Після Кемаля: від Кемаля до Озала

Андерсон, Перрі

  • 08 серпня 2013
  • 1484

Перрі Андерсон

У своєму знаменитому есе — одній із найгостріших самокритичних рефлексій, породжених молодіжними бунтами 1960-х — Мурат Бельґе, неперевершений знавець політичної свідомості свого покоління, саме коли чергове військове втручання розтоптало десятилітні палкі надії, розповів сучасникам про турецьких лівих, що ті глибоко не розуміли власної країни 1. Вони думали, що це така сама країна Третього світу, як і багато інших, — готова до визволення через партизанські повстання в містах чи в горах. Їм не вдалося осягнути парадокс: хоч тогочасна Туреччина і справді була «країною відносно відсталою економічно… та соціально» — ВВП Туреччини на душу населення наближався до ВВП Алжиру чи Мексики, а серед дорослих громадян лише 60% були письменні, — однак вона була «відносно передовою політично»: вона знала «двопартійну систему, за якої при владі за народним мандатом по кілька разів перебували представники обох партій, чого ніколи не бувало, скажімо, в Японії». Одним словом, Туреччина — незвичний випадок бідного й погано освіченого суспільства, в якому тривала демократія в поширеному значенні цього поняття, щоправда, з насильницькими втручаннями (Бельґе писав щойно після військового перевороту 1980 року).

Через чверть століття його оцінка все ще адекватна. З кінця кемалістського режиму в строгому сенсі в 1950-му, Туреччина загалом була країною регулярних виборів із протистояннями між партіями та непередбачуваними результатами, а також чергування різних урядів. Тож Туреччина може похвалитися значно більшим досвідом, ніж Іспанія, Португалія чи Греція — і навіть Італія, якщо йдеться про зміну урядів. Як можна це пояснити? Історики вказують на ранні моменти конституційних дебатів чи парламентських перегонів, з Османських часів до середини кемалістського періоду. Однак як би їх не вшановували, ці епізоди були надто нетривкі й побіжні, щоб слугувати підґрунтям для стабільності сучасної турецької демократії, яка ось-ось розміняє сьомий десяток. Інше пояснення більш кон’юнктурне й наголошує на тактичних причинах демократичного маневру Іньоню в 1946 і прорахунках внаслідок неправильної оцінки цього маневру в 1950. Однак це не відповідає на питання, чому відтоді демократія так закріпилася, що навіть періодичні військові втручання не змогли похитнути визнання її як політичної норми в Туреччині. Потрібне більш структурне пояснення.

Протягом Другої світової війни Іньоню кермував країною десь так само, як Франко — Іспанією: пом’якшував політичну спорідненість з нацистським режимом та пасивну допомогу йому розважливою обачністю, завдяки якій можна було покращити стосунки з Заходом, щойно стало зрозуміло, що Німеччина зазнає поразки. Але після війни становище двох диктатур, хай і однаково антикомуністичних, почало різнитися. Іспанія знаходиться на протилежному від СРСР краї Європи, тоді як Туреччина геополітично була прифронтовою державою в Холодній війні і мала тривалу історію ворожнечі з Росією. Тож з боку Вашингтона було більш нагальне прагнення, а з боку Анкари — нагальна потреба краще порозумітися, ніж у випадку Мадрида, тож Туреччина мала більше підстав ідеологічно та інституційно підлаштуватися під Захід.

Однак цього самого по собі не достатньо, щоб принести демократію в Туреччину. Терпимість Америки до авторитарних режимів і навіть схвалення їх — принаймні, поки вони вірно підтримували Вашингтон військово та політично — була постійно притаманна Холодній війні. Зрештою, за десятиліття Франко вже теж приймав у себе військові бази США. Насправді Туреччину від Іспанії відрізняло щось глибше. Іспанська диктатура була наслідком жорстокої громадянської війни, що нацьковувала клас на клас і контрреволюцію на революцію. Щоб перемогти в цій війні, націоналістам знадобилася допомога Німеччини та Італії. У 1945 в горах усе ще були кілька партизанських груп, що боролися проти режиму. Після війни Франко не міг навіть помислити про демократизацію: він ризикував знову розбудити політичний вулкан, виверження якого поставило б під загрозу і армію, і церкву, і власність.

