Освіта, наука, знання

Освіта не на продаж: студентські протести 2009 між прагматикою та утопією

4467

Вадим Гудима

Останніми роками спостерігається тенденція, коли по всьому світу учні та студенти виходять на вулиці, щоб боротися за майже ідентичні цілі: справедливу систему освіти, вільний доступ до неї, подолання неповноцінної нестабільної (precarious) зайнятості, покращення поточної життєвої ситуації. 2006 рік може бути прикладом такого протестного руху: без очевидного зв’язку один з одним, протести пройшли в Чилі, Греції, Німеччині, Франції, Італії, Ізраїлі та інших місцях. При цьому проблеми майже скрізь однакові: зростання плати за освіту, згортання університетської демократії замість її розбудови, хронічне недофінансування системи освіти. 2008-го року німецькі студенти з перемінним успіхом боролися проти введення плати за освіту.

Я б хотів торкнутись теми цьогорічних студентських протестів. Чи можна назвати їх революцією, чи революційними — вирішувати, мабуть, самим їхнім учасникам. Як багато хто знає, наразі окремі студентські виступи перетворились на доволі потужний рух у багатьох регіонах Європи та США, з найбільшою активністю у Хорватії, Греції, Австрії, Німеччині, штаті Каліфорнія, у дещо меншому масштабі у Великій Британії, Італії, Швейцарії, Іспанії, Голландії, Франції, Македонії, Польщі, штатах східного узбережжя США. Ті чи інші заходи проти економізації освіти та студентської солідарності в листопаді-грудні 2009 проходили в більшості країн Західної Європи. У Німеччині студентські протести відбуваються поряд з доволі потужним рухом школярів та ліцеїстів, у Франції цей рух супроводжується страйком викладачів проти реформ Саркозі. Важливою характеристикою цьогорічних протестів є доволі високий рівень комунікації між різними центрами протестної активності, схожість їх вимог та подекуди методів. Характерно, що країни Другого, чи то пак, Третього світів, включно з нами, у цей рух практично не залучені, обмежуючись лише поодинокими виявами солідарності.

Можна сказати, що це перший потужний міжнародний рух, що вийшов за межі стандартних «протестних» тем — альтерглобалістської, екологічної та антивоєнної. Водночас, він також має багато особливих аспектів, відмінних від стандартних «протестів».

 

Соціальні та ідеологічні передумови протестів

Якоїсь однієї причини таких потужних протестів не існує. Тут, як і в більшості інших схожих випадків, маємо справу з множинною, чи то пак, над-детермінацією. У 2009 наклалися одне на одне одразу кілька факторів. По-перше, це довготривалий процес економізації освіти:

  1. зменшення державного фінансування освіти з одночасним вторгненням приватних компаній у сферу освіти та науки, аж до приватизації університетів;
  2. експансія неоліберальної ринкової ідеології у освіті — освітні інституції починають орієнтуватись на ринок та намагаються стати економічно «рентабельними»;
  3. процес поступового перетворення освіти з дієвого соціального ліфту на елітарний продукт у зв’язку зі згортанням соціальних програм та поступовим введенням плати за навчання, подорожчання освітніх кредитів та загальним звуженням доступу до освіти.

Аспектом цієї ж проблеми економізації освіти у Європі є сумнозвісний Болонський процес. За красивими словами про покращення системи освіти дуже легко простежуються:

  • потреба уніфікації освіти в зв’язку з конкуренцією із університетами США та бюрократичними проблемами самого Євросоюзу;
  • пов’язана з цією уніфікацією ліквідація у навчальних програм «нерентабельних» спеціальностей — у Німеччині, наприклад, це «сходознавчі» дисципліни, «візантиністка» тощо — тобто таких, що не відповідають «теперішнім ринковим вимогам»;
  • скорочення часу на навчання — найважливіша проблема, адже в умовах загальної недоступності для більшості студентів стипендіальних програм ті змушені заробляти собі на життя під час навчання, або по кілька разів кидати університет, щоб заробити на продовження освіти. Усі ці альтернативні шляхи отримання вищої освіти Болонський процес ліквідує, вводячи жорсткі часові рамки для отримання освітніх та наукових ступенів. Результат — обмеження доступу до освіти вищими класами, або боргова кредитна яма для представників інших соціальних верств.

