2. Каральна держава, расизм і бідність у США

Ткаченко, Кирило

  • 02 листопада 2010
  • 3213

Попередній розділ | Зміст книжки | Наступний розділ

VI

Під час Другої Світової, мабуть, не всяка людина була в змозі вважати німців нормальними людьми. Так само нелегко засуджувати ті чи інші конкретні форми антиамериканізму. (А втім, схвалювати його припустимо, мабуть, ще в меншій кількості випадків.) У будь-якому разі, небагато речей є настільки жахливими та огидними, як демонізація певної країни чи народу. Відомо, які наслідки це може мати.

З праці Говарда Зінна «Народна історія Сполучених Штатів» (Zinn, 2003) ми знаємо, що історія Сполучених Штатів – це не лише офіціозна історія – безпрецедентно грандіозних та безхмарніших за небесну блакить – «двох століть прогресу», або така ж монолітна історія суцільних геноцидів, завоювань та нічим не обмеженої експлуатації – як би цього хотілося окремим лівим – але є також історією народу з потужними традиціями боротьби за свободу, зі справжніми перемогами та гіркими поразками.

Приміром, не можна заперечувати, що для подолання расизму в США було докладено чимало зусиль. Багато з того, що було неможливим ще 50 років тому стало реальністю. Так, після здобуття громадянських прав поступово з’явився чорношкірий середній клас. Серед тієї ж поліції відсоток чорношкірих зріс від майже нуля до 12% (дані за 2003 рік, Sourcebook of Criminal Justice Statistics, 2003). А такий сумлінний кримінолог як Джером Скольник стверджує, що обсяги поліцейської жорстокості є меншими, ніж кілька десятків років тому. [1] Та й не лише в поліції чорношкірим стали доступні посади, про які вони не могли мріяти якихось 30-40 років тому. [2] Зрештою, чи не є обрання Барака Обами на посаду президента Сполучених Штатів своєрідним увінчанням та символічним підбиттям підсумків цієї боротьби?

А втім, «black faces in high places» аж ніяк не означає зникнення расизму. Так, чи не найбільший злочин за всю історію філадельфійської поліції – бомбардування будинку MOVE 13 травня 1985 року, під час якого у вогні загинули 11 учасників руху та згоріло понад 60-ти довколишніх будинків [3] та досі не було притягнуто до відповідальності нікого (за винятком єдиної вцілілої учасниці MOVE провина якої полягала, мабуть, у тому, що вона вижила), здійснили саме за правління першого в історії Філадельфії чорношкірого й навіть «лівого» мера (пізніше, в своїх мемуарах, він писав, що йому самому погрожували вбивством, тож він був зв’язаний по руках і ногах і нічого не міг удіяти). Так само погроми, що їх влаштувала нью-йоркська поліція на початку дев’яностих у чорних кварталах міста, відбулися за правління першого в історії Нью-Йорка чорношкірого мера. І як тут не згадати бойову подругу Джорджа Буша Кондолізу Райс, яка купувала собі туфельки, розважалася в нічних барах та грала в теніс у той час, як після урагану Катріна чорношкіре населення Нового Орлеану було полишене напризволяще – оточене водами та замкнене поліцією [4] – без питної води, їжі та медикаментів. [5]

Виникнення ж чорношкірого середнього класу супроводжувалося занепадом гетто та ще більшою маргіналізацією його мешканців. (Якщо бути ще точнішим, то він, власне кажучи, не «виник», а збільшився, полишивши гетто.) Те саме стосується й поліції, яка не перестала бути органом расового контролю від того, що в її лавах з’явилися чорношкірі: паралельно зі зростанням відсотка чорношкірих серед поліцейських, відбувалося як безпрецедентне за всю історію Сполучених Штатів зростання загальної кількості в’язнів, так і безпрецедентне зростання відсотка чорношкірих серед населення в’язниць. (На відміну від поширених у т. ч. й у самих США уявлень домінувати чорношкірі стали в американських тюрмах зовсім недавно – йдеться про свіжий історичний феномен [6]).

***

Можна довго сперечатися про те, в чому саме полягають справжні здобутки Сполучених Штатів та чим вони породжені – демократичними традиціями, «вільним ринком», військовою могуттю, чи фінансовою гегемонією.

Це правда, що в Сполучених Штатах одні з найкращих у світі університетів. Але так само правда, що вони практично не доступні щонайменше 40 мільйонам американців, які живуть за офіційною межею бідності; що починаючи з 1995 року держава витрачає більше грошей на будівництво в’язниць, ніж університетів; що якщо ви чорношкірий у віці від 19 до 24 років, то у вас (статистично) більше шансів потрапити до в’язниці, ніж до університету.

Це правда, що американська медицина – принаймні, якщо судити за видатками, – одна з найкращих у світі. Але поряд із тим ми маємо фантастичні 45 мільйонів американців без медичної страховки. [7]

За обсягом житлової площі на душу населення Сполучені Штати – на одному з перших місць у світі. Але на тлі понад 10% незайнятого житла (housing units), придатного для проживання, [8сьогодні США мають 3,5 мільйонів бездомних. [9]

Це правда, що жодна країна світу не має стільки багатіїв, як США, та жодна країна не споживає стільки ресурсів. Але так само жодна країна світу не ув’язнює такої кількості своїх громадян – як в абсолютному вираженні, так і в кількості в’язнів на душу населення.

……

– Звертаючись до статистичних даних, перелік таких контрастів можна зробити якщо й не нескінченним, то принаймні дуже й дуже довгим. Але йдеться не про це – адже насправді в таких випадках окремі голі факти та цифри, нехай навіть зведені до разючих протиставлень, але поза тим без жодного зв’язку та аналізу, насправді нічого не пояснюють, точніше пояснюють зовсім небагато, та матимуть абсолютно відмінні інтерпретації.

Зрозуміло, що наведені контрасти не з однаковою легкістю вписуватимуться до тієї чи іншої інтерпретативної схеми. А втім, їх цілком успішно можна витлумачити, скажімо, в ультраконсервативному ключі – мовляв, тому то й мають Сполучені Штати стільки багатіїв, що нероб там, «на відміну від Європи», не толерують; нехай бездомні «йдуть працювати», а молоді афроамериканці не піддаються облудним звабам «культури вулиці та насилля» (легковажно сподіваючись, що за злочини не каратимуть); так само й дітям, нехай навіть із найбідніших сімей, ніхто не заважає «вчитися як слід» (у школі), – адже стипендії – навіть у найдорожчих американських університетах – насправді доступні всім. Гіперпопуляцію американських в’язниць у цьому ключі можна пояснити тим, що в США буцімто «занадто багато свободи», що й призводить до відхилення від «традиційних цінностей», до «безвідповідальності» й «аморалізму». А жалюгідний стан чорного гетто тут можна пояснити тим, що його «розбещені соціальними подачками» мешканці «виявляють занадто мало бажання працювати». Зрештою, ультраконсерватор казатиме, що така кількість чорних в американських в’язницях (при тому, що афроамериканці становлять лише 13% населення країни) є не доказом буцімто расистського характеру американського суспільства, а пояснюється тією елементарною обставиною, що останні частіше вчиняють злочини, тобто, мають більшу схильність до цього, – мовляв, нехай навіть певні політичні ілюзії і є дуже благородними, проте іноді вимагається неабияка твердість духу, щоб не дати себе засліпити ними та «визнати самі факти», – настільки очевидними вони є. Для України у відповідності до такої інтерпретації можна було б вивести таку мораль: поменше «демократії», чи там «хибно зрозумілої свободи», поменше соціальних видатків, побільше «тяжкої праці», приватної власності та «традиційних цінностей»; зрештою – і це найголовніше – слід якомога менше оподатковувати великий бізнес, який «створює робочі місця» – те, що і є справжнім підмурком добробуту будь-якої країни та її громадян, який у своєму справжньому вираженні – капіталі – прямо-таки з неуникністю, притаманною природнім процесам, «перетікатиме» до тих країн, у яких кращий «інвестиційний клімат»; тощо (а кольорових до країни і лівою ногою не пускати – бо буде нам така біда, як Америці!).

Іншою відповіддю міг би бути аісторичний скептицизм із його незмінним супутником – соціальним фаталізмом, які апелювали б до непізнаванної (але, тим не менш, незмінної) сутності людини та соціуму й a priori постулювали б позірний характер будь-яких історичних та соціальних перетворень, згідно з якими будь-яке соціальне перетворення, що сприймається його ініціаторами як позитивне, імплікуватиме, або супроводжуватиметься, або матиме (зазвичай непередбачуваним) наслідком лише трансформацію соціального зла. Тут не місце її детального розгляду, але слід зазначити, що в своїй суперечливості ця теорія неймовірно складна. В підсумку вона стверджує, що хоча ми й не в змозі скинути покривало майї, але, тим не менш, маємо визнати незмінність того, що воно прикриває. Аісторичний скептицизм може мати різні вираження. Так, стверджують, що «влада» не стає менш репресивною, а лише вдосконалює свої механізми, а будь-які спроби (політичної) емансипації слугують лише підвищенню її імунітету та ускладнюють тим самим подальшу боротьбу. Кажуть, що насправді, якщо десь і зменшується обсяг насилля, то разом з тим піднімається й «больовий поріг», засвідчуючи тим самим марність наївно-матеріалістичних спроб визначення того, чим є це насилля, а разом з тим і безглуздість балачок про можливість викорінити його. Інше, таке поширене сьогодні уявлення, полягає в тому, що чим радикальніший емансипаторний проект, тим катастрофічніші наслідки матимуть спроби його реалізації. Тощо. Таких теорій, а точніше можливостей використання тих чи інших теорій в цьому ключі, чимало. Але йдеться тут не лише про ті чи інші філософські (або не зовсім) теорії, а про чи не найпоширеніший тип уявлень від часів виникнення класового суспільства. Зрештою, як аргументував Макс Вебер, будь-яка система нерівномірного розподілу влади в довготерміновій перспективі не може триматися на самому фізичному насиллі, а вимагає визнання її легітимності з боку самих покорених, тобто певної форми згоди з їхнього боку, тієї чи іншої форми усвідомлення, що «так має бути». Такий психологічний панцер, наскільки б незручним не було його носіння, зрештою слугує на користь не лише самій системі домінування, але й захищає самих покорених, навіть якщо цей «захист» полягає лиш в акцептуванні власного становища в суспільстві. Мабуть, «соціальними фаталістами» хоча б якоюсь мірою змушені бути всі. [10] Але навіть якщо це так, то слід наголосити, що в будь-якому разі можливості людського мислення та практики до самого лише «прийняття панівної ідеології» не зводяться (хоча б тому, що в протилежному разі в ній просто не було би потреби). Словом, яким саме чином виглядатиме пояснення наведених нами парадоксів Америки в ключі аісторичного скептицизму, уявити в принципі не важко. В найпростішій формі ці пояснення зводитимуться до запевнень у тому, що «Плодами будь-яких революцій завжди користуватимуться мерзотники… По суті нічого не змінюється… Людина завжди була, є і буде…» й тому подібних речей. Такі пояснення в нашому випадку можна навіть проілюструвати купою прикладів з найсвіжішої історії Сполучених Штатів. [11] Але важливо не це. Важливо те, що аісторичний скептицизм звертається до історії лиш з тим, щоб заперечити її реальність, – насправді ніщо не викликає у нього такого панічного страху, як сама історія.

