Вперше опубліковано в: Спільне, №9, 2015: Майдан. Погляд зліва.
Одним із наслідків глобалізаційних процесів у політичній та економічній сферах є утворення наддержавних інституцій, що отримують дедалі більше повноважень, які раніше належали лише національним державам. Такі об’єднання чи союзи не є державами у класичному розумінні цього слова, але в той же час вони є тими суб’єктами, котрі мають можливість впливати на процеси, що відбуваються в державах, які до них долучені безпосередньо або ж опосередковано. Ці інституції можуть існувати в формі союзів держав, як СНД чи НАТО, або ж менш інституціалізованих домовленостей про співпрацю. Прикладом такої інституції може стати — за умови його укладення — Трансатлантичне Торгове та Інвестиційне Партнерство.
Під час Євромайдану для України питання співпраці з тією чи іншою інституцією стало ключовим. Асоціація з Європейським Союзом стала причиною для багатьох вийти на вулицю та усвідомити себе носіями «європейських цінностей», а євроінтеграція стала синонімом розвитку та надії на краще майбутнє. Єврооптимізм став важливим складником риторики Євромайдану. Можна виділити наступні складники такого єврооптимізму. По-перше, одним з основних є заперечення радянського минулого та асоційованої з ним співпраці з Росією. На фоні консервативної Російської Федерації з її «президентом-диктатором»«демократичний» Європейський Союз є більш привабливим партнером.
По-друге, важливим фактором єврооптимізму є ідея девелопменталізму, яка є частиною домінантної нині ліберальної ідеології. З уявлення про те, що Україна, як і усі інші країни, проходить певний шлях розвитку, слідує ідея, що на цьому шляху потрібні більш «розвинуті» партнери, як країни ЄС.
По-третє, складником єврооптимізму є певне усталене уявлення про ЄС, викликане небажанням або незацікавленістю в тому, щоб розібратись, яким є Євросоюз наразі та які перспективи ця інституція має в майбутньому. Тому, говорячи про Європу, єврооптимісти оминають питання про те, що не всі держави ЄС досягають того рівня розвитку, який стереотипно приписується Європі, а також забувають про кризу, що аж ніяк не збирається нас полишати.
Погляд на ЄС із середини є менш оптимістичним, і все частіше європейці виступають із критикою політик правлячої верхівки Союзу. Прикладом такого євроскептицизму є грецькі протести 2010-2012 років, що сколихнули всю країну та підняли галас по всій Європі.
Для того, щоб зрозуміти, які фактори впливають на протилежне ставлення до ЄС в Греції, ми вирішили поговорити з політологом, котрий спеціалізується на Південній та Східній Європі, Теодором Пападопулосом.
Альона Ляшева: Тео, не є новиною, що велика кількість українців до, під час і після Євромайдану мали і мають дуже єврооптимістичні настрої. В цьому контексті цікаво провести порівняння із Грецією, бо вона відома своїм євроскептицизмом, особливо після протетсів 2010-2012 років. Чим викликані такі настрої у грецькому суспільствї
Теодор Пападопулус: Для того, щоб описувати євроскептичні настрої у грецькому суспільстві, для початку варто зрозуміти, про яку Європу йде мова, тобто щодо чого проявляються ці скептичні настрої. Греки ніколи не були антиєвропейськими. В час, коли Греція приєднась до ЄС, на початку 80-х, домінували дуже єврооптимістичні настрої. Сучасний євроскептицизм направлений не на Європу або ЄС як такі, а на певний тип Європи, на певну, так би мовити, архітектуру суспільства. Архітекторами такого устрою, що викликає євроскептицизм, є Європейський Центральний Банк, МВФ, Єврокомісія. Євроскептицизм пов’язаний із тими мірами жорсткої економії, які були введені цими інституціями та сильно вплинули на населення Греції. Тому вся антиєвропейська та антинімецька риторика, що постала впродовж протестів 2010-2012 років, не була скептичною щодо ідеї об’єднаної Європи, тим паче щодо концепту соціальної Європи. Протести як раз підтримували ідею такої Європи, але критикували неоліберальну Європу. Тобто замість описувати суспільні настрої словом євроскептицизм, я б назвав це скептицизмом щодо неоліберальної Європи. Що є цікавим щодо України: якщо прибрати з фокусу ті крайньо праві елементи, що мали місце в русі, то настрої більшості радше були схожими на ті настрої, що мали греки у 80х. А саме — надію на більш демократичний і менш корумпований устрій. Але справа в тому, що Європа змінилася з тих часів. Вибачте, що я це кажу, але українці плекають надію потрапити до Європи, якої вже немає. Демократичність, прозорість і соціальність — це те, з чим зараз Європа має все більше й більше проблем. Національні держави мають все менше й менше впливу на прийняття рішень, а вертикаль влади стає більш централізованою.
А.Л.: Іншою дотичною між Україною та Грецією є те, що протести в обох країнах були викликані кризовою ситуацією. Бізнес української еліти сильно постраждав із часів початку кризи і потребував допомоги або від Росії, або від ЄС. Тому питання напрямку на євроінтеграцію постало так гостро. А які економічні передумови грецьких протестів?