Надзвичайно важливою соціальною причиною протестів є пряме подорожчання освіти, що в багатьох країнах Європи проводиться як частина Болонського процесу — від введення оплати «додаткових» послуг (як-от користування бібліотекою, скасування пільг на проїзд, зменшення кількості «бюджетних» місць) до введення загальної плати за навчання, що особливо гостро відчувається у балканських країнах. Так, наприклад, у Македонії з введенням «Болоньї» з 2003 року навчання для студентів за «державною квотою» коштує 600 € на місяць, за контрактом — 1200 €. Це при тому, що в Скоп’є, столиці Македонії, середня зарплатня складає 300 €, а загалом по країні — 150 €.

Цей тривалий процес, що, за різними оцінками, триває з середини 70-их (від згортання «welfare state») або з початку 90-их (після падіння соціалістичного табору), був особливо загострений цьогорічною фінансовою кризою, що часто використовувалась урядами та адміністраціями в Європі та власниками університетів у США як привід для збільшення оплати, та «ринкового» реформування системи освіти в дусі зменшення державних витрат на освіту.

Згадана фінансова криза стимулювала й іншу передумову для протестів, тепер уже не суто соціальну, а великою мірою ідеологічну — вона фактично зруйнувала майже двадцятирічну неоліберальну ідею «постполітики», чи то пак неолібералізму як єдиного та найкращого шляху до процвітання світу. Великою мірою дискваліфіковані після розпаду СРСР соціалістичні та загалом комунітаристські альтернативи в останні роки почали стрімко відновлювати свій вплив — як через загальну дискваліфікацію неоліберального курсу, так і через поширення низової протидії неоліберальній політиці, а також внаслідок зростання серед академічного середовища популярності «лівої» теорії у варіантах Бадью, Жижека, Рансьєра, Гардта й Негрі, Лакло та Муфф тощо.

Таким чином, я б виділив три основні причини й, водночас, передумови студентської боротьби — економізація освіти, фінансова криза та ідеологічна реабілітація лівої альтернативи.

 

«Окупація» як новий метод боротьби

У чому ж власне виявляється ця активність? Тут слід зробити кілька важливих прояснень.

Загальною характеристикою протестів є те, що студенти практично повністю відмовились від «класичних» форм громадянських протестів — пікетувань, петицій, маршів тощо. Ці методи використовувались хіба що у Франції й під час загального тижня солідарності студентської боротьби. У Каліфорнії, центрі протестів у США, студенти навчились на власному досвіді — кількамісячні протести проти планів із підвищення оплати навчання у вигляді маршів, пікетувань, вело- й авто-забігів — усі ці карнавальні протести — з тріском провалились: їх просто проігнорували. У Німеччині акції такого типу, які організовуються традиційними студентськими організаціями сьогоднішні протестувальники прямо називають «демонстраціями стоптаних черевиків» («Latschdemo») або «протестом смажених ковбасок» («Bratwurstprotest»).

Наразі найпопулярнішою формою студентської боротьби є так звана «окупація» водночас зі страйком. Втім, тут треба провести важливі розрізнення.

У більшості країн Європи ця окупація звелась до захоплення студентами одного або кількох головних лекційних залів, при одночасному продовженні навчання для охочих. Така ситуація в Німеччині, Австрії, Великобританії, Італії та Іспанії тощо. Ці зали стали майданчиками для формулювання вимог, обговорення стратегії подальших дій, проведення альтернативних семінарів та лекцій — університетським аналогом автономних соціальних центрів у Італії та Франції.

З іншого боку, маємо приклади набагато радикальніших протестів у Хорватії та Каліфорнії. У Хорватії студенти факультету соціальних та гуманітарних наук Загребського університету в розпал місцевих виборів більше місяця утримували свій корпус, повністю припинивши заняття. До них приєдналась велика частина вищих навчальних закладів Хорватії. Після тимчасового припинення протестів в листопаді хорватські студенти знову захопили кілька університетів та окремих факультетів, часто після силової конфронтації з найманою охороною та поліцією, повністю припинивши навчання, тобто почавши повноцінний страйк.

У Каліфорнії події розвивались за схожим сценарієм. В результаті підвищення плати за навчання на 32%, обурені повним ігноруванням попередніх «мирних» протестів студенти різних вузів, починаючи з Університету Санта-Круз регулярно «окупують» різні навчальні та адміністративні корпуси. Їх так само регулярно звідти «витискає» поліція, подекуди з арештами та прямими зіткненнями, але наступного дня вони знову захоплюють той самий або вже новий корпус. Наразі у цей рух залучено 8 каліфорнійських університетів, серед них Берклі та UCLA, найбільші каліфорнійські вузи. Втім, загального страйку вони не домоглися. В Гронінгені, в Голандії, студенти вдалися до окупації офісу адміністрації університету.

