізмірі, пам’ятники в Адані та Ізмірі, надгробний камінь у Меморіалі Національних Героїв у Стамбулі. Це так, ніби площі, вулиці та дитячі садки в Німеччині називали на честь Гімлера, Гайдріха, Ейхмана, а ніхто й бровою не повів. Книги, що прославляють Талата, Енвера чи Сакіра, виходять друком більшими накладами, ніж будь-коли до того. Це не просто спадок кемалістського минулого. Ісламісти продовжували цю традицію. Катафалк із тілом Талата у 1943 році було доставлено бронепоїздом із Третього Рейху для поховання зі всіма почестями за наказом Іньоню, а Демірель перевіз рештки Енвера з Таджикистану в 1996 році й особисто перепоховав їх під час державної церемонії у Стамбулі. Коли урну з прахом опускали в землю, за спиною Деміреля стояв фаворит Заходу з-поміж поміркованих ісламістів — Абдула Ґюль, нинішній президент Туреччини від Партії справедливості та розвитку.

Інтегральний націоналізм, який ніколи не відхрещувався від винищення вірменів, депортації греків і курдів чи від катувань турецьких дисидентів, досі має значну електоральну підтримку, і його силу не варто недооцінювати. Турецька лівиця, одна з постійних жертв інтегрального націоналізму, продемонструвала найбільше відваги у протистоянні з цією силою. Говорячи політичною мовою, силу «покоління 78-го» підірвав військовий переворот 1980-го, роки ув’язнення, вигнання чи смерть активістів, і це знищило будь-які шанси на відродження популярності руху у подібних масштабах. Але коли хвиля репресій сягнула піку, саме ця жорстока ціна стала причиною виникнення безпрецедентної за розмахом критичної культури, аналогів якої на той час не існувало в жодній європейській країні: монографії, романи, фільми, журнали, видавництва створили у Стамбулі багато в чому більш жваве радикальне середовище, ніж у Лондоні, Парижі чи Берліні. Це те оточення, з якого вийшов Орхан Памук (і яке не уникнуло його дружньої критики) та інші провідні турецькі письменники.

Якщо у світогляді турецької інтелектуальної лівиці існує біла пляма, то це Кіпр, про який мало знають і ще менше говорять. Що ж до двох інших найгарячіших проблем того часу, то тут результати її діяльності гідні подиву. Протягом десятиліть тема захисту курдів полонила їхню уяву, витворюючи одного провідного письменника чи режисера за іншим (часто вони були курдами за походженням) — від Ясара Кемаля, Мехмета Узуна чи Їлмаза Ґюнея (також відомого як Йол) до новіших фільмів на кшталт забороненої стрічки «Великий чоловік та маленька любов» (2001) Хандана Іпекчі та «Подорожі до сонця» (1999) Єсима Устаоґлу. Що стосується долі вірменів, то вона стала предметом історичної конференції у Стамбулі (під політичним тиском її скасували у двох університетах і провели у третьому); популярних мемуарів «Моя бабуся» Фетхіє Четіна (доступних в англійському перекладі), роману Еліфа Шафака «Незакононароджений зі Стамбулу», нетрадиційного репортажу «Глибока гора» Едже Темелкурана і численних колонок у пресі (наприклад, дописи Мурата Бельґе у газеті «Радикал»).

Та понад усе слід відзначити видатну роботу історика Танера Акчама, яка назавжди нанесла реалії геноциду вірменів та глибокий осад цієї події в турецькій державі на карту сучасної науки. Його новаторська праця, що проломила стіну традиційних табу, була видана в Туреччині у 1999 році. Збірка найважливіших есе «Від імперії до республіки: Турецький націоналізм та геноцид вірменів» вийшла друком англійською у 2004, а англійський переклад його першої книги під назвою «Ганебна подія: геноцид вірменів та питання відповідальності турків» — у 2006. Після ув’язнення та вигнання внаслідок військового перевороту 1980 року Акчаму постійно погрожують навіть за кордоном, де американський уряд співпрацює з турецькими колегами у спробах усіляко ускладнити його життя. Всередині країни питання геноциду вірменів несе загрозу кожному, хто намагається його підняти, — що чітко видно зі справ проти Памука та вбивства Дінка за часів правління Партії справедливості та розвитку.