VII

Адже завжди такою, як зараз, Америка не була. Йдеться натомість про наслідки конкретних історичних процесів зі своєю специфічною логікою – економічною та соціальною (класовою/расовою). Політичним виміром цих процесів, що їх французько-американський соціолог Лоїк Вакан іноді називає «неоконсервативною (контр)революцією», є, зокрема, реакція на здобуття чорношкірими громадянських прав. Важливо підкреслити, що ці процеси жодним чином не є «природними», скажімо, детермінованими вимогами ринку, на які держава змушена була реагувати саме так, а не інакше. Як би не хотілось ідеологам нового курсу в американській політиці подати його, як єдино можливий та необхідний, він є нічим іншим як державною політикою, тобто, однією з можливих державних політик, – продуктом конкретних політичних рішень, а не квазі-природних процесів. Те, що цей курс сьогодні сприймається багатьма як такий, є наслідком не притаманної його логіці самоочевидності, а результатом тривалої політичної та ідеологічної боротьби, підсумки якої підбивати ще зарано. Ось що зазначає в зв’язку з цим Вакан:

Протягом останніх трьох десятиліть, тобто, з часів расових заворушень, що сколихнули великі міста та позначили кінець революційної боротьби за громадянські права, США розпочали масштабний соціальний та політичний експеримент, що не має ані попередників, ані аналогів на післявоєнному Заході: поступова заміна (напів)соціальної держави поліцейською та каральною державою, в якій соціальна політика на найнижчому рівні класової та етнічної ієрархій – у стосунку до збіднілих соціальних груп – полягає в криміналізації маргінальності та карному дисциплінуванні (Wacquant, 2009, p. 61). [12]

Впродовж 60-х років, попри стрімке зростання рівня злочинності, кількість в’язнів у США постійно зменшувалась, сягнувши в 1972 році найнижчої позначки за попереднє десятиліття. І саме починаючи від 1973 року вона невпинно зростає, збільшившись від того часу більш ніж у шість разів. Якщо в 1973 році США мали 360 тисяч в’язнів, то на початку нового тисячоліття їх кількість перевалила за 2 мільйони. [13] Ще наприкінці 80-х років впереди планеты всей за кількістю в’язнів на душу населення був Радянський Союз, за ним ішла Південна Африка, і лише на третьому місці були США. Але вже на початку дев’яностих Штати «переплюнули» навіть Південну Африку, в якій тоді ще панував режим апартеїду. (До речі, бучно відсвяткований минулого року 1989 рік позначає важливу історичну межу: саме в цей рік чорношкірі вперше становили більшість засуджених до тюремного ув’язнення в США.) Відтоді в галузі ув’язнення власних громадян Штати не тільки вийшли в світові лідери, але й постійно продовжували збільшувати відрив, сягнувши в 2008 році цифри 760 ув’язнених на 100 тисяч населення (Sourcebook of Criminal Justice Statistics, 2008b). Вже на завершення 20 століття Сполучені Штати, населення яких становило лише 5% від сукупного населення планети, втримували в своїх тюрмах четверту частину від світової популяції в’язнів (2 мільйони з 8 мільйонів чоловік; Justice Policy Institute, 2000). Але кількість людей під контролем каральної держави є значно більшою – якщо враховувати засуджених умовно та випущених на випробний термін, то їх число становитиме понад 7 мільйонів американців. [14] При чому, загальна кількість американців під контролем каральної держави зростала ще швидше за загальну кількість ув’язнених.

Найцікавішим у даному разі є те, що всупереч активно нав’язуваним пресою та політиками кліше зростання кількості в’язнів у США супроводжується аж ніяк не зростанням злочинності, [15] рівень якої протягом цього періоду залишався приблизно незмінним (зменшившись в окремих статтях), а з середини 90-х навіть пішов на спад. [16] [17] Ні, йдеться всього лиш про новий спосіб вирішення (лиш частково нових) соціальних проблем.

Починаючи щонайпізніше з 60-х років, до старих соціальних проблем США, які вирішувалися за допомогою кейнсіанської «держави добробуту» (що насправді ніколи не була такою казковою, як іноді намагаються зобразити), додалася нова – структурне безробіття, спричинене деіндустріалізацією та переорієнтацією американської економіки з виробництва товарів на виробництво послуг. Відтоді економічне зростання в США не означає збільшення кількості робочих місць, а така кількість робочих рук, як раніше, виявилася просто непотрібною. «Швидше за все, вони більше ніколи не знайдуть роботу», – каже Вакан про маргіналізовані прошарки пролетаріату. Зважаючи на темпи здешевшання праці в самих США, з ним звичайно можна й не погодитися. Але незалежно від того, чи пояснюватимемо ми структурне безробіття як наслідок технічної революції, чи то радше фінансовою гегемонією США, вказуючи на те, що фізична (людська) праця як джерело вартості насправді не зникла, а лише змістилася до тих країн, які історично пізніше стали на шлях індустріалізації та саме зараз переживають процеси урбанізації та пролетаризації сільського населення, – згідно з панівними в США уявленнями, відповідальними за безробіття стали самі його жертви, точніше їхні, гідні щирого співчуття, індивідуальні та моральні якості (але аж ніяк не деіндустріалізація, чи перенесення виробництва за кордон). Саме їхня, на превеликий жаль, низького рівня мораль та занадто слабке почуття відповідальності нібито і є причиною того, що «ці люди» «нездатні знайти роботу» та чекають на «соціальні подачки» з боку держави.

Чи не найважливішим видом соціальної допомоги бідним у США була програма AFDC (Aids for Families with Dependant Children), що поширювалася майже винятково на самотніх матерів та їхніх дітей. «Хоча видатки на неї ніколи не перевищували одного відсотку від бюджету, кожен уряд, починаючи з Джимі Картера, зачисляв її скорочення до найбільш пріоритетних завдань» (Wacquant, 2009, p. 68). З одного боку, адміністративними заходами намагалися якомога зменшити кількість отримувачів допомоги, а з іншого боку, понижували її вартість: з 1973 по 1996 рік її вартість скоротилася вдвічі (насправді її завжди намагалися утримувати на рівні вдвічі меншому за «межу бідності» [18]). Якщо в 1975 році дві третини самотніх матерів за офіційними критеріями мали право на отримання AFDC, то в 1995 такими були лише половина – і це попри те, що кількість збіднілого населення, в тому числі й у межах категорії «самотні матері», протягом цього періоду суттєво зросла. Завершилося це тим, що в 1996 у році за демократа Клінтона її остаточно скасували, замінивши на програму TANF (Temporary Assistance for Needly Families) – першу в історії західних країн програму типу «workfare», [19] тобто соціальну допомогу винятково в обмін на працю, якою б низькооплачуваною вона не була. [20] При тому, з метою зменшення обсягів, як гадалося політикам, занадто великої та неефективної держави, функції соціального забезпечення активно перекладалися з відповідних державних агенцій на буцімто більш ефективні та чутливіші до потреб не лише тіла, але й душі, приватні фірми та різноманітні благодійні й релігійні організації. Ясна річ, (як і слід було очікувати) останні дуже часто бачили свою роль не лише в задоволенні тілесних потреб отримувачів TANF, але й докладали всіх зусиль, щоб порятувати також і їхні душі, тобто де мали змогу, користалися нагодою поряд із наданням соціальної допомоги навертати людей до своєї віри. Особливо видатним фанатом «charitable choice» у зміненні природи соціальної допомоги був президент-хрестоносець Джордж Буш-молодший – і це попри те, що в окремих випадках навіть американські суди визнавали практики релігійної пропаганди на додачу до соціальної допомоги антиконституційними та протизаконними (Reintsma, 2007, p. 10).

Насправді ж уже до реформи адресатам AFDC так чи інакше доводилося працювати (теж за копійки), інакше б вони просто не вижили. Створення ж нових робочих місць клінтоновою «реформою соціального забезпечення», буцімто покликаною змусити нероб нарешті взятися за розум та почати працювати, взагалі не передбачалося. «Також у цьому контексті важливо зазначити, що сама проблема бідності, розв’язання якої нібито вважається (в США – К. Т. [21]) головним пріоритетом будь-якої державної соціальної політики, взагалі не піднімалася», – ані в політичних дебатах напередодні реформи, ані в ухвалених законодавчих актах (Reintsma, 2007, p. 162). А тим часом для самих не безробітних рівень визначеної законом мінімальної зарплати опустили ще нижче за (урядову) «межу бідності» (не в останню чергу внаслідок цього, наприкінці минулого тисячоліття третина американських робітників за рівнем прибутків перебувала нижче офіційної «межі бідності», – тієї самої, яку постійно занижують). Загалом з 1980 по 1997 рік вартість мінімальної зарплати в США скоротилася на 19% (дані OECD, цитується за: Pontusson, 2005, pp. 59-60). Якщо ще в 1975 році 76% американських робітників були соціально застрахованими (від безробіття), то в 1995 році таких була лише третина. Водночас, на сьогодні американський робітничий клас «насолоджується» найнижчим серед країн першого світу рівнем захисту перед роботодавцем (OECD, 2004, p. 117). Тут же слід зазначити, що одним із найважливіших чинників скорочення прибутків та захисту американських робітників є зменшення впливовості профспілок. З 1980 по 2000 рік кількість найманих робітників, охоплених профспілками (union density), скоротилася з 22% до 13%, в той час як обсяг колективних трудових угод (між працедавцями та профспілками) від загальної кількості трудових угод скоротився з 26% до 14% (OECD, 2004, p. 145). [22]

Іншим фронтом наступу на соціальну державу була медицина. Насправді, бездомність у таких обсягах, як зараз, для США цілком нове явище. Звичайно, свою роль тут відіграли як безробіття, так і скорочення програм соціальної допомоги й різке скорочення будівництва соціального житла, але за справжню точку відліку слід брати розправу над державними психіатричними лікарнями в 70-х роках. Людей тоді просто викинули на вулицю, а самі лікарні закрили. Загалом, з 1955 по 1995 рік кількість пацієнтів у психіатричних лікарнях США зменшилася з 559 000 до 69 000 чоловік. Але не подумайте, що держава зовсім перестала опікуватися психічно хворими, – просто на зміну одній інституції прийшла інша. Раніше психічно хворими в США опікувалися лікарні, тепер же ними опікуються в’язниці. І це аж ніяк не перебільшення: в деяких штатах навіть соціальні робітники радять бідним сім’ям відправляти психічно хворих родичів (за яке-небудь дрібне правопорушення) до в’язниці, – в багатьох випадках психіатрична допомога доступна лише в такий спосіб. За різними підрахунками, від 16% до третини в’язнів у США мають серйозні психічні розлади. А в північних штатах для популяції в’язниць стали характерними сезонні коливання – взимку воно зростає, поповнюючись бездомними. Тут поліція навіть робить добру справу (mercy booking), рятуючи людей від небезпеки замерзнути на смерть.

Але в’язниця є не лише (не)відповіддю держави на проблему маргіналізованих прошарків пролетаріату, але й дисциплінарним засобом для всього американського робітничого класу. Вона лише унаочнює, чим можуть завершитися спроби полишити дерегульований ринок праці. Як зазначає Вакан:

Інституційним відповідником «невидимої руки» дерегульованого, атомізованого ринку праці є «залізна рука» держави, якій знову передано більше повноважень, із тим щоб вона могла стримувати розлад, спричинений соціальною незахищеністю (Wacquant, 2006, p. 144, виділення в оригіналі).

Взагалі, суперечності неолібералізму – це дуже цікава штука. З одного боку, ми чуємо про потребу в thin state, тобто держави, яка коштуватиме якомога менше та жодним чином не втручатиметься в «ринкові процеси». А з іншого боку виявляється, що той самий «вільний ринок» не в змозі функціонувати без поліцейської держави, масштаби та розмах якої вже давно перевершили кволу кейнсіанську «державу добробуту». [23] Насправді на бідних у США витрачають купу грошей. Питання просто в тому, як. Скажімо, в 1980 році на будівництво соціального житла в США витратили 27,4 мільярди доларів. Протягом наступного десятиліття ці кошти з року в рік скорочували та скоротили майже втричі. А от фінансування будівництва в’язниць за той самий період змінилося з точністю до навпаки: якщо в 1980 році на це витратили 6,9 мільярда доларів, то в 1990 році – вже 26,1 мільярди. [24] [25] Іншими словами, скорочення фінансування соціального житла аж ніяк не означало, що для бідних перестали будувати. [26]

Лише в 2000 році утримання такої категорії в’язнів як засуджені за ненасильницькі злочини (non-violent crimes), яка становила на той час 1,2 мільйона чоловік, коштувала американському уряду в півтора рази більше, ніж видатки на соціальну допомогу, з якої на той момент користувалися 8,5 мільйонів американців (з них більшість – діти; Justice Policy Institute, 2000).