Утім, попри відмінності, у всіх цих акціях є дещо спільне — усі вони мають, так би мовити, поза-легалістський характер — окупації будь-яких видів не вкладаються в «дозволені законом» акції протесту — з іншого боку, й не є очевидно радикальними, як наприклад, альтерглобалістські виступи «чорного блоку» чи справжні вуличні війни у Греції на початку листопада цього року. Про «неконвенційність» таких протестів свідчить те, що навіть у випадку з німецькими та австрійськими університетами, де загалом все відбувається порівняно мирно й демократично, цей консенсус з адміністрацією відбувся лише ретроспективно, про що свідчать багато випадків розгону таких «аудиторних окупацій» викликаною адміністрацією поліцією. У США та Греції акції протесту мають характер конфронтації з поліцією, у Хорватії — більше з адміністрацією та оплачуваними нею охоронними фірмами.

Іншим важливим моментом цих акцій є процес прийняття рішень. В усіх без винятку протестах традиційні профспілки та студентські союзи або взагалі виключені з процесу як інституції, або витіснені на другий план. Це зумовлено не лише їхнім опортунізмом та неефективністю, а й самим механізмом прийняттям рішень серед протестувальників. Усі рішення стосовно протестів приймаються на спільних пленумах, куди допускаються усі зацікавлені особи — а не виключно студенти та викладачі. У такому ж режимі дискусій та спільних голосувань формулюються й вимоги, й конкретна тактика боротьби.

У цих звільнених просторах — від окремих аудиторій та корпусів відбувається й інша активність – проводяться альтернативні семінари, лекції, воркшопи, дискусії, присвячені не лише освітній тематиці, а й загальним соціальним проблемам. Як в особистому листуванні розповідали мої друзі, що є свідками та учасниками подій в Німеччині — програма цих заходів у «звільнених аудиторіях» розписана на кілька тижнів наперед. Як це відверто визнається самими учасниками студентської боротьби, це простір для політизації протесту, створення місця для нової політики, базованої на низовій демократії.

Характерною особливістю цих виступів є їх принципово не-карнавальний, поза-медійний характер. Вже зараз очевидно, що за винятком Віденської академії мистецтв, практично жоден з протестів за своєю структурою не був орієнтованим на висвітлення у ЗМІ, як на головний засіб тиску на владу. У Німеччині на всі без винятку засоби масової інформації, навіть ті, які схвально оцінюють протести, дивляться з великою недовірою і підозрюють їх у спробі — як це сформульовано — «захвалити рух насмерть»; тобто за позірною увагою ЗМІ приховати відсутність реальних дій парламентських партій, як урядових, так і опозиційних, а також внести розкол між «радикалами» та помірними студентами. У Хорватії студенти взагалі прямо протиставили себе існуючим конвенційним ЗМІ, у своїх відозвах жорстко критикуючи їх спосіб висвітлення подій. Простіше кажучи — реакція стандартних ЗМІ (за винятком соціальних мереж у Інтернеті) не мала й не має вирішального значення для цих протестів, що саме по собі є цікавим феноменом.

Отже, ми коротко окреслили, у чому проблема, подивились на методи протестів, слід розібратись, що ж вимагається натомість? І ось тут починається найцікавіше.

 

Проблема дискурсів

Дискурси протестувальників відрізняються як від радикальних закликів 1968, так і від доволі млявих студентських протестів попередніх років, які прагнули передусім зберегти наявний стан речей (як, наприклад, протести проти закону щодо першого найму у Франції).

Моя теза полягає в тому, що це дуже чіткі прагматичні вимоги, які поєднуються з їх утопічним характером. Ця утопічність має два виміри:

1) Утопічність вимог з точки зору панівного ринкового дискурсу. Навіть найпоміркованіші з вимог з точки зору євробюрократії виглядають аж занадто радикально. Наприклад, у Дортмундському університеті демократизації освіти (тобто рівного залучення до процесу прийняття рішень студентів, викладачів та персоналу університету) пропонується досягти такими методами:

  • повне скасування оплати за навчання;
  • збільшення фінансування освітньої та наукової сфери;
  • скасування центральних для Болонського процесу пунктів (а саме обмежень на свободу вибору навчальних курсів та час навчання).

2) Утім, у більшості університетів вимоги цим не вичерпуються і мають вже не характер реакції на дії влади, а містять суто прогресивні, «атакуючі» вимоги. Наприклад:

  • вільний доступ до освіти усіх негромадян Євросоюзу;
  • скасування обмежень на доступ до різних рівнів вищої освіти (так, у Німеччині, учні, що закінчили не гімназії, а щось на зразок наших загальних шкіл, не мають можливості вступати до університету);
  • 50% квота представництва жінок на всіх університетських посадах;
  • впровадження стипендій як засобу подолання соціальної сегрегації тощо.