Через тридцять років режим Франко виконав свою історичну місію. Економічний розвиток змінив іспанське суспільство, радикальну масову політику було знищено, а демократія більше не загрожувала капіталу. Диктатура так досконало зробила свою роботу, що беззубий бурбонний соціалізм був нездатен навіть відновити республіку, яку вона повалила. В іспанській лабораторії можна було спостерегти майбутню параболічну траєкторію, якою рухатимуться латиноамериканські диктатори 1970-х (зразковий випадок — Піночет) — архітектори політичного ладу, за якого виборці, вдячні за довгоочікуване відновлення громадянських свобод, відтепер уже напевно не будуть чіпати суспільний порядок. Нині іспанська схема стала загальною формулою свободи: потрібен уже не світ безпечний для демократії, а демократія безпечна для світу.

Туреччина могла стати демократичною країною набагато раніше, ніж більш розвинена Іспанія — не кажучи вже про так само економічно та соціально відсталі в 1950 році країни — бо там не треба було придушувати такого вибухонебезпечного класового конфлікту, не треба було нищити радикальної політики. Більшість селян володіли землею, робітників було мало, інтелектуали були маргіналізовані, а ліві майже не фігурували. Суспільство розколювали радше етнічні конфлікти, ніж класові. У цих умовах будь-які підриви знизу були малоймовірними. Еліти могли домовитися між собою без страху вивільнити сили, які не змогли би контролювати. Та такий рівень безпеки не міг тривати довго. В належний їм час мали статися як суспільні, так і етнічні заворушення — і коли вони таки ставалися, держава відповідала насильством.

Втім, з соціологічної точки зору основні рамки, встановлені першими виборами в 1950 році, залишаються в дії досьогодні. Турецька демократія часом виходила з ладу, але ніколи надовго, адже вона закріпилася серед правоцентристської більшості, яка в тій чи іншій формі ніколи не припиняла існувати. Протягом чотирьох циклів історії політичне життя Туреччини вирізнялося внутрішньою стабільністю. З 1950 до 1960 країною керував прем’єр-міністр Аднан Мендерес — голова Демократичної партії, виборців якої у найкращі часи було 58% і ніколи не було менше ніж 47%, які все ще надавали цій партії чотири п’ятих місць у Національних зборах та давали змогу контролювати посаду президента, навіть наприкінці її існування.

Народженням цієї партії був позначений момент розколу турецької еліти, разом із ростом буржуазії менш залежної від держави, ніж у довоєнний період, яка більше не бажала приймати бюрократичне керування економікою і прагнула вигод від політичної влади. Всі її лідери були колишніми членами кемалістської еліти, і переважно в них були капітали в приватному секторі: Мендерес був багатим власником бавовняної плантації, а Баяр (президент з 1950 року) — провідного банку. Але послідовники цієї партії були переважно з селянства, що становило більшість населення країни. Рецептом її управління був парадокс, рідкісний у Третьому світі — ліберальний популізм: відданість ринку та звернення до традицій у пропорції один до одного. У застосуванні цих двох прийомів риторика партії випереджала реальність, не втрачаючи з нею зв’язок. Першим важливим кроком Мендереса при владі (він навіть не порадився з парламентом) було відправити війська до Кореї, щоб заслужити високу оцінку Вашингтона, вступ до НАТО та потік доларів. Його режим використовував американську підтримку, щоб забезпечувати дешеві кредити та високі ціни для фермерів, будувати дороги для розширення обробки земель, завозити з-за кордону технології модернізації вирощування товарних культур і послаблювати контроль над виробництвом. На тлі повоєнного буму на Заході ріст економіки прискорювався та доходи на душу населення в сільській місцевості зростали.