За межами Туреччини довгий час існувала історична школа під проводом Стенфорда Шоу, яка відтворювала офіційну міфологію турецької держави — заперечувала, що події, бодай якось наближені до геноциду, коли-небудь мали місце на землях Османської імперії. Неприховані заперечення факту геноциду втратили академічне підґрунтя. Тепер представники цієї школи відповідно до підходу турецького академічного істеблішменту намагаються радше применшити або релятивізувати, ніж заперечити трагедію вірменів. В інтелектуальному плані відкидання геноциду можна вважати дискредитованою периферією академічної літератури, проте навіть таке бачення, на яке можна натрапити у працях найкращих дослідників модерної історії Туреччини, що працюють на Заході, різко контрастує з відвагою критиків усередині країни. Серед сучасних авторитетів досі в моді уникати проблеми чи використовувати евфемізми. У двох коротких абзацах, які авторка масивної виданої у 2006 році на 550 сторінках історії Османської імперії під назвою «Османська мрія» Каролін Фінкель приділила цьому питанню, читаємо: «Жахливі вбивства траплялися з обох сторін». Щодо геноциду, то це невдале слово, бо не лише «спотворює будь-яке ширше історичне розуміння долі османських вірменів», не кажучи вже про «зовнішні відносини Туреччини по всьому світу», але й «прирікає Вірменію, сусіда Туреччини …на жалюгідне існування».

Якщо звернутися до прозорішої «Короткої історії пізньої Османської імперії» Шюкрю Ханіоґлу, то єдиний абзац на цю тему розповість нам, що «однією з найтрагічніших подій війни була депортація великої кількості вірменського населення Анатолії», в якій «дрібніші деталі» рішення уряду про те, що російським арміям не можна дозволити отримати «вирішальну підтримку» з боку «вірменських повстанців», на жаль, не спостерігалися на практиці, що призвело до непередбачуваних «масових втрат життів» 1. Визнана біографія «Ататюрк» (1999) авторства Ендрю Манґо навіть більш мовчазна. З неї ми дізнаємося, що «Східна Анатолія негостинна навіть за найсприятливіших умов», і якщо тутешніх вірмен справді «депортували», то лише через те, що вони переметнулися на бік росіян та повстали проти османського правління. Безперечно, «зачистки вірмен» були «брутальним актом етнічних чисток», проте лідери Комітету єдності та прогресу мали «просте виправдання: “Або ми їх, або вони нас”». Чи потрібні ще якісь коментарі? Ще одна фраза: «Депортації перевантажили османські лінії комунікації та позбавили Анатолію майже всіх кваліфікованих робітників». Свого часу в Німеччині також були перевантажені лінії комунікації.

Навіть Еріх Цюрхер, голландський історик, який більше за інших істориків зробив для виявлення зв’язків між підпіллям Комітету єдності та прогресу та Кемалем після 1918 року, у класичній праці «Туреччина: модерна доба» зміг дозволити собі лише обережну суб’єктивну заяву, що, хоча «складно, якщо не неможливо» довести це остаточно, «автор принаймні припускає, що існувала централізована політика винищення, спровокована Комітетом єдності та прогресу». Так було у 1993. За десять років, у доповненому виданні 2004 року, у тому самому місці йдеться про те, що «більше не можна відкидати ролі Комітету єдності та прогресу в організації централізованої політики винищення». Ця зміна, хоча її вираження досі не досягло мети (заперечення досі чутно із кафедр та газетних колонок), свідчать про вплив праці Ачкама, якій Цюрхер віддає щедру бібліографічну шану, і відображає довгоочікувану зміну того, що провідний історик Туреччини може нарешті дозволити собі сказати. Однак було би нерозумно перебільшувати зміну. Причина цих стандартних вивертів та викривлень, що їх можна побачити у такій великій кількості західних досліджень Туреччини, які за іншими критеріями відповідають високим академічним стандартам, полягає у звичному для закордонних дослідників та дослідників-емігрантів побоюванні, що порушення національних табу поставить під загрозу доступ, контакти, знайомства, а в крайньому разі взагалі унеможливить відвідування країни.

