3. Uncle Sam's Curse

Ткаченко, Кирило

  • 02 листопада 2010
  • 1405

Попередній розділ | Зміст книжки | Наступний розділ

Те, що ми сказали про антиномію насилля в справі Абу-Джамала, стосується й усієї діяльності Black Panther Party, риторика якої подеколи дійсно справляла войовниче враження. Американській громадськості партія запам’яталася головним чином сутичками з поліцією, зокрема, й зі застосуванням вогнепальної зброї, та квазі-мілітаристським іміджем. У США ця партія досі вважається чимось на кшталт терористичної організації, [1] що, скажімо, засвідчила чергова нещодавня (2007) спроба засудити «сан-франциську вісімку» (колишніх Чорних Пантер) за злочин, який вони не вчинили аж сорок років тому. Так само під час організованої консерваторами кампанії проти Вена Джонса, внаслідок якої він змушений був піти з посади радника Барака Обами з питань захисту довкілля, один з головних закидів зводився до того, що Джонс свого часу був симпатиком «Чорної Пантери». [2]

Насправді ж діяльність «Чорної Пантери» виявлялася головним чином у таких речах як видання газети; «сніданкових програмах», коли діти з бідних родин, перед тим як іти до школи, отримували безкоштовні сніданки; в програмах із забезпечення мешканців гетто безкоштовними медикаментами та одягом; у встановленні дорожніх знаків на небезпечних перехрестях тощо. Складена в 1966 році програма партії просто-таки просякнута духом легальності та містить прямі цитати з американської конституції та декларації незалежності (її головний співавтор, Бобі Сіл у той час якраз старанно вивчав закони). На відміну від багатьох інших афроамериканських націоналістичних організацій, «Чорна Пантера» не сповідувала сепаратизм та активно співпрацювала з білими, індіанськими та пуерто-ріканськими радикальними організаціями. Після вбивства Мартіна Лютера Кінга в 1968 році, коли американськими гетто прокотилася серія потужних повстань, саме в Окленді, колисці «Чорної Пантери», та саме завдяки її сприянню, повстання вдалось уникнути. Підбурювачами до насильницьких дій, а також їхніми виконавцями зазвичай були якраз федеральні агенти, що ними дуже швидко інфільтрували «Чорну Пантеру» (Abu-Jamal, 2004, pp. 136-151; Churchill & Wall, 1988, pp. 47-48, 64-99). А на окреслений ФБР шлях вийшла крихітна Black Liberation Army, що спробувала займатися справжнім тероризмом уже після розгрому самої партії. [3] Чому ж тоді федеральна влада була так занепокоєна діяльністю цієї, якщо не зважати на її риторику, нібито цілком легальної організації? [4]

Уявлення про неконтрольованого та схильного до насильства чорношкірого в США таке ж давнє, як і інститут рабства. За доби рабовласництва південні штати жили під постійним страхом перед повстаннями рабів. [5] [6] Фантом «нігера з рушницею» (nigger with a gun), судячи з усього, є невід’ємною та обов’язковою складовою американського расизму впродовж усієї його історії. Але нехай навіть яким грізним є цей фантом, як ми побачимо згодом, гармонійне існування расистського суспільства поряд із цією лиховісною тінню цілком можливе. Питання полягає в тому, яким чином цей фантом втілюється. Звернувши силу расистських уявлень проти самого расизму, «Чорній Пантері» вдалося втілити його в найдеструктивніший для політичної системи спосіб. Першою програмою, реалізацією якої «Чорна Пантера» голосно заявила про своє існування, була програма контролювання поліції (Police-alert Patrols), що, зважаючи на обсяги поліцейського насилля в тодішніх чорних районах Окленда, дійсно була на часі. Все відбувалося за законом: патрулі Чорних Пантер – (легально) озброєні, в одностроях, з законами штату Каліфорнія та фотокамерами в руках – супроводжували поліцейські авто. Коли ж поліцейські заарештовували когось, Пантери виходили з машини, та спостерігали арешт. Як самих поліцейських, так і мешканців гетто такі речі вразили, як грім серед ясного неба. Під час таких контролів шоковані поліцейські подеколи без слів завертали до своїх машин та хутко полишали місце пригоди. Поліцейських, як згодом і всю американську владу, найбільше фруструвало те, що «нігери з рушницями» цього разу були згуртованими, дисциплінованими та діяли за законом у такий спосіб, що їм вдавалося стверджувати політичну автономію чорного гетто, організовувати місцеву громаду довкола чітких завдань, зрештою, повертати мешканцям гетто елементарне почуття людської гідності. Чи не найбільший страх расистської системи в США полягає не так у самому насиллі з боку чорношкірих, як у перспективі його політизації. Підтримка балансу расистського суспільного устрою безумовно вимагає великих затрат (як у психоаналітичному, так і в прямому економічному сенсі), але інтегрувати великі обсяги «ірраціонального» насилля в межах цього устрою значно легше, ніж допустити хоча б натяк на перспективу його політизації.

***

You can only be destroyed by believing that you really
are what the white world considers as a ‘nigger’
James Baldwin

В цьому додатку до основного корпусу нашої розвідки ми насамперед хотіли б розглянути, наскільки злочинність в американських гетто та такий культурний феномен, як гангста-реп, є симптомами американського капіталістичного суспільства.

Вживаючи поняття «симптом», ми загалом притримуємося психоаналітичної традиції. В психоаналізі під симптомом розуміють те, що утворилося на підставі певного травматичного досвіду. Він є «компромісним утворенням» – тим, що, наслідуючи травматичний досвід, водночас відтворює та заперечує його. Він є символічним подоланням цього досвіду.

У випадку гангста-репу цей травматичний досвід є перманентною колективною травмою. Цю травму можна, зокрема, означити як дію стигми, накладеної американським суспільством на маргіналізовані прошарки постіндустріального пролетаріату. [7] Але її дію не слід обмежувати лише символічним виміром, адже разом з тим вона має цілком конкретні матеріальні прояви: безробіття, недоїдання, недоступність медичних послуг, злочинність тощо.

Чому ми говоримо про колективну травму? Тому, що стигма слідує тут за неіндивідуальними ознаками – кольором шкіри, класовою позицією, територіальною належністю, – та виокремлює тим самим певну групу. Ця травма є колективною, оскільки, навіть маючи в кожному конкретному випадку чітку індивідуальну історію виявлення, її дія, проте, сягає за межі історії даного індивіда та є анонімною, наперед заданою, такою, що стигматизує шляхом соціальної класифікації, нав’язування певної колективної ідентичності.

Чому ми говоримо про перманентну травму? Тому, що травматичний досвід тут не обмежується лише певними подіями в минулому, а має неперервну тяглість і не втрачає своєї актуальності. Можна навіть вести мову про відкриту травму – зокрема й у тому сенсі, що однією з найхарактерніших її особливостей є сприйняття тяглості травматичного досвіду як незнищуваного.

Джерелом цієї травми є суспільні стосунки в США, а її дію можна схарактеризувати як структурне насилля. [8] У випадку мешканців гетто це насилля концентрується максимально та набуває кумулятивного характеру.

Дія цієї перманентної колективної травми включає й суб’єктивне насилля – сконцентровану в чорних гетто злочинність. [9] В економії насилля, жертвами якого є мешканці гетто, злочинність є завершальною та сполучною ланкою: самий елемент травматичного досвіду тут інтегровано в схему його символічного подолання. Вона є елементом двох відмінних порядків – травми та симптому. Така реакція на структурне насилля є санкціонованою: тут простежується чіткий взаємозв’язок між інтерналізацією та інтенсифікацією структурного насилля. [10] Найпомітнішим вираженням злочинності в сфері культури є гангста-реп.

В той час, як поняття «травма» ми вживаємо в одному значенні – як колективну травму мешканців гетто, ми просимо бути уважними до (неуникних) семантичних тонкощів пов’язаних з уживанням поняття «симптом». По-перше, слід зважати на те, що коли ми ведемо мову про злочинність в американському гетто та культуру гангста-репу як симптоми, ми говоримо про цілком відмінні речі (між справжнім пограбуванням та піснею про пограбування є суттєві відмінності). По-друге, застосовуючи поняття «симптом» у стосунку до соціальних та культурних явищ, слід не забувати про різницю між носієм симптому та тим, виразником чого є симптом (тобто, між хворим та хворобою, між самим суспільством та капіталістичними відносинами). І по-третє, як злочинність в гетто в її символічному стосунку до системного насилля, так і гангста-реп є симптомами не лише самого гетто, але й усього американського суспільства.

Звичайно, злочинність в американському гетто має цілком конкретні економічні причини та піддається раціональному поясненню. Участь у нелегальній економіці, зокрема в злочинній діяльності, подеколи є єдиною економічною альтернативою. [11] Але передусім ми хотіли б простежити саме символічний зв’язок суб’єктивного насилля зі структурним. На цьому рівні його можна означити як наслідування. Суб’єктивне насилля в даному разі виступає як міметичне насилля. Інакше кажучи, воно є не лише продуктом структурного насилля та реакцією на нього, але й маніфестує себе як його ре-продукція.

Однією з найхарактерніших ознак злочинів, учинених в гетто є те, що його жертвами є самі ж його мешканці. Феномен black on black crime – коли жертвами злочинів бідних стають самі бідні – можна, звичайно, пояснити цілком раціонально, скажімо, так, як це робить Ерик Олін Райт у «Політиці покарань». [12] Не відкидаючи таких пояснень, слід вказати на символічну схему, в яку інтегровано цей феномен. Показування реальності «чорного насилля» black on black crime як підтверджує расистські уявлення про злочинну сутність чорношкірих, так і спрямоване проти них. Для расизму він є найоптимальнішим компромісним утворенням, що надає подвійну насолоду (з безпечної дистанції) – як від підтвердження упереджень, так і від зловтіхи з приводу страждань жертв. Іншим елементом цього компромісного утворення є його алібі – наявність чорношкірого середнього класу за межами гетто. [13] Вчиняючи в стосунку до своїх товаришів по нещастю те саме, що й система суспільних відносин у стосунку до них, чорношкірі злочинці реалізують симптом усього американського суспільства й увиразнюють його індивідуалістські цінності.

 

В американських медіа-дебатах з приводу гангста-репу побутує уявлення, мовляв, культура гангста-репу є відхиленням від традиційних цінностей американського суспільства. Ми ж спробуємо показати, що він просто просякнутий визнанням домінантних цінностей американського капіталізму. На нашу думку, гангста-реп насамперед є вираженням не так заперечення, як акцептації панівних цінностей. Домінантні цінності трансформовано тут лише частково.

Ідеологія гангста-репу кристалізована в його найпопулярніших мотивах. Одним із них є ствердження незмінності (життя в гетто, людей, світу): [14]

Життя було, є та буде тяжким, жорстоким та несправедливим. [15Альтернатива проста: або, зціпивши зуби, жити за правилами цього світу, або, виявивши слабкість, чи то піддавшись м’якосердим ілюзіям, пропасти. [16Потрапивши до цього світу, забудь про надію: ти можеш бути лише злочинцем, або жертвою – tertium non datur. [17Покладатися слід лише на самого себе. [18Кінець кінцем, єдиною цінністю на цьому світі є гроші. [19Не мати грошей (being broke) – означає належати до жертв, лузерів, hatas. Як би там не було, справжньою провиною є бідність, а не злочин, здатний відкрити шлях до успіху. Зрештою, матеріальний успіх та вдала злочинна діяльність – це одне й те саме. Розбагатіти можна лише коштом страждань інших людей. [20Провина бідних лежить на них самих. [21Це вони винуваті – жодним чином не слід їх жаліти, інакше ти ризикуєш опинитися серед них. [22]

 

Дивовижним чином гангста-реп водночас – одним і тим самим словом – як підтверджує найгірші упередження щодо маргіналізованих прошарків субпролетаріату, так і, окреслюючи суспільні стосунки в їх найогидніших проявах, цілковито акцептує уявлення про їхню вічність і незмінність. Адже в підсумку йдеться-таки про віру в незмінність та вічність наявного суспільного устрою, непорушність якої і є головною опорою status quo. Відтворюючи віру в незмінність суспільства, ці асиметричні тавтології сигналізують як згоду прийняти накинуті правила гри, так і готовність проявити їхній деструктивний потенціал максимально.

Цей мотив тісно переплетений з іншим наскрізним мотивом – мотивом ультраіндивідуалізму, що подиву гідним чином сполучає як віру у відповідальність за ситуацію, в якій ти опинився, [23] так і ствердження власної цілковитої безвідповідальності в стосунку до інших, [24] зокрема, й тієї миті, коли ти завдаєш їм страждань. Так, в одному й тому ж альбомі Проджект Пет, з одного боку, каже: «And don’t blame me // ’Cause the dope sells itself, nigga». З іншого боку, свій фінансовий успіх він схильний приписувати винятково індивідуальній відповідальності: «The cars, the clothes, the life, I chose // I been gettin money, I been gettin money» (Project Pat, 2006).

Так само й фінансовий успіх, скажімо, Джорджа Сороса ми схильні приписувати його індивідуальній наполегливості, тоді як спричинену нею кризу 1997 року (невідомо, чи знайдеться наркоторговець, що зміг би похвалитися такою кількістю жертв за такий короткий період) ми схильні пояснювати чим завгодно, але аж ніяк не індивідуальними заслугами видатного фінансиста. Можливо, читач(ка) обуриться такими порівняннями, адже Сорос, як відомо, активно займається благодійницькою діяльністю, а в деяких стосунках він таки зробив для розвитку української культури більше, ніж український уряд.