Лише цього вже було би достатньо, щоб забезпечити популярність уряду демократів. Але Мендерес грав не лише на користь власної кишені, а й догоджав почуттям своїх сільських виборців. Відчуваючи себе ізольованим після війни, Іньоню вже було почав обережно відходити від політики Кемаля щодо релігії. Демократи накладали значно менше обмежень: підносилися нові мечеті, множилися релігійні школи, навчання ісламу стало частиною стандарту державної освіти, заклики до молитви знову звучали арабською, були легалізовані братства, а опонентів засуджували як невірних. Ототожнення турецької та мусульманської ідентичності, що довго слугувало прихованим підґрунтям кемалізму, набуло яскравішого вияву. Цього було достатньо, щоб протиставити себе тим групам еліти, які відстоювали офіційну версію секуляризму, але це не призвело до розриву зі спадщиною пізньої Османської імперії чи початку республіки. Мендерес, насправді, взявся підносити Кемаля на п’єдестал символу нації значно серйозніше, ніж це будь-коли робив Іньоню: Кемаля поклали в мавзолей в Анкарі, а будь-яку образу його пам’яті почали вважати злочином, за який закон передбачав суворі покарання.

Більш важливо, що інтегральний націоналізм міжвоєнного періоду отримав новий імпульс, коли Мендерес — на вимогу Британії — зайнявся проблемою турецької меншини на Кіпрі, заявляючи про своє право вторгнутися на острів, від якого Туреччина відмовилася в Лозанні. У 1955, коли три держави зібралися в Лондоні обговорити майбутнє острова, режим Мендереса покривав погром грецької громади в Стамбулі. Офіційно звільнена від примусового переселення 1923 року, ця громада швидко скорочувалася під тиском держави, однак у середині 1930-х усе ще налічувала більш ніж 100 тис. членів, процвітала і жваво брала участь у житті міста. Протягом однієї ночі банди, організовані урядом, руйнували й палили грецькі церкви, школи, магазини, підприємства, лікарні, а по дорозі били і ґвалтували греків. Мендерес і Баяр, які переховувалися в передмісті Флор’я, сіли на поїзд до Анкари, щойно полум’я осяяло нічне небо. Це була Кришталева ніч Туреччини. Уряд Демократів у цьому випадку був наступником минулих правлінь не лише в ідеології, а й в особистому складі. У 1913 Баяр був агентом спецпідрозділу «Комітету єднання і прогресу», який займався етнічними чистками греків в області Смирни до початку Першої світової війни. За кілька років у Стамбулі залишилася лише жменька греків.

Втім, цього разу преса та громадська думка були шоковані, і методи Мендереса непокоїли навіть мешканців елітних районів. У 1957 він з легкістю переміг на виборах утретє, але в умовах зовнішнього боргу, дефіциту бюджету та стрімкого зростання інфляції його економічна діяльність втратила блиск, тож для утримання своїх позицій він почав звертатися до дедалі жорсткіших репресивних заходів, спрямованих на пресу та парламентську опозицію. Надто самовпевнений, жорстокий і не надто кмітливий, він врешті сформував комітет для стеження за своїми опонентами та встановив обмеження на доступ до інформації, яку довідувався цей комітет. Він зміцнив свою владу, втягнувши Туреччину до війни з Кореєю — і за десятиліття за прикладом корейських студентів, які щойно скинули Лі Син Мана, на захист якого велася ця війна, студенти в Анкарі вийшли на вулиці проти дрейфування режиму Мендереса у напрямi диктатури. Університети Анкари та Стамбула були закриті посеред ночей успішних бунтів — але намарно. Після місяця заворушень нарешті втрутилися військові загони. Одного разу рано-вранці Мендереса, його міністрів та заступників арештували, і управління державою перебрав на себе комітет із близько сорока офіцерів.

Переворот 1960 року був справою не вищого командування, а змовників нижчих рангів, які вже тривалий час планували витіснити Мендереса з посади. Деякі з них сповідували радикальні соціалістичні ідеї, інші ж були авторитарними націоналістами. Але мало хто з них мав якусь чітку програму, окрім як розпустити Демократичну партію та покарати її лідерів, яких судили за різноманітними звинуваченнями, серед яких була і відповідальність за погром 1955 року: за нього стратили Мендереса, але Баяра — помилували. З армії було вичищено численних консервативних офіцерів, але вище командування скоро відновило свою владу і придушувало спроби подальших змін. У цьому нестабільному міжчассі, поки тривав розкол у війську, університетські юристи розробили нову конституцію, яку затвердили на референдумі. З метою запобігти зловживанням владою, якими було позначене правління Мендереса, було створено конституційний суд, другу палату парламенту та пропорційне представництво, підсилено судову систему, гарантовано громадянські свободи, а також академічну свободу та свободу друку. Втім, у цій конституції було закріплено й утворення Ради національної безпеки, якою керували військові і яка отримала широкі повноваження.