А там, де постає питання нагород чи консультацій, існує ще більше підстав для обережності. Пізніше видання Цюрхера позначене прогресом відносно більш ранньої версії у питаннях, що стосуються вірменів. Однак коли доходить до курдів, історик рухається у зворотному напрямку. Відверті заяви у 1993: «Туреччина повинна стати двонаціональною державою, з курдською як другою мовою у сфері медіа, освіти та адміністрації. Південному сходу слід надати широку автономію, де курди керуватимуть та наглядатимуть за курдами», — зникли у 2004. Після цього Міністерство закордонних справ Туреччини нагородило Цюрхнера Медаллю найвищої відзнаки, і він став радником Комісії ЄС. Наука навряд чи матиме якийсь зиск від цих почестей. Так само й політичні брокери рідко є хоробрими промовцями. Було би неправильно одразу засуджувати компроміси західних істориків, навіть таких незалежних за духом, як Цюрхнер. Обмеження, з якими вони стикаються, цілком реальні. Але тиск на самих турків значно сильніший. Більша безпека гарантує менше ескапізму.

Один знаковий виняток у цій площині лише підтверджує правило. Книга Дональда Блоксхема «Великі ігрища геноциду», що побачила світ у 2005 році, є працею не османіста, а порівняльного історика без професійних зв’язків із Туреччиною, який займається проблемою масових убивств. З невдало підібраної назви складно зрозуміти чіткість та силу цієї праці — короткого шедевру на тему вбивства вірменів, у якому висвітлено як національний контекст, так і наслідки на міжнародній арені. Трактування геноциду Комітету єдності та прогресу визнаними західними істориками є частиною історії Блоксхема, проте у його описі центральна роль рушія подій відводиться позиціям конкретних держав. Як показує автор, серед цих держав США відігравали найважливішу роль як країна Антанти, що так і не оголосила війну Османській імперії у 1916-1918 роках і чий верховний комісар у Туреччині з 1919 по 1927 адмірал Брістол покривав продовження етнічних чисток після цього. Оскільки в Америці були грецька та вірменська спільноти, які слід було змусити мовчати, саме у цій країні вперше розроблялася казуїстика пізнішого заперечення ще у міжвоєнні роки — до того як вона поширилася в Європі. Уже в 1930-х Голівуд зняв із показу фільм за мотивами роману Франца Верфеля про опір вірменів убивствам у Кілікії після звинувачень у наклепі, які висунуло турецьке посольство.

Після 1945 Туреччина безперечно набула набагато більшого значення як стратегічний союзник Сполучених Штатів — спочатку в Холодній війні, а потім під час війни з терором. Протягом останніх двадцяти років тиск із боку вірменської громади наростав і цього разу був набагато помітнішим, ніж у 1920-х, а виникнення вірменської історичної науки заклало основи для сучасних досліджень масових убивств у 1915-1916 років на Заході — тепер уникати цього питання стало значно складніше. Після кількох невдалих спроб прийняти відповідну резолюцію в Конгресі, у 2000 році Комітет міжнародних відносин Палати представників проголосував за двопартійну резолюцію із засудженням геноциду вірменів, водночас обережно знімаючи з Турецької республіки відповідальність за нього. У відповідь Анкара пригрозила вивести американські військові об’єкти з Туреччини та запровадити торговельні санкції, почала говорити про ризик насильницьких дій проти вірменів у Туреччині, якщо Конгрес прийме резолюцію. Ситуація стала настільки напруженою, що Держдепартамент навіть був змушений поширити звернення, в якому закликав утриматися від поїздок до цієї країни. Показово, що Клінтон особисто втрутився, щоб запобігти прийняттю резолюції. В Анкарі Еджевіт тріумфально проголосив, що це була демонстрація сили Туреччини.

Минулого року події розгорталися за тим самим сценарієм. Цього разу спікер Палати представників Ненсі Пелозі — ще одна поборниця прав людини у Демократичній партії — проголосила про підтримку резолюції разом зі 191 ініціатором. Але щойно до справи втрутилися кілька лідерів партії на чолі з Мадлен Олбрайт, вона врахувала заперечення Державного департаменту та Департаменту оборони та скасувала голосування за документ. Цього разу окрім погроз Туреччина використовувала хабарі для старту громадської кампанії проти прийняття резолюції. Близько 3,2 млн. доларів Анкара витратила на лобістську кампанію, організовану Річардом Джепхардтом, колишнім очільником більшості від демократів у Палаті представників, який у 2000 році, до того, як став отримувати турецькі гроші, виступав на підтримку резолюції 2. Тим часом найбільші єврейські організації — Американсько-ізраїльський комітет громадських зв’язків, Антидифамаційна ліга та інші — були далекими від висловлення солідарності з жертвами іншого геноциду та брали участь у закритих зустрічах із Ґюлем у Вашингтоні, де обговорювали шляхи запобігання резолюції. Ідеологія відіграє у цьому свою роль: унікальність нацистського винищення євреїв є моральним патентом, права на який не можна порушувати. Але крім цього існують близькі військові та дипломатичні стосунки між Ізраїлем та Туреччиною — винищувачі Армії оборони Ізраїлю здійснюють навчальні вильоти у турецькому повітряному просторі, — і це змусило Тель-Авів вдатися до, як висловився доброзичливий спостерігач, «спільних зусиль у справі навчання американського єврейства щодо стратегічного значення Туреччини». Не всі совісті вдалося так легко угамувати. Багато євреїв виступали проти цієї змови, але поки це не мало суттєвих наслідків.