Але ж так само й «вільний підприємець» та голова місцевого відділу Black Kings Джей Ті з чиказького гетто South Side не забував про громаду (ту саму, яку його банда щодня тероризувала та труїла наркотиками) та опікувався її культурним життям, влаштовуючи баскетбольні турніри, вечірки з безкоштовним пивом, опікуючись тим, щоб молоді гангстери закінчували школу, та беручи участь у кампаніях з реєстрації виборців (під час яких Чорні Королі ходили від квартири до квартири та пояснювали мешканцям, за кого саме слід голосувати) (Venkatesh, 2008). [25]

Дійсно, в багатьох стосунках злочинність в гетто виглядає як пародія на суспільні відносини в США, [26] в той час як гангста-реп – його цінностей. Соціолог Судхір Венкатеш, що протягом десяти років мав змогу безпосередньо спостерігати Чорних Королів, таким чином описує своє здивування від ближчого знайомства зі структурою злочинної організації: «Я навіть і не уявляв, наскільки структура вуличної банди відображає структуру першої-ліпшої американської фірми». А найвищий ешелон в ієрархії Чорних Королів так і називався «рада директорів» (Board of Directors) (Venkatesh, 2008, p. 48).

Так само й гангста-реп оперує аналогіями між організованою злочинною діяльністю та бізнесом або (щоправда, рідше) американською політикою. [27] Але менша кількість випадків аналогій між злочинною діяльністю та політикою в межах гангста-наративу свідчить аж ніяк не про короткозорість, а про символічне ототожнення бізнесу та політики, разом із цілком справедливим відведенням останній підпорядкованої ролі. «Політика» ж, як буцімто доступний і для нижчого класу в межах наявної політичної системи інструмент боротьби за власні інтереси для гангста-репу є дискредитованою. Про неї гангста-репери згадують рідко, подеколи відверто зневажливо. [28] Гангста-реп з’явився наприкінці 80-х – не лише на завершення руйнівної для інфраструктури гетто епохи «рейгономіки», наслідком якої було тотальне зубожіння його населення [29] та в той же час, коли офіційна риторика індивідуалізму сягнула небачених висот – але й у період занепаду традиційних чорних політичних організацій, які продемонстрували свою цілковиту нездатність впливати на поточну ситуацію. Інакше кажучи, в очах молоді з гетто легітимність втратила не лише держава, але й традиційні форми опозиційної політики та політичні ідеали старшого покоління. [30] Дійсно, об’єктом провокативних месиджей гангста-репу від самого початку був також і чорношкірий середній клас. [31] Маючи неймовірний політичний потенціал та будучи наскрізь просякнутим рефлексією структурного насилля, гангста-реп разом із тим максимально дистанційований від «політики». [32] Гостре усвідомлення несправедливості суспільного устрою в гангста-наративі є перманентно та систематично витісненим. Властивий для гангста-наративу ультраіндивідуалізм слід, зокрема, брати як ерзац цього усвідомлення.

Мабуть, жоден інший жанр поп-музики не є настільки рефлективним у відношенні до фінансового боку музичної індустрії та настільки провокативно відвертим у цьому стосунку. [33] Від самого початку гангста-реп добре розумів, чим є той товар, що він його виносить на продаж: «Why do I call myself ‘nigga’, you ask me? // Because my mouth is so mutherfucking nasty // Bitch this, bitch that // Nigga this, nigga that // In the meanwhile my pockets are getting fat // Getting paid to say this shit here // Makin more in a week than a doctor makes in a year» (NWA, 1991) (вже на початку 90-х більша частина покупців реп-музики в США були білими). Хизування своїми фінансовими успіхами на цій нелегкій ниві вже давно стало чи не найзатертішим топосом гангста-наративу. В своїх піснях репери залюбки розповідають, скільки та як вони заробляють. [34] Головною фігурою гангста-наративу зазвичай є сам оповідач, події він показує як їхній учасник та зі своєї власної перспективи. Оповідач, як головна фігура гангста-оповіді, дуже часто балансує на межі фіктивного та реального світів (як пояснив в одному зі своїх інтерв’ю учасник Geto Boys Бушвік Біл, «замість ‘я бачив’ ми кажемо ‘я зробив’»). Але, здавалося б, уже настільки заяложене обігрування топосу «з грязі в князі» (from rags to riches), що входить до обов’язкового репертуару гангста-репера, належить проте до найбільш достеменних елементів оповіді. Відвертість та щирість у даному разі подеколи гармонійно поєднані з відвертим цинізмом та зневагою до «лузерів». [35]

Навряд чи десь за межами жанру гангста-реп ви знайдете на обкладинках компакт-дисків такі маси стодоларових купюр, [36] таку кількість товстих і позбавлених смаку виробів із золота, стільки шикарних автомобілів і под. Підтверджуючи в найвідвертіших формах стереотипи американського суспільства щодо гетто та його мешканців, гангста-репери успішно реалізують ходовий товар, продають саме ту «автентичність», що її від них і очікують. Як тут не згадати, що гангста-реп постав у розпал істерії «війни проти злочинності», що завершилася безпрецедентним пожорстокішанням кримінального законодавства; якраз тоді, коли на американському телебаченні, одразу побиваючи всі рейтинги, одна за одною з’являлися такі реаліті-шоу, як American DetictiveAmerica’s Most WantedCOPSResque 911, що в них на тлі нелегких, але героїчних буднів охоронців громадського спокою найжаскішими фарбами живописали гетто та його мешканців; [37] якраз тоді, коли Буш-старший переміг на виборах, експлуатуючи страх виборців перед «андеркласом», [38] а фірма Найк у ході масштабних рекламних воєн із конкурентами затверджувала за собою образ автентичної чорної марки, заробляючи на цьому (та гіперексплуатації робітників і Південній Азії) шалені гроші [39] тощо [40] – тобто в той час, коли на гангста-реп, і то, з дуже різних поглядів, був попит. Саме гангста-репери насолоджуються своєрідним привілеєм – публічно стверджувати про мешканців гетто такі речі, що їх, зважаючи на рівень політкоректної цензури в США, не може дозволити собі в аналогічній ситуації найпослідущий консерватор. [41] У жодному іншому з американських поп-жанрів у піснях не вбивають, та ще й так брутально, таку кількість чорношкірих, як у гангста-репі. Навіть куклукскланівець місцями аж залюбки ідентифікуватиме себе з оповідачем гангста-наративу. [42] Зрештою, в якій ще сфері американської публічної культури дозволено, та ще й так активно, вживати настільки обтяжене історичною семантикою та вкрай «політнекоректне» слово «nigger»? Як тут не згадати, що притаманна гангста-репу відверта мізогінія, була та залишається ідеальною ширмою для расистського консервативного дискурсу, що в даному разі навіть примудряється прибратиcя в шати борця за права жінок. [43] [44]

Неважко побачити, що фігура успішного репера в межах гангста-наративу є лише черговою варіацією американського міфу про self-made man. Ясна річ, завдяки репу чимало кому вдалося вибитися в люди й навіть розбагатіти. [45] З іншого боку, мільйонерів-реперів не так уже й багато. В усякому разі вони є лише краплиною в морі реп-виконавців у Сполучених Штатах. [46] Можливо, у символічному вимірі, актуалізований біографією успішного гангста-репера міф про self-made man є його найадекватнішим вираженням. Ось що ми маємо на увазі. Єдиним товаром гангста-репера є «автентичність гетто». Якщо ж йому вдається досягти хоч якогось фінансового успіху, він зазвичай звідти тікає (що цілком нормально). Можна навіть вивести своєрідну закономірність: чим успішніше (фінансово) експлуатує гангста-репер «реальність гетто», тим більше він віддаляється від реальності гетто – того, чого він в дійсності уникає як смертельної зарази, затуляючи її ходовим товаром екзотичних картинок. [47] Серед реперів шикарне життя насправді доступне одиницям, натомість оспівують його майже всі. [48] Відтворення міфу про self-made man просто-таки належить до законів жанру. Та й узагалі, який би шалений успіх не мали ті чи інші реп-альбоми на ринку збуту, прибутки від їх продажу йдуть головним чином у кишеню продюсерів та власників фірм звукозапису. Не один, колись успішний, репер завершив свою кар’єру повторивши шлях «із грязі в князі» у зворотному напрямі. [49]

 

Так само, як і Проджект Пет із зацитованих вище пісень, торговці креком зі Східного Гарлему (Нью-Йорк), що їх протягом п’яти років вивчав соціолог Філіп Бурґуа, цілком акцептували уявлення про «власну відповідальність» та «вибір» тієї ситуації, в якій вони опинилися. [50] Втім, прискіпливіше з’ясування обставин, за яких людина втратила легальну роботу, показувало, що йшлося аж ніяк не про «вільний вибір». [51] За підрахунками Бурґуа, заробіток вуличного торговця креком був трішечки вищим за мінімальну зарплату, в той час як умови праці були набагато жахливішими, ніж при легальній зайнятості (не згадуючи про ризик бути заарештованим, пограбованим, покаліченим, убитим). За всією бравадою наркоторговців щодо «красивого життя», яке вони буцімто ведуть, Бурґуа лише згодом зміг з’ясувати, як мало насправді вони заробляли. Один із наркоторговців навіть знітився, коли Бурґуа випадково побачив у його гаманці талони на харчування. Втім, наркоторговці, здавалося, щиро вірили, що насправді вони заробляють багато, і від реальності буднів, коли «збут товару» відбувався аж надто повільно, вони відгороджувалися спогадами про (насправді дуже рідкісні) свята, коли впродовж коротких годин їм вдавалося заробляти сотні доларів. За підрахунками ж Майка Девіса, вуличні наркоторговці з Лос-Анджелесу заробляли приблизно 700 доларів на місяць (Davis, 2006) – для Лос-Анджелеса це просто мізер. Так само й Судхір Венкатеш, що досліджував нелегальну економіку в Чикаго, лише тоді зрозумів, чому вуличні дилери паралельно до своєї основної зайнятості не цураються таких речей, як перебиватися підробітками в Макдональдсі тощо, коли йому вдалося з’ясувати, скільки ж вони заробляли насправді. Проте свою бідність і маргінальне становище у суспільстві вони прикривали модним одягом (fly clothes), золотими прикрасами (bling-bling), розмовами про розкішні авто тощо, а дехто навіть щиро вірив у можливість зробити карколомну кар’єру в сфері наркобізнесу. І це при тому, що зазвичай серйозні спроби зробити таку кар’єру приводять або на цвинтар, або до в’язниці, в той час як хоч які там фінансові чи кар’єрні успіхи виявляються вкрай нетривкими. Шанси ж розбагатіти всерйоз та надовго зводяться тут до статистичної похибки. [52] Навіть високопоставлені учасники вуличних злочинних угруповань під кінець своїх славетних кар’єр нерідко повертаються в обійми жаскої бідності, з яких, як колись хотілося вірити, їм вдалося виборсатися назавжди. [53]

Та й узагалі, участь молоді з бідних районів у вуличних бандах в підсумку зводиться лише до відстрочення неуникного – до невдалої спроби досягти соціальної мобільності та врятуватися від долі батьків, зловлених в пастку безперспективної низькооплачуваної праці. [54] Більш того, в підсумку для переважного числа колишніх учасників вуличних банд їхнє кримінальне минуле якраз і стає одним з найрелевантніших негативних факторів у плані досягнення соціальної мобільності протягом усього подальшого життя, й тим надійніше прив’язує їх до маргіналізованих районів та низькооплачуваної некваліфікованої праці – адже у зв’язку зі злочинною діяльністю підлітки дуже часто не здобувають навіть середньої освіти та потрапляють за ґрати, що практично зводить нанівець будь-які шанси на отримання більш-менш пристойної роботи в майбутньому. Вже на початку нового тисячоліття в доступні для загального користування бази даних у США були включені 35 мільйонів американців, [55] притягнених до кримінальної відповідальності – практика ж перевірки criminal record претендентів на робоче місце американськими роботодавцями є дуже поширеною. Масштабнішими негативними наслідками участі молоді з бідних районів у вуличних бандах є такі: по-перше, подальша маргіналізація та сегрегація бідних районів, [56] по-друге, посилення «ефекту скупчення» в секторі низькооплачуваної праці (утримання зарплат на низькому рівні та підтримка прекаризованих умов праці в цьому секторі [57]), і по-третє, зменшення політичної ваги маргіналізованих прошарків американського суспільства (вже наприкінці 90-х років 13% чоловіків-афроамериканців були позбавлені виборчих прав у зв’язку з притягненням до кримінальної відповідальності, а в штатах із найбільш агресивним законодавством у стосунку до колишніх ув’язнених до 40% чоловіків-афроамериканців були позбавлені права голосу; [58] [59] Justice Policy Institute, 2000) – усе це в підсумку призводить лише до цементування соціальних ієрархій, інтенсифікації експлуатації та побільшення прірви між багатіями та бідними.