За президента Клінтона, який обіцяв американцям кінець big government і за першої-ліпшої нагоді хвалився тим, як за його правління вдалося скоротити 200 тисяч робочих місць у громадських установах, пенітенціарна система за кількістю співробітників насправді піднялась аж до рівня третього роботодавця країни. Інакше кажучи, кількість «соціальних працівників» насправді не зменшилася, просто змінився їхній «профіль» (в 1998 році пенітенціарна система Америки налічувала 708 000 робітників). Утримувати одного в’язня коштує уряду США від трьох (у Каліфорнії) до десяти (в Місісіпі) [27] разів більше, ніж одну сім’ю-отримувача допомоги за програмою AFDC, що завдяки невтомній праці борців за thin state спочила в Бозі вже понад десять років тому. Але, на думку Вакана, точкою відліку переходу від соціального регулювання бідності в США до кримінального є не 1996 рік – рік скасування AFDC, а 1985 рік починаючи від якого видатки на пенітенціарну систему почали перевищувати видатки на кожен з основних видів допомоги бідним – програму AFDC та талони для харчування (food stamps). А вже через десять років, – якраз напередодні скасування AFDC, видатки на пенітенціарну систему вже дорівнювали обсягу видатків на обидва (разом узяті) основні види соціальної допомоги.

Лише за останні двадцять років 20 століття Сполучені Штати «прикрасили» свій географічний та соціальний ландшафт більш ніж тисячею нових тюрем. Але навіть попри шалений темп будівництва нових тюрем, що змусив окремі штати пошитися в борги, [28] місць для в’язнів усе одно катастрофічно бракує. Приміром, тюрми штату Техас уже в 1980 році були настільки переповненими, що федеральний суддя Вільям Вейн Джастіс ухвалив постанову, згідно з якою ув’язнення в техаських тюрмах, являючи для засуджених «жорстоке та незвичайне покарання», оголошувалося антиконституційною практикою. Втім, до середини вісімдесятих років, коли на допомогу уряду Техасу прийшли «приватні інвестори», рівень перенаселеності тюрем цього штату лише зростав. Проблему перенаселення в’язниць вирішують як хто вміє. Ось так виглядають одні з найфантасмагоричніших варіантів: зведення табору з військових наметів посеред пустелі (поряд із Феніксом, штат Арізона), відродження лондонської традиції «плавучих в’язниць», тобто тюрем на баржах (Нью-Йорк), відсилання в’язнів на ніч до шкільних автобусів, які або стоять перед в’язницею, або їздять поночі містом (такі сюрреалістичні картини можна було побачити в Каліфорнії). Проте, незважаючи на таке багатство фантазії чиновників і готовність федерального та штатових урядів і надалі інвестувати гроші в спорудження нових в’язниць, у 2008 році федеральні тюрми були переповнені на 35% понад норму і водночас щонайменше 18 штатів повідомили про перенаселеність своїх (штатових) в’язниць (Corrections Corporation of America, 2010, p. 12). А коштує пенітенціарна система так багато, що уряд просто не знає, що робити. Заощаджувати намагаються на чому можуть. Це можна довго та яскраво розписувати, але ми в даному разі обмежимося лише зауваженням, що в результаті потерпають від цього саме в’язні. Інший спосіб полягає в спробах перекласти кошти ув’язнення на самих ув’язнених. Але зважаючи на те, що в’язні, як і їхні сім’ї, належать до найбідніших прошарків суспільства, багато з них взяти навіть за великого бажання не виходить. [29] Ще один спосіб полягає у впровадженні примусової праці для в’язнів, що зводиться по суті (тобто, дедалі більшою мірою) до орендування в’язнів великими корпораціям (починаючи з 1990 року та, ясна річ, через фірми-підрядники, з тим щоб не псувати світлий лик всесвітньо відомих фірм [30]). Корпорації й раді-то скористатися рабською працею, та, як ми пам’ятаємо ще зі шкільних підручників з історії, рабська праця є вкрай неефективною, до того ж, її організація в підсумку коштує занадто дорого (не корпораціям, а державі). На кінець останнього тисячоліття цей інститут охоплював лише кожного шістнадцятого в’язня. [31]

Звісно ж, у межах нової політики регулювання бідності логічним відповідником workfare (для посестер по нещастю «на волі») є prisonfare, тобто примусова праця й для їхніх ув’язнених чоловіків, синів, братів, коханих. Втім, на заваді розвитку цього інституту все ще стоять сильні законодавчі обмеження (й обурення, нехай усе ще незначної, частини американців, яке, втім, може зростати пропорційно до обсягів цього інституту). На превеликий жаль, нам так і не вдалося знайти достатню кількість достовірних даних стосовно змін у межах цього інституту впродовж останніх десяти років, тобто простежити, чи дійсно окреслюється чітка тенденція з його зростання (хоча такі непрямі дані, як збільшення кількості фірм, що використовують тюремну працю, свідчать, скоріше, про експансію цього інституту [32]). В усякому разі слід зазначити, що подальший розвиток американської політики регулювання бідності, а беручи ширше – взагалі розвиток американського суспільства в напрямі до демократії, чи навпаки – відвертого тоталітаризму, мабуть, напряму залежить від подальшої долі інституту примусової тюремної праці. Автор не хотів би брати на себе роль пророка, та й узагалі, дуже скептично ставиться до уявлень про «закони історії» та до довготермінових історичних прогнозів, але за теперішніх умов схоже на те, що Америка відмовиться від подальшого розширення цього інституту, а мабуть, і від ірраціональних обсягів каральної держави взагалі, зупинившись десь на межі «золотої середини» між карним та соціальним регулюванням бідності, а то й, може, – чого на світі не буває – навіть повернувшись до кейнсіанської моделі (див. також виноску 60 цього розділу). (Хоча… можливо, тут ідеться лише про чисто суб’єктивні сподівання автора. Принаймні, подальший розвиток «тюремно-індустріального комплексу» [33] з таким же успіхом може завершитися й новим, демократичним, ГУЛАГом [34] з відповідною інтенсифікацією соціального паноптизму за межами в’язниці й охопленням ним дедалі більшої частини суспільства.)

Заощаджують уже на стадії засудження. Насправді ще починаючи з дев’яностих більша частина ув’язнених потрапляє до в’язниці без судових процесів, – ця антиконституційна [35] практика зводиться до того, що адвокати (надані державою, інших дозволити собі міська біднота, ясна річ, не може) пропонують їм домовитися з прокурором про значно коротший термін ув’язнення ніж той драконівський термін, що загрожуватиме їм у разі повноцінного судового розгляду (а в ході War on Crime терміни ув’язнення в окремих статтях аж підскочили [36]). Таким чином вдається зменшити (неймовірне) навантаження судів, зекономити чималі кошти на судових процесах, завалити державних адвокатів ще більшою купою справ, [37] підвищити «ефективність» роботи прокуратури та спростити до максимуму самий процес наповнення тюрем.

Проте самими лише спробами заощадження погіршення умов утримання в американських тюрмах не пояснити: коли в’язням забороняють носити власний одяг, тримати кавоварки в камерах, займатися спортом тощо, а то й навіть примушують носити рожеву спідню білизну чи в супроводі телекамер та «принципових політиків» виганяють у смугастому тюремному одязі групами з’єднаними кайданами по нозі (chain-gangs) махати кайлом на громадських роботах, то йдеться тут аж ніяк не про спроби заощадити кошти, а про спроби здобути символічний капітал за рахунок приниження ув’язнених (зведених консервативною пропагандою до статусу «ворога народу» номер один) і компенсувати тим самим дефіцит легітимності держави, якого вона зазнала внаслідок добровільного скасування своїх прерогатив на соціальному та економічному фронті.

Іншою важливою операцією на фронті Війни зі Злочинністю було відновлення смертної кари в 1976 році. З 1968 по 1977 рік у США не стратили жодної людини, а в 1972 році Верховний Суд навіть скасував її, посилаючись на американську конституцію, що забороняє «жорстокі та незвичайні покарання». Але й після її відновлення в 1976 аж до 1983 року стратили лише одиниці. Активніше почали страчувати за правління Рейгана та Буша-старшого: з 1983 по 1992 рік страчували в середньому по 20 осіб на рік. А ще активніше – за Клінтона. Саме за правління Клінтона в 1996 році на тлі істерії після теракту в Оклахомі практично знищили законодавство Habeas Corpus, яке дозволяло засудженим до смертної кари нижчими інстанціями апелювати до вищих інстанцій. Щоб не переобтяжувати нашу розвідку історичними та юридичними деталями, зазначимо, що цей інститут, який походить ще з англійського середньовічного права, був свого часу (1867) впроваджений, зокрема, для боротьби з расизмом на Півдні вже після скасування рабства, коли після винесення смертного вироку місцевими судами засуджені мали право апелювати до федеральних судів. Загалом на підставі застосування Habeas Corpus до 1996 року, коли йому на зміну прийшов підписаний Клінтоном «Antiterrorism and Effective Death Penalty Act», було скасовано понад 40% смертних вироків, винесених на місцевому рівні (максимально спрощуючи, можна сказати, що, якби не скасували Habeas Corpus, то Мумія Абу-Джамал, швидше за все, вже давно був би на свободі). За Клінтона та Буша-молодшого страчували активніше. Піком був 1999 рік, коли стратили 98 людей. Після того хвиля пішла на спад. Іншим аспектом практикування смертної кари є тракти смертників (death rows). Кількість людей, що, як і Абу-Джамал, роками чекають на страту, на початку нового тисячоліття сягнула історичного максимуму – понад 3 500 чоловік. [38] Але тут варто наголосити, що попри те, що Америка є останньою країною на Заході, в якій досі практикують смертну кару, попри те, що смертна кара має таку велику символічну вагу, абсорбує стільки уваги громадськості та є одним із найогидніших інструментів у (внутрішньо)американській політиці, популяція трактів смертників – це лише краплина в морі гіперпопуляції американських в’язниць. Якби Верховний Суд США сьогодні знову скасував смертну кару (проте, це виглядає малоймовірним), то це, звичайно, врятувало б від смерті багатьох людей, але аж ніяк не позначилося на феномені масового ув’язнення. [39]

Але не думайте, буцімто йдеться лише про те, що злочини в Америці почали карати жорстокіше. Жорстокіше стали карати лише злочини бідних. Більша частина потрапляє до в’язниць за дрібні правопорушення, особливо ж злочини, пов’язані з незаконним обігом наркотиків [40] та порушенням громадського спокою. Йдеться про нову тенденцію – раніше такого не було, і спричинено це аж ніяк не різким зростанням рівня токсикоманії чи тим, що раніше цей спокій ніхто не порушував. Більш того, пік вживання таких наркотиків, як маріхуана, амфетаміни та героїн припав у Сполучених Штатах на 1979-1980 рр. і після того пішов на спад (Tonry, 1999, p. 432). При цьому активно карають і за вживання наркотиків, тобто коли людина має при собі менше одного граму наркотичної речовини. Натомість державні, тобто доступні бідним, реабілітаційні програми ліквідовано. Незалежно від питання про те, чи краща криміналізація проблеми токсикоманії за її медикалізацію, слід наголосити, що в першу чергу неймовірно збільшилося покарання за наркотик для бідних – крек, у той час, як за наркотик для небідних – кокаїн, кількість споживачів якого є значно більшою – серйозніше карати не стали. [41] В одній зі своїх доповідей за 2009 рік Human Rights Watch (HRW, 2009) звертає увагу на те, що серед засуджених за злочини, пов’язані з незаконним обігом наркотиків особливо диспропорційно представлені чорношкірі засуджені за крек, [42] – і це попри те, що, по-перше, споживачі креку є меншістю від загальної кількості споживачів наркотиків у США, а по-друге, серед споживачів креку (всупереч кліше) чорношкірі так само становлять меншість (21% у 2006 році). [43] Саме політика ув’язнень у зв’язку зі злочинами, пов’язаними з незаконним обігом наркотиків, яскраво унаочнює расистський характер американської каральної держави: в той час як у дев’яності роки чорношкірі становили 13% від загальної кількості споживачів наркотиків у США (що приблизно відповідає їхньому відсотку від загальної кількості населення), вони становили третину затриманих за злочини, пов’язані з незаконним обігом наркотиків, та цілих три чверті засуджених за це до тюремного ув’язнення. В деяких штатах практики racial profiling набули майже абсолютного характеру. Станом на 2000 рік у 15 штатах серед в’язнів, засуджених за наркотики, чорношкірих було від 20 до 57 разів більше ніж представників білої раси (Human Rights Watch, 2002 [44]). До того ж «війна проти наркотиків» чомусь не включала «воєнних дій» проти такого підвиду (справжніх) білих акул наркобізнесу як представники американського уряду, що імпортували кокаїн до Штатів на тих самих американських військових літаках, на яких переправляли зброю контрас. [45]