Ці установи запустили другий цикл повоєнної політики в Туреччині. Щойно були проведені вибори, стало ясно, що виборчий блок Демократів, хоч спершу і розподілився між кількома утвореннями-наступниками, та все ще мав у розпорядженні надійну більшість населення. У 1965 роцi цей блок об’єднався навколо Партії справедливості на чолі з Сулейманом Демірелем, яка й сама по собі набрала 53% голосів. Через тридцять років Демірель усе ще мешкатиме в президентській резиденції. Інженер-гідравлік зі зв’язками в Америці — член Братства Ейзенхауера, консультант у «Моррісон-Кнадсен Ко.», — якого призначив на посаду чиновника сам Мендерес, Демірель був не кращим за свого покровителя ні характером, ні принципами. Але доля попередника зробила його більш обережним, а конституція 1961 року, хоч він і вносив до неї зміни, все ж обмежувала йому можливості відтворювати стиль управління Мендереса.

Перебуваючи при владі, Демірель так само, як Мендерес, користався зі швидкого росту, розподіляв пільги в сільській місцевості, проголошував резонансні заяви про сільську набожність і розпалював злісний антикомунізм. Однак у двох аспектах він відрізнявся від Мендереса. Популізм Партії свободи більше не був ліберальним. 1960-і були періодом економіки розвитку в більшості світу, і зачинщики перевороту в 1960-му під деяким впливом насеризму не були винятком з цього правила: вони прагнули створити сильну державу, що керувала б економікою. Демірель успадкував поворот до стандартної індустріалізації для заміщення імпорту і з метою завоювати підтримку виборців успішно виконав це завдання майже повністю. Друга зміна була більш засаднича. Як би палко не обурювалися його кадри через армію, що скинула Демократів, і як би непристойно близько його релігійний спектакль не підбирався до секуляризму, за найменшої ознаки заворушень у казармах Демірель миттю поступався військовим.

Однак цього самого по собі було не достатньо, щоб забезпечити панування на політичній арені, яке можна було би порівняти з пануванням Мендереса. Республіканська народна партія, що тричі зазнавала поразки протягом 1950-х, навряд чи могла становити загрозу. Коли Іньоню врешті зійшов зі сцени на початку 1970-х, керівництво партією перейняв Бюлент Еджевіт, який зробив слабку спробу перетворити її на лівоцентристську альтернативу, перш ніж здатися в руки армії як підставний зачинщик вторгнення Туреччини на Кіпр у 1974 році і завершити свій шлях як релікт жалюгідногго шовінізму. Механізми утворення коаліцій у парламенті, де більше не траплялося колишніх мажоритарних обвалів, чотири рази робили його прем’єром, але блок кемалістів, що дістався йому у спадок, ніколи не мав ані найменшого шансу здобути більшість на виборах: підтримка цього блоку впала до всього 20% голосів до того часу, коли Еджевіт нарешті зійшов зі сцени.

Небезпека чигала на Деміреля деінде. Нова конституція вперше дозволила висувати кандидатів Робітничій партії. Вона ніколи не отримувала більше 5% голосів, тому не становила загрози стабільності системи. Але хоч турецький робітничий клас усе ще був надто слабкий і заляканий для масової виборчої політики, турецькі університети швидко перетворювалися на осередки радикалізму. Завдяки унікальному розташуванню Туреччини на перетині Першого, Другого та Третього світу — на схід від Європи, на південь від СРСР, на північний-захід від Машрику — тамтешні студенти заряджалися ідями і впливами усіх цих сторін: повстання на кампусах, комуністична традиція, фантазії про партизанів — усе це по-своєму стосувалося несправедливостей і жорстокостей суспільства довкола них, у якому більшість населення все ще мешкало в селах, і близько половини були неписьменні. З цієї п’янкої суміші виник калейдоскоп революційних угруповань, яким Бельґе через десять років і написав свій некролог. Наприкінці 1960-х, коли Демірель переслідував будь-яку ліву думку, деякі з них не вагаючись взялися за зброю і вдавалися до безладних актів насильства.