Так само симптоматичними є функції поняття «хаслер» (hustler, hustla). Одним словом передати його семантичну палітру важко. Його можна звести до двох основних значень: воно означає як людину, що їй в той чи інший, зазвичай нелегальний, спосіб вдається «заробити свою копійчину» на вулиці, так і носія позитивних цінностей – трикстера, спритну та веселу людину, красеня, людину з грошима, успішного коханця тощо. В цьому понятті обидва значення з’єднані в одне. Втім, усупереч гангста-оповідям, реальність гетто значно прозаїчніша. Хаслери є нічим іншим, як людськими відходами деіндустріалізації, дерегуляції ринку та демонтажу соціальної держави. Вже з підліткового віку мешканцям маргіналізованих районів постіндустріальних американських міст так чи інакше доводиться брати участь у напівлегальній/нелегальній економіці. [60] Йдеться про людей, відтиснутих на наймаргінальніші позиції дерегульованого ринку праці. Основна маса хаслерів – це люди, що перебиваються підробітками, здаючи себе в найм на поденну (найбруднішу) працю через агентства зайнятості, збирачі консервних бляшанок, нелегальні таксисти та авторемонтувальники, дрібні наркоторговці, проститутки, тимчасові няньки та прибиральники/ці, вуличні торговці дрібним крамом, мийники машин тощо. В гангста-репі, звісно ж, домінує другий полюс цього поняття. Годі наголошувати, що, скажімо, у випадку мільйонера Джусі Джея, який обіцяє «Ah’m’a hustle till I die» (Juicy J, 2009), йдеться про дещо інший вид «індивідуального вибору», ніж у випадку переважної маси (справжніх) хаслерів. [61]

Аналогічне зауваження робить Роні Саріг щодо іншого, такого поширеного в гангста-наративі, ідеального образу – фігури сутенера: «Насправді не завжди йдеться про справжнє сутенерство – ницу експлуатацію жінки з корисливою метою. Йдеться скоріше про більш загальний сенс сутенерства, про патетичну ілюзію життя на широку ногу, всупереч кричущим фактам, що засвідчують протилежне. Фігура сутенера уособлює раба, що тішиться екстрено заробленому кусню хліба» (Sarig, 2007, p. 64).

Найважливішою ж для нашого аналізу є фігура, що в межах гангста-наративу займає найнижчу позицію – з цим представником касти недоторканих не стане ідентифікувати себе жоден реп-виконавець, і разом із тим у межах жанру фігура ця є просто-таки неуникною – йдеться про завидника (player-hater, hata – заздрісник, завидько). Це – типовий «лузер», слабка та нікчемна істота, здатна лише на те, щоби безмежно заздрити успішному гангста-реперу та дихати на нього ненавистю. Хоча насправді найпалкіше мріє-то завидник лише про те, щоб опинитися на місці об’єкта своїх украй неврівноважених почуттів. Одно слово, в межах гангста-наративу, персонаж цей годиться лиш на те, щоб бути висміяним та зневаженим.

 

Людина, що знається на реп-музиці, могла би звинуватити наш виклад у надмірній тенденційності. Звичайно ж, треба зазначити, що весь реп до гангста-репу не зводиться. В Америці вистачає й абсолютно неганстерського хіп-хопу. Особливо слід було б виокремити політичний реп (conscious rap). До того ж, відповідні класифікації аж ніяк не можуть бути застосовані універсально. [62] Навіть у класичних гангста-реперів можна натрапити на окремі пасажі, а то й цілі пісні соціально-критичного, антивоєнного, антисексистського спрямування, пісні, присвячені політичним в’язням тощо. [63] Зрештою, тими мотивами та образами, на яких ми зосередили наш аналіз, гангста-наратив не вичерпується. [64] Також не можна заперечувати політичний потенціал таких хітів, як «Fuck tha Police» групи NWA (NWA, 1988), – пісні, що стала символом лос-анджелеського повстання 1992 року, яка доводила поліцейських до сказу та змусила ФБР до недолугих маневрів, що мали на меті заборонити публічне виконання пісні. Було би неправдою стверджувати, що реп не зіграв жодної ролі у зверненні уваги громадськості до проблем маргіналізованих районів, поліцейської жорстокості та расизму. Так само неправильно було б розуміти нас так, ніби ми намагалися зобразити якусь таємну змову між консервативними політиками та реп-виконавцями – насправді обурення та лють політиків у зв’язку з гангста-репом, як і втіха реперів із приводу вдалої (та прибуткової) провокації, були цілком щирими. Взагалі на захист гангста-репу можна навести чимало аргументів. Скажімо, попри женоненависницьку лірику, саме завдяки йому в американській музичній індустрії на початку 90-х вперше з’явилися жінки-продюсери (які, до того ж, були ще й афроамериканками). Важко погодитися з досить поширеним серед чорної інтелігенції уявленням, що гангста-репери є всього лише «сучасними рабами, що гарують на ниві женоненависництва та расової ненависті», лиш збагачуючи білих продюсерів та завжди пошиваючись у дурні – адже саме завдяки гангста-репу й вдалося розширити таку омріяну чорношкірим середнім класом сферу black capitalism – підприємств, що перебувають у власності афроамериканців. Та й узагалі, уявлення про «несвідомість» та «примітивність» гангста-репу при прискіпливішому погляді виявляються аж на рідкість наївними. Сподіваємося, наш попередній виклад зміг продемонструвати, наскільки складною, а подеколи ретельно прорахованою та продуманою, є його провокативна «аполітичність». [65] Навіть у невід’ємному від гангста-репу вживанні політнекоректного слова «nigga» можна, зокрема, вбачати ефективний захисний механізм, що допоміг уберегти увесь жанр хіп-хопу від апропріації білими – а така доля, як ми знаємо, спіткала вже не один напрям чорної музики та дійсно становила для хіп-хопу реальну загрозу на початку дев’яностих. [66] [67] Так само в гангста-репі не бракує й цілком неекзотичних зображень життя в гетто, та розвінчування як романтичних, так і абсолютно ірраціональних (неоконсерваторських) уявлень про сутність злочинності в його межах:

People think hustlin is cool, all hustlin is live
They don’t understand hustlers only hustlin to survive
They wished they lived in the ’burbs, wished they didn’t have to hang
Out on corners in low-income house in projects and slang
They wish their daddy was home, mama wasn’t on drugs
And they didn’t have to grow up to be dealers and thugs
Po’ children got aspirations and dreams just like the wealthy
But it’s hard when that environment you live in ain’t healthy
You ain’t givin no hope, nobody showin you pride
And you live with all this anger and frustration inside (UGK, 2007)

Зрештою, чи не видає Снуп секрет полішинеля стосовно суті злочинності в гетто коли він співає: «They tryin to get that paper [гроші] just like Uncle Sam // And just like Sam niggaz just don’t give a damn» (Snoop Dogg, 2006). [68] Навіть серед успішних реперів можна знайти таких, що й після досягнення фінансового успіху не полишили гетто, або ж пишаються тим, що, незважаючи на свою евентуально без проблем конвертовану в товсті пачки стодоларових банкнот андерграундну славу (субкультурний капітал), вони «ніколи не закладали свою душу в банк». Так само й не всі генста-репери відмовилися від антиполіцейської лірики, ризикуючи при цьому не лише комерційним успіхом. [69] Тощо.

Проте наш аналіз аж ніяк не є притягнутим за вуха, а наведені у виносках цитати не висмикнуто з контексту. Для ілюстрації трьох китів, що на них стоїть ідеологія гангста-репу, – віри в незмінність світу, ультраіндивідуалізму та культу грошей – їх можна наводити сотнями. Злочинці ж дійсно є його центральними фігурами. Та й нашу спробу апології з попереднього абзацу не слід брати як бездоганну: на кожен з її аргументів можна навести переконливі контраргументи. [70]

Як би цього не хотілось окремим авторам, реп per se не є революційним медіумом. Скажімо, те, що Тупак Шакур присвячував пісні політичним в’язням та невтомним критикам американського імперіалізму Джероніму Прату та Мумії Абу-Джамалу, аж ніяк не перешкодило йому бути одним з найулюбленіших виконавців серед американських солдатів в Іраці (реп, поряд із металом, американські вояки люблять найбільше [71]). Навіть немолодий уже адмірал Кітон ознаменував початок американської агресії в 2003 році, бадьористо зацитувавши ЕмСі Хамера: «Its Hammer time!»…

 

Ми не заперечуємо, що гангста-репу притаманні субверсивні елементи, що він, серед усього іншого, є також і вираженням протесту. Але тим не менше – якщо не брати до уваги окремі конкретні випадки успішних кар’єр – він є всього лиш однією з численних субкультур, що «‘розв’язують’, проте в уявний спосіб (in an imaginary way), проблеми, які на конкретному матеріальному рівні залишаються нерозв’язаними» (Hall & Jefferson (eds.), 1993, pp. 46-47). (Симптом і є нічим іншим як символічним вирішенням реальних проблем.) «Саботаж» у даному разі є лише своєрідною формою співпраці. Так само й злочинність у гетто, попри її абсолютно дезорієнтоване й авто-деструктивне вираження, містить, зокрема, й протестну складову. У даному разі цілком реальні проблеми на рівні суспільних стосунків так само мають абсолютно уявне розв’язання. Реальними ж наслідками такого нонкоформістьского (але зрештою, санкціонованого системою) «героїзму», супроводжуваного патетичними заявами на кшталт «краще загинути чи потрапити за ґрати, ніж погодитися на ці умови існування» [72] є в кінцевому підсумку лиш обернення цих же умов на ще більш нестерпні. [73]

Звичайно, можна було б нагадати, що «поряд із семантичним аспектом наслідування чогось уже існуючого […] змістом мімезису є не копіювання, а вираження, вираження чогось ще неіснуючого, того, що постає в самому акті мімезису» (Schmid, 2005, p. 33). Тож, удавшись до запропонованого Джеймсом Скотом розрізнення між офіційними та прихованими ідеологічними репрезентаціями (Scott, 1990), [74] можна було б поспекулювати з приводу того, що раз одним із перформативних змістів гангста-репу є представлення вивороту панівних цінностей, представлення їх у їхній найсокровеннішій суті, то йому вдається якимось чином підточувати ідеологічні підвалини наявної системи суспільних відносин, мовляв, експлікація hіdden transcript у тій формі, як це робить гангста-реп, призводить до надання прихованим, найнеапетитнішим, аспектам суспільного знання відкритих буттєвих форм, до їх соціальної онтологізації, і виявляється, таким чином, ефективним чинником ерозії домінантних вірувань. Проте якесь емпіричне обґрунтування таких спекулятивних гіпотез видається малоймовірним. Зрештою, шалений успіх гангста-репу, очевидно, не в останню чергу якраз і зобов’язаний саме тій обставині, що офіційною ідеологією тут можна насолоджуватися в її найчистіших формах. Адже трансльована гангста-репом ідеологія – це не ідеологія якихось далеких та загадкових чужинців. Аж ніяк! De te fabula narratur: Чим чистішими є консистенція взірців консумованого pure gangsta shit, тим більшу змогу має слухач(ка) насолодитись етикою капіталістичного суспільства (до якої, власне кажучи, ці елементи анальної еротики й належать). Адже остаточним об’єктом фасцинацій виступає тут аж ніяк не загнаний в гетто «чужинець», а відчужене від самого себе суспільство з його обожненням «конкуренції, тобто війни всіх проти кожного» та структурною насолодою від страждань жертв (расистським perpetuum mobile капіталізму [75]). [76]

Трансльовану гангста-репом ідеологію слід брати як вияв інтерналізації status quo на найнижчому рівні соціальної ієрархії.

В цьому контексті (і на завершення нашого дослідження) доречно навести цитату з Філіпа Бурґуа, в якій він підбиває підсумки своїх польових досліджень:

Вони [наркоторговці] не є «екзотичними Іншими», які живуть в ірраціональному підземному світі. Навпаки, їх «виготовлено в Америці» (made in America). Протягом 80-х та 90-х швидко зростаюча багатомільйонна наркоекономіка приваблювала надзвичайно мотивовану й амбіційну молодь із центральних міських районів саме тому, що вони вірили […] в «американську мрію».

Як і більшість американців, наркоторговці та вуличні злочинці прагнуть за будь-яку ціну та якомога швидше відхопити свій «шматок пирога». В дійсності у своєму прагненні до успіху вони до найдрібнішої деталі наслідують класичну американську модель висхідної мобільності. Вони вкладають усю свою енергію, будуючи кар’єру приватного підприємця: вони ризикують, тяжко працюють і моляться за успіх. Вони є довершеними та радикальними індивідуалістами, які наважуються кидатися в стихію, що в ній успіх, слава, чи смерть чатують за рогом; що в ній прийнято полювати на ворогів та забивати їх на смерть без краплини жалю чи докорів сумління (Bourgois, 1995, p. 326).

Найгірше ж було б, якби хтось узявся вичитувати з нашої праці виправдання злочинності, чи то навіть приймати її за одне з тих «тисяч літературних дзеркал», що романтизують її, «повторюючи фальшивий полиск стекляруса, що видає себе за діамант». Йдеться аж ніяк не про виправдання чи романтизацію, а саме про засудження того злочину, що лежить в основі наших суспільних стосунків і породжує стільки зла. [77] [78]

Попередній розділ | Зміст книжки | Наступний розділ

 


 

Примітки

1. «Брутальні урядові атаки спочатку спровокували широку громадську підтримку цієї нової, радикальної та дуже помітної національної організації та її популярної соціалістичної програми політичного самовизначення чорношкірих. Але репресивні заходи ФБР надзвичайно послабили партію, зробивши її здобиччю складної психологічної війни, яка настільки дискредитувала та розколола її, що небагато людей сьогодні мають хоча б приблизне уявлення про ту силу та потенціал, які колись представляли Пантери» (Lee, 1995).