Тиск Анкари не обмежується Конгресом. Під патронатом Еврена у США було створено Інститут турецьких студій, який фінансувався Туреччиною і заохочував проведення правильних досліджень країни в американських університетах. Хоча не всі хотіли приймати гроші від такого явно державного джерела, чимало вчених це щиросердно зробили. Серед них був і провідний дослідник Османської імперії Дональд Кветаєрт, чиї роботи без перебільшення можна вважати заснованими на доброзичливому ставленні до предмету дослідження. Він став головою управлінської ради інституту — начебто незалежного органу. Однак після того як у 2006 році він опублікував огляд роботи Блоксхема, визнавши її потужність, та погодився, що доля вірменів «повністю відповідає поняттю геноциду за визначенням ООН», то був змушений негайно подати у відставку під тиском уповноваженого Партії справедливості та розвитку у Вашингтоні посла Набі Сенсоя — дипломата, чиї тісні релігійні зв’язки тягнуться до Озала, штаб якого він очолював. У випадку відмови Кветаєрту погрожували припинити фінансування.

Статус Туреччини як кандидата на членство в ЄС ставить перед Брюсселем ширший спектр питань, ніж перед Вашингтоном. У цьому випадку об’єктом уваги стають безпосередньо турки, перш за все курди, і, якщо брати ширше, кіпріоти, а не вірмени. На практиці першочерговим завданням Комісії є залучити Туреччину до Союзу за найменшу ціну, тобто із найменшими зусиллями з боку Партії справедливості та розвитку, чий уряд зображується як провісник прогресу, якого стримує від повної реалізації норм ЄС лише ретроградний юридичний та військовий істеблішмент. Річні звіти із просування країни в напрямку членства, в яких завжди значно більше уваги приділено економічним, а не політичним вимогам, підсумовують результати приватизації та катувань тією самою нейтральною ідіомою: «Прогрес значний, проте необхідні заходи ще не завершені»; «Правове поле Туреччини містить повний набір інструментів протидії тортурам та жорстокому ставленню. Втім, такі випадки ще трапляються». На недоліки вказують, але дорога завжди веде у висхідному напрямку.

Зрозуміло, що всі потенційні камені спотикання в цих улесливих меморандумах старанно обходять. Кіпр? У розділі «Регіональні проблеми та міжнародні зобов’язання» відмову Туреччини визнати члена Європейського Союзу, до якого вона так прагне вступити, навіть не згадано. Комісар Оллі Рен, хлопчакуватий Штребер з Фінляндії, який мітить на крісло президента у своїй країні, порадив кіпріотам «припинити скаржитися на минулі образи та більше працювати над пошуком майбутніх рішень у прагматичному ключі», — природно, що такий підхід визнає окупацію з боку Анкари частиною ширших інтересів Брюсселя. Врешті-решт, як із задоволенням зазначено у звіті Комісії «Поступ Туреччини за 2007 рік», поміж інших заслуг, «Туреччина запропонувала проводити підготовку іракських сил безпеки» та продемонструвала «високу узгодженість зі Спільною зовнішньою політикою та політикою безпеки ЄС».

Курди? Намагайтеся уникати будь-яких згадок про них. За словами авторитетного дослідження двох провідних правознавців, що займаються вивченням дій Партії справедливості та розвитку при владі та способу, у який цю діяльність висвітлює Європейський Союз, ЄС схильний використовувати «термін “ситуація на південному сході” як евфемізм на позначення курдської проблеми». Очільники ЄС не лише «дивним чином не спромоглися висловити жодної заяви» з приводу курдського питання чи «просунути якусь демократичну платформу чи значимий дискурс із цього приводу» — «вихолощена картина загальної динаміки в напрямку демократизації, поваги до прав людини та плюралізму, що її змальовує Комісія, дає хибне уявлення про реальний стан справ у Туреччині, тоді як спосіб ставлення до надання прав меншинам та курдам не виявляє ознак справжніх змін» 3. Збентежені такою критикою, творці останнього звіту Комісії здійснили мляву спробу її врахувати. Курдів та алевітів це не вражає: вони чудово усвідомлюють, що від них вимагають насамперед не розхитувати човен вступу до ЄС.