Найцікавішим же, на тлі різкої зміни расової композиції населення американських тюрем протягом останніх сорока років, є те, що кількість чорношкірих, від загальної кількості осіб заарештованих за найбільш тяжкі злочини (вбивство, зґвалтування, пограбування, напад зі застосуванням фізичного насилля) навіть незважаючи на типові для поліції практики racial profiling – адже насправді розкривають лише незначний відсоток цих злочинів – упродовж 1973-1996 рр. зменшилася від 51% до 43% (Wacquant, 2008a). Та й узагалі, шалені темпи приросту числа ув’язнених в американських тюрмах аж ніяк не означають, що поліція стала краще розкривати тяжкі злочини. Так, кількість людей, що відбували покарання за вбивства, в американських тюрмах протягом 1980-2000 рр. зменшилася від 23 000 осіб до 15 000 осіб – і це попри те, що наприкінці вісімдесятих та на початку дев’яностих рівень убивств у США суттєво зріс (Sourcebook of Criminal Justice Statistics, 2007b; Bureau of Criminal Justice Statistics, 2010c).

Втім, попри яскраво виражений расистський характер американської каральної держави, слід вказати, що її головним «клієнтом» є не так раса, як клас. Дві третини засуджених до тюремного ув’язнення в США походять із сімей, прибутки яких є вдвічі, або більш ніж удвічі меншими за «межу бідності». Водночас рівень ув’язнення лише серед білих американців сьогодні є набагато вищим ніж загальний рівень ув’язнення в США сорок років тому (або ж, рівень ув’язнення більшості європейських країн сьогодні).

Якщо ви в США вкрадете чужу машину, або вчините крадіжку зі зломом, або пограбуєте когось на вулиці й вас упіймають, – то скоріш за все вас посадять. А якщо ви при цьому будете ще й незаможним або, не припусти Господи, ще й безробітним – то сядете гарантовано й надовго. Натомість якщо ви вкрадете мільйон на посаді директора банку, бухгалтера, голови акціонерного товариства тощо й вас при цьому впіймають (що стається дуже рідко), то, швидше за все, вас узагалі не притягнуть до суду, а якщо й притягнуть, то не засудять, а якщо й засудять, то умовно, а навіть якщо не умовно – то відправлять на дуже короткий термін до «відкритих» в’язниць із дійсно шикарними умовами: без стін з колючим дротом довкола, з правом проводити вихідні на волі та можливістю брати участь в освітніх програмах (вже давно практично скасованих для «кримінальних» злочинців, яким буцімто живеться занадто солодко, [46] хоча всі кримінологічні дослідження засвідчують, що участь в’язнів в освітніх програмах призводить як до зменшення рівня насилля в тюрмах, так і до зменшення відсотку рецидивів після ув’язнення). Одно слово, в плані описаного ще Ериком Оліном Райтом сорок років тому чіткого поділу на злочини blue collar та злочини white collar, для американського суспільства з того часу суттєво нічого не змінилося. [47]

Так само не слід думати, ніби американська держава взагалі нікого не підтримує, полишаючи все суспільство сам-на-сам зі стихією вільного ринку. На тлі влаштованої політиками та ЗМІ істерії часів остаточного демонтажу соціальної держави за Клінтона, чомусь ніхто не звертав уваги на те, що найбільшими отримувачами державної допомоги були середній та вищий класи. (Та й узагалі отримувачі AFDC та маргіналізовані прошарки пролетаріату це дві відмінні категорії, які збігалися лише частково). Той самий середній клас активно користався з соціальних програм, зокрема допомоги по безробіттю. Але від початку 70-х років американський середній клас невпинно сповзає вниз [48] і так само потерпає від демонтажу соціальної держави (нехай навіть це й підсолоджено вірою в те, що жертвами нововведень є самі лишень «асоціальні паразити», які «сидять у нас на шиї»). [49] Власне кажучи, саме на середній клас і розраховане масове ув’язнення маргіналізованих прошарків пролетаріату як найграндіозніше американське шоу кінця тисячоліття – покликане таким чином в усій красі демонструвати, як саме виглядатиме непокора умовам дерегульованого ринку праці та соціальної незахищеності, – адже саме безробітні й становлять левову частку американських в’язнів (численні дослідження показують, що після ув’язнення шанси знайти роботу для них, і не тільки них, ще менші, ніж до нього [50]).

Можна довго розписувати особливості державного бюджету США середини дев’яностих і в деталях показувати, яким саме чином держава допомагала багатіям уникати оподаткування, але ми цього робити не будемо. В дійсності вищі класи були та є одним із найбільших адресатів фінансової допомоги з боку американського уряду. На які фінансові жертви здатна неоліберальна держава заради вищого класу, віднедавна знає навіть лінивий – це засвідчили події після початку останньої фінансової кризи, коли буквально за одну ніч і сліду не залишилося від проповіді невтручання держави в ринкові процеси, високоморальної необхідності відповідати за свої вчинки та всього іншого окозамилювання. Якщо ж хто хоче замислитися над тим, чиї злочини – злочини бідняків, чи багатіїв – завдають більшої шкоди суспільству, то зверніть увагу на те, що поштовх теперішній економічній кризі дали щедрі іпотеки американських фінансових інституцій, що їх видавали, активно порушуючи американське законодавство (а принагідно спробуйте знайти, чи когось узагалі притягнули за це до відповідальності). [51] [52]

Про виховний ефект офіційної моралізаторсько-індивідуалістичної пропаганди на найнижчому рівні соціальної та етнічної ієрархії, включно з її невід’ємною складовою – посиланням на героїчну успішність окремих сильних особистостей (self-made men) – ми детальніше вестимемо мову в наступному розділі нашої розвідки. Наразі ж ми хотіли б навести слова Спайка, учасника чиказької вуличної банди Diamonds, що її протягом кількох років досліджував Фелікс Паділла, та який згадує про педагогічний ефект американського телебачення (часів Рейгана): «А ще ми бачили, ну знаєш, отих злочинців у білих комірцях (white-collar criminals), знаєш, отих чуваків, які точнісінько такі самі як і ми, але які ніколи не потрапляють за ґрати, хіба що всі знають, що вони – негідники (crooks). Усі ці чуваки ставали непристойно багатими. І як ти гадаєш, що це мало нам сказати? Блін! Мені це не казало, що я маю піти влаштуватися на роботу в МакДональдс та заощаджувати кожну копійку» (Padilla, 1992, p. 103). [53]

Якщо ж ми вже торкнулися теми субсидійованого характеру американського бізнесу, то слід зазначити, що страхи панівних класів перед програмами соціальної допомоги, попри пряме розминання з емпіричною реальністю та всі їх ірраціональні надмірності, мають у своїй основі раціональне зерно, тобто зрештою ґрунтуються на об’єктивній економічній логіці. Дійсно, якби програми соціальної допомоги гарантували прибутки, принаймні, тотожні зарплатам у низькооплачуваному секторі (low-wage economic sector), то страхи панівних класів цілком могли б стати реальністю. Річ у тім, що прибутки американського бізнесу напряму залежать від низького рівня зарплат у сфері послуг. Саме рівень безробіття в низькооплачуваному секторі – найбільший порівняно з іншими секторами – призводить до «ефекту скупчення» (crowding-effect), що дозволяє утримувати зарплати на максимально низькому рівні. [54] Підтримувати таку, вкрай вигідну для бізнесу, ситуацію й покликана державна політика регулювання бідності – чи то у вигляді кейнсіанських «пирогів» (програм допомоги бідним), чи то у вигляді неоліберальних «батогів» (каральної держави). Зрештою, і в тому і в іншому випадку йдеться лиш про два відмінних способи субсидіювання бізнесу державою. [55] Незалежно від того, наскільки хибними є емпіричні засновки тієї логіки, що лежить в основі страхів панівного класу, саме вона допомагає пояснити процес перебудови державної машини за доби неолібералізму. [56]

Також слід згадати, що, згідно з офіційною пропагандою доби демонтажу соціальної держави одним із найважливіших імперативів було досягнення бюджетного балансу (так ніби дефіцит був спричинений саме копійчаними видатками в соціальній сфері, а не шаленими видатками на військовий бюджет і паралельним скороченням податкового тиску на багатіїв). Прийшовши до влади, Рейган обіцяв досягнення трьох взаємовиключних цілей: збалансування бюджету (в першу чергу за рахунок скорочення видатків у соціальній сфері), зменшення податкового тиску на багатіїв та збільшення видатків у військовій сфері. В підсумку, хоч-не-хоч, довелося визначитися з пріоритетами й пожертвувати збалансованим бюджетом на користь багатіїв та військової моці. Втім, досягнення бюджетного балансу за рахунок урізання соціальних програм було явно нереалістичним завданням – не настільки великими були їхні обсяги. [57] В 1980 році, тобто до приходу Рейгана до влади (та початку скорочень), соціальні програми (AFDC, Supplemental Security Income, Public Assistance, Food Stamps, Medicaid, Medicare) разом обійшлися США в 54 млрд. доларів, у той час, як за правління Рейгана військовий бюджет щороку зашкалював за 250 млрд. доларів (у відсотковому ж вираженні найбільше протягом правління Рейгана зростали видатки саме на пенітенціарну систему, – як на утримання в’язниць так і на будівництво нових тюрем [58]). Результати фіскальної політики Рейгана виявилися цілком передбачуваними: скорочення податкового тиску на багатіїв призвело аж ніяк не до очікуваного (згідно з неоліберальною доксою) економічного буму, а до колосального бюджетного дефіциту, та й ще в таких обсягах, яких «за визначенням дефіцитна» кейнсіанська держава добробуту просто не знала. [59] Американський же військовий бюджет – це взагалі окрема тема, детальний розгляд якої сягатиме далеко за межі цієї розвідки. Згадаємо лише кілька речей. У Рейгана, принаймні, на виправдання була своя страшилка – «Імперія Зла», але й після падіння комуністичних режимів на зламі 80-х та 90-х рр. американський військовий бюджет скоротився аж на цілих кілька відсотків. Абсурдною ситуація залишається і по сей день: країна, борги якої перевищують сукупний борг усіх інших країн світу так само й на військо витрачає більше ніж усі інші країни світу разом узяті.

Про Америку можна розповідати ще дуже довго, але я пропоную (разом із Лоїком Ваканом) повернутися ближче до нас – до Західної Європи, щоб замислитися над тим, який стосунок мають американські реалії до решти світу.