2. Такі уявлення про «Чорну Пантеру» значною мірою інтоксикували й академічні кола. Серед історичної літератури про 1968 рік у США можна натрапити на праці, в яких «Чорну Пантеру» просто обминають мовчанням. У той час як у дійсності саме ця організація гальванізувала політичну атмосферу в США 1968 року, спричинила до перших «веселкових коаліцій» (rainbow-coalition) та була головною ціллю репресивних заходів влади. Показовою є фундаментальна праця Вольфганга Краузгара (Kraushaar, 1998), в якій копітко, день за днем, описані події 68-го року, а особлива увага зосереджена на репресіях проти протестних рухів. Незважаючи на те, що саме на цей рік припадає апогей державного терору проти «Чорної Пантери», організація згадується в книзі лише один раз, уривком – у зв’язку з незначною збройною сутичкою з поліцією. Абревіатури ж «COINTELPRO» взагалі не знайти на жодній сторінці цієї, в багатьох стосунках видатної, праці. Мабуть, не буде перебільшенням стверджувати, що ситуація довкола замовчування ролі та значення «Чорної Пантери» почала змінюватися саме завдяки кампаніям на підтримку політичних в’язнів у США.

3. «Чорні Пантери стали об’єктом урядових атак тоді, коли їхня робота зосереджувалася довкола програм безкоштовного харчування та медичного догляду, довкола програм громадського контролю над школами та поліцією; тоді, коли вони носили зброю як пересторогу та з символічною метою. Тероризм з боку ФБР та поліції був тим, що спровокувало їх до збройних акцій у відповідь, на які згодом посилалися задля виправдання репресій проти них» (Glick, n. d.).

4. У 1968 році директор ФБР Гувер назвав «Чорну Пантеру» «головною загрозою внутрішній безпеці».

5. Повстання відбувалися вже на кораблях, що доправляли полонених африканців в Америку. Вже найперша група рабів, завезена на територію сучасних США в 1526 році іспанським конкістадором Васкесом де Альйоном, провела успішне повстання та втекла до індіанців. У своєму класичному дослідженні Герберт Аптекер нараховує понад 250 повстань рабів (із більш ніж десятьма учасниками) на території США (Aptheker, 1969, p. 162). Те, що повстання в США не були настільки успішними, як на Санто-Домінго, в Голландській Гвінеї або Бразилії, де повстанцям вдавалося засновувати незалежні республіки та протягом десятиліть успішно захищати їх від колонізаторів, пояснюється, зокрема, тим, що, на відміну від згаданих територій на півдні США чорношкірі завжди становили меншість, а також відсутністю джунглів, великих лісових або гірських масивів. Виняток становить Флорида: саме там втікачам-чорношкірим разом з індіанцями-семінолами вдалося впродовж часу стримувати агресію американської армії (йдеться про ‘семінольські війни’ 1817-1818, 1835-1842 та 1855-1858 рр.).

6. Уявлення про «неконтрольованість» і «свавільність» «варвара» є як відповіддю на самий факт, так і передумовою для обернення людини на раба. «Варвар» буцімто перебуває за межами закону та дисципліни, саме тому й (1) дозволено та (2) слід їх йому накинути (змусивши його до рабської праці). Мовляв, він не відає, що таке свобода, тому ми його її й позбавляємо. Звісно ж, рука в руку з такими уявленнями працює й колоніалізм – приміром, як аргумент на користь загарбання земель у індіанців у Північній Америці фігурувало посилання на цілковиту відсутність у останніх уявлення про приватну власність на неї; а «впокорювач» Північного Кавказу генерал Єрмолов вдавався до пояснень на кшталт «вся беда Чечни – от безначалия» тощо. Згідно з цією логікою, завдавати страшної кривди означає встановлювати справедливість, а то й навіть виявляти милосердя. Так, на тлі його вчинку, симптоматичними є слова Ясона в Евріпіда, що, полишаючи свою дружину (варварку) Медею заради молодої та багатої нареченої, по суті, пояснює Медеї, що шлюб із нею насправді є недійсним, стверджуючи, нібито вона мала б задовольнитися вже тим, що їй пощастило опинитися в цивілізованій країні: «По-перше, ти в Елладі, а не в варварських // Краях живеш, користуєшся захистом // Законів, а не силі підкоряєшся» (Евріпід, 1993, ст. 79). З іншого боку, уявлення про те, що «варвар» є жорстокою та небезпечною (недо)людиною, що проявлятиметься в його схильності до непослуху та несамовитого бунту, виправдовує як утримання покорених у нелюдських умовах, так і жорстокість розправ над ними в разі дійсної непокори. Безперечно, такі уявлення є проекціями страхів рабовласників, але разом із тим їх слід брати як кристалізацію самих передумов рабовласницького суспільного устрою.

7. Як стигма, так і травма є наслідками суспільної дії, спрямованої на певні групи суспільства. Але бачити в стигмі причину, а в травмі – наслідок, означало б вдаватися до не зовсім адекватного розрізнення. Адже травма не зводиться лише до наслідків дії стигматизації. Так само неадекватним було б розрізнення знак/референт, адже навіть якщо й вбачати в стигмі нав’язане суспільством позначення травми, то воно є таким, що належить до системи її виробництва, завжди-неадекватним позначенням травми, асиметричною дією. Зрештою, стигма є знаком не так травми, як суспільної дії, що породжує її. Навіть якщо розуміти під травмою не суб’єктивний досвід, а самі суспільні відносини, що спричиняють до нього – а таке розуміння до певної міри виправдане – то в такому разі розрізнення знак/референт буде ще більш некоректним, адже означено в такому разі буде ще менший сегмент «травми». В той же час стигму слід розуміти саме як знак. Так, визначення стигми з класичної праці Гофмана цілком узгоджується з сосюрівською моделлю знака: «Таким чином, стигма в дійсності є специфічним видом відношення між атрибутом та стереотипом» (Goffman, 1990, p. 14).

8. Поняття структурне насилля не є «евристично іррелевантною метафорою». В цьому неважко пересвідчитися, звернувшись до історії чорного гетто в Америці. Адже умови, в яких опинилися мешканці маргіналізованих районів американських міст є, зокрема, наслідками конкретних політичних рішень, прийнятих як на національному, так і на місцевих рівнях. Скажімо, безробіття, відсутність соціального забезпечення чи загального медичного страхування є наслідками таких рішень. Адже такі речі перебувають у межах компетенції суспільства та цілком піддаються політичному врегулюванню. Скажімо, за часів Рузвельта держава створила понад шість мільйонів робочих місць, подолавши тим самим безробіття. В той час як за Рейгана держава не лише не намагалася обмежити спричинене деіндустріалізацією безробіття, але й сприяла перенесенню робочих місць до країн із дешевшою робочою силою (американська економіка внаслідок цього, ясна річ, «зросла», але по суті це означало лише помноження прибутків корпорацій, тобто – дуже вузького, найвищого, прошарку американського суспільства). Тож, відсутність або наявність робочих місць пояснюється не лише економічними процесами, але й політичними рішеннями. Внаслідок таких рішень люди й опиняються в тих або інших умовах. У випадку чорного гетто ці умови є дійсно нестерпними. Схарактеризовувати їх як (організоване в межах конкретної політичної системи) «насилля», означає не вдаватися до метафор, а називати речі своїми іменами.

9. На нашу думку, не просто визначити, де проходить межа між системним та суб’єктивним насиллям. Принаймні за певних умов і саме суб’єктивне насилля слід розуміти як складову системного насилля – тією мірою, якою воно (1) утворює певну стабільну систему, тобто стає константним, і (2) його виконавцями та жертвами є представники нижчого класу. Інакше кажучи, система структурного насилля цілком здатна інтегрувати реактивне насилля своїх жертв – спрямовуючи його проти них самих. Зокрема, саме завдяки каналізуванню реактивного насилля в такий спосіб, структурне насилля остаточно набуває властивостей замкненої та довершеної системи. Адже в такому разі реактивне насилля лише підтверджує його, стає його власною рефлексією на найнижчому рівні соціальної ієрархії.

10. «Колишній високопоставлений учасник [вуличної банди] Black Gangster Disciples, який тепер здає себе щодня внайми через агентства поденної праці, вказує на це, коментуючи трагічну, звернену на себе й автодеструктивну, природу злочинності в гіпергетто: ‘Cause, see, the Man downtown who pullin’ the string, they cain’t get to him. So they take they frustrations on the guy next door to them, the guy across the street from them. Instead of bein’ wise and goin’ to see Mayor Daley or Governor Edwards or somethin’. Go take out your frustration on them: go see Bush [the father], go see Ronald Reagan! Don’t bother me’cuz I ain’t did nuttin’ to you. A lotta guys, it’s the frustration: they frustrated, man, with they lives’» (Wacquant, 2008b, p. 225, виділення в оригіналі).

11. Так, за оцінками Вільяма Адлера, розбудована в (колишніх) робітничих кварталах постіндустріального Детройту наркоімперія братів Чемберз наприкінці 80-х була найбільшим роботодавцем у місті (Adler, 1995). На підставі майже десятирічного вивчення бідних районів Лос-Анджелеса та Нью-Йорка до аналогічних висновків у стосунку до 90-х років приходить і Санчес-Янковський: «У п’яти бідних районах, представлених у цьому дослідженні, найбільший приріст робочих місць відбувався в галузі наркоіндустрії» (Sánchez-Jankowski, 2008, p. 278).

12. Звертаючись до статистики злочинів, Райт вказує, що дрібні пограбування на вулиці, що приносять невеликий прибуток злочинцеві, відбуваються значно частіше, ніж пограбування банків, що обіцяють злочинцеві набагато більший зиск (Wright, 1973; Райт, 2010, ст. 145-147). Пояснити це неважко – пограбування банку пов’язане з набагато більшим ризиком. Те, що жертвами злочинів бідних найчастіше є самі бідні, пояснюється не тим, що вони нібито не знають, де можна більше дістати, а значно вищим рівнем ризику, пов’язаним зі спробами провадити злочинну діяльність у кварталах, де мешкає середній, а тим більше – вищий клас.

13. Наявність чорношкірого середнього класу не лише виконує функцію алібі, але є й подальшим чинником стигматизації маргіналізованих прошарків субпролетаріату. З 1978 року до кінця 80-х кількість чорношкірих, що жили в районах, у яких майже всі мешканці були бідними, зросла на 20%. Приблизно за той самий період кількість домогосподарств, прибуток яких перевищував 50 000 доларів на рік, зросла серед афроамериканців від 8% до 12% (Quinn, 2005, p. 44). За підрахунками Брюса Вестерна ризик чоловіків-афроамериканців без закінченої середньої освіти (що переважно представлені населенням гетто) протягом 1978-1998 рр. потрапити впродовж свого життя за ґрати потроївся, склавши неймовірні 59%, і в той же час відповідний ризик чоловіків-афроамериканців з вищою освітою навіть дещо знизився – від 6% до 5% (Western, 2006, p. 27). Показовим у даному разі є випадок Лос-Анджелеса, колиски гангста-репу, який на початку 90-х мав як найбільшу громаду заможних чорношкірих у США, так і найбільші гетто, які потерпали від злочинності та безробіття (лише за 1978-1982 рр. в південній Каліфорнії закрили 10 з 12 найбільших заводів за межами аерокосмічної галузі (Davis, 2006, p. 304)). (Першим канонічним гангста-репером вважається нью-йоркський репер Скулі Ді (Scholly D, 1986), що походив із Філадельфії, але класичний період гангста-репу – від першого альбому NWA (1988) до смерті Тупака Шакура (1996) – минув під знаком незаперечної гегемонії Лос-Анджелесу та, беручи ширше, західного, тихоокеанського, узбережжя Сполучених Штатів.)

14. «Life ain’t change, nigga» (Young Bleed, 2007); «Ain’t shit change» (Three 6 Mafia, 2005); «Ain’t shit changing» (Warren G, 1994); «Ain’t a Damn Thing Changed» -так називається альбом WC and The Maad Circle 1991-го року; «It’s still the same // And shit really changed» (Devin the Dude, 2002); «They [поліція] gon stil treat ya like an OJ» (WC, 2007); «Black on black crime will never end» (Celly Cel, 1996); «Some say you can change the ghetto // But you can’t» (Master P, 1996); «Calm me down. It ain’t gon’ change. We won’t change» (Bone, Thugs-N-Harmony, 1997); «Things will never change» (Above the Law, 1994)тощо.

15. «Life will stress you» (Above the Law, 2007); «Life’s a bitch and then you die» (Nas, 1994); «Life is much more pressures, than you think» (Eastsidaz, 2001); «And life ain’t fair» (Master P, 1996); «From the cradle to the grave life will never be easy» (Thug Life, 1994); «Living this life is a constant struggle each and every day» (UGK, 2007); «This world can’t be trusted» (C-Loc, in: I’m bout it, 1996); «Who can you trust in the world that’s oh so cold?» (Eightball & MJG, 1995); «It’s a cold, cold, cold world» (Wu-Tang Clan, 2008) тощо.

16. Мантри на кшталт «Only the strong survives», «It’s survival of the fittest», «Do or die» тощо можна зустріти в багатьох піснях і навіть у назвах альбомів та груп.

17. Наприклад, чи не найвідоміша пісня з першого альбому Снуп Дога (1993) так і називалася «Doggy Dog World» (читай: «dog eat dog»).