Усе це були лише прикрі дрібнички без помітного впливу на політичний контроль Партії справедливості. Але вони наснажували й уможливлювали значно загрозливіші рухи на протилежному фланзі. У 1969 році Алпарслан Тюркеш — полковник, що ще молодим офіцером під час Другої світової війни був палким прихильником нацистів і був однією з ключових фігур перевороту в 1960-му — створив ульраправу партію «Націоналістичний рух» (Milliyetçi Hareket Partisi, MHP). Переймаючи фашистські методи, ця партія швидко зібрала воєнізовані загони «Сірих Вовків», до чисельності яких лівим було дуже далеко, і заявляла про підтримку електорату вдвічі більшого, ніж кількість членів партії. І це ще не все. Поки Демірель підлаштовувався під військових, і політична система ставала дедалі гнучкішою, виник менш пристосуванський ісламізм і обійшов його. В 1970 Неджметтін Ербакан заснував Партію національного порядку. Ербакан — інженер, як і Демірель, але вищого рівня (він викладав в університеті) і більш щиро релігійний як член сунітського ордену Накшбанді. Розігруючи карту значно радикальнішого ісламу, ніж могла собі дозволити Партія справедливості, і гостро критикуючи її догоджання американському капіталу, його організація — рімейк Партії національного спасіння — здобула 12% під час першого ж випробування виборами.

Хвилювання через появу цих непокірних чужаків було нестерпним для кемалістської верхівки, і в 1971 році знову втрутилися військові. Цього разу — і щоразу після цього — завдало удару вище командування: вони висунули ультиматум з вимогою відставки Деміреля за нездатність підтримувати порядок і встановили режим правих технократів. За законами воєнного стану профспілковців, інтелектуалів та лівих депутатів зігнали докупи і катували, а ліберальні положення конституції скасували. Через два роки політична арена видалася вже достатньо очищеною, щоб знову провести вибори, і до кінця 1970-х Демірель і Еджевіт хиталися між коаліційними урядами, вирішальні голоси в яких належали Тюркешу, Ербакану або їм обом, і вони контролювали особовий склад кабінету міністрів.

На той час «Сірі вовки» здавалися найгрізнішими з-поміж нових учасників політичної системи: вони швидко захоплювали ключові позиції в поліції та розвідувальних службах держави, і з цих позицій диригували парамілітарними бандами, що поширювали терор у суспільстві. Терміном «фашизм» зловживають як жодним іншим, та все ж не випадає сумніватися, що МНР у ці роки цілком підпадала під його означення. Та в цьому полягала і її обмеженість. Класичний фашизм — в Німеччині, Італії чи Іспанії — був реакцією на загрозу масового революційного руху, який класи власників боялися не втримати за умови чинного конституційного порядку. Якщо такого руху не було, то хоч клуби і мілітаризовані загони могли б і згодитися для залякування місцевих мешканців, але ризик від наділення вищою владою будь-якого позазаконного правого руху, що струмує з низів, зазвичай був зависоким для традиційних правителів. У Туреччині виникла багатолика революційна сила, що не лише приваблювала університетських баламутів, а й залучала новобранців з релігійних та етнічних меншин, користувалася підтримкою груп місцевих робітників і навіть мала симпатиків поміж освічених представників середнього класу. Однак хоч ця сила й спромоглася здобути владу в окремих районах чи муніципалітетах, та ніколи не стала масовим явищем. Переважно студентський рух, як би самовіддано не боролися його бійці, не рівня озброєній до зубів державі, не кажучи вже про консервативну електоральну більшість.

Тим часом звична тканина турецького суспільства розривалася: внаслідок міграції з сільської місцевості у містах виростали самозаселені райони, і новоприбулі містяни приносили з покинутих сіл звичний спосіб життя і світогляд — руралізація міст випереджала урбанізацію новоприбулих, як сформулював Шеріф Мардін, наставник турецьких соціологів — лише тут уже не було колишніх тісних зв’язків між членами спільноти. Хоча до кінця 1970-х повоєнний бум скінчився, індустріалізація шляхом імпортозаміщення була штучно продовжена завдяки грошовим переказам турецьких заробітчан на батьківщину і завдяки розбухлому зовнішньому боргу. Наприкінці десятиліття ця схема себе вичерпала: популізм демірелівського штибу завершився більшим дефіцитом, вищою інфляцією, розвинутішим чорним ринком і нижчим ростом, ніж популізм штибу мендересівського. До дедалі гірших економічних умов додавалося поширення насильства: ультраправі почили кампанію проти лівих, а різнобарвні революційні групи завдавали ударів у відповідь. Найбільше зачепило алавітів, чиї спільноти підозрювали в єресях гірших, ніж шиїзм: вони стали жертвами останнього погрому проти меншини, у якому «Сірі вовки» брали участь як спецпідрозділ.