Річ у тім, що з кінця минулого тисячоліття аналогічні тенденції можна дедалі чіткіше простежити в Західній Європі (а у Великобританії ще раніше). На тлі зростання популяції в’язниць [60] та посилення поліцейської держави відбувається демонтаж соціальної держави, дерегуляція ринку праці, наступ на соціальне законодавство, зменшення податкового тиску на багатіїв, приватизація всього-на-світі тощо. За прикладом США в Європі повсюдно запроваджують програми типу workfare, що їх в окремих випадках вводили за правління так званих соціал-демократичних урядів. Навіть уряди скандинавських країн, що найбільше чинять опір новій неоліберальній Вульґаті, потроху починають іти на поступки «вимогам ринку». [61] Ситуація в Західній Європі має свою специфіку, регіональні особливості тощо – і це все можна детальніше описати, але тут ми тільки обмежимося зауваженням, що ця, характерна для розбудови неоліберальної держави тенденція – заміна соціальної держави державою каральною поступово стає дедалі відчутнішою реальністю для країн Європейського Союзу. Тобто, схоже на те, що європейські еліти перейняли американську модель неоліберальної держави, що її Вакан називає «неодарвіністською державою», та яка проголошує найвидатнішою чеснотою «конкуренцію, або ж боротьбу всіх проти кожного», і в якій «поняття індивідуальна відповідальність має своїм відповідником колективну безвідповідальність»:

Відмова від економічної держави, демонтаж соціальної держави, посилення каральної держави – ці три тенденції тісно взаємопов’язані. В підсумку всі три є результатом навернення панівних класів до неоліберальної ідеології. Дійсно, каральну державу – як у Сполучених Штатах, так і в Європі – славлять сьогодні ті, хто вчора вимагав ліквідувати «занадто сильну державу» на економічному та соціальному фронті, ті, хто цілком успішно впорався із завданням – обмежити пріоритет, очікування та права спільноти на користь законів ринку – тобто на користь диктатури великих концернів. … Невидима рука ринку та залізна рука держави взаємодоповнюють одна одну (Wacquant, 2006, pp. 148-49, виділення в оригіналі).

Важливо зазначити, що обидва аналізовані Ваканом процеси відбувалися на тлі економічного зростання. [62] В зв’язку з цим слід звернути увагу на такий, на нашу думку, вирішальний процес, що протікав симультанно з описаною Ваканом перебудовою державної машини, а саме – збільшення дистанції в прибутках між багатими та бідними на тлі зростання кількості бідних. Як ми знаємо, в США за доби кейнсіанської «держави добробуту» дистанція (в прибутках) між бідними та багатими скорочувалася. За період з 1947 по 1973 рік рівень зростання прибутків був найбільшим саме серед найбіднішої п’ятої частини населення (серед «першого квінтилю», як це прийнято називати в соціологічній літературі), в той час як найповільніше прибутки зростали серед найбагатшої п’ятої частини населення (Mishel et. al., 2003, p. 57). Водночас, у період з 1960 по 1968 рік кількість бідних скоротилася у США з 23% до 13% населення (Fusfeld, Bates, 1984, p. 205). І саме після 1968 року різниця в прибутках між багатими та бідними знову почала збільшуватися, сягнувши вже в 1986 році рівня більшого, ніж за часів Великої Депресії (Chomsky, 1994, p. 141). Натомість у період з 1973 по 2000 рік рівень прибутків у першому квінтилі зростав найповільніше, в той час як серед найбагатших 20% – найбільше (10,3% vs. 61,6% [63]). Разом із тим кількість американців за (визначеною урядом) «межею бідності» зросла з 23 мільйонів (у 1973 році) до 40 мільйонів у 2008 році. [64] Але навіть у межах цієї категорії кількість «дуже бідних», тобто людей, прибутки яких становили менше половини «межі бідності» лише впродовж 1975-1995 років подвоїлася (і склала 14 мільйонів осіб). У цьому ж дусі змін зазнала й податкова політика. Якщо в післявоєнний період у США супербагатії сплачували у вигляді податків від 70% до 90% від своїх прибутків, то на початку нового тисячоліття їхній податковий тягар послабився до 30%, суттєво не відрізняючись від рівня оподаткування решти населення. [65] Непосильні труди американських політиків на ниві «нового курсу» виявилися немарними: вже в 90-х рр. найбагатшому 1% американців, за різними оцінками, належало від 30% до 40% усієї власності в США; якщо ще в 70-х рр. прибутки цього найбагатшого 1% американців становили від 7% до 9% відсотків від загальної кількості прибутків (total annual income), то в 2007 році цей показник сягнув уже 23,5%; різниця ж у зарплатах між простими робітниками та виконавчими директорами за цей період стала більшою аж у 300 разів (на користь директорів, звісно) тощо. [66] Редистрибутивною американська держава бути не перестала, змінився лише – з точністю до навпаки – напрям перерозподілу: тепер головним адресатом перерозподільчих зусиль держави є не бідні, а багатії, а джерелом перерозподілу – решта суспільства. Описані Ваканом процеси якраз і були покликані забезпечити цю тенденцію, яка не є чимось на кшталт непіддатної контролю людини природної стихії, [67] а всього лиш наслідком конкретної державної політики.

Як засвідчує детальний та блискучий аналіз Брюса Вестерна, саме американська пенітенціарна політика була одним з найрелевантніших чинників у різкому поглибленні соціальних нерівностей у США протягом останніх сорока років (Western, 2006). Втім, каральна держава була лише одним із інструментів у розбудові неоліберальної держави в Сполучених Штатах – навіть якщо й чи не найважливішим. У випадку інших країн демонтаж соціальної держави та поглиблення соціальних нерівностей з тим же успіхом може послуговуватися й іншими механізмами, в той час як застосування каральної держави матиме лише периферійний характер (або всього лиш суттєво відрізнятиметься в своїх функціях від американської моделі). Проте, загроза універсалізації «американського досвіду» в планетарних масштабах на сьогодні все ще залишається значною.

Насамкінець, звернувшись до злободення, слід зазначити, що чи не найважливіша причина сучасної економічної кризи якраз і полягає в зазначених наслідках неоліберального курсу. Новітня історія дерегуляції капіталізму та її катастрофічні результати лише унаочнили дві, описані ще Марксом, суперечні, проте однаковою мірою імпліковані капіталістичним виробництвом, тенденції: з одного боку, капіталіст зацікавлений у зниженні видатків на виробництво (читай: у скороченні заробітної плати робітникам), а з іншого боку, він однаковою мірою зацікавлений у розширенні виробництва та збуту продукції. В підсумку, в масштабах усього капіталістичного суспільства, збільшення першої тенденції зводить другу нанівець. Доведення першої тенденції до максимальної межі у світовому масштабі означало б кінець як збуту, так і виробництва – адже тоді робітники були б настільки бідними, що товари просто не було б кому купувати. Саме в скороченні прибутків серед нижчого та середнього класу та, відповідно, перекачуванні грошей нагору й полягає справжня причина теперішньої кризи. За таких умов побільшені капітали багатіїв дедалі важче було інвестувати у виробництво, тож капітал все більшою мірою перетікав до фінансового ринку, [68] де й намагався помножити себе за допомогою мильних бульбашок… (Спроби ж субсидіювати виробництво шляхом підтримки споживання за допомогою кредитів лише відсували проблему, водночас роблячи її масштаби – все глибшу яму тотальної заборгованості та дедалі більші обсяги спекуляцій на фінансовому ринку – все загрозливішими.)

VII

Який стосунок має це все до України? – можливо запитає нас читач(ка). Адже у нас «соціальної держави» в таких обсягах, як у Західній Європі немає. Можливо, скаже читач(ка), що й проблеми расизму України, на відміну від США та Європи, взагалі не стосуються. Так само немає у нас справжніх (етнічних) гетто, на взірець США, які могли б утримувати маргіналізовані прошарки пролетаріату, а якщо (помилково) брати за ознаку гетто бідність – то під цим поняттям доведеться, можливо, розуміти чи не добру половину міського простору в Україні. Принаймні ще в буремні дев’яності до маргіналізованих прошарків населення, або «субпролетаріату», належало чи не все сукупне населення країни. І чи не похитнула криза нашу віру в те, що у нас от нарешті почав з’являтися «справжній середній клас» із перспективою поступового переходу до його лав решти населення країни? [69]

***

Щоб не блудити манівцями, я пропоную одразу звернутися до центрального питання: скільки насправді існує рас?

На сьогодні в світі існують дві основні раси – багаті та бідні. Всі інші раси є похідними.

Тим самим ми не намагаємося заперечити реальність біологічних ознак, або реальність расизму в звичному розумінні цього слова. Так само наша теза не імплікує, буцімто на відміну від економічних конфліктів всі інші конфлікти є позірними. Конфлікти за межами економіки не є менш реальними, так само як і конфлікти в економічній сфері не є менш символічними.

Дійсно, бажання їсти є цілком природнім. Але бажання розбагатіти за будь-яку ціну нічим не природніше і не раціональніше, ніж, скажімо, бажання прийняти шахаду. Якщо щось і є «неприроднім», то це якраз подиву гідний феномен нашого нерозуміння цієї елементарної обставини.

Від неоліберальних ідеологів можна почути, мовляв, кінцевою метою їхніх нововведень є те, щоб багатими стали всі, наразі ж буцімто йдеться лише про тимчасові негаразди, про перехідний період. Але це навіть не може бути правдою.

Якщо багатими будуть всі, то це вже буде не капіталізм. Без бідності він існувати не може. В основі капіталізму лежить незнищенна потреба продукувати соціальну нерівність, – саме це і є його расистським підґрунтям, без якого він одразу втрачає свій зміст. Інакше, як на тлі соціальної нерівності, жодної насолоди багатство не принесе. Конкуренція не матиме жодного сенсу, якщо переможцями будуть не обрані одиниці, а всі без винятку. Реальність страждань «лузерів» і є тим ґрунтом, за який міцно тримається капіталізм. Вибийте у нього цей ґрунт з-під ніг і він не протримається й миті. Інакше кажучи їхній перехідний період триватиме стільки ж, скільки й капіталістична система.

Називаючи капіталізм расистською системою, ми вдаємося не до метафоричного способу висловлювання, а всього лиш називаємо речі своїми іменами. З іншого боку, нам вдається таким чином увиразнити соціальну природу будь-якого расизму. Незалежно від того, чи має расизм у вужчому розумінні цього терміну якесь реальне біологічне підґрунтя, він є винятково соціальним феноменом. Расизм існує не в природі, а в суспільстві. Поза тією чи іншою системою суспільної ієрархії вести мову про расизм просто не має сенсу (навіть якщо ця система не в усіх аспектах актуалізована, а лише уявна). Поділ на раси може послуговуватися не лише біологічними, але в принципі будь-якими ознаками, – що й засвідчує історія. Це може бути релігійна чи етнічна належність, мова, регіон, легальний статус, поділ на село/місто, – взагалі будь-яка ознака, чи то сукупність ознак, з яких зазвичай та чи інша буде вирішальною. Скажімо, в Україні ще якихось сто п’ятдесят років тому – коли продавали, міняли на собак, програвали в карти «не негрів» а «таки хрещених… н о  п р о с т и х» – цією ознакою був легальний статус. У тих випадках, де біологічні ознаки були відсутніми, нижчу расу подеколи доводилося спеціально маркувати – йдеться, скажімо, про жовті пов’язки або нашивки для катарів, євреїв або найнижчої касти в Японії буракумін. У Північній Америці знаком раба чорна шкіра стала не одразу – спочатку, коли раби були як білими, так і чорними, цією ознакою було тавро. Згодом, коли білих вже не використовували як рабів, потреба таврувати відпала: знаком раба стала чорна шкіра.