18. «It’s every man for himself in this world», – як висловився в одному зі своїх інтерв’ю учасник Geto Boys Скарфейс; «Don’t trust no niggaz, don’t trust no bitches» (Celly Cel, 1994); «I trust no man // Cuz men will let you down every time» (Big Mike, in: Eightball & MJG, 1995) тощо.

19. «Cash rulls everything around me» (Wu-Tang Clan, 1993); «The word for the day is paper [гроші]. If you ain’t have none, you better get some // And if you don’t know how you get it // You better learn» (Above the Law, 1994), «Get your scrilla [гроші] anyway you can» (MC Eight, 1997); «Money is the thang // Money is the thang» (Celly Cel, 1994) тощо.

20. «I gots to get mine, so I’m a take yours» (Mc Eight, 1994); «Gotta get, gotta get money, more money … // Ready to bust on anything // Killa me killa, killa» (Bone, Thugs-N-Harmony, 1997); «Crime pays» (Above the Law, 2007; «Crime do really pays» (11/5, 1995); «Get money // Make paper // Fuck all» (Young Bleed, 2007); «Ghetty green, ghetty green I got to get the green // Ghetty green, ghetty green, and that’s by any means» (Project Pat, 1998); «Getting money is the must» (11/5, 1995); «Get that cheese [гроші] // We gotta get that cheese // … // Just get that cheese» (Too Short, 2002); «Go get that paper [гроші]» (Raekwon, 2009) тощо.

21. «And those who sittin’ around waitin’ on a handout, nigga, keep waitin’» (Project Pat, 2006), «Im knowin ya broke, but no excuses for actin like a kid» (Three 6 Mafia, 2001).

22. «Ain’t no love, ain’t no losses» (Project Pat, 2006); «I spent my money like I wanna spent my money // Get the fuck about my face… It ain’t your money» (DJ Paul, 2009).

23. «And I don’t ask nobody to feel sorry for me // Because the shit that I’ve done I’ve brought upon myself, homey [друже]» (Above the Law, 2007).

24. «I got homies that went to the pen [тюрма] // And they prob’ly ’ll never see me again // And it’s not my fault that they’ve got caught» (Doggystyle All Stars, 2002).

25. З іншого боку, на цьому прикладі можна добре простежити, до чого призводять неоліберальні експерименти в їх найчистіших формах – тобто, коли держава повністю полишає певну територію сам-на-сам зі стихіями «вільного ринку» (див. праці Лоїка Вакана, який аналізував відповідні процеси саме на прикладі чиказьких гетто того ж періоду, коли Венкатеш проводив там свої польові дослідження).

26. Так, на рідкість цинічна та безпринципна фірма Найк у ході рекламних воєн за експропріацію образу «автентичної чорної марки», цілком у дусі Джей Ті, демонструвала свою «небайдужість», роблячи подачки на кшталт будівництва баскетбольних майданчиків у гетто тощо. І це при тому, що вона так само, як і інші «сильні світу цього», несе повну відповідальність за його деградацію. (Дійсно, якщо «нігери» знахабніли вже аж настільки, що не погоджуються працювати менше ніж за 2 долари за годину, то, крім перенесення робочих місць до Південно-Східної Азії, нічого не залишається.) Так само й виробник дешевої міцної бурди (malt liquer «St. Ides») фірма McKenzie River «піклувалася» гетто, даючи подачку у вигляді сміховинних 100 000 доларів на рік «на розвиток культури». І це при тому, що на споюванні безробітних пролетарів – а підняття рівня безробіття та загострення алкоголізму, як відомо, йдуть рука в руку – фірма заробляла мільйони. (До речі, широка громадськість познаймилася з гангста-репом саме завдяки рекламним роликам, що їх робив наприкінці 80-х Діджей Пу. Участь численних реперів у рекламних кампаніях McKenzie River була одним із найважливіших чинників зі ствердження іміджу автодеструктивної та орієнтованої на прибуток за будь-яку ціну культури гангста-репу. Зрештою, в 1998 році, під шаленим тиском громадськості, McKenzie River змушена була таки відмовитися від експлуатації «автентичного чорного бренда» та припинити виробництво «St. Ides».) NB: йдеться лише про приклади. Так, в тому ж Чикаго лише за період з 1954 по 1982 рік кількість робочих місць в індустрії (blue-collar-jobs) скоротилася з 616 000 до 277 000 (Wacquant, 2006, p. 38).

27. «You [президент США] got the White House protected by the government killers // We got the crackhouse protected by them neighbourhood dealers …// Terrorist wantin to blow you away // I got niggas in the ghetto wantin to take my place» (Master P, 1998); «They tryin’ to get that paper just like Uncle Sam // And just like Sam niggaz just don’t give a damn» (Snoop Dog, 2006); або підпис «president mack» під зображенням Буша-старшого на одному з відео Айс К’юба (на тому ж відео на американському прапорі замість зірочок намальовані черепи зі схрещеними кістками: ht[link]) тощо.

28. Показовою є відповідь Ейтбола політичному активісту, який намагається заагітувати його: «Here’s this other fool with dreads growing from his head // He’s trying to tell me ’bout some shit Farrakhan said // I tried to listen cause Eightball ain’t the one to knock it // But I can’t hear over the echo from my empty pocket // Instead of sweating me, fool, sweat Chuck D» (йдеться про афроамериканського політика та організатора «маршу мільйонів» 1995 року Льюїса Фарракана та Чака Ді з політично ангажованої (не-гангста)реп-групи Public Enemy; Eightball & MJG, 1995). А в іншій реп-оповіді, відповідь молодого гангстера «політично свідомому» опоненту повторюється протягом усієї пісні рефреном: «No matter what you say, fool, I’m gon do the shit my way // Fuck what you say, nigga // Fuck what you say» (Menace Clan, 1995).

29. «В 1979 році 13,8% афроамериканців отримували зарплати, що в сукупності за рік становили прибуток, який ставив їхні сім’ї нижче межі бідності; в 1989 році … ця категорія збільшилася до 36,7%» (Quinn, 2005, p. 43). Така ж доля спіткала й білих – відповідні показники становлять 8,1% (1979) та 23,3% (1989) (там само, p. 210).

30. Розбіжність у політичних поглядах батьків та дітей зафіксували й соціологічні дослідження: «… серед афроамериканців колективістське та інтервенціоністське мислення зазнавало стрімкої ерозії, коли молодь значно більшою мірою, ніж їхні батьки, віддавала перевагу філософії ‘вільної діяльності’ (free agency), що швидко поширювалася в той час. Проведене на початку 90-х років опитування встановило, що 56% афроамериканців у віці шістдесяти п’яти років та старше ‘цілковито’ погодилися з тим, що практики позитивної дискримінації є необхідними; в той час як серед чорношкірих у віці молодше тридцяти років – що не бажали виглядати так, ніби вони ‘потребували соціальної допомоги’ – ствердно на це запитання відповіли менше третини респондентів» (Quinn, 2005, p. 168). Зважаючи на цю розбіжність, та й узагалі більш цинічні установки покоління афроамериканців, які зросли за доби Рейгана, просто-таки пророчими видаються опубліковані ще в 1970 році спостереження та міркування Лайонза: «… серед афроамериканської молоді вже в ранньому віці продовжують формуватися політичні установки, згідно з якими ‘нічого суттєво не змінюється’. Якщо спроектувати в майбутнє цей тип політичної поведінки, врахувавши при цьому низьку ефективність та високий рівень цинізму, характерний для установок чорношкірої молоді, то мимоволі переконуєшся в тому, що наступне покоління дорослих афроамериканців діятиме на політичній арені набагато нижче за свій політичний потенціал» (цитується за: Wilhelms, 1976, p. 183).

31. Так, в одному зі своїх інтро NWA дотепно імітує реакцію «добропорядних [чорношкірих] громадян» на їхню музику: «‘Why you brothas and sistas using the word ‘nigga’?’ ‘Don’t you know it’s bringin’ down the black race?’ ‘’Nigga, nigga, nigga’ – that’s all I hear you muthafuckas talkin’ bout.’ ‘Personally, I think the lyrics are a bit too harsh.’ ‘I ain’t no ‘nigga’, fuck that shit.’ ‘The way you talk about women is bullshit, plain bullshit.’ ‘What you muthafuckas doing for the black community anyway?’ ‘Muthafucka, I’ve got kids. I don’t want them listening to that bullshit.’ ‘How can you call yourself a ‘nigga’ and be proud of it?’» (NWA, 1991). Випадом проти чорношкірого середнього класу та пародіюванням офіційної моралізаторської пропаганди є вже сама назва групи: «NWA» розшифровується як «Niggas with Attidudes» (ярлик «bad attidude» в той час активно вживався в офіційній пропаганді – чіпляли ж його головним чином на представників субпролетаріату, мовляв, їхнє маргінальне становище в суспільстві пояснюється нічим іншим як їхніми «bad attidudes»). Від кінця вісімдесятих гангста-реп залишається постійним предметом, подеколи палких, дискусій серед афроамериканської інтелігенції.

32. Так, симптоматичними є слова ЕмСі Ейта, що не лише констатують відсутність політичної інфраструктури в гетто, але й засвідчують недовіру до «політики», як чогось, насправді недоступного нижчому класу (на відміну від середнього класу, який полишив гетто): «I ain’t no political muthafucka. I ain’t talkin’ about muthafuckin’ stop the violence. I ain’t talkin’ about the Black movement ’cause that shit ain’t goin’ on in the hood. Ain’t no muthafucka comin’ up with no bean pies standin’ on my corner» (інтерв’ю, цитується за: Quinn, 2005, p. 30).

33. Наприклад, альбом репера Айс-Ті 1987 року так і називався «Rhyme Pays»; один нью-йоркський дует звався «EPMD» («Erick and Parish Make Dollars»); одна з найуспішніших реп-студій кінця 90-х називалася «Cash Money Records»; в одній зі своїх пісень Снуп Дог співає: «If I ain’t gettin paid // I can’t drop no rhymes» (Snoop Dogg, 2000); а Мак Тен, оспівуючи свої кар’єрні успіхи, стверджує: «I’m like a leprechaun, I want nuttin BUT green [долари]» (Mack 10, 2002); в одному зі своїх інтерв’ю Мастер Пі пояснює: «I don’t want to be the best rapper. I want to be the best hustler in the game. If it don’t make dollars, it don’t make sense.» (цитується за: Sarig 2007, p. 86) тощо.

34. «I’m raping Def Jam [студія звукозапису] til I’m the hundred million dollar man » (Jay Z, 2001); «I’ve just made a million» (Juicy J, 2009) тощо.

35. «Can you see me hoe? Picture me rollin» (2Pac, 1996a); «Feelin’ mean on the scene wit pocket full of green [гроші]» (Three 6 Mafia, 2005); «I’m a hustla, getting cash like crazy … // It’s me you wanna be indeed and I still can see the hate in yo eyes // I can see the hate in yo eyes» (Mack 10, 2002) тощо.

36. Про роль грошей в межах генста-наративу можна судити вже хоча б на підставі незліченної кількості синонімів, уживаних для їх позначення. Це не лише money або cash, але й changegreenchipscheesestacklootpapermaildead presidents, c-notes (стодолораві банкноти) тощо. Дійсно, жодне інше поняття не наділене в гангста-репі такою кількістю синонімів і не демонструє таке багатство семантичної палітри – в основі стилістичних варіантів на позначення інших понять не лежить стільки метафор та метонімій, як тут.

37. Такі квазі-документальні телепередачі є не лише нагодою полоскотати собі нерви та насолодитися усвідомленням своєї (далеко не завжди значно вищої) позиції в соціальній ієрархії, але й – якщо брати до уваги те, як обходяться з заарештованими та як їх зображують – є різновидом колективної забави, серцевину якої становить санкціоноване всім суспільством страждання жертви (на кшталт публічних страт минулих епох).

38. Расово кодоване поняття, вживане не лише політиками та журналістами, але й подибуване в академічній літературі.

39. Як зазначає Наомі Кляйн, такі фірми як NikeTommy HilfigerKangolLacoste експлуатують «відчуження, що лежить у самому серці американських расових стосунків – продаючи [дорогий одяг] білій молоді, користуючись з її фетишизації чорного стилю, та чорній молоді, користуючись з її фетишизації заможності білих» (Klein, 2000, p. 76). У цьому контексті слід також згадати такий характерний для білої Америки (від початку 90-х) феномен, як wigga («white-wanna-be-nigga»), – цілком щире бажання якого хоч якось бути причетним до чорного гетто, чи то навіть солідаризуватися з ним, зрештою, парадоксальним же чином, зводиться головно до скуповування (дорогого) одягу відповідних фірм: «Утім, за іронією долі, цей етнічний зміст [білого підлітка, що наслідує мову та стиль чорношкірих] дуже часто виявляється нічим іншим як нагромадженням брендів та продукції цілої низки американських корпорацій-мультимільйонерів – тих самих фірм, що явно належать до ринку збуту престижного одягу, орієнтованого на білих споживачів» (Wilson, 2008, p. 81).