Вірмени? Їхня доля не впливає та членство Туреччини в ЄС. «Трагедія 1915», як це називає Рен (що вже стало стандартним евфемізмом), може бути частиною «широкого діалогу» між Анкарою та Єреваном, але Брюссель триматиметься осторонь. Рен, якого в Туреччині вважають почесним консулом Партії справедливості та розвитку, є радше винятком навіть за мірками Комісії через примітивне самовдоволення та тартюфство. Його програмна праця «Нові рубежі Європи» (2006) сповнена епіграфів із популярних пісень та афоризмів на кшталт «поразництво ніколи не приводить до успіху» чи «осяяння — це не квантова фізика» і завершується марнославним коментарем про майстерність автора на футбольному полі: «Не кажіть кіперу, але я зазвичай пробиваю пенальті у нижній лівий кут воріт. Зрештою, лише голи мають значення — навіть у процесах європейської інтеграції». Такими є його навички у царині «демократичного функціоналізму». Після цього не дивно почути від тієї самої людини, що «роль Комісії у процесі вступу можна описати як роль друга, який завжди говорить правду».

Зрозуміло, що комісія Барозо не є ані незалежним, ані ізольованим центром сили. Вона відображає світогляд всього європейського політичного класу. Коли в Європарламенті, теоретично менш підпорядкованому дипломатичним обмеженням, зачитали звернення доповідача по Туреччині, депутата європарламенту від Нідерландів Камеля Ойрлінгса про те, що визнання геноциду вірмен повинно стати обов’язковою умовою вступу до Спільноти, то, як і слід було очікувати, делегація Зелених на чолі з Даніелем Кон-Бендітом зробила все можливе, щоб видалити цей абзац, чим підтвердила загальне правило: що більше політичне угруповання говорить про права людини, то менше воно поважає їх насправді. Реальність полягає у відданості істеблішменту ідеї членства Туреччини, яка не стерпить жодних заперечень. Показовим є приклад Незалежної комісії у справах Туреччини, що її голова Інституту відкритого суспільства у Стамбулі захоплено називає «самопроголошеною групою європейських сановників» (серед її членів був один колишній президент, двоє колишніх прем’єр-міністрів, троє колишніх міністрів закордонних справ, не кажучи вже про лорда Ґідденса), яка стала «прикладом того, як Європа може бути чесною та уважною у питаннях пошуку істини, і завдяки цьому здобула схвалення як у Європі, так і в Туреччині». Можна лише уявити, яких висновків може дійти ця комісія.

Федеральний фонд пропонує більш повний посібник «ЄС і Туреччина: розкішний приз чи тягар?» (2005). Немає особливого сенсу вгадувати відповідь на це питання, але у неперервному потоці яскравих рекламних буклетів, оздоблених облямівкою з нечисленних «якщо» та «але», часом спливають більш відверті висловлювання. У передмові до збірки її редактор Майкл Лейк, колишній представник Брюсселя в Анкарі, відзначає «шляхетну, можна навіть сказати героїчну» роль Асоціації підприємців та промисловців Туреччини у просуванні процесу історичних реформ у країні. Після вступу Туреччини до Союзу Європа отримає «першокласний стратегічний ресурс». На завершення збірки Норман Стоун жваво звертається до вірменського питання. Мотивація тих, хто підіймає це питання, потребує прискіпливого огляду: «Чи не ненависть до Ізраїлю змушує їх намагатися знецінити найпотужніший аргумент Ізраїлю?» Інакше кажучи: «Чому ми взагалі повинні про це сьогодні говорити?»

У респектабельній Європі, як правило, не говорять таких дурниць. У панівному ліберальному середовищі висловлювання зазвичай більш тактовні. За словами Марка Мазовера у «Файненшл таймз» (існує безліч варіацій цього висловлювання), «те, що сталося з вірменами, слід винести за межі політики й повернути до царини історії». Дайте вченим посперечатися, поки караван держави рухатиметься далі. Проблематичним у такій відстороненій пораді є те, що Турецька республіка завжди розглядала долю вірменів як державну справу і далі це робить. Блоксхем пише: «Туреччина завжди брехала про своє минуле, залякувала меншини та інші держави для поширення обману, намагалася викреслити вірменів із підручників історії», — і водночас витрачала великі суми бюджетних коштів, аби бути певною, що їхня доля залишатиметься «поза політикою» на Заході, як того бажають Мазовер та інші.