Т.П.: Коли глобальна криза проявилась у Греції, ЄС звичайно ж допомагав їй вийти з кризи і — звичайно ж — шляхом давання в борг. Розмір державного боргу був 120% від ВВП. Греція мала борги і в 90х, але в той час вона не була частиною Єврозони і тому грецька влада мала більше конролю над власною економікою. Я б виділив три основні особливості цієї кризи. По-перше, це запровадження євро, глобальна економічна криза та залежність від держав із сильнішою економікою.
Німецькі банки, французькі банки дали великі суми грошей у борг Греції. Однак в умовах глобальної кризи в цих банків також виникли проблеми і вони різко відмовилися давати в борг грецькій державі, мотивуючи це тим, що вона не зможе віддати борг. Тому європейська влада мала знайти шляхи для забезпечення того, що Греція поверне борги. І це було зроблено дуже просто: грецькі борги переклали на плечі європейських платників податків. Тому зараз Греція має борги перед ЄС, а не перед європейськими банками. Трагічність цього полягає в тому, що гроші, які поступають у Грецію, не витрачаються на розвиток економіки, збільшення робочих місць чи на соціальні витрати — вони витрачаються на погашення боргу європейським банкам. Тобто Греція є просто однією точкою на шляху грошових потоків у ЄС від платників податків до банків, що нічого від цього не отримує. Що вона отримує, так це величезний тиск із боку інших держав. Тому ситуація погіршується постійно: я говорив про 120% боргу під час кризи — зараз він складає 170%, економіка спадає, менше робочих місць, вищі податки. Влада ЄС каже про те, що всі ці рішення направлені на погашення боргів, але нічого такого не відбувається. Це все руйнує довіру звичайних греків до Європи. І оскільки ситуація не покращиться без змін у самій Європі, то той євроскептицизм, про який ми говорили на початку, буде зростати. Крім цього, ця історія, яку я розповів, є не лише грецькою, але й португальською, іспанською, італійською та й інших країн периферії Європи. І, як на мене, оскільки Україна обрала курс на ЄС, вас чекає схожий сценарій. Європа не може поводити себе іншим чином в умовах затяжної економічної кризи.
А.Л.: Як Ви знаєте, Євромайдан значно посилив внутрішні протиріччя України, що пізніше стало одним із чинників, які зумовили війну. Чи були певні регіональні відмінності у грецьких протестах? Чи можна сказати, що це були протести певних класів населення?
Т.П.: Такої регіональної відмінності, як в Україні, у грецьких протестах не було, тобто протести проходили по всій країні. Але була інша відмінність, що може бути пояснена класовою структурою населення. Розділ у реакції населення на політики Євросоюзу радше пройшов по лінії міське-сільське населення. Центрами протестів стали Афіни та Фесалоніки як найбільші міста, що загалом не дивно, бо масові протести — це міське явище. Але особливістю Греції стало те, що сільське населення та населення невеликих міст проявило себе вкрай неактивно. На мою думку, це може бути пояснено тим, що сільське населення не так сильно відчуло на собі кризу. Це може здатися доволі позитивним, але, насправді, нічого позитивного в цьому немає, оскільки сільське населення є виключеним з економічної сфери та у великій мірі живе за рахунок сільського господарства. Тобто село не так сильно відчуло кризу, бо в них була земля, було що їсти, чого не скажеш про міське населення. Так, я не жартую: їжа стає проблемою для людей, і я не кажу про бездомних чи тих, кого вважають маргіналами, я кажу, про тих, хто втратив роботу, а з цим — і надію. Звичайно ж, з’являються всілякі благодійні ініціативи, наприклад, церкви влаштовують безкоштовні обіди. Але це абсолютно не є вирішенням питання — я розповідаю про це, для того, щоб проілюструвати останню тезу. Кількість людей, які потребують найпростішої їжі — супу із шматом хліба, — що раніше призначалась лише для бездомних, зростає. Також зросло число людей, які втратили своє житло. Грецькі соціологи навіть вживають термін «нова бездомність». Коли я був молодим, у 80-х, бездомність була якимось віддаленим феноменом. Бездомних було так мало, що я, будучи студеном, знав усіх бездомних людей в Афінах. У двохмільйонному місті було декілька бездомних, які завжди проводили свій час у центрі міста та були певною диковинкою для нас. У кінці 2010-х років ситуація радикально змінились: Афіни повні бездомних, їх можна побачити на кожній зупинці транспорту, скрізь. Тому міста стали найгарячішими точками протестів. От мої батьки, наприклад, живуть у невеличному місті, вони вирощують овочі, якщо в них виростає більше ніж їм треба, що часто буває, вони обмінюють свої помідори та картоплю на яйця чи ще щось, така-от доринкова економіка. В містах же, що включені у глобальну ринкову економіку, люди постраждали найбільше, тому й вибухи протестів відбулися саме там.