40. Як вважає Пол Ґормлі, афективна сила (та комерційний успіх) голлівудських фільмів у дусі Квентіна Тарантіно, що він їх називає new brutality films, пояснюється тим, що (зазвичай білі) герої та сцени цих фільмів є «імітаціями» уявлень білих про «тіло чорношкірого»: «… фільми в стилі нової жорстокості намагаються створити афективний шок, імітуючи безпосередню тілесну відповідь, спровоковану в білих глядачах зображеннями тіл чорношкірих»; «… образи тіл чорних чоловіків здатні викликати реакцію, що полягає в негайному переляку, фрустрованості та параної довкола уявлюваних примітивізму, насилля й автентичності чорних маскулінних тіл. В 90-х роках зображення тіл чорних чоловіків спровоковували безпосередню тілесну реакцію серед білих глядачів» (Gormley, 2005, pp. 13, 28). Йдучи слідом за блискучим аналізом Тоні Морісон, можна стверджувати, що уявлення про сутність чорношкірого, як те «невиголошуване», довкола якого, на її думку, сконструйована (в негативних термінах) американська культурна ідентичність, на початку 90-х зненацька стала об’єктом пристрасних та не менш фантастичних за «невиголошуване» артикуляцій (Morrison, 1993).

41. Приміром, в одній зі своїх пісень Мастер Пі не лише в унісон із консервативним дискурсом стверджує «Some say you can change the ghetto // But you can’t», так само ж пояснюючи це індивідуальними вадами його мешканців («I mean you can’t change the people in there if they don’t want to change»), але й видає про його мешканців такі речі, які (публічно) дозволити собі консерватор не може («I mean the people [мешканці гетто] live like rats» тощо). Альбом, про який іде мова, свого часу моментально став мультиплатиновим (Master P, 1996).

42. Cкажімо, в таких пасажах, як: «I’m gon’ whoop this nigga // I’m gon’ whoop this nigga // I’m gon take it outside klick klick (Boom!) with the trigger» (Three 6 Mafia, 2003); «Crack a nigga head!» (Project Pat, 2006); «Rat-tat-tat-tat tat ta tat like that, and I.. // Never hesitate to put a nigga on his back» (Dr. Dre, 1992) тощо.

43. «На жаль, окремі випадки застосування аргументу ‘мови ненависті’ (hate speech) релятивізують ефекти образливих випадів за расовою ознакою, розширяючи можливе поле образливих випадів за статевою ознакою. Видається, що в консервативній офензиві проти репу з феміністичними аргументами проти принизливих репрезентацій мовчазно погоджуються. Нові вимоги ‘коректності’ забороняють репрезентації певних умов міського насилля. І водночас засудження принизливих репрезентацій жінки сформульоване тут за допомогою расистських тропів: честь жінки загрожена буцімто не так обмеженнями прав на репродуктивну свободу або загальною втратою соціальної допомоги, як афроамериканськими чоловіками, що співають» (Butler, 1997, p. 23).

44. Як вказують численні дослідники, расизм та сексизм імплікують один одного. Це можна простежити хоча б вже за таким характерним для расизму уявленням, нібито «варвар» становить загрозу для цивілізованої жінки (а знайти його можна вже в давньогрецькій літературі, скажімо, в образах Паріса чи Вакха). Неважко добачити, що цей постулат расизму імплікує уявлення про надзвичайну сексуальну потенцію «варвара» та є проекцією сексуальних страхів пана. Якщо ж прискіпливіше придивитися до ролі жінки в цьому постулаті, то виявиться, що він із рівним правом належить і до царини сексистської догматики. Жінка відіграє тут роль «слабкої ланки» білого суспільства, ненадійної та схильної до зради істоти. А побоювану «зраду» слід брати не лише в сексуальному, але й у політичному сенсі. Зрештою, в цій обсесивній фантазії жінка виявляється поєднаною таємними узами із самим «варваром».

45. Так, оприлюднений у 2006 році журналом Forbes список 20 найбагатших реперів починався з Джей Зі (34 млн. доларів) та завершувався Янґ Джоком (10 млн. доларів) (цитується за: Lakdar, 2008, p. 52).

46. Як засвідчив уже в першій половині 90-х ЕмСі Рен: «Every street got their own rap artist» (MС Ren, 1995).

47. «… shoot … video in Compton [гетто в Лос-Анджелесі] and disappear for a year», – нарікає на своїх фінансово успішніших колег колишній учасник NWA ЕмСі Рен (MС Ren, 1995).

48. На тлі пізніших інтерв’ю репера БіДжи, в яких він зізнавався, що від своїх продюсерів, які заробляли на ньому добрі гроші, він, окрім блискучих прикрас та щедро запропонованих наркотиків, по суті нічого більше й не отримував, симптоматичною є лицьова фотографія на його альбомі з вище схарактеризованого періоду, на якій усміхнене обличчя БіДжи спирається підборіддям на його ж обидві руки – з двома парами золотих годинників на кожній (картинка тут: [link]). Зрештою, складається враження, що надурювання виконавців продюсерами – стара добра традиція гангста-репу. Так, уже учасник найуспішнішої та найвпливовішої з перших гангста-реп виконавців групи NWA Айс К’юб, після виходу в світ її дебютного альбому, полишив її, стверджуючи, що це він був автором доброї половини пісень, у той час як усі гроші йшли в кишеню продюсера (та учасника) групи – Ізі І (а після виходу другого альбому групу полишили й інші виконавці, теж незадоволені тим, як Ізі-І перерозподіляв прибутки). З найсвіжіших прикладів слід згадати Кранчі Блека – учасника Three 6 Mafia, першої та єдиної реп-групи, що здобула премію Оскар, з якої його витурили, коли він спробував домогтися своєї частки від прибутків. Судячи з його останніх, абсолютно непрофесійних відео на Ю-тубі, грошей у нього небагато. Показана на одному з цих відео його власна студія звукозапису, яку він «заснував» після того, як його витурили з групи, є нічим іншим, як пошарпаною кімнаткою. Рефрен однієї з останніх пісень Кранчі Блека звучить так: «You say you from the hood // But I don’t see you over there // I don’t see you over there» – на відео він супроводжує ці слова красномовними вказівними жестами, показуючи рідні вулиці. Ясна річ, тим самим він стверджує власну автентичність та звинувачує опонентів у «несправжності», але водночас вказана відсутність цілком тотожна відсутності успіху самого Кранчі Блека. Одно слово, наразі Кранчі Блек презентує «реальність» гетто, в якому він, можливо, застряг на все подальше життя, таким чином, що конвертувати ці презентації в успіх, славу та гроші видається абсолютно неможливим.

49. Показовим є випадок чи не найвідомішого репера Тупака Шакура, що заповів своїй матері 5 млн. доларів боргів. І це при тому, що на момент його смерті його альбоми продавалися мільйонними накладами.

50. «Я обговорював це складне теоретичне питання щодо стосунків між структурою [суспільства] та діяльністю [індивідуума] з більшістю торговців креком, із якими я заприятелював. Вони, як і більшість людей у Сполучених Штатах, твердо вірять в індивідуальну відповідальність. Головним чином вони пояснюють свої маргінальні умови існування власними психологічними чи моральними вадами. Вони рідко звинувачують суспільство; відповідальними завжди є індивідууми» (Bourgois, 1995, p. 54). В інтерв’ю (на цій же сторінці) з Бурґуа наркоторговець Примо каже: «Якщо я маю якусь проблему, то це тільки тому, що я її сам створив. Ніхто не повинен мною перейматися; я розв’яжу її. Це моя проблема».

51. «Зазвичай їх звільняли з цих робіт, але вони подавали своє повернення у світ вуличного дилерства як тріумф свободи волі й особистого спротиву» (Bourgois, 1995, p. 115).

52. Дійсно, деяким вихідцям із гетто вдалося навіть розбудувати цілі наркоімперії та збити мільйонні статки. Так, в американській пресі стверджували, що каліфорнійський наркобарон Рікі Рос у період найбільшого розквіту його бізнесу заробляв по мільйону доларів щодня. А розбудована в Детройті наркоімперія братів Чемберз за оцінками поліції, продавала наркотиків на 55 мільйонів доларів щороку (Adler, 1995). Але слід зазначити, що й ці карколомні кар’єри завершилися тюрмою.

53. Чи дійсно у велетенській галузі наркобізнесу в США ніхто нічого не заробляє? Звичайно ж, заробляють, але, як і загалом у США – не робітники (рядові учасники вуличних угруповань), а боси – нехай навіть ці прибутки й не є такими казковими, як їх зображують в американській пресі. Наскільки ми можемо висновувати з усіх доступних нам джерел, і насамперед з фундаментальної праці Санчеса-Янковського (Sánchez-Jankowski, 1991), який упродовж 1978-1989 рр. досліджував 37 вуличних банд у Лос-Анджелесі, Нью-Йорку та Бостоні, для всіх них, попри символічні схеми, через які, подеколи в абсолютно фальшивий та деструктивний спосіб, каналізується протестний потенціал, та іноді яскраво виражену колективістську ідеологію, невід’ємними є дві такі характеристики: по-перше, економічна діяльність, довкола якої сформовані усі практики банди, і по-друге, більшою чи меншою мірою виражена класова структура, в межах якої ця діяльність провадиться. Саме класовою структурою банди й увінчується віддзеркалення нею суспільних реалій США. Найбільш виразно класовий аналіз банди представлений у праці Фелікса Паділли «The Gang as an American Enterprise». Паділла показує, яким саме чином позірно колективістська ідеологія банди слугувала інтересам верхівки, та встановлювалася нею. Саме позиція босів – не ілюзія, а уособлення успіху з крові та плоті – відігравала вирішальну роль у наборі нових членів банди, що вірили таким чином у можливість колись потрапити на той же рівень. Так, ця ідеологія ускладнювала вихід із банди тим її рядовим учасникам, які з плином часу усвідомлювали, що можливості «кар’єрного росту» для них є закритими, що вся їхня праця збагачує лише верхівку, що в тому ж МакДональдсі можна заробляти ті ж гроші, що й на вулиці, але не ризикуючи при цьому стати жертвою «розборок» або потрапити за ґрати. Згідно з цією ідеологією, вихід із банди подеколи міг інтерпретуватися як «зрада» й обов’язково передбачав ритуал побиття дезертира іншими учасниками банди (violation). Крім того, Паділла показує, що низький рівень зарплат вуличним торговцям, зокрема, слугував як захисний механізм, покликаний перешкоджати їхній економічній мобільності: маючи обмаль грошей, рядові учасники були позбавлені шансів стати «поставниками» (suppliers), тобто самостійно робити оптові закупки наркотиків та продавати їх від себе, обходячи посередницьку ланку «босів». Інші механізми, такі як внесення босами застав за заарештованих вуличних торговців, були покликані на те, щоб останні «боргували» босам, та розплачувалися за це неоплаченою працею (так, заарештований вуличний торговець мав відпрацьовувати суму вдвічі більшу, ніж внесена за його звільнення застава).

54. «Що стається з учасниками вуличної банди після того, як вони її полишають? Дехто з них буває настільки успішним у своїх підприємницьких оборудках, що їм вдається заощадити достатньо грошей, щоб жити в своє задоволення впродовж тривалого часу. Дехто з них переходить до серйозніших організацій, які займаються нелегальним бізнесом, та заробляє при цьому добрі гроші. Дехто потрапляє за ґрати, інші гинуть у молодому віці внаслідок нещасливого випадку, скажімо, від передозування, або насильницькою смертю, або в результаті певної медичної проблеми. Проте більшість із часом просто втрачають волю до спротиву тому тискові, який примушує їх прийняти соціоекономічну позицію їхніх батьків: зрештою вони погоджуються на ті роботи, від яких вони так довго намагалися відкараскатися. За іронією долі, їхня воля втомлюється від труднощів та щоденного страху смерті, що супроводжують життя банди, і в підсумку вони погоджуються жити під перманентним страхом ‘соціальної смерті’, що супроводжує працю на безперспективних робочих місцях (dead-end occupations), до пастки яких потрапили їхні батьки та майже всі їхні сусіди в їхніх бідних районах» ( Sánchez-Jankowski, 1991, pp. 314-15).

55. [sic!] «35 мільйонів американців» – це третина дорослого чоловічого населення країни.

56. На початку нового тисячоліття більша частина чоловічого населення багатьох маргіналізованих районів мала судимості. Це означає, що не лише окремі індивідууми практично позбавлені шансів висхідної соціальної мобільності, але в сукупності вони прирікають тим самим і свої рідні райони до маргінальних позицій у майбутньому. В підсумку це справляє потужний негативний вплив і на майбутнє покоління мешканців маргіналізованих районів. Зокрема, згідно з одним дослідженням, шанси дітей, хоча б один з батьків яких був засудженим до тюремного ув’язнення, потрапити в майбутньому за ґрати в середньому є в п’ять разів вищими ніж відповідні шанси дітей, батьки яких ніколи не потрапляли до в’язниці.

57. Зокрема, колишні в’язні втрачають право доступу до більшості програм соціальної допомоги (welfare payments, food stamps, Medicaid, veterans benefits, public housing, Section 8 vouchers тощо), що в підсумку робить їх ще більш беззахисними перед роботодавцем.