Такі доброзичливці зобов’язані бути більш рішучими у використанні термінів. Йошка Фішер делікатно згадує «трагедію вірменів», Тімоті Ґартон Еш говорить «Ґардіан» про їхні «страждання», використовуючи цілком прийнятний для Анкари парафраз. Це правда, що «геноцид» є одним із найбільш знецінених термінів сучасної політичної мови. Однак цінність цього від самого початку розмитого поняття якщо й була остаточно знищена, то якраз завдяки апологетам НАТО, які заявили про геноцид у Косово (п’ять тисяч загиблих із мільйонного населення), а тепер найактивніше виступають проти використання цього терміну, щоб не зашкодити компромісу і плідній співпраці з Туреччиною. Хоча історично правознавець Рафаель Лемкін, який дав визначення геноциду для післявоєнної ООН, під час cтамбульських процесів 1919 року навчався у Львові і вперше підійшов до цього поняття через вбивства вірменів Комітетом єдності та прогресу на протилежному березі Чорного моря.

Невипадково іншою людиною, яка відзначила ці масові вбивства, був Гітлер, серед найближчого оточення якого у Мюнхені був очевидець тих подій. Колишній німецький консул в Ерзерумі Макс фон Шойбнер-Ріхтер детально доповідав керівництву про способи здійснення чисток. Його, переконаного расиста, який став керівником одного з перших нацистських бойових загонів, ключового посередника у переговорах партії з великим бізнесом, аристократією та церквою, застрелили, коли він потискав руку Гітлеру під час Пивного путчу у 1923. Ян Кершоу зауважив: «Якби куля, що вбила Шойбнера-Ріхтера, полетіла трохи правіше, історія розвивалася б за зовсім іншим сценарієм». Гітлер побивався за ним, бо вважав його «незамінним». Під час вторгнення до Польщі через шістнадцять років він поставив своїм командирам славнозвісне питання, що стосувалося поляків, але, вочевидь, мало на увазі і євреїв: «Ну, і хто тепер пам’ятає про вірменів?» Для здійснення власного геноциду Третьому рейху не був потрібний турецький приклад. Але той факт, що Гітлеру було добре відомо про цей геноцид, і він згадував про його успіх, щоб надихати німецькі операції, не викликає жодних сумнівів. Хто би не ставив під питання порівнюваність двох випадків масових вбивств, самі нацисти в цьому точно не сумнівалися.

Порівняння не означає тотожності. Схожість між двома геноцидами була разюча — набагато сильніша, ніж у більшості випадків проведення історичних паралелей. Але вона не була повна, і відмінності є однією з причин неймовірного контрасту у сучасних реакціях на ці події. Обидві кампанії винищення людей запускалися секретно, під прикриттям війни; винуватці цих подій знали, що їхні дії були злочинними, тому їх слід приховувати. В обох випадках треба було створити організації вбивць, підпорядкованих політичному керівництву, яке неформально діяло між партійним та державним апаратом. Обидва випадки передбачали вибіркову участь військових офіцерів. На рівні еліт поєднувалися ідеології світського націоналізму з доктриною соціал-дарвінізму. На масовому рівні в обох випадках зверталися до давньої ворожнечі між релігіями, об’єктами якої ставали люди, що були жертвами погромів ще до початку війни. І там, і там процес ескалації починався з розрізнених убивств на місцевому рівні та переростав у систематичне винищення. В обох випадках вбивства здійснювалися під виглядом депортації.