Навіть якщо расизм за біологічними ознаками дійсно має біологічне підґрунтя і є найзручнішим до застосування у встановленні кастових ієрархій, він усе одно не може претендувати на статус расизму per se. Жоден вид расизму потенційноне має виняткового статусу і не може претендувати на нього – ним також не буде ані антисемітизм, ані ісламофобія. Незалежно від того, наскільки інтенсивною є реальність того чи іншого виду расизму, з перспективи егалітарного суспільства жоден расизм не є реальнішим за той чи інший його вид. (Сьогодні це означає, що навіть якщо ради директорів транснаціональних корпорацій на 99% складатимуться з чорношкірих, расизм нікуди не зникне, а сегрегація та експлуатація стане, можливо, ще нестерпнішою).

Попередній розділ | Зміст книжки | Наступний розділ

 


 

Примітки

1. Працювати поліцейським у маргіналізованих районах великих (пост)індустріальних американських міст, безумовно, тяжко та небезпечно. Те, що поліція дуже часто сприймається населенням гетто як «окупанти» (до такого порівняння нерідко вдаються дослідники американського гетто), як озброєні представники чужої та ворожої влади, не є особистою провиною кожного конкретного поліцейського. Так історично склалося, що поліцію, яка працює в (чорному) гетто переважно набирають із (білих та заможніших) передмість. І до зміни цієї тенденції дійсно докладено чимало зусиль. З іншого боку, всупереч пересічним уявленням, гинуть поліцейські при виконанні службових обов’язків не масово. Так, у тій же Філадельфії наступний (після Деніеля Фолкнера) поліцейський, що його вбито при виконанні службових обов’язків, загинув у 1985 році. За останнє десятиліття таким чином гинуло менше 60-ти поліцейських на рік (Law Enforcement Officers Memorial Fund, 2010). Безумовно, це дуже багато. Але ще катастрофічнішою є кількість вбитих поліцією. Навіть якщо обмежуватися офіційною, дуже неповною, статистикою вона буде більшою в сім разів (зважаючи на доступність джерел, наше порівняння охоплює лише період із 2003 по 2006 рік; Bureau of Justice Statistics, 2009b).

2. Так, лише за період з 1970 по 1982 рік кількість обраних високопосадовців-афроамериканців (elected officials) на федеральному, штатовому, окружному та міському рівнях, а також у поліції, судовій та освітній системі зросла з 1469 до 5160 чоловік (Fusfeld, Bates, 1984, p. 107). Попри численні позитивні наслідки програм «позитивної дискримінації», слід визнати, що їхнім наслідком було досягнення не стільки колективної, як індивідуальної мобільності окремих представників чорношкірого населення, що на колективному рівні призводило до збільшення соціальних дистанцій в його межах. Зрештою, за допомогою цих програм гетто позбавляли його найважливішого людського матеріалу (в плані досягнення колективної соціальної мобільності).

3. Бомбу поліцейські скинули з гелікоптера. Зважаючи на ту обставину, що перед тим евакуювали цілий довколишній квартал, чого поліція не робить під час звичайних операцій із захоплення будинків, мова йде, мабуть-таки, про добре сплановану та узгоджену операцію, а не про «випадковість» або «самодіяльність» нижчих поліцейських чинів, як намагалася подати це американська преса (проте якогось широкого висвітлення ця історія в американській пресі так і не отримала).

4. Йдеться про випадки блокування поліцією виходів з міста, коли людей, що намагалися вийти з нього, завертали назад погрожуючи зброєю. Поліція керувалась при цьому активно поширюваними ЗМІ але абсолютно безпідставними чутками про нечуваний спалах насильства в Новому Орлеані. «Реальність бідних чорношкірих, полишених напризволяще та без жодних засобів до прожиття було трансформовано у фантом вибуху чорного насилля, …» (Žižek, 2008, p. 84).

5. Але чи не найяскравішим прикладом «погіршення» на тлі «покращення» є лінчування, яке набуло характеру поширеної та систематичної практики саме під час епохи Реконструкції (1865–1877), після того, як Конфедерація Південних Штатів зазнала поразки, рабство було скасоване, а чорношкірі отримали не лише право голосу, але й здобували посади в Конгресі та Сенаті. Лінчували на Півдні й до того, але ця практика не була настільки масовою та не мала расистського характеру. Так, за 1840-1860 рр. чорношкірі становили менше 10% жертв лінчування (Messerschmidt, 1997, p. 21). Більш того, в довоєнний період навіть доведені судом випадки зґвалтування чорношкірими білих жінок не завжди каралися (а саме в тих випадках, коли «репутація» жертви зґвалтування виявлялася «заплямованою»). Натомість після скасування рабства приводом для лінчування могла послугувати чутка. А поняття «зґвалтування» набуло для лінчувальників настільки розмитого значення, що до нього потрапляли й такі випадки як поштовх ліктем, вдягання маски в присутності білої дівчини тощо.

6. Так ще в 1950 році білі (не-латиноамериканці) становили 70% в’язнів в американських тюрмах.

7. Дані за 2007 рік (U.S. Census Bureau, (c)). Втім, слід зазначити, що обсяг видатків на медицину не слід ототожнювати з якістю медичних послуг. Дорожнеча медичних послуг у США пояснюється в першу чергу обсягом приватного сектору в американській медицині. Так, станом на 2001 рік державні видатки становили лише 46% від загальної суми видатків на медицину в Сполучених Штатах. Це – найнижчий показник серед країн першого світу. В 2001- році лише в Австралії обсяг державних видатків на медицину був меншим ніж 70% (67%), в інших країнах першого світу цей показник коливався від 70% (Італія, Канада, Швейцарія) до 88% (Бельгія). Попри те, що в 2003 році витрати на охорону здоров’я в США становили 15% від ВВП і були значно більшими за відповідний обсяг видатків у Європі (від 5,9% ВВП у Словаччині до 11,5% у Швейцарії), середня тривалість життя в США в той же час була меншою за відповідні показники більшості європейських країн (дані OECD, цитується за: Schmitt & Zipperer, 2006, pp. 6-9, 23-24). Порівнюючи американську та європейську системи охорони здоров’я, Джонас Понтюсон зазначає: «Тим фактом, що видатки на медицину зростали протягом 80-х років у Сполучених Штатах значно швидше ніж у будь-якій західноєвропейській країні, можна послуговуватися як черговим контраргументом проти ринково-ліберальної критики держави добробуту. В галузі соціального страхування та певних видів соціальних послуг державні монополії здатні забезпечувати більш ефективне використання коштів, що зрештою працює на благо всієї економіки» (Pontusson, 2005, p. 164). Наскільки реформа американської медицини за Барака Обами реально змінила ситуацію, поки що судити важко. В усякому разі впродовж останніх років навряд чи щось (хіба що за винятком планів реформ у галузі оподаткування) спровокувало більшу істерику в стані консерваторів, ніж реформа в галузі охорони здоров’я, яку вони одразу охрестили як «перерозподіл здоров’я». Так, Рудольф Джуліані стверджував, що провести цю реформу можна буде лише коштом здоров’я інших людей («Доведеться скоротити інші послуги, інші програми. Доведеться приймати рішення щодо людей похилого віку»). Згідно з іншим консервативним коментатором, Гленом Беком, насправді нічого страшного в наявності 46 мільйонів американців без медичної страховки немає, тобто якщо врахувати, що серед них 10 мільйонів є «нелегальними чужинцями» (illegal aliens), а всі інші позбавлені страховки по-суті тому, що це у них такий… «індивідуальний вибір» (Beck, 2009, pp. 239-240). Тощо.

8. U.S. Census Bureau News, U.S. Department of Commerce, 2010.

9. Звичайно, слід зазначити, що тут йдеться в першу чергу про тимчасово бездомних. Кількість тих, хто є бездомними протягом року й довше є значно меншою й, за різними оцінками, не перевищує кількохсот тисяч чоловік.

10. Як тут не згадати колишніх Чорних Пантер, які навіть у той час, коли репресії проти партії сягнули свого апогею, і близько не здогадувалися, яким є їхній справжній обсяг, які методи вони включають та на якому саме рівні їх сплановано. Тобто, навіть такі радикали як Чорні Пантери, нехай і не дуже добре усвідомлюючи це, вірили в «конституцію США», «правову державу», «верховенство закону» та інші високі ідеали. Лише згодом, значно пізніше, вже після викриття ФБР-івської програми COINTELPRO (Counter Intelligence Program), вони мали нагоду, почасти в тиші тюремних камер, ознайомитися з подробицями урядових операцій. Але так само слід зауважити, що цей «психологічний панцер» навряд чи би тримався докупи, якби покорені – й не важливо наскільки свідомо – були б зовсім позбавлені певних утопічних ілюзій, тих самих, які шляхом облудної логіки «вічної тимчасовості», або ж «(лише) випадкової несправедливості» цементують прийняття накинутого соціального устрою. Ці ілюзії, мабуть, є настільки ж неминучими, як, наприклад, сподівання нещасно закоханої людини, яка не може не плекати певні надії, наскільки б ірреальними вони не були (скажімо, сподівання чотирнадцятирічного юнака, смертельно закоханого в Брітні Спірс). Відповідником цього утопізму на рівні (соціального) несвідомого є такий самий ілюзійний утопізм, обіцянку якого містить у собі панівна ідеологія (віра в конституцію, економічний розвиток, правильного президента тощо). Можна навіть стверджувати, що саме взаємодія обох утопізмів і є стрижнем панівної, та й зрештою, будь-якої ідеології.

11. Скажімо, наприкінці 60-х значною мірою завдяки протестам у самих Штатах вдалося зупинити війну у В’єтнамі. Але на початку нового тисячоліття, під час іракської війни, протести в США були настільки кволими, що на них можна було й не звертати уваги. Інший приклад. Завдяки діям філадельфійських радикалів у 1971 році, які вдерлися до офісу ФБР та викрали ФБР-івські документи, оприлюднивши їх та розіславши копії ЗМІ, було викрито ФБР-івську програму COINTELPRO (Counter Intelligence Programm), в ході якої, приміром, лише наприкінці 60-х, за різними оцінками, було знищено від 8 до 40 Чорних Пантер (лише протягом 1970 року було вбито 38 учасників Чорної Пантери, але з точністю визначити скільки саме з них стали безпосередніми жертвами спеціалістів з COINTELPRO, неможливо). Конгрес створив комісію та розслідував незаконну діяльність ФБР. Нібито, секретній програмі COINTELPRO, що її застосовували ще з 50-х років для ліквідації американських лівих партій (Socialist Workers Party та Communist Party, USA), пуерто-ріканських націоналістичних організацій тощо було нарешті покладено край. Принаймні ФБР пообіцяло такого більше не робити (хоча нікого так і не покарали). Здавалося б, як би там не було, а йдеться-таки про справжню перемогу… А втім, розправа ФБР над American Indian Movement в останній найбільшій індіанській резервації Пайн Ридж в 1972-76 роках була ще кривавішою за розправу над Чорними Пантерами (одна з центральних цілей ФБР (колишній) лідер AIM Леонард Пелтієр з тих пір досі (2010) сидить у в’язниці). Чи не найґрунтовнішими роботами про секретні операції ФБР є роботи Ворда Черчиля (Churchill & Wall, 1988; Churchill, 1990; про сучасні незаконні операції ФБР можна довідатися тут: http://www.icdc.com/~paulwolf/cointelpro/cointel.htm, на цьому ж сайті викладені частини (найважливішого) третього тому звіту комісії Черча по розслідуванню незаконних операцій ФБР (U.S. Congress, Senate, 1976). Симптоматично, що попри те, що цю справу розслідував Конгрес, незважаючи на те, що доповідь є доступною, принаймні в деяких бібліотеках і частково навіть у мережі, попри дослідницьку літературу, на світі відають про COINTELPRO (як і про політичних в’язнів у «колисці демократії») насправді дуже мало людей, і пов’язано це, не в останню чергу, з роботою «демократичних» ЗМІ, що буцімто «не знають цензури», та такою ж «нецензурованою» масовою культурою, що суґерують уявлення, мовляв, найстрашнішими злочином проти свободи за всю історію 20 століття в США було перешкоджання талановитим голлівудським акторам отримувати ролі під час «полювання на відьом» доби маккартизму. Так само для загалу найбільшим американським скандалом 70-х років є чомусь Вотергейт – цілком невинна річ у порівнянні з COINTELPRO, – найстрашніше про що тоді довідались американці, зводилося, по суті, до того, що їхній президент матюкається (і зовсім трошечки про корупцію). Про те, що в таких випадках йдеться не лише про «встановлення гегемонії», але й про цілком банальну цензуру, читач(ка) може дізнатися, скажімо, з недавнього інтерв’ю з індійською письменницею Арундаті Рой, яка, зокрема пояснює, чому весь світ нічого не відає про ті чи інші речі, які відбуваються квітучій капіталістичній Індії (La-bas, 2010. NB: програма французькою мовою, але письменниця відповідає англійською).