58. Станом на 2000 рік з п’ятидесяти штатів 10 штатів позбавляли колишніх ув’язнених виборчих прав на все життя, 46 штатів забороняли (актуально) ув’язненим брати участь у голосуванні, 32 штати позбавляли права голосу засуджених умовно та 29 штатів не допускали до участі в голосуванні випущених на випробний термін (Street, 2001). Тут слід згадати, що інститут позбавлення колишніх в’язнів права голосу вперше впровадили (разом із майновим цензом тестом на писемність і впровадженням примусової праці для в’язнів) саме в південних штатах після епохи Реконструкції, коли переможець-Північ після десятирічної окупації Півдня погодився на історичний компроміс. Причому на меті в законодавчих заходах з обмеження виборчих прав малося недопущення [політичного] «домінування нігерів». Аналізуючи політичні наслідки американської пенітенціарної політики, Мішель Александер характеризує встановлену за її допомогою систему як «The New Jim Crow», тобто відродження системи сегрегації та політичного безправності чорношкірих, що була характерна для американського Півдня та була (формально) скасована після перемоги руху за громадянські права в 50-х та 60-х роках 20 століття. Навіть риторика захисників рестрикційного виборчого законодавства для колишніх ув’язнених своїми (імпліцитними) расистськими метафорами подеколи до болю нагадує риторику консерваторів періоду боротьби за громадянські права для чорношкірих (скажімо, апелювання до «the purity of the ballot box» тощо). Так само є очевидними аналогії між примусовою працею в’язнів та рабством, нібито скасованим на американському Півдні вже 150 років тому. Зокрема, в межах «тюремно-ідустріального комплексу» фірми активно купують та перепродують одна одній в’язнів із метою отримати бариші, при чому закони, що регулюють транспортування худоби в США є жорсткішими за закони, які регулюють міжштатове транспортування в’язнів приватними фірмами (принаймні були такими станом на кінець дев’яностих років). Сьогодні нові (каральні) засоби забезпечують функціонування аналогічної системи, з тією лише відмінністю, що закріплених на законодавчому рівні дискримінаційних норм нібито більше не існує (Alexander, 2010). Для прикладу: практика позбавлення колишніх ув’язнених права голосу на сьогодні невідома жодній європейській країні.

59. Саме обмеження виборчих прав колишніх засуджених забезпечило перемогу Джорджа Буша-молодшого на президентських виборах 2000 року: «Під час історичних виборів 2000 року у Флориді, коли перемога була здобута перевагою лише в 537 голосів, приблизно 600 000 колишніх ув’язнених були позбавлені права голосу на підставі рестрикційного законодавства цього штату» (Mauer, 2006b); «Опубліковане в 2002 році в American Sociological Review дослідження засвідчує, що надання права голосу колишнім засудженим у Флориді на момент президентських виборів 2000 року зробило б Гора незаперечним переможцем у цьому штаті (а відтак і в усій країні)» (Kuras, 2005).

60. Цим, зокрема, пояснюється такий великий відсоток людей без закінченої середньої освіти (high school dropouts) серед мешканців гетто.

61. Втім, наскільки нам відомо, свої мільйони Джусі Джей заробив цілком легальним шляхом – через шоу-бізнес.

62. Проте, тенденція окреслюється цілком виразно: чим сильніше у того чи того гангста-репера представлені мотиви індивідуалізму, тим вищий буде й рівень безпринципності, цинізму та зневаги до «лузерів» – тим менше шансів зустріти альтруїстичні мотиви, або хоч якийсь натяк на політичну ангажованість. Різних траєкторій зазнають у цьому стосунку також і кар’єри окремих реперів. Так, навіть творчість першого канонічного гангста-репера Скулі Ді з часом стала значно ближчою до concsious rap, ніж до гангста-репу. Неоднозначну траєкторію має й кар’єра нью-йоркського репера Наса: почавши з некомерційного, але класичного андерграундного альбому Illmatic (Nas, 1994), що справив потужний вплив на подальший розвиток репу, він майже одразу пішов на поступки «вимогам ринку», та, підписавши контракт з Columbia Records, виступав навіть деякий час в амплуа мафіозі, називаючи себе Насом-Ескабаром (прізвище відомого колумбійського нарко-барона), і лише в 2008 році, поховавши цей образ у комерційному минулому, вдався до відвертого політичного репу. Навіть серед поціновувачів чи не найяскравішої реп-зірки Тупака Шакура – сина однієї з найвидатніших нью-йоркських «Чорних Пантер» Афені Шакур, якого вона народила у в’язниці – не всі знають, що у витоках його кар’єри лежить політично ангажована музика. «Від революціонера до бандита, – регресія до протилежного, протягом лише одного покоління», – так прокоментував смерть видатного репера Мумія Абу-Джамал (цитується за: Quinn, 2005, p. 178).

63. Так, у KRS One та Снуп Дога є пісні, присвячені Абу-Джамалу (KRS One, 1995; Snoop Dogg vs Massive Attack, 2008). З підтримкою політв’язнів виступає й у своєму останньому прижиттєвому альбомі Тупак Шакур (2Pac, 1996b) тощо. В гангста-репі іноді дійсно можна натрапити й на оригінальні взірці антивоєнної лірики: «They put niggas on the front line // But when it comes to gettin’ ahead, they put us way behind // I ain’t gettin’ my leg shot off // While Bush’s old ass on T.V. playin’ golf // … I ain’t fightin’ behind no goddamn oil // Against motherfuckas I don’t know // Yo Bush! I ain’t your damn hoe // The enemy is right here, G, them foreigners never did shit to me», – співає Бушвік Біл в пісні Geto Boys «Fuck a war» (Geto Boys, 1991). А в одній зі своїх пісень Айс К’юб каже таке: «The army is the only way for a young black teenager … [but] I wanna kill Sam because he ain’t my muthafucking Uncle».

64. Слід зазначити, що навіть у тих самих альбомах цілком уживаються пісні різної, навіть протилежної, спрямованості. Так, у зацитованих у нашій розвідці альбомах можна знайти й колективістські мотиви: «It’s the hood I die for, lie for, cry for, ride for // The only reason I come outside for» (Menace Clan, 1995); «West Side, East Side, [чорні райони Лос-Анджелесу] I got yo back» (MC Eight, 2006); «No Evil! Get’s in me apart from my people» (Bone, Thugs-N-Harmony, 1997); «It’s fame I want and I know I might get some // But I won’t forget where I come from // Fool, I can’t leave my homeboys strugglin» (Sinister, 1994) тощо. Таких «хрестоматійних» прикладів як в ЕмСі Ейта, що в різних піснях одного й того ж альбому співає «I do it all for gangsta niggas and bitches» та «I do it all for the money» (MC Eight, 2006), в гангста-репі можна знайти чимало. Гангста-реперів можна ловити на «суперечностях» навіть у межах однієї пісні. Хтось може вбачати в цьому нелогічність гангста-наративу чи вираження «розірваної свідомості» – і в якомусь сенсі це навіть може бути виправданим. Не так давно стався навіть курйозний випадок, коли поліція, перевіривши правдивість змісту пісні одного реп-виконавця, успішно провела численні арешти. Але незалежно від того, наскільки достеменними в стосунку до реального світу є окремі пісні (вдаючись до технічного жаргону наратологів – наскільки вони є «фактуальними»), слід зважати на те, що фігура оповідача, яка в гангста-наративі зазвичай збігається з головною діючою особою, засадниче є фіктивною, тобто належить до світу оповіді, внаслідок чого мова оповідача «більше не претендує на безпосередню референційність, тобто на вкорінення в емпірично-дійсному світі» (Martines & Scheffel, 1999, p. 13). Дивуватися нелогічності реп-виконавця – це по суті те саме, що дивуватися чому в одного й того ж письменника оповідач-головна діюча особа («ситуація оповіді в модусі Я» Франца Штанцеля або ж «екстрадієгетично-гомодієгетичний оповідач» Жерара Женета) наприкінці однієї оповіді гине страшною смертю, а на початку іншої – живий і здоровий та під зовсім іншим іменем відправляється на кораблі до Америки. Ми вдаємося до цієї, лише в загальних рисах валідної, аналогії тільки заради наочності та стислості. Ще більшою мірою такий аналіз (і вже не аналогія) буде валідним, якщо замість прози ми візьмемо лірику (порівн. «Я в Риме родился» з лірики народженого у Варшаві Осипа Мандельштама) – втім, заради стислості, на цьому місці ми маємо втриматися від детальнішого аналізу. Слід зазначити, що у відповідності до мотиву незмінності (та очікувань споживачів), кардинальні чесноти гангста-репера втілюються в імперативі «залишатися тим самим» (to be the same) – автентичним представником гетто та носієм його цінностей, що він їх зобов’язаний стверджувати з пісні в пісню, постійно звинувачуючи в «несправжності» реперів-конкурентів, погрожуючи їм та под. Але насправді несхибно визначити, чим саме обумовлені ті чи інші елементи гангста-наративу – тверезим комерційним розрахунком, фактологічною достеменністю чи елементарною (проте не завжди впізнаваною) іронією, не випадає. Зрештою, як зазначає Лоїк Вакан: «До цього слід додати, що винайдені в гетто засоби культурного вираження просочуються за його межі та поширюються в масштабах усього суспільстві, що в ньому вони нерідко виконують роль зовнішніх атрибутів непокори та соціальної іншості – йдеться, скажімо, про поширене на цілий світ захоплення тінейджерів із середнього класу … гангста-репом. Внаслідок цього важко розрізняти культурні форми, які дійсно мають вагу для мешканців гетто від пересічних уявлень про них, поширених в усьому суспільстві (зокрема й за посередництва академічних публікацій)» (Wacquant, 2006, p. 141). І стосується це не лише самої лірики, але й біографій тих чи інших реперів. Приміром, сторонньому спостерігачеві на тлі жорстокої лірики Доктора Дрея його поведінка (зламана щелепа незговірливого продюсера, напад на недоброзичливу журналістку тощо), могла б видатися такою, що засвідчує, нібито йдеться про справжнього гангстера. В той час як насправді Доктор Дрей не тільки ніколи не був учасником (affiliated) вуличних злочинних угруповань, але навіть не «зависав» із ними (down with), й походив з (нижчого) середнього класу. (Нам не йдеться про те, щоб звинуватити його в «неавтентичності»: зрештою, Доктор Дрей походить із гетто, і достеменність його лірики цілком зумовлена відповідною перспективою). З іншого боку, лірика реперів, що є справжніми учасниками вуличних банд, може бути значно м’якшою за лірику тих реп-виконавців, які жодним чином із ними не пов’язані. Так само слід скептично ставитися до інтерв’ю гангста-реперів, у яких вони можуть або приховувати своє злочинне минуле, або навпаки – вигадувати його. З цілком зрозумілих причин верифікувати такі твердження непросто (за винятком тих випадків, коли ми точно знаємо, що людина відбула тюремне покарання за той чи інший злочин). Можна навести й інший типовий випадок – Мастера Пі, який, докладаючи всіх зусиль для того, щоб видертися з гетто, оспівував вуличну злочинність та називав себе торговцем наркотиками (його альбом 1996 року зветься «Ice Scream Man» – на арго це означає «вуличний торговець наркотиками»). Хоча насправді, на відміну від свого загиблого старшого брата, Мастер Пі ним ніколи не був. Коли ж постало питання про укладення контракту з репером (та вуличним бандитом) Соуджа Слімом, Мастер Пі занервував не в жарт. Контракт-то було вкладено («Look here, KL, you can bring the nigga up here, but I’m not gona be having all this bullshit up in here», – зрештою піддався та пояснив Мастер Пі людині, яка просила за Соуджа Сліма), але побоювання Мастера Пі виявилися небезпідставними – регулярно потрапляючи за ґрати, Соуджа Слім перешкоджав нормальному функціонуванню студії Мастера Пі – No Limit Records. Тощо. Зрештою, праця, спрямована на здобуття кар’єрних чи фінансових успіхів вимагає дисципліни, передумовою якої є хоча б якийсь мінімум соціальної стабільності, недоступної «найнижчим низам». Звертаючись до історії американського боксу, аналогічне зауваження робить і Лоїк Вакан (Wacquant, 2003). В 30-ті та 40-ві рр. 20 століття найвидатніші американські боксери були ірландського, єврейського та італійського походження, тобто вихідцями з етнічних груп, що знаходилися внизу, але не на найнижчому рівні соціальної ієрархії. Те, що наразі в США поряд із чорношкірими боксерами з’явилося чимало видатних боксерів мексиканського походження, є свідченням про місце цієї етнічної групи в соціальній ієрархії. «They have it tougher [as blacks]», – прокоментував успіхи боксерів мексиканського походження тренер Вакана Ді-Ді, що викладав в одному з чорних боксерських клубів у Чикаго в період, коли молодий соціолог проводив там свої польові дослідження.

65. Якщо ж хтось хоче детальніше ознайомитися, скажімо, з тим, наскільки складною виявляється «аполітичність» Снуп Дога та його позиція у стосунку до ідеалів старшого покоління та чорношкірого середнього класу, звертайтеся до блискучого аналізу Ейтні Квін (Quinn, 1999, pp. 187-213; Quinn, 2008, pp. 141-172). З іншого боку, висновування з самих лише фактів на кшталт того, що у становленні хіп-хопу помітну роль відіграли нью-йоркські вечірки кінця 70-х, на яких молодь міксувала на ді-джейських пультах платівки батьків (з політично ангажованою соул- та фанк-музикою), того, що в ідеологічному вимірі хіп-хоп є не просто складним, але й навіть, виявляється, «найбільш постмодерністським» напрямом сучасної поп-музики, як це роблять деякі дослідники, видаються нам дещо притягнутими за волосся.

