Мистецтво

Тарантино та антифашизм

5324

Олексій Радинський

Один мій приятель мав щастя народитися на Борщагівці, в кавказькій родині. Суворе районне виховання змусило його піти тропою війни. Коли у Києві почали вбивати чорношкірих, він разом із товаришами розпочав боротьбу з нацистською ідеологією. Боротьба відбувалася так: убравшись у чорне, вони виходили на район і нещадно гамселили кожного носія нацистської символіки чи інших ознак ворожої субкультури. За кілька місяців мій приятель похвалявся, що хребет неонацизму – принаймні на його районі – зламано: юні декласовані елементи, що раніше були легкою здобиччю людиноненависницької ідеології, побачили, на чиєму боці груба сила, й масово вступають до лав антифашистського руху.

Ця історія пригадалася в зв’язку з новим фільмом Квентина Тарантино «Бесславні виротки» (саме так, з граматичною помилкою в кожному слові, й мусить писатися ця назва, в оригіналі вона звучить як Inglourious Basterds).

Те, що Тарантино взявся за історію часів Другої світової, відпочатку виглядало як чергова провокація, а слогани його фільму – «одного разу в окупованій нацистами Франції» та «безславна, нестримна, шокуюча помста» – викликали у фанатів кровожерливу посмішку. До того ж, трейлер «Бесславних виротків» обіцяв криваву феєрію на кшталт «Вбити Білла», з німецькими солдатами замість азійської мафії. Але Тарантино виявився хитрішим. Замість обіцяної зливи екранного насильства він запропонував нам видовище, що спонукає замислитись над складними стосунками між реальністю та екраном.

 

Потяг до зображення помсти – безславної, нестримної, шокуючої тощо – володіє Квентином Тарантино ось уже протягом десятиріччя. Услід за «Вбити Білла» – двочастинною сагою про пригоди одержимої месниці – він створив щось на кшталт радикального маніфесту сучасного побутового фемінізму, де помста серійному вбивцеві прочитується як розправа над усіма чоловічими гріхами (йдеться про стрічку Death Proof, недбало перекладену як «Доказ смерті»). Назва фільму «Бесславні виротки» відноситься до спецгрупи американських солдат єврейського походження, засланих у тил нацистів із місією наводити жах на ворогів за допомоги приголомшливо садистського насильства. Та, як не дивно, Тарантино залишає левову частку антифашистських звірств за кадром. Він обмежується лише одним епізодом страшної помсти, звертаючи більше уваги на панічний розпач, що шириться між окупантів, а згодом узагалі переключається на другу сюжетну лінію – історію єврейської дівчини, якій випадає шанс помститися німецькому керівництву за смерть своєї родини.

Що ж завадило Тарантинові по повній відтягнутися на темі кривавої помсти нацистам? Здавалося б, більш вдячного об’єкта екранного насильства, ніж «нацистська наволоч», годі шукати. Глядачеві навіть не треба розтлумачувати жодних мотивів, жодних психологічних деталей та сюжетних інтриг: нацистів можна (і треба) просто мочити. Споживачі масової культури добре засвоїли формулу: нацист на екрані з’являється лише задля того, щоб вбивати та зрештою бути вбитим – причому чим мальовничіше, тим краще. Таке стереотипне зображення ворога є закономірним відображенням післявоєнної ідеології, що прагнула надати нацизмові статус абсолютного Зла, аналогів якому немає ані в історії, ані в сучасності. Ця ідеологія була справедливо критикована протягом багатьох десятиліть: ішлося про те, що, попри очевидну винятковість нацистської жорстокості, націонал-соціалізм є не якимось трансцендентним втіленням чистого Зла, а радше непристойним, але неуникненним зворотом самої європейської цивілізації, її прямим породженням. Не дивно, що така критика, чиєю метою було зрозуміти, а не просто засудити нацизм, була дискредитована як намагання виправдати Зло: навіщо, мовляв, пояснювати те, чому нема виправдання? Згодом саме абсолютизація нацистського Зла зробила, за логікою заперечення, такою привабливою ідеологію неонацизму, спричинилася до появи ганебного історичного ревізіонізму Голокосту, а також послужила виправданням численних звірств ізраїльської армії. Те, що Тарантино спромігся подолати цю порочну логіку абсолютного Зла, безперечно робить йому честь.

У «Бесславних виротках» Тарантино, як завжди, грає в гру з глядачем – от тільки тепер ця гра стала дещо складнішою. Протягом першої частини фільму він неодноразово заохочує в свого глядача зловтішне почуття справедливої помсти, солідаризації з месником. Коли персонаж Бреда Пітта витинає на чолі своєї жертви криваву свастику, чи коли персонаж Елая Рота бейсбольною битою вибиває мізки з нацистської голови, важко не відчути кровожерного задоволення. Мало хто, либонь, рефлексує з приводу цього почуття – перед нами ж-бо нацисти, вони й не такого заслужили. Та наприкінці фільму Тарантино змушує глядачів – принаймні, найбільш уважних із них – замислитися над своєю реакцією. Фінальна сцена являє собою прем’єру пропагандистського фільму, на якій уся нацистська верхівка насолоджується видовищем подвигу німецького снайпера, що самотужки розстрілює сотні американських солдатів. Коли куля екранного месника влучає в чергову жертву, нам одразу демонструють кровожерливі усмішки Гітлера, Геббельса, Геринга, Бормана та інших нацистів, що отримують своє хворобливе задоволення. Аж раптом у дію вступають заколотники, й кінозал перетворюється на криваву баню. Рятуючись від вогню, нацисти потрапляють під зливу куль з автоматів «бесславних виротків» – особливо акцентується перетворення Гітлерової голови на свинцовий салат – та зрештою злітають на повітря. Ми, звісно, споглядаємо це видовище з неприхованою насолодою – чи не так само, як це щойно робили нацисти?

 
Поділитись