12. Роботи Лоїка Вакана були чи не найважливішим джерелом при написанні нашої розвідки. Вибачаючись перед читач(к)ами за численні «переклади з перекладів», на своє виправдання можу сказати лиш те, що 4 з 5-и доступних мені книг автора були саме в німецькому перекладі.

13. Станом на 2008 рік це число сягнуло 2 310 984 людини (Sourcebook of Criminal Justice Statistics, 2008b). Принаймні, такими є офіційні урядові дані. За альтернативними даними Євростату вже в 2007 році Сполучені Штати мали 2 375 620 в’язнів (за цими ж даними лише за 2005-2007 рр. популяція американських в’язниць збільшилася майже на 200 000 осіб; Eurostat Newsrelease, 2009). Урядовій статистиці суперечать і дані такого інсайдера, як корпорації GEO Group Inc., однієї з провідних фірм-тюремників у Сполучених Штатах. За даними цієї фірми загальне число в’язнів в американських тюрмах у 2008 році становило 2,42 мільйони осіб (The GEO Group Inc., 2010, p. 8). Протягом останніх замалим чи не сорока років кожен наступний рік був історичним: щороку США побивали свій же, встановлений попереднього року, рекорд з ув’язнення власних громадян. У той час як до 1975 року впродовж усього попереднього століття рівень ув’язнення в США коливався в межах 100-200 осіб на 100 000 населення та мало чим відрізнявся від рівня ув’язнення таких країн як Швейцарія або Фінляндія, протягом останньої чверті століття (1975-2000) цей показник зріс у чотири рази, або ж, якщо порівнювати з початком сторіччя, зріс майже в сім разів, склавши в 2000 році 700 в’язнів на 100 000 громадян (Justice Policy Institute, 2000; Street, 2001; Tonry, 1999, p. 420). Крім того, відповідні статистики не охоплюють осіб, ув’язнених у центрах утримування нелегальних емігрантів. Тут же слід згадати тюремну експансію Сполучених Штатів після 2001 року, коли буквально всю планету охопила мережа секретних та абсолютно незаконних з погляду міжнародного права в’язниць ЦРУ (та армії), найвідомішими прикладами яких є іракська тюрма Абу-Грейб і концентраційний табір Ґуантанамо на Кубі. Американський уряд довго не визнавав існування секретних тюрем ЦРУ, але навіть і визнавши, відмовився оприлюднювати будь-яку подальшу інформацію щодо них. Тобто про їх число, як і про кількість утримуваних у них осіб залишається лише здогадуватися. Втім, за винятком Афганістану та Іраку, йдеться тут, наскільки можна судити, не про масові ув’язнення. Так, лише в Афганістані діє 20 американських тюрем, які абсолютно недоступні представникам ООН, міжнародним правозахисним організаціям та журналістам. В сумнозвісному ж Абу-Грейбі в 2004 році утримували 20 000 в’язнів (з них добра сотня дітей, серед яких були навіть особи десятирічного віку). Навіть на сторінках таких шанованих видань як Washington Post чи The Guardian з’являються журналістські розслідування з приводу секретних тюрем ЦРУ в таких країнах як Румунія, Польща, Марокко, Саудівська Аравія, Єгипет, Азербайджан, Замбія, Таїланд і Джибуті. Про масштаби діяльності ЦРУ в цій сфері свідчить хоча б доповідь Європарламенту, згідно з якою ЦРУ здійснили понад тисячу секретних перельотів над територією Європейського Союзу впродовж 2001-2006 років. Основним же профілем секретних црушних тюрем є катування людей, благословенне хором консервативних коментаторів, які стверджують, що в катуванні «терористів» насправді нічого страшного немає (так, коментуючи восьму поправку до конституції Сполучених Штатів, яка забороняє застосування «жорстоких та незвичайний покарань», Гленн Бек лаконічно зазначає: «Вибачення використовувані ідіотами, але польових (battlefield) терористів ця поправка не стосується» (Beck, 2009, p. 292)). Під «каток» ЦРУ потрапили, зокрема, й громадяни таких «цивілізованих» країн як Канада, Іспанія чи Німеччина, що, як і безліч інших викрадених црушниками людей, взагалі не мали жодного стосунку до Аль-Каїди чи джихадистів. Ще один аспект американської тюремної експансії полягає у спробах американських фірм-тюремників освоїти «міжнародний ринок». Так, ці фірми вже успішно продають свої «послуги» таким країнам як Нова Зеландія, Австралія, Великобританія, Південна Африка.

14. Останні доступні нам дані за 2006 рік – понад 7 211 400 людини (більше, оскільки наведені дані не включають в’язнів молодше 18 років). Натомість ще в 1980 році кількість американців старше 18 років під контролем каральної держави була майже в чотири рази меншою і складала 1 840 400 особи (Sourcebook of Criminal Justice Statistics, 2006a). Вже станом на 1995 рік кожен третій чоловік-афроамериканець у віці від 20 до 29 років у тій чи іншій формі перебував під контролем карної держави (Justice Policy Institute, 2000). Контроль над засудженими умовно та випущеними на випробний термін включає не лише такі форми як підписка про невиїзд, регулярне обов’язкове звітування перед відповідними чиновниками (parole officers), регулярні тести на вживання наркотиків і под., але й такі Оруелівські форми, як носіння електронних браслетів, що дозволяють відстежувати переміщення особи 24 години на добу, внесення даних засудженого в бази, відкриті для загального користування тощо.

15. Міф, що його подеколи ретранслюють й орієнтовані на авторів популярних серед києво-могилянських культурологів, дослідники (Wilson, 2008). NB: злочинність наприкінці 80-х інтенсифікувалася в гетто, але загалом її рівень не піднявся.

16. Загалом рівень тяжких злочинів (violent crimes) з 1973 по 1994 рік залишався майже незмінним, зазнаючи лише незначних коливань, а з 1994 року по 2008 рік зменшився більш ніж удвічі (Buerau of Justice Statistics, 2010h). Але й ця тенденція пояснюється лише рівнем убивств, який за цей час дійсно суттєво зріс, але так само пішов на спад від середини дев’яностих (BJS, 2010c). В той час як рівні зґвалтувань, пограбувань та нападів зі застосуванням насилля (aggravated assault) за період з 1973 по 2008 рік зменшилися втричі (BJS, 2010e; 2010f; 2010a). Так само протягом цього ж періоду в чотири рази зменшився як рівень крадіжок зі зломом так і рівень звичайних крадіжок, також вдвічі зменшився рівень викрадення автомобілів (BJS, 2010b; 2010g; 2010d). Одним із важливих чинників вищого в порівнянні з іншими країнами першого світу рівня вбивств в США є легалізованість вогнепальної зброї (хоча, на думку консервативних захисників вогнепальної зброї, саме її легальний статус призводить до… зменшення рівня злочинності). Якщо не брати до уваги рівень убивств, то загальний рівень злочинності в США буде не вищим за рівень злочинності в таких країнах, як Данія чи Нідерланди. Втім, попри загальне стрімке падіння рівня злочинності, в тому числі (від середини дев’яностих) й у межах такої специфічно по-американському високої категорії як рівень убивств, якщо міряти жорстокість покарань співвідношенням кількості ув’язнених та кількості зареєстрованих кримінальних злочинів, то американська держава лише протягом 1975-1999 рр. стала жорстокішою в п’ять разів. У той час як у 1975 році вона ув’язнювала 21 людину на 100 000 зареєстрованих кримінальних злочинів, у 1999 відповідний показник становив 106 в’язнів на 100 000 злочинів (Wacquant, 2008a).

17. Як зазначає директор дослідницького центру The Sentencing Project Марк Мауер: «У той час, як рівень злочинності в країні протягом останніх десяти років зменшувався, дослідження даних по сьогоднішній день показали, що темпи ув’язнення в кращому разі відповідальні лише за четверту частину цього зменшення» (Mauer, 2006a). З тим, щоб у читачок і читачів не виникло хибне враження щодо «ефективності» карної політики в США, слід вказати, що між змінами в рівні ув’язнень та змінами в рівні злочинності не існує прямого каузального зв’язку. Як вказує Вакан, попри консервативну пропаганду, немає жодного наукового (кримінологічного) дослідження, яке б на основі емпіричних даних демонструвало залежність рівня злочинності від кількості ув’язнених на душу населення. Натомість, після піонерської праці Ґеорґа Руша та Отто Кірхаймера (Punishment and social Structure, 1939) пряму залежність зростання кількості ув’язнених від погіршення умов на ринку праці (включно з безробіттям) підтвердили десятки емпіричних досліджень у численних країнах (див. Wacquant, 2000, p. 98). Тут же слід наголосити на тому, що, як засвідчує американська судова статистика, при засудженні до тюремного ув’язнення фактор безробіття відіграє ще більшу роль, ніж фактор раса. Тобто, в США (та й у Західній Європі) у вас більше шансів потрапити до в’язниці, будучи безробітним, ніж будучи чорношкірим (відповідно, іноземцем неєвропейської зовнішності в Європі). Саме ув’язнення фактично і є найважливішим способом «подолання» безробіття в США (тобто – лише в короткотерміновій перспективі; натомість, якщо врахувати, що після ув’язнення шанси безробітного знайти роботу зменшуються, в той час як шанси знову потрапити за ґрати – зростають, то неважко побачити, які наслідки має така політика «підчищення» статистик по безробіттю в довготерміновій перспективі (див. також виноску 61 у цьому розділі)). В іррелевантності тези щодо зв’язку між рівнем злочинності та рівнем ув’язнень читач(ка) може переконатися самостійно, – порівнявши статистику рівнів злочинності різних країн із відповідною кількістю в’язнів на душу населення, або (ще простіше) – рівень злочинності в США впродовж двадцятого століття з відповідним рівнем кількості в’язнів на душу населення (див. джерела Sourcebook of Criminal Justice Statistics та Bureau of Justice Statisticsу бібліографії). Вивести якусь закономірність на основі таких порівнянь просто неможливо. Для прикладу: за одним із найрелевантніших показників серед тяжких злочинів у США – кількістю вбивств на душу населення – на початку нового тисячоліття Росія випереджала Америку в чотири рази, Венесуела – в шість разів, а Колумбія – в дванадцять разів, і попри те ці країни мають менший відсоток ув’язнених на душу населення; і навпаки – такі країни як Норвегія, Німеччина чи Нідерланди мають не лише в п’ять разів менший рівень убивств ніж у США, але й ще нижчі показники за кількістю ув’язнених на душу населення. На початку тридцятих років 20 століття рівень убивств у США був майже такий самий, як і в середині дев’яностих, тоді як відсоток в’язнів на душу населення – майже в п’ять разів менший. Стрімке зменшення рівня вбивств протягом тридцятих та сорокових років відбувалося аж ніяк не на тлі шаленого приросту популяції в’язниць (як в дев’яностих роках), – яке зростало впродовж тридцятих років, та зменшилося у сорокових (Justice Policy Institute, 2000). Інший приклад: з 1990 по 2002 рік штат Айдахо був лідером по зростанню популяції в’язниць (+174%), але попри це рівень злочинності, всупереч загальноамериканській тенденції зріс в Айдахо на 14%, і водночас протягом цього ж періоду в деяких штатах зменшилася як кількість в’язнів (на противагу загальнонаціональній тенденції), так і рівень злочинності (Mauer, 2006а). Або такий приклад: у Канаді так само як і в Сполучених Штатах від середини дев’яностих років загальний рівень злочинності, зокрема й рівень убивств, що й так ніколи не був таким високим як у США, пішов на спад, проте зменшення рівня злочинності протягом цього часу аж ніяк не супроводжувалася зростанням популяції канадських в’язниць. Облудність консервативної пропаганди в даному разі можна простежити на широко розрекламованій та експортованій на весь світ політиці «нульової толерантності», що її впровадила нью-йоркська поліція за часів правління мера Рудольфа Джуліані. Згідно з консервативною пропагандою, агресивні поліцейські заходи під керівництвом супермена-начальника нью-йоркської поліції Вільяма Браттона перетворили колишню «столицю злочинності» на взірець громадянського миру та спокою (ні те, ні інше не відповідає емпіричній дійсності – Нью-Йорк ані належав до найбільш криміногенних міст в США до призначення Браттона, ані до найменш криміногенних на момент його відставки). Насправді тенденція до зменшення рівня злочинності в США з’явилася ще до впровадження політики «нульової толерантності» і так само простежувалася протягом її застосування в Нью-Йорку й в тих американських містах, які відмовилися адаптувати її. Емпірично неспростовними же наслідками політики «нульової толерантності» в Нью-Йорку були як зростання відсотку в’язнів, засуджених за дрібні правопорушення, так і обсягів рівня поліцейського насилля (звичайно ж, головним чином у стосунку до бідних, а не в стосунку до середнього класу та багатіїв). Єдиною причиною гіперінфляції ув’язненого населення в США впродовж останніх тридцяти років були відповідні політичні рішення, що мали дуже опосередкований стосунок до реального рівня злочинності: «Хоча США й мають вищий рівень злочинності порівняно з іншими країнами першого світу, проте неймовірне збільшення обсягів застосування в’язниці майже цілковито зумовлене змінами в політиці, а не змінами в рівні злочинності» (Mauer, 2006b). «Рівень ув’язнення в США зріс не тому, що зріс рівень злочинності, а тому, що цього хотіли політики» (Tonry, 1999, p. 422). Якщо вже згадувати емпірично неспростовні наслідки пожорстокішання американської каральної (та соціальної) політики протягом останніх сорока років, то до них належить зростання рівня рецидивів після ув’язнення, тобто менші (в порівнянні з попереднім періодом) шанси колишніх ув’язнених повноцінно інтегруватися до суспільства.