Різниця між ними в основному полягає не у розмаху чи намірах, а у вищому рівні інструментальної раціональності та громадської участі Комітету єдності та справедливості порівняно з нацистським геноцидом. Євреї в Німеччині складали менш ніж 1% населення і не несли загрози будь-якому режиму. Так само у Європі не було жодної країни, яка би намагалася використати єврейські спільноти для політичних чи військових цілей. Рушієм нацистського винищення євреїв була ідеологія, а не стратегічний розрахунок чи економічна мотивація. Хоча проводилася загальна конфіскація майна євреїв, активи монополізували ті, хто перебував при владі, без особливого зиску для основної маси населення, а вартість їхнього винищення стала надмірним тягарем для німецької військової економіки, коли війна на сході вже фактично була програна. Знищення вірменів турками, хоча й підігрівалося етнонаціональною ворожнечею, мало більш традиційні економічні та геополітичні цілі. Удесятеро більша відносно частки євреїв у Німеччини, вірменська меншина у пізній Османській імперії не лише володіла землями та капіталом, але й мала співвітчизників за кордоном, у Російській імперії, яка розглядала вірменів як потенційних рекрутів у своїх схемах експансії. Коли почалася війна, страх та жадібність сановників у Стамбулі поєдналися у більш традиційну комбінацію, здатну стати поштовхом для винищення. В цьому випадку було більше як учасників чисток в Анатолії, так і людей, які отримували від цього вигоду, а структурні наслідки для суспільства були значнішими. Один геноцид був породжений слабоумством країни, що от-от мала зникнути; інший був установчим моментом держави, що існуватиме довший час.

Це реальні відмінності між двома катастрофами, а от спосіб їхнього сприйняття у свідомості європейців є кардинально різним. Одна з них стала об’єктом офіційної та масової колективної пам’яті на монументальному рівні. Про іншу говорять лише пошепки і по закутках, до цього голосу не дослухається жоден дипломат Союзу. Для цього існують відповідні причини. Перша траплася на пам’яті минулого покоління у центрі континенту, інша — століття тому на околицях. Ті, хто вижив у першому випадку, були освіченіші та лишили по собі більше особистих спогадів. Водночас геноцид вірменів європейські держави засудили, ще коли він відбувався, а юдоцид — ні, й існувало більше безпосередніх сторонніх очевидців цих убивств, в тому числі офіційних осіб. Втім, потрібно щось більше для того, щоб пояснити таку величезну різницю в оцінках. Пояснення ясне як день. Ізраїль — ключовий союзник на Близькому Сході, він потребує визнання юдоциду і забезпечив собі виплату великих репарацій. Туреччина — іще один важливий союзник у регіоні, вона заперечує, що геноцид вірменів узагалі мав місце, і наполягає, щоб про це взагалі не згадували. Союз разом зі своєю свитою слідує цим настановам.

Це не така віддалена історія, щоб залишати її антикварам. Непохитна відмова Турецької держави визнати винищення вірменів на своїй території не є ірраціональною чи анахронічною, вона є способом захистити власну легітимність у сучасних умовах. Це була перша й найбільша етнічна чистка, що перетворила Анатолію принаймні на мусульманський, якщо й не етнічно турецький регіон. За нею відбулися менш масштабні чистки в ім’я того-таки інтегрального націоналізму, які тривають донині: погроми проти греків у 1955 та в 1964; анексія та виселення кіпріотів у 1974; вбивства алевітів у 1978 і 1993; утиски курдів з 1925 дотепер. Винуватці жодної з цих подій не понесли справжньої відповідальності, і цього не може відбутися без болісного удару по успадкованій ідентичності та тяглості Турецької республіки. Ось чому лідери Партії справедливості та розвитку неухильно слідують курсом того самого небезпечного заперечення, що й попередники, хіба що використовують більше грошей для його підтримки. Попри всі суперечності між кемалізмом та ісламізмом, ці традиції ніколи не були органічно різними. У цьому офіційному поєднанні ідеологій Ердоган та Ґюль почуваються як риби у воді — у ході змін, які подаються Брюсселю під виглядом реформ, вони перетворили обра́зу «Турецької нації» на кримінальний злочин.

У такому разі, як тепер виглядає перспектива членства Туреччини у Євросоюзі? Існує тисяча причин, з яких цю ідею намагаються проштовхнути всередині ЄС: військові — бастіон у боротьбі з тероризмом; економічні — динамічний бізнес та дешева робоча сила; політичні — зразок для сусідів у регіоні; дипломатичні — місток між цивілізаціями; ідеологічні — прихід справжнього мультикультуралізму до Європи. В минулому цим міркуванням могли протиставити острах, що таке значне розширення меж Євросоюзу може підірвати його інституційну цілісність, і це поставить під загрозу можливість подальшої федералізації. Але поїзд уже пішов. Відкидати членство Туреччини на цій підставі означало би зачинити двері перед її носом тоді, коли це вже не має жодного сенсу. Євросоюз перетворюється на величезний простір можливостей для факторів виробництва, далекий від агори колективної волі; додавання іще одного пасовиська, нехай і великого та досі трішки недоглянутого, не змінить його суті.