Через таку дихотомію місто-село можна побачити певну класову приналежність протестувальників, але, звичайно ж, люди, які долучалися, походили з різних класів і прошарків. Великою мірою це були ті люди, котрі рік тому вважали себе «середнім класом». Після того, як вони втратили все, що мали — роботу, стабільність, житло, — в них не залишилось вибору, лише — виходити на вулицю. Роботу втратили і працівники громадського сектору, лікарі, вчителі, дрібні чиновники — держава викинула їх на вулицю, — і працівники бізнес-сфери, які втратили роботу через спад економіки й віддтік інвестицій. Також активними учасниками були молоді люди, котрі, маючи освіту, не можуть отримати роботу навіть у сфері низько кваліфікованої праці. Тому ці молоді люди і люди, котрі вважали себе середнім класом, дуже злі на ЄС. Вони задаються питаннями: чому ми страждаємо через вчинки корумпованої еліти, грецької та європейської? Ми такі ж європейці, як інші, але чому, замість підтримки, ми отримуємо покарання?
А.Л.: Тео, як Ви б оцінили політичне забарвлення протестуючих?
Т.П.: На це питання також немає однозначної відповіді. Хоча в лівому середовищі ці протести часто представляються як виключно ліві, така думка є помилковою. Так, справді, лівий блок там був найсильнішим — тобто люди, які не просто підхопили ліву риторику, але ідентифікували себе як ліві. Незважаючи на те, що ці ліві були дуже різних мастей, я б об’єднав їх у дві великі групи, які роз’єднує одне дуже гостре питання. А саме, як це не сумно, — національне питання. Одна частина лівих стоїть на інтернаціональних позиціях, інша ж — має патріотичні позиції. І така різниця в поглядах сильно впливала на їх вимоги. Риторика перших була більше направлена на критику процесів у Європі та світі, вони вимагали системних змін як у Греції, так і в ЄС; другі ж радше критикували ставлення ЄС до Греції та вимагали «повернути нам нашу Грецію». Крім лівих рухів, там сильно вирізнялись і праві сили. Їх вимоги були звичайно ж не антикапіталістичними, а антивладними; критика була в основному спрямована на грецьку владу та конституцію. Іншою групою були радикально праві, велика кількість яких була і є неонацистами. У Греції неонацистський рух є одним із найсильніших. «Золотий Світанок» відрізняється від інших європейських праворадикалів своїм нацистським ухилом. Загалом крайньо праві підтримували всю антидержавну риторику, але до цього вони ще й додали антимігрантську риторику: їхнім поясненням проблем були мігранти та, вибачте, «небілі» люди. Такий спектр пізніше вилився в сильну політичну полярізацію на виборах.
А.Л.: Продовжуючи тему виборів. Які наслідки цих протестів у політичній сферї
Т.П.: Наразі, як нам відомо, СІРІЗА отримала неочікуваний успіх. Їм це вдалося за рахунок капіталізації своєї активності в період протестів. Вони залучили на свою сторону середній і робітничий класи, що мають ліві погляди, а також так званих «патріотичних лівих». Золотий Світанок здобув велику кількість голосів за рахунок своїх антимігрантських закидів, про які я вже згадував, і за рахунок антикомуністичної пропаганди, але в той же час — через популізм. Однією з їхніх стратегій було «піти в народ»: вони займалися благочинністю, дуже тісно співпрацювали з молоддю. За умов такої поляризації, всі традиційні центристські партії переживають колапс. Політичні ідентичності, що сформувалися під час протестів, пізніше виразилися в біполярному політичному полі. І зараз цікаво, чим усе це закінчиться.
А.Л.: Ті партії, які утвердилися після Євромайдану в Україні, займають ліберальні та праві позиції. На жаль, лівим там місця не знайшлося. Греція в цьому, звичайно ж, радикально відрізняється від України. Але чи є успіх СІРІЗИ успіхом тих протестів, які відбулися? Чи зможе СІРІЗА щось радикально змінитй
Т.П.: Я, мабуть, не є тією людиною, яка зможе розкритикувати СІРІЗУ, бо я у свої поглядах, та й взагалі, дуже близький до них. Я, радше, зможу розказати про проблеми, з якими зараз стикається ця політична сила. Як вам відомо, це коаліція різного роду радикальних лівих, членів комуністичної партії, що відкололися від неї, екологістів, феміністів, більш ліберальних лівих. Мабуть єдине, що їх об’єднує, — це усвідомлення себе радикальнішими лівими, ніж старі соціал-демократи. Що ж відрізняє їх від інших лівих партій, так це тісна співпраця із соціальними рухами, які постали після протестів. І наразі для СІРІЗИ великим викликом є той успіх, що вони здобули. Вся Європа та Греція прискіпливо слідкує за тим, що відбудеться з ними та що вони змінять, але такі сподівання є великим перебільшенням можливостей СІРІЗИ. В них є серйозна опозиція як у Греції, так і по всій Європі. Для правих СІРІЗА, яка піднялась, а потім впала, була б справжнім подарунком. Поза політичною сферою в них ще більше ворогів: правлячий клас Європи, банки, транснаціональні корпорації. Вони — як індіанці проти ковбоїв. Тому очікувати від СІРІЗИ вирішення всіх проблем не варто. Для реальних змін лівий рух має поширитися та інституалізуватися як у Греції, так і далеко поза її межами.