Цікавою є вимога покращення якості навчання, що також пов’язана з відмовою від «зубодробильної» Болонської системи та збільшення можливості вибору дисциплін та часу на їх опанування, покращення кваліфікації викладачів тощо. Ці вимоги майже всюди пов’язуються із загальною вимогою зміни мети освіти як такої — замість відтворення існуючого соціального ладу, замість дисциплінарної матриці, у якій створюються майбутні споживачі та виробники, замість місця, де студенти заганяються у пожиттєві боргові ями, освіта має сприяти розвитку критичних здібностей, вільному саморозвитку та новій колективності і, врешті решт, – сприяти розвитку усього суспільства. І це, я підкреслюю, не мої слова, це цитати з цілої серії офіційних комюніке та відозв протестуючих студентів.

Тут ми виходимо на ще один специфічний момент цього протестного дискурсу — тут конкретні, і в принципі досяжні, хоча й немислимі для влади вимоги поєднуються з доволі жорсткою критикою самої соціальної структури. Практично всюди — від Хорватії до Каліфорнії — рефреном звучить розчарування в неоліберальному суспільстві, а часто й у капіталізмі як такому. Студентська боротьба позиціонується не лише як локальні змагання за локальні прагматичні зміни, а як простір, на якому відбувається загальна антикапіталістична боротьба, і успіх на цьому полі — де-економізація освіти, перетворення університетів на місце дії низової політики та вироблення дієвого інструментарію (як теоретичного, так і практичного) для проведення соціальних змін — має стати кроком до побудови більш справедливого суспільства, ніж те, яке пропонується неоліберальною чи авторитарно-націоналістичною пропагандою.

З іншого боку, протестувальники прямо стверджують, що говорити про якісь структурні, довгострокові зміни в освіті без зміни самого суспільства неможливо. Як про це написали студенти Загребського університету: «Ми домагаємося вільної, безкоштовної, доступної для всіх освіти, так само як і суспільства, здатного це забезпечити».

 

Перспективи та наслідки

На останок, кілька слів про перспективи цього руху. Уже зараз очевидно, що простої перемоги не буде, і в кількох країнах він уже пішов на спад. Натомість у Каліфорнії боротьба радикалізується: усе більше бійок з поліцією та тиску на адміністрацію, що на мій погляд є відповіддю на дуже агресивну реакцію поліції та адміністрації, я вже не кажу про вуличну війну в Греції, яка, втім, виходить за межі суто студентського руху. Водночас, зі спаданням протесту у Хорватії та Італії, існує зростання напруги у Латвії, тому можна спрогнозувати, що студентська боротьба буде ширитись.

За будь-якого розвитку подій ця боротьба вже має свої наслідки:

1) вироблення нової політичної практики, що передбачає колективні механізми прийняття рішень, відмову від конвенційних протестів, від орієнтації виключно на медійне висвітлення, і відповідно:

  • переоцінка ролі ЗМІ, а точніше, просто дискваліфікація традиційних ЗМІ, як дієвого інструменту у низовій політичній боротьбі;
  • вироблення принципу недовіри до влади — жодні обіцянки не призводять автоматично до припинення протестів, лише реальна імплементація змін;

2) введення до суспільного дискурсу теми безкоштовної освіти та, взагалі, перегляд самого розуміння освіти й науки в сучасному світі;

3) реабілітація утопії як горизонту реальних політичних дій у низовій демократичній політиці;

4) утворення тісного дискурсивного зв’язку між локальними тактичними вимогами та загальною стратегічною метою — зміною суспільства.

Усвідомлення цих уроків студентських рухів є необхідним як для теоретичного осмислення сьогоднішніх перспектив прогресивної політики загалом та у сфері освіти зокрема, так і для практичних спроб змінити наш світ на краще.
 

Текст доповіді, виголошеної на дискусійній панелі “Інша революція” 15 грудня 2009 р. Обговорення піднятих у статті тем буде продовжене під час дискусії з проблем сучасної освіти “Bologna burns” 11 березня о 18:00, організованої Науково-дослідним центром візуальної культури НаУКМА. Адреса: Староакадемічний корпус, 1-й поверх (вул. Сковороди 2).

 

Читайте також:

Освіта фаст-фуд: чому Європою шириться студентський протест?

Поділитись