Втім, вирішальний чинник змін належав до зовсім іншої сфери. У вересні 1980 року ісламісти на з’їзді в Коньї, відгукуючись на заклики до відновлення шаріату, відмовилися співати державний гімн, чим відкрито зневажили кемалістські настанови. За тиждень завдали удару військові, і протягом кількох годин посеред ночі закрили державні кордони і захопили владу. Під керівництвом Ради національної безпеки на чолі з головним офіцером було розпущено парламент і ув’язнено всіх основних політиків. Партії було заборонено, депутатів, мерів і місцеві ради — відправлено у відставку. Лише через рік військовий стан буде проголошено в Польщі, і весь Захід обуриться — хлине злива звинувачень і осуду на передовицях, у статтях і книгах, на мітингах і демонстраціях. А військовий переворот у Туреччині майже не обговорювали. При цьому в порівнянні з режимом Кенана Еврена — керівника турецького гладіо — правління Ярузельського було ще м’яким. За Еврена було заарештовано не менш ніж 178 тис. людей, 64 тис. було ув’язнено, 30 тис. — позбавлено громадянства, 450 людей загинули від тортур, 50 було страчено, багато хто зник без вісти. Європа з чистою совістю сприйняла це як належне.

Масові репресії в Туреччині були брамою не до диктатури, а до демократичного катарсису того типу, який згодом стане звичним для Латинської Америки. Еврена та його колег не мучило сумління через масове застосування тортур, але вони розуміли і важливість конституцій. Було написано нову хартію, що зосереджувала владу у виконавчих органах: встановлювала десятивідсотковий бар’єр для представництва в законодавчих органах, скасовувала зайві громадянські свободи (особливо ті, що допускали «безвідповідальні» страйки чи наклепи у пресі). Цю хартію було схвалено на референдумі, під час якого було заборонено будь-які обговорення документу. Після того-таки референдуму Еврена проголосили президентом. Вибори 1983 року були проведені за покращеними правилами, і було відновлено парламентський уряд. Це проклало шлях третьому колу правоцентристської політики.

Новим прем’єром став Турґут Озал — так само, як Демірель (якому він завдячував своїм підйомом), провінційний інженер з досвідом зв’язків із США, чий перший крок від посад бюрократа та менеджера до політичної кар’єри пролягав через Партію національного спасіння, корифеєм якої був його брат. За рік до перевороту Демірель зробив його відповідальним за план стабілізації, який МВФ встановив умовою порятунку Туреччини з фінансової кризи — стандартний дефляційний пакет, що наштовхнувся на запеклий опір профспілок. Коли військові захопили владу, вони залишили його на посаді, і щойно було зламано народний опір, Озала більше нічого не стримувало. Тепер він міг впроваджувати скорочення бюджетних видатків, стрибки відсоткових ставок, зняття контролю над цінами й урізання реальних зарплат — усе, що було потрібно для впевненості у своєму міжнародному становищі. Фінансовий скандал у його команді, що змусив його піти у відставку в 1982 році, врятував його від асоціювання з військовою хунтою на виборах наступного року. Із власною Партією Батьківщини, за мовчазної підтримки всіх трьох відтепер заборонених груп колишніх правих — популістської, фашистської та ісламістської — він легко здобув перемогу з 45% голосів, що дали йому абсолютну більшість у парламенті.

Присадкуватий і непоказний на вигляд, грубий у поводженні, Озал завжди дещо нагадував турецького містера Жабу. Але він був більш значною постаттю, ніж Демірель чи Мендерес — кмітливий і дотепний, з чіткими уявленнями про майбутнє країни. Він прийшов до влади наприкінці 1980-х, у добу Тетчер і Рейгана, і був місцевим адептом неоліберального розв’язання. Модель імпортозаміщення з мережею керованих цін, переоціненим курсом валют, бюрократичними ліцензіями і субсидованим бюджетним сектором — усім тим, що кемалістський етатизм мав намір із часом розвинути — почали демонтувати, щоб дати волю ринковим силам. Були певні межі: про приватизацію державних підприємств більше говорили, ніж провадили її в життя. Але загалом проштовхували економічну лібералізацію з дуже вдалими наслідками для турецького капіталу. Вартість експорту потроїлася. Виникали нові підприємства, прибутки зростали, а зарплати — падали. Посеред дедалі швидшого зростання, під гаслом enrichissez-vous, середній клас долучився до сучасного споживання.

Водночас Озал використовував релігію для закріплення своїх позицій більш відкрито, ніж будь-хто з попередників. Він міг це робити, бо й сама хунта облишила військові традиції секуляризму, щоб боротися з підривною діяльністю. «Секуляризм не дорівнює атеїзму», — проголосив перед народом Еврен. У 1982 релігійне виховання стало обов’язковим у державних школах, і відтепер те, що завжди потай ховалося в офіційній ідеології — ототожнення нації з релігією — стало явним у поширенні «турецько-ісламського синтезу» як підручникової догми. Озал, хоч і був украй прагматичним, сам був членом містичного ордену Накшбанді, яких він любив порівнювати з мормонами як прикладом близькості між набожністю і грошима, і використовував державний контроль над релігією для безпрецедентного її просування. За його правління бюджет Директорату з релігійних справ зріс у шістнадцять разів: за бюджетні гроші було надруковано п’ять мільйонів примірників Корану, відправлено півмільйона паломників до Мекки, утримувано для правовірних сімдесят тисяч мечетей. Йому мали за що бути вдячними і благочестиві мужі, і мандрівники, і гедоністи.

Навесні 1987 Озал увінчав свій проект модернізації країни, висунувши кандидатуру Туреччини на вступ до Європейської Економічної Співдружності — рішення щодо цієї кандидатури все ще не прийнято через двадцять років. Восени його переобрали прем’єром, і в 1989 році він став президентом, коли пішов на пенсію Еврен. Це було піком його діяльності, і відтепер усе могло лише котитися донизу. В економіці дефіцит торгового балансу та переоцінена валюта в поєднанні з передвиборчими бюджетними витратами на повернення інфляції до рівня перед переворотом спровокували хвилю страйків і нестабільні умови для ведення бізнесу. Корупція, що буяла протягом економічного буму, тепер обернулася проти самої сім’ї президента. У політиці він поставив на те, що вдасться залишити поза грою стару гвардію політиків завдяки референдуму, який заборонить їм повертатися на політичну арену, але програв його і був змушений зіткнутися з помстою воскреслого Деміреля. Дедалі більш різкий і деспотичний, він зробив із Туреччини стартовий майданчик для виступів Америки проти Іраку під час війни в Персидській затоці, знехтувавши громадською думкою і порадами генералів, і не отримав за це жодної винагороди — ні економічної, ні стратегічної. Натомість на південно-східних кордонах Туреччини з’явилася курдська автономна зона під заступництвом США.

Кожне із трьох циклів правоцентристського правління неухильно послаблювала один зі стовпів історичної конструкції кемалізму — зведення релігії до основної ідентичності та обмеження вираження релігійності до сфери особистого. Тепер зазнавав ерозії не лише офіційно означений секуляризм, а ще й етатизм як економічна перспектива. Озал зайшов ще далі в обох напрямах — конфесійному та ліберальному. Та глибші основи кемалістського ладу не було порушено. Інтегральний націоналізм залишався обов’язковим для всіх урядів з 1945 року, вимагаючи постійних жертв. Після греків у п’ятдесятих і алевітів у сімдесятих знову настала черга курдів. Радикалізація кінця шістдесятих зачепила і їх, але поки існувала легальна Робітнича партія чи жвавий вир нелегальних рухів в університетах прагнення курдів вливалися до загального потоку активізму. Але коли переворот 1980 року обезголовив лівих, політичне пробудження нового покоління курдів було змушене шукати власних шляхів до емансипації.

Після захоплення влади хунта Еврена проголосила військовий стан на південному сході і швидко встановила кримінальну відповідальність за будь-яке вживання курдської мови — навіть в особистій розмові. Повне заперечення будь-яких культурних чи політичних проявів курдської колективної ідентичності охопило всю Туреччину. Але на південному сході загрожували вибухнути й суспільні та економічні відносини: безземельні селяни становили велику частину населення, а великі землевласники, тривалий час пов’язані з державною владою, були дуже могутніми. Ці обставини якрайкраще сприяли партизанській війні, що її розпочало одне з курдських угруповань, яке утворилося в Анкарі щойно перед переворотом. Робітнича партія Курдистану (Parti Karkerani Kurdistan, PKK), що спершу виступала під марксистсько-леніністськими прапорами, але згодом виявила свою ґрунтовну прагматичність, почала перші операції на кордонах із Сирією та Іраком навесні 1984-го.

Цього разу держава Туреччина зіткнулася зі значно краще вимуштруваним ворогом із сучасними технологіями та зовнішніми базами і не змогла придушити рух за кілька місяців, як це робила з повстаннями 1925 і 1937 років. Далі була тривала війна, під час якої Робітнича партія Курдистану відповідала на військовий терор власними безжальними жорстокостями. Пройшло п’ятнадцять років, перш ніж армії та авіації нарешті вдалося доконати курдське повстання у 1999. До того часу в Анкарі було мобілізовано більш ніж чверть мільйона солдатів і поліцейських — вдвічі більше, ніж налічувала американська армія під час окупації Іраку, — і коштувало це 6 мільярдів доларів щороку. Згідно з офіційними даними, загинули принаймні 30 тис. людей, і 380 тис. були вигнані з домівок. Насправді жертв було значно більше. Кількість внутрішніх біженців неофіційно оцінена в три мільйони. Метод виселення був давній, а місце їхнього призначення — нове: військові палили й рівняли з землею села, щоб зосередити населення під своїм контролем. Така собі турецька версія стратегічних селищ у В’єтнамі — нетрі під наглядом у регіональних центрах.

Такою було приховане обличчя правління Озала. Протягом останніх років при владі він почав говорити про власні наполовину курдські корені — він походив з Малатьї на сході — і послаблювати найбільш драконівські закони проти вживання курдської мови. Але після його раптової смерті в 1993 році Демірель захопив президентське крісло, і тортури з репресіями лише посилилися. Протягом решти дев’яностих до влади одна за одною приходили слабкі, корумповані коаліції — відтворювався хід сімдесятих: ці коаліції опинялися на чолі розпаду політичної системи та економічної моделі попереднього десятиліття, так наче гегемонія кожного покоління правоцентристів була приречена рухатися тією самою параболою. Державний борг знову зріс до небес, стартувала інфляція, злетіли відсоткові ставки. Цього разу глибока рецесія та високе безробіття нарешті призвели до катастрофи.

В останній рік минулого століття Еджевіт уже при смерті повернувся на посаду. Він хвалився, що спіймав лідера Робітничої партії Курдистану Абдуллу Оджалана, схожого на персонажа Достоєвського: коли його викрали Моссад і ЦРУ в Африці і доставили зв’язаним до Анкари, він пустився в пишномовні зізнання в любові до Туреччини. До того часу державний бюджет уже був знищений, а ціни на предмети першої необхідності неконтрольовано зростали. Остаточно економічну кризу спровокувала недостойна суперечка між президентом, тепер колишнім суддею, і прем’єром, якого розлютили звинувачення в корупції його міністрів. Взаємні образи керманичів держави призвели до паніки на фондовій біржі і обвалу валюти. Повного краху вдалося уникнути лише завдяки терміновій позиці від МВФ, яку видали Туреччині з тієї ж причини, що й єльцинській Росії: обидві країни були надто важливі для Америки, щоб іти на ризик внутрішніх переворотів, якщо вони підуть на дно. Падіння уряду за кілька місяців поклало край наслідкам останніх років правління Озала.

Переклали Роксолана Машкова й Остап Кучма

Перекладено за: Perry Anderson. After Kemal

 

Notes:

1. Murat Belge. The Tragedy of the Turkish Left’ in New Left Review, March-April 1981.