У Туреччині, як і в Європі, основні сили, що працюють над входженням до Союзу, є сучасним втіленням партії порядку: фондова біржа, мечеть, казарми та медіа. Консенсус, що охоплює бізнесменів та офіцерів, проповідників та політиків, висвітлюється у пресі та на телебаченні, аж ніяк не є всеохопним. Подекуди ще можна почути сердиті голоси. Але рівень злагодженості все одно вражає. Як це стосується Партії чи Руху, якщо про них взагалі можна говорити? Серед купи безглуздих та ілюзорних причин вступу Туреччини до ЄС є кілька справді важливих. Для турецької лівиці, політично маргінальної, але культурно впливової, ЄС є надією на звільнення від утисків з боку культів-близнюків Кемаля та Корану; для місцевої бідноти це шанс на працевлаштування та базовий соціальний захист; для курдів та алевітів — на отримання певних прав для меншин. Наскільки реалістичними є ці сподівання — це вже інше питання. Але не варто їх через це відкидати. Існує також інший бік проблеми. Оскільки так і лише так усі ці уявлення про те, що Європа отримає моральні переваги від прийняття Туреччини до ЄС, перестануть бути мультикультуралістськими теревенями. Структура Євросоюзу справді збагатиться від притоку такої кількості енергійних, критичних умів і гідності та цивілізованості такої великої кількості звичайних людей, яка неодмінно вражає кожного, хто приїздить до цієї країни.

Було би справді краще, якби ЄС діяв відповідно до тих принципів, якими він так пишається, і вітав вступ Туреччини, що вивела війська з Кіпру, відшкодувавши збитки, завдані під час окупації; яка надала курдам права, співмірні із тими, що їх мають валлійці та каталонці; яка визнала геноцид вірмен. З огляду на фактичний стан справ стає ясно, наскільки віддаленою є така перспектива. Ймовірний трохи інший сценарій: Євросоюз, що простягається до гори Арарат, у якому міністри, депутати та туристи — чи, радше, міністри та депутати як туристи: фішери, коучнери та кон-бендіти — насолоджуються відпочинком, комфортно пересуваючись на швидкісних потягах між Парижем, Берліном та Стамбулом, де на кожній зупинці їх зустрічають прапори із золотими зірками на блакитному фоні, від монументу винищенню євреїв біля Брандебурзьких воріт до монументу вшанування винищувачів вірменів на Пагорбі свободи. Колишній комісар Рен зможе насолодитися грою в футбол у сусідньому парку, за кілька метрів від мармурових меморіалів Талату та Енверу, тоді як молоді солдати — ясна річ, їх буде менше, ніж зараз, — мирно тинятимуться вуличками Кіренії, а терористи і далі животітимуть у своїх пустелях в Дерзімі. Слід поважати мрію турків про краще життя у Європі. Але емансипація рідко коли просто приходить ззовні.

Переклали Роксолана Машкова й Остап Кучма

Перекладено заPerry AndersonAfter Kemal

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

«ЛУЧШЕ ОТКАТИТЬСЯ НА 10 ЛЕТ НАЗАД, НО УВИДЕТЬ ПЕРСПЕКТИВУ В БУДУЩЕМ»: рассказ левой активистки из Турции

ЧОМУ В ЄГИПТІ ПЕРЕМАГАЮТЬ ПРОГРЕСИВНІ СИЛИ? (Пол Амар)

БАЛКАНИ ДЛЯ НАРОДІВ БАЛКАН (Андрея Живковіч, Матія Меденіца) 

ДЕМОКРАТІЯ ПРОТИ МІФОЛОГІЇ: БИТВА НА ПЛОЩІ СИНТАГМА

ПЛОЩА СВОБОДИ ЯК МЕМ. #globalrevolution, ПЕРША МЕМ-РЕВОЛЮЦІЯ

 

Notes:

1. Sükrü Hanioglu. Brief History of the Late Ottoman Empire. Princeton, 241 pp., £17.95, April, 978 0 691 13452 9.

2. ‘Turkey Pays for Sway in Washington’, International Herald Tribune, 17 October 2007. Джепхардт отримує за свої послуги 1,2 млн. доларів на рік.

3. Kerim Yildiz and Mark Muller. The European Union and Turkish Accession, Human Rights and the Kurds.