У п’ятницю минуло 14 років від сумнозвісного 9/11 – терористичної атаки, з якої розпочалося нове, XXI століття. Власне, після неї воно відразу й стало століттям боротьби з тероризмом як найнебезпечнішою з глобальних загроз, що стоять перед людством. Боротьба з тероризмом як ніколи згуртувала навколо себе весь цивілізований і не дуже світ, трохи перекроїла світову карту, трохи змінила принципи міжнародної політики, призвела до низки локальних військових конфліктів і повалення кількох владних режимів. Задля високої мети було вкладено чимало зусиль та грошей і, на жаль, покладено людських життів.
Але чи можна поговорити про успіх? Зусиллями антитерористичної коаліції вдалося скинути владу начебто лояльних до Аль-Каїди Талібану в Афганістані, Саддама Хусейна в Іраку, врешті-решт, у 2011 році знищено «терориста №1» Усаму бен Ладена, але кількість терактів та їх жертв усе одно зростає з року в рік.
Міжнародний Інститут економіки та миру констатує стрімке зростання рівня тероризму впродовж останніх 10 років, тільки за 2013 рік кількість жертв терактів зросла на 61% порівняно з попереднім роком.
І річ не лише в цифрах – впадають у око також якісні зміни. Терористи дедалі частіше застосовують у своїх темних справах новітні технологічні розробки, змагаючись у «просунутості» зі спецслужбами розвинених держав, використовують гібридні тактики, поєднують фізичні атаки з, наприклад, хакерськими. Цей рух у бік «просунутого тероризму» йде з двох боків: із одного боку, технологічні здобутки цивілізації стають доступними навіть малоосвіченим людям, а з другого – вища освіта вже не гарантує гуманістичного щеплення від ідеології насильства та терору.
Врешті-решт, варто зауважити й організаційні трансформації: на зміну мережевій структурі Аль-Каїди приходить ISIS – організація, яка використовує терористичну тактику одночасно з військовою й уже набуває форми держави з усіма її атрибутами, хоч і заснованої на варварстві та тоталітаризмі. Не варто забувати й про одиничний терор, як-от приклад «бійця з ісламською навалою» Андреаса Брейвіка.
Отже виглядає, що в оголошеній глобальній війні поки що перемагає саме тероризм. «Terrorists win», як співають у trap-композиції, складеній на честь бійців Ісламської Держави.
Звісно, можна сказати, що рівень терористичної загрози в країнах Заходу суттєво знизився. За даними Міжнародного Інституту економіки та миру, близько 80% жертв терактів припадає зараз на Ірак, Афганістан, Пакистан, Нігерію та Сирію. Та сучасні медіа дозволяють терористам не тільки миттєво координувати свої дії з різних куточків світу, а й поширювати інформацію про теракти, сіючи серед населення всього світу страх – головну мету терору. З іншого боку, медіа, потроху привчаючи суспільство до насилля, також сприяють тому, що кожен наступний теракт стає дедалі більш видовищним та кривавим.
Тероризм виграє не тільки в боротьбі зі спецслужбами та арміями, він урешті-решт перемагає ідеологічно, привчаючи людей жити в постійному страху. Виграє дрімуча жорстока ідеологія терористів, заснована, як правило, на якому-небудь релігійному фундаменталізмі, расизмі та іншій тоталітарній маячні – виграє, коли вільні демократичні держави жертвують заради перемоги над тероризмом принципами демократії та громадянськими свободами.
Чому так сталося? Чи це результат якихось тактичних прорахунків, провалів – чи, може, тоді, в 2001 році або й ще раніше, було неправильно обрано саму стратегію? Чи не слід було, окрім безпосередньої війни з терористами, почати витрачати більше на вивчення причин, що штовхають людей на терор, на пошук оптимальних варіантів вирішення конфліктів, що лежать у основі тероризму, на боротьбу з бідністю та неписьменністю?
Після 11 вересня Україна стрімко включилася в «новий хрестовий похід», чи не в першу чергу через намагання підвищити свою роль у світовій політиці. Восени 2001 року Україна відкриває повітряний простір для військової авіації США, що летить на Афганістан, а в 2003 році відправляє до Іраку з миротворчою місією своїх військових.
Супротивники такого співробітництва попереджали, що відкрито стаючи на бік коаліції, Україна приверне до себе увагу міжнародного тероризму. Прикладом, що обґрунтовує такі побоювання, може бути Іспанія, де терористи, щоб змусити іспанський уряд вивести війська з Іраку, влаштували вибухи в мадридському метро. Та нас це обминуло – всередині країни проблема тероризму й далі залишалася досить примарною. Звісно, траплялися поодинокі випадки, як-от вибух на Троєщинському ринку, що його влаштувала група ультраправих задля розправи над мігрантами, та більшість «терористичних» розслідувань того часу інспірувала, власне, СБУ. Спецслужби шукали агентів світового джихаду переважно в середовищі кримських татар, намагаючись звинуватити в підготовці терактів, наприклад, Хізб ут-Тахрір, організацію, яка не раз наголошувала на мирних засадах своєї політики.
Навесні 2014 Україна розпочинає боротьбу з сепаратистами на сході країни, називаючи бойову операцію «антитерористичною». Чи була тоді загроза тероризму актуальною? Швидше за все, ні – сепаратисти захоплювали адміністративні будівлі, організовували «референдуми», та про тероризм як такий не йшлося. Як не парадоксально, таким чином уряд прямо наслідував російську тактику Другої чеченської війни 1999 року, також названої Контртерористичною операцією, – намагаючись словом «тероризм» надати локальному конфлікту глобального значення. Щонайменше дивною виглядає проголошена в той самий час амністія кількох ультраправих «політв’язнів», засуджених за, власне, тероризм – уже згадуваних тут «троєщинських», а також «васильківських» терористів.
Визнання ДНР та ЛНР терористичними організаціями спричинило небачений потік кримінальних справ за «терористичними» статтями. Та в особистих розмовах співробітники СБУ зізнаються – тероризм тут радше загальна кваліфікація, ніж конкретна діяльність. Попри трагічні випадки, як-от вибух 22 лютого в Харкові, війна на Сході так і не набула по-справжньому терористичного характеру. Та терористичним врешті-решт може стати мир.
Загроза тероризму в Україні зараз знову зростає якраз із боку «патріотичних» організацій, розповідають співробітники СБУ в неофіційних розмовах. Невдоволені ані мирними переговорами з проросійськими сепаратистами, ані внутрішньою політикою президента та уряду ультраправі, маючи бойовий досвід у добровольчих батальйонах та традиції боротьби ОУН, цілком можуть вдаватися до терористичних актів, політичних вбивств, залякуючи і можновладців, і мирне населення. З іншого боку, не можна забувати про сепаратистських бойовиків, які після припинення бойових дій так само залишаються без діла, але з певним досвідом, і можуть стати інструментом подальшої терористичної боротьби.
Нинішня українська влада вже показала, що в боротьбі з тероризмом вона надає перевагу традиційними методами – посилюючи роль спецслужб, допускаючи обмеження свободи заради безпеки. Враховуючи рівень конфронтації, така боротьба може викликати ще більше зростання агресивності суспільства. Тому в приборканні тероризму на першу чергу має вийти політика національного примирення, налагодження зруйнованих політиками мостів.