66. Йдеться головним чином про успіхи білого репера Ваніла Айс, що лише завдяки щасливій випадковості не став новим Елвісом Преслі, – в ті часи, коли (для загалу) прив’язка хіп-хопу до чорного кольору шкіри ще не була настільки однозначною, як у наші дні. Сьогодні ж ситуація виглядає так: «… декотрі з білих хіп-хоперів, з якими я проводив час, рішуче заявляли, що взагалі не може бути жодного істинного розуміння хіп-хопу, яке не виходило б з визнання його сутнісної чорношкірості» (Harrison, 2009, p. 135). З тим, щоб хоч якось ствердити свій зв’язок з «автентичністю», досліджувані Гаррісоном білі репери з Сан-Франциско подеколи навіть вдавалися до розлогих генеалогій, що в них хоча б на якійсь віддаленій гілці та й виринали небілі пращури.

67. Звичайно ж, це явище значно складніше. Як справедливо зазначає Джудит Батлер, «Such a redoubling of injurious speech takes place not only in rap» (Butler, 1997, p. 14). Так, «ґези» – ім’я, яке нідерландські повстанці носили з гордістю, мало пейоративне походження. З сучасних явищ із цього класу слід згадати вживання терміну «терористи» чеченськими повстанцями. Так, симптоматичним є останнє «вітання» росіян із новим роком лідера повстанців Докки Умарова. (В тому самому зверненні він каже «так что не называйте нас террористами» і водночас погрожує росіянам терактами.) Лише нагадаємо, яку роль відіграли в ісламізації чеченського руху опору організовані ФСБ підриви будинків у Москві напередодні Другої Чеченської Війни (див., зокрема, Anderson, 2009). Не менш визначну роль в ісламізації руху відіграла позиція «Великого Іншого», що його відмова у визнанні була цілковитою. Захід, ясна річ, можна зрозуміти, – мовляв, краще вже акцептувати «невеличке» зло в Чечні, ніж іти на конфронтацію з Росією (яка ще невідомо до чого могла призвести). Нагадаємо, що перший президент незалежної республіки Ічкерія взагалі не був ісламістом (а до того був цілком нормальним радянським генералом і навіть скидав бомби на афганських моджахедів). Так само й Аслан Масхадов був свого часу цілком нормальним радянським полковником, і лише в останні роки життя всерйоз почав практикувати іслам (нагадаємо тільки, що легітимність виборів, на яких його було обрано президентом незалежної Чечні, була підтверджена шанованими організаціями на кшталт ОБСЄ, тоді як поступовий дрейф у напрямі до ісламізації руху опору в останні роки його життя відбувався на тлі мовчазної згоди Заходу з окупацією Чечні). Так само й чинний лідер повстанців Докку Умаров колись був цілком нормальним російським рекетиром, а свого часу, в 1994 році, приїхав до Чечні брати участь аж ніяк не в «джихаді», а в національно-визвольній війні. Але, за прийнятою не без допомоги Заходу та Росії схемою ретроактивної ідентифікації, тепер навіть для вцілілих (з числа ісламізованих) учасників Першої Чеченської Війни (зокрема й для Умарова) вона, звісно ж, є нічим іншим як «джихадом». Нагадаємо, що Джохара Дудаєва росіяни знищили за допомогою американських спецслужб, а Аслана Масхадова, швидше за все, – за допомогою західноєвропейських. Перший випадок – загальновідомий. Щодо другого випадку – то йдеться про версію, поширювану самими повстанцями. Чи дійсно західні європейці зробили це свідомо, чи просто дали себе використати – нам не відомо. Фактом залишається те, що саме завдяки приманці «переговорів про мир» (за посередництва європейців) росіянам вдалося вийти на схрон, у якому переховувався Масхадов. З іншого боку, зважаючи на рівень корупції в тогочасних стосунках між найвищим керівництвом Росії та Німеччини, якихось підстав відкидати версію повстанців як «цілковито абсурдну» ми не бачимо. Тепер же «маємо, те що маємо»: «абсолютно ірраціональне» насилля з боку терористів (які лише сміятимуться над нашою інтерпретацією, додаючи, мовляв, очікувати хоч якогось розуміння ісламських справ від «кафіра» – це те саме, що чекати коли на вербі груші вродять).

68. А в своїй книзі Снуп пояснює, що саме «вулиця» найкраще здатна навчити вас тому, чим насправді є капіталізм (Snoop Dogg, Seay, 1999, p. 55). Не менш влучно схарактеризована сутність black on black crime в одній з пісень групи Above the Law: «And if you’re walkin’ in the mall and you’re wearin’ blue // And there’s a nigga wearin’ red starin’ at you // That’s Uncle Sam’s Curse» (Above the Law, 1994), червоний та синій – кольори двох ворожих банд з Лос-Анджелеса – Bloods та Crips, організацій, що початково мали абсолютно інше призначення, і лише поступово деградували до того, чим вони є сьогодні. Абревіатура «BLOOD» спочатку означала аж ніяк не «Be Loyal Or Otherwise Die» – пояснення, подеколи ретрансльоване й легковірними етнографами (Lakdar, 2008, p. 15), – а «Brotherly Love Overrides Oppression Daily», в той час як акронім «CRIP» початково означав «Community Resource Independent Project» (Abu-Jamal, 2004, p. 238). За цією ж схемою можна інтерпретувати й слова, з якими звертається до гангстерів-безбожників (насправді такий же самий гангстер і лише в цій пісні) набожний Селі Сел: «You are killa anyway // Though you can’t even tell // When you lounging with the devil in the depths of hell // Is there life after death? // Is heaven and hell true? // Will I have wings? // Is the devil’s eyes blue?» (Celly Cel, 1998; як встановили вже середньовічні вчені – очі у диявола дійсно блакитного кольору). В іншій пісні гангста-репер Сіністер викриває облудність офіційної пропаганди доби «Війни проти Злочинності»: «White mothafuckas complain about robberies // But they never complain about poverty» (Sinister, 1994). Та й узагалі, в гангста-репі аж ніяк не бракує посилань на економічні причини злочинності. Скажімо, в одній зі своїх пісень Проджект Пет каже: «It was once said I’ll be dead in the street // But the street is the only thang I see paying me» (Project Pat, 2009); в іншій пісні Селі Сел схарактеризовує вуличний нарко-гешефт у стосунку до мешканців гетто таким чином: «The only way to put some mail [гроші] in your pocket» (Celly Cel, 1994) тощо.

69. Так, за однією з версій, гангста-репера Сіністера, що за своє життя встиг випустити лише один, втім видатний, альбом, що містить взірці жорстокої анти-поліцейської лірики (Sinister, 1994), було вбито саме поліцейськими. Проте верифікувати цю гіпотезу, з цілком зрозумілих причин, не так-то й просто. Але навіть якщо його вбили поліцейські (2007), то навряд чи за лірику більш ніж десятирічної давності.

70. З тим, щоб не втомлювати читачок та читачів, наводити розлогу та вичерпну контраргументацію по кожному пункту ми не будемо. Обмежимося лише кількома заувагами. Так, не через такий уже довгий час після виходу в світ пісні «Fuck tha Police», Ізі-І – учасник та продюсер групи – брав участь у виборчій кампанії Буша-старшого. «It was a publicity stunt. I paid $2,500 for a million dollars worth of press. Thank you. I ain’t no goddamn Republican», – без вивертів одразу ж пояснив Ізі-І, лише підтвердивши, про що йому насправді йдеться. Інший колишній учасник NWA Доктор Дрей, працюючи над альбомом, що справив, мабуть, найпотужніший вплив на подальше становлення гангста-репу (The Chronic, 1992), як і багато інших реперів, що за законами жанру просто не могли зректися комерційного успіху, піддався зовнішньому політичному тиску та не взяв до альбому пісні з антиполіцейською лірикою («Mr. officer, I want to see you layin’ in the coffin, sir,» та под.), натомість стерилізований у такий спосіб альбом містив цілу купу лірики в дусі black on black crime (а така лірика, як ми бачимо, менше турбувала політичне лобі, що в той час чинило шалений тиск на студії звукозапису). Пояснення ж міметичної природи злочинності в гетто в зацитованій пісні Снуп Доґа є всього лиш констатацією й без проблем вписується в текст, що оспівує насилля. Так само й зацитована пісня групи UGK завершується ось таким от рефреном-лише-констатацією: «Some peoples win, some peoples loose // Some always’ve been misused». (Конструкції типу: «Я знаю, що X (злочинність в гетто спричинена …; продавати наркотики – погано; справжні вороги – це не представники ворожої вуличної банди, а чуваки на капітолійському пагорбі та на Волстріт тощо), але Y (я маю бути крутим бандитом, продати побільше наркотиків, пристрелити того чи того сучого сина [такого ж бідняка-афроамериканця] тощо)» – взагалі дуже типові для гангста-репу. Зазвичай же перший елемент цієї конструкції взагалі опускається. В основі гангста-висловлювання, як ми вже вказали, лежить еліптична структура.)

71. Відповідне опитування провів журнал Rolling Stone: «Під час опитування на тему ‘що слухають солдати в Іраку, коли вони вирушають в бій’, реп- та метал-виконавці посіли 9 з 10-ти місць найпопулярніших виконавців, включаючи Тупака, Емінема, System of a DownLinkin ParkHaterbreed та Nickelback» (Wilson, 2008, p. 13).

72. «Fuck flippin’ burgers!» (NWA, 1991); «I’m not goin’ back I’m gon’ make them kill me» (UGK, 2007); «I’d rather die a soldier // Than nigga live a coward» (Hypnotize Camp Posse, 2000); «And I’m not a coward so I’ll never ever tell // Rather kill a coppa – then to put me in a cell» (Layzie Bone & Young Noble, 2006) тощо.

73. «Вони [вуличні злочинці] спрямовують своє насилля проти самих себе та проти свого безпосереднього оточення, а не проти своїх структурних гнобителів» (Bourgois, 1995, p. 326). «На жаль, дошкульна реальність полягає в тому, що подеколи такі випадки приниження та страждань лише посилюються внаслідок механізмів, створених для подолання несправедливих умов існування. Інакше кажучи, іноді стратегії та способи дії, розроблені індивідуумами та групами, слугують відтворенню, а не подоланню умов соціальної несправедливості» (Padilla, 1992, p. 162).

74. Скот веде мову про відмінності між hidden transcript та overt transcript. Йдеться про те, що ті чи інші форми інтерпретації соціальної дійсності, вживані, так би мовити, при більш «офіційних нагодах», тобто у спілкуванні з представниками іншого класу, відрізняються від таких інтерпретацій, що вживаються «приватно», тобто фігурують у спілкуванні з представниками власного класу, вжиток яких у попередньому випадку (за нормальних обставин) табуйований. Скот ілюструє це головним чином на прикладі історичного матеріалу. У релевантності запропонованої дихотомії автор цих рядків зміг переконатися на власному досвіді. Йдеться про певну консалтингову фірму, що в ній як цілком невинний жарт (виключно для внутрішнього користування) фігурувало зображення черепа з перехрещеними кістками з супровідним підписом «We care only about money». (Хоча, можливо, це скоріше на підтвердження тези про «непристойний бік влади», в усякому разі, hidden transcript – це не лише «невинні» жарти, але й цілком серйозні переконання.)

75. «Damn it what these hatas say // Damn it what these hatas thought // … // Everyshit I do I do it just to make these suckers mad» (Three 6 Mafia, 2007); «I’m motivated by the haters» (Project Pat, 2008). Як зазначила одна (біла) американка в своєм блозі: «but ultimately, “we” enjoy thinking about brown people dying, being tortured, killing each other, killing them…this country is built on that pervasive lust. i wonder at times if, even more than love of money, the love of knowing brown people suffer drives “us”».

76. NB: в нашому дослідженні ми взагалі не беремо до уваги, умовно кажучи, «естетичний компонент» репу, – аналіз обмежується виключно рівнем ідеології.

77. Зрештою, українські читачки та читачі – незалежно від того, наскільки негативним чи позитивним буде їх ставлення до СРСР – навряд чи заперечуватимуть ту роль, яку відіграли в сплеску злочинності в нашій країні імперативи економічного індивідуалізму на тлі тотального зубожіння населення в період після розпаду Радянського Союзу. Хоча… Не виключено, знайдуться й такі, що й у негативних наслідках капіталістичних перетворень вбачатимуть саму лише «тоталітарну спадщину» – пояснення, універсальність якого подеколи просто не може не дивувати (наше зауваження аж ніяк не значить, що взята в лапки категорія є абсолютно іррелевантною: наші сумніви викликає лиш та, іноді дійсно нічим не обмежена універсальність, із якою цю категорію так часто застосовують у вітчизняних політичних дебатах).

78. Насамкінець мені хотілося б висловити глибоку подяку всім тим людям, які допомогли мені під час праці над цим дослідженням своїми відгуками, порадами, критикою, рекомендованою літературою, редагуванням тексту тощо: Даніелю Альтхаузу, Еммі Андієвській, Володимиру Артюхові, Євгенії Білорусець, Андреї Борч, Ользі Брюховецькій, Олексію Вєдрову, Денисові Горбачу, Володимирові Іщенку, Катерині Максименко, Крістіанові Мартіну, Штефанові Пакарду, Анастасії Рябчук, Ігорю Самохіну, Філіпові Ткаченку, Дагу Хенвуду, Джон-Полу Химці, Міхаелю Шифману, Артему Чапаю та, ясна річ, анонімному коментатору під заявою Rote Hilfe на нашому сайті, з відповіддю якому я забарився майже на цілий рік.