18. Термін «межа бідності» (poverty line) ми беремо в лапки, оскільки йдеться про офіційну, встановлену в 1958 році категорію. До цієї категорії потрапляють сім’ї, які витрачають не менше третини бюджету на харчування. Слід зазначити, що відтоді вартість продуктів харчування у відношенні до вартості інших товарів та послуг першої необхідності постійно зменшувалась. Інакше кажучи, при незмінності офіційної формули, з плином часу «межа бідності» занижувалася. Так, за оцінкою Фусфельда та Бейтса, вже на початку 80-х років офіційна «межа бідності» була занижена на 33% порівняно з 1958 роком (Fusfeld, Bates, 1984, p. 205). Втім, офіційна формула «межі бідності» залишилася практично незмінною. Маючи за головне джерело дані урядових статистик, ми так само змушені оперувати цією категорією.

19. Тобто, дещо спрощуючи, насправді, «Уся історія західного соціального захисту позначена діалектикою інтеграції та сегрегації, коли примус до праці відігравав центральну роль як індивідуально-педагогічного принципу (‘карати й формувати’), так і інструменту загального контролю та дисциплінування зайнятих прошарків населення» (Grell et. al., 2002). Так, у Нідерландах, елементи дисциплінарного контролю в стосунку до отримувачів соціальної допомоги почали впроваджуватися ще на початку дев’яностих – якраз тоді, коли до влади в країні прийшли неоліберальні «реформатори».

20. Ця програма передбачала як скорочення обсягів соціальної допомоги, так і скорочення кількості її отримувачів. Цілком у відповідності до її красномовної назви, отримувач(ка) мала право користатися нею не більше ніж п’ять років упродовж життя (і не довше ніж два роки поспіль). Крім того, програма передбачала такі новації, як наперед визначена сума видатків на програму протягом наступних років та цілий комплекс дисциплінарних методів, покликаних змінити «життєвий стиль» клієнтів програми. Але її найважливішою характеристикою є саме вимога працювати (за будь-яку плату та за будь-яких умов), без дотримання якої доступ до програми автоматично припинявся.

21. На відміну від універсального характеру соціальних програм у Північній Європі, відповідні американські (а згодом і британські) програми спрямовані на окрему цільову групу – бідних (means-tested social assistance). Здавалося б, принаймні в короткотерміновій перспективі, це може навіть і добре, але насправді тим самим імпліковано два потужних негативних наслідки. По-перше, соціальні програми, що не є універсальними, мають значно меншу підтримку з боку решти суспільства (виборців), і таким чином легше піддаються скороченням, а то й скасуванню; і, по-друге, неуніверсальні програми призводять до стигматизації отримувачів допомоги. Приміром, у Швеції, попри те, що відсоток самотніх матерів від загальної кількості населення суттєво не відрізнявся від відповідних американських показників, ніхто не влаштовував моральної паніки з приводу занепаду традиційних цінностей та сім’ї тощо, натомість впроваджувалися універсальні програми, що відкривали самотнім матерям – незалежно від їхнього майнового статусу – доступ до ринку праці та гарантували гідне виховання дитини.

22. Це найнижчі показники серед розвинених країн, в яких, щоправда, відсоток робітників, охоплених профспілками, за цей же період загалом скорочувався. Лише у Франції профспілки представляють менший відсоток робітників (10%), ніж у США, але тут слід наголосити, що попри це обсяг колективних трудових угод у Франції становить 90% від загальної кількості трудових угод, тобто в 6,5 разів перевищує відповідні американські показники (дані за 2000-й рік; OECD, 2004, p. 145).

23. В 2006 році карна держава (поліція, пенітенціарна система, суд) коштувала США понад 214 мільярдів доларів (Bureau of Justice Statistics, 2006). Лише протягом 1980-2000 рр. видатки на пенітенціарну систему зросли з 7 млрд. до 57 млрд. доларів (Wacquant, 2008a).

24. Committee on Ways and Means, Green Book 1996, Washington 2000, p. 921 (цитується за: Wacquant, 2009, p .174).

25. Картина неповна – для її довершення слід згадати, що саме від початку 80-х, із приходом до влади великого друга корпорацій та затятого ворога антимонопольного законодавства Рональда Рейгана в США з’явилася нова галузь бізнесу – «пенітенціарні послуги», тобто приватні в’язниці. Вчувши, які бариші може принести новий і без того неозорий «ринок», що ще й росте як на дріжджах, Уолл-Стріт кинувся на його освоєння. До піонерів пенітенціарного бізнесу належала й Lehman Brothers, банкрутство якої в 2008 році й послугувало початком світової економічної кризи. Щоправда, після серії скандалів довкола приватних в’язниць (катування в’язнів, численні загадкові смерті в їх стінах, повстання в приватних в’язницях, підкупи урядовців фірмами-тюремниками тощо), трагічного кінця кількох мильних бульбашок на Уолл-Стріт та на тлі «нечесної конкуренції» з боку держави апетит інвесторів зменшився, проте на початок тисячоліття їм таки вдалося освоїти 7% «ринку» (140 000 в’язне-місць). Судячи ж з останніх доступних нам даних за 2000-2010 рр., виглядає так, що «тюремна індустрія» не тільки не здалася, а й успішно продовжує розвиватися. Лише в межах федеральних та штатових в’язниць (тобто без урахування місцевих в’язниць) за 2000-2007 рр. кількість «клієнтів» приватних тюрем збільшилася з 87 369 до 125 975 осіб, що становило 7,9% від загальної кількості в’язнів федеральних та штатових в’язниць (Sourcebook of Criminal Justice Statistics, 2007c). За даними другої за значенням фірми у галузі «пенітенціарних послуг», корпорації GEO Group Inc. (яка до 2003 року називалася «Wackenhut Corrections Corporation», а в сімдесятих роках спеціалізувалася, зокрема, на придушенні страйків), у 2009 році приватні фірми утримували у своїх в’язницях 128 524 особи від загального числа федеральних і штатових в’язнів, або ж, «покривали» 8% відповідного «ринку» (The GEO Group Inc., 2010, p. 8). А за даними провідного американського приватного ув’язнювача, корпорації CCA(Corrections Corporation of America), яка стверджує, що контролює 45% [приватизованої частини] «ринку» та «виробнича потужність» якої становить аж 87 000 в’язне-місць, станом на кінець 2008 року приватні фірми утримували у своїх в’язницях близько 129 000 осіб, при чому 16,5% в’язнів федеральних тюрем та 6,8% в’язнів штатових тюрем були під опікою приватних ув’язнювачів (CCA, 2010, pp. 2, 12). Про розширення приватного бізнесу в цій галузі протягом останніх десяти років можна висновувати й з інших, непрямих, даних. Так, сукупний дохід корпорації CCA зріс протягом 2005-2009 рр. від 1150 млн. до 1667 млн. доларів (CCA, 2010, p. 26). Сукупний дохід другої за значенням фірми-тюремника GEO, лише впродовж 2007-2009 рр. зріс від 976 до 1141 млн. доларів (The GEO Group Inc., 2010, p. 16). Та й узагалі, на своїх сайтах обидві фірми наперебій хваляться новими амбітними «інвестиційними проектами» та запевняють читачок та читачів у якнайскорішому побільшенні в’язне-місць в межах своїх гешефтних угідь (тих самих, що огороджені колючим дротом під смертельною напругою). Прямий економічний інтерес приватних ув’язнювачів полягає в збільшенні «людино-днів» (це їхня термінологія), що, зокрема, досягається шляхом подовження терміну ув’язнення їхніх підопічних. От і нема чому дивуватися, що, згідно з одним дослідженням, у штаті Нью-Мехіко в’язні приватних тюрем чомусь у вісім разів частіше «порушували дисципліну» (що автоматично призводить до подовження терміну ув’язнення) ніж їхні товариші по нещастю утримувані в державних тюрмах.

26. Показовою в даному разі є доля Urban Development Corporation зі штату Нью-Йорк – штата, що першим вийшов на стежину «Війни зі Злочинністю». В той час як створена в 1968 громадська установа Urban Development Corporationдо 1981 року спеціалізувалася на будівництві соціального житла, від початку вісімдесятих вона різко змінила профіль, тобто, й надалі будуючи для бідних, але головним чином – тюрми.

27. Це без урахування коштів на будівництво в’язниць.

28. Приміром, у борги залізла Каліфорнія, яка ще в 1975 році витрачала 200 млн. доларів на рік на пенітенціарну систему, а в 2000 році – вже 4,6 мільярди. З 1994 року Каліфорнія витрачає більше на пенітенціарну систему ніж на свої всесвітньо відомі державні університети (Wacquant, 2006, p. 180). Лише за період 1984-1994 рр. Каліфорнія побудувала 21 нову тюрму (з них 8 – «максимального рівня безпеки»), добудувала тисячі нових камер в межах уже наявних в’язниць, переповнила усі тюрми понад норму, і натомість добудувала лише один новий кампус у межах California State University (Schlosser, 1998; Davis, 1998). Зарплата ж окремих категорій викладачів у Каліфорнії є меншою за середню зарплату… рядового тюремного наглядача. Саме в 90-х роках у Каліфорнії визнали нелегальними практики «позитивної дискримінації» (affirmative action), зарезервувавши таким чином університети для одних, а тюрми – для інших. Але якщо бути точним, то слід визнати, що політика affