• Журнал «Спільне», № 3: Політика освіти

    Журнал «Спільне», № 3: Політика освіти

    • Номери журналу
    • 12/06/2011

    Питання освіти знову на порядку денному. Воно викликає дедалі більше суспільного резонансу, примушує кожного стати на певну позицію і відстоювати її. В Україні цьому посприяв галас навколо особи міністра Табачника, але невдовзі наголос на «українофобії» змінився широкомасштабними протестами студентів та вчителів, що висувають соціальні та системні вимоги. На Заході студенти вже кілька років чинять опір неоліберальним реформам, через які університет, одна з найстійкіших інституцій європейської «соціальної держави», стає дедалі більш подібним на бізнес-корпорацію. На можливе спрямування подальших реформ натякають плани російського уряду зробити платною ще й середню школу.

    Далі
  • ПРО СПІЛЬНЕ

    ПРО СПІЛЬНЕ

    • Статті
    • 03/01/2011

    Далі
  • Журнал «Спільне», № 2: Трансформації міського простору

    Журнал «Спільне», № 2: Трансформації міського простору

    • Номери журналу
    • 25/11/2010

    Природа великих міст динамічна, вони перебувають у стані постійної зміни. Однак за останні кілька десятиліть міста світу трансформувались особливо помітно. Більше того, ми можемо назвати основну рушійну силу цих трансформацій – неоліберальна реструктуризація.

    Далі
  • Сутність неолібералізму

    Сутність неолібералізму

    • Статті
    • 24/11/2010

    Колектив "Спільного" презентує текст П'єра Бурдьє про сутність неолібералізму, написаний у 1998 році, який і сьогодні є важливим джерелом для роздумів та аналізу політичної й економічної ситуації в Україні та світі.

    Далі
  • ЭКОСОЦИАЛИЗМ. Кентавр или «масло масляное»?

    ЭКОСОЦИАЛИЗМ. Кентавр или «масло масляное»?

    • Статті
    • 05/11/2010

    Дмитрий КОЛЕСНИК

    Одна из мелких популистских партий, претендующая на кусочек местной власти в нашем городе, называется «Экология и социальная защита». Как водится - ни к экологии, ни к социальной защите никакого отношения она не имеет. Обычные популисты в борьбе местных кланов, обещающие все и всем. Главное - попытаться уловить тренд общественных настроений. Если бы добавили «национальная», то подключили бы еще пару процентов. Вопросы экологии действительно волнуют определенную часть общества, но, конечно, не настолько, чтобы приковываться к заводским трубам. Вопросы социальной защиты - еще больше, но не настолько, чтобы протестовать против закрытия завода экологической инспекцией. Нужно лишь проголосовать за «правильную» партию - пусть сами решают. Которая из них правильная - решает СМИ.

    На недавних парламентских выборах в Швеции правоцентристская Умеренная Партия позиционировала себя в СМИ как «новая рабочая партия», Партия Центра - как «зеленая». Что ж, «многие верят»... Определенный эффект подобная «подмена понятий» имеет. «Экология» и «социальная защита» (социальная справедливость и прочие эвфемизмы социализма) - одни из востребованных частью общества брендов.

    В этом отношении весьма интересно попытаться рассмотреть перспективы экосоциализма или социализма 21 века, по крайней мере, на основе уже пройденного им пути.

    Далі
  • ХТО ПОБУДУЄ КОВЧЕГ?

    ХТО ПОБУДУЄ КОВЧЕГ?

    • Статті
    • 01/09/2010

    Майк ДЕВІС

    Цей текст – щось на зразок знаменитої сцени у залі суду з «Леді з Шанхаю» Орсона Веллса [1]. У цій чорній алегорії на пролетарську доброчесність у полоні декадансу панівного класу, Веллс грає лівого моряка на ім’я Майкл О’Хара, що скочив у гречку з femme fatale Рітою Хейворт і згодом потрапив за ґрати за вбивство. Її чоловік, Артур Банністер (якого грає Еверет Слоан), найславетніший адвокат з карного права в Америці, переконує О’Хару взяти його за свого захисника, прагнучи забезпечити засудження і страту свого суперника. У вирішальний момент процесу він виконує, за несхвальним відгуком обвинувача, «черговий трюк знаменитого Банністера»: Банністер-адвокат викликає Банністера-вбитого-горем-чоловіка до трибуни свідків і, на радість присяжних, проводить стрімкий шизоїдний допит самого себе. У дусі «Леді з Шанхаю» це есе організоване як дебати із самим собою, неначе ментальне змагання між аналітичним відчаєм і утопічною можливістю, яке суб’єктивно, і, ймовірно, об’єктивно, не може бути вирішене на користь однієї зі сторін.

    У першій частині, «Песимізм інтелекту», я наводжу аргументи на користь переконання, що ми вже програли першу, епохальну стадію битви проти глобального потепління. Кіотський протокол, за пихатими, але, на жаль, точними словами одного з його головних опонентів, «не зробив нічого суттєвого» зі зміною клімату.  Після його підписання глобальні викиди вуглекислого газу зросли настільки ж, наскільки, як очікувалося, вони зменшаться [2]. Вельми малоймовірно, що  процес накопичення парникових газів вдасться стабілізувати по цей бік знаменитої «червоної лінії» у 450 мільйонних часток (ppm) [3] до 2020 року. Якщо це дійсно так, тоді найгероїчніші зусилля покоління наших дітей не зможуть запобігти радикальним змінам екології, водних ресурсів та аграрних систем. Більше того, у теплішому світі соціоекономічна нерівність здобуде метеорологічний мандат, і багаті країни північної півкулі, що своїми викидами вуглекислого газу зруйнували кліматичний баланс голоцену, не матимуть стимулів ділитися ресурсами для адаптації з бідними субтропічними країнами, які є найбільш вразливими для посух та повеней.

    Друга частина есе, «Оптимізм уяви», – це моє самоспростування. Я звертаюся до парадоксу, згідно з яким найбільш важлива причина глобального потепління – урбанізація людства – також потенційно може стати принциповим вирішенням проблеми людського виживання у двадцять першому столітті. Звісно, якщо сучасна занепадницька політика триватиме й надалі, міста бідності майже напевно стануть могилами надії, та тим більше причин для нас почати думати як Ной. Оскільки більшість велетенських дерев вже давно зрубані, новий Ковчег має бути збудований з матеріалів, що їх доведене до відчаю людство знайде під рукою в повстанських спільнотах, піратських технологіях, нелегальних медіа, бунтівній науці та забутих утопіях.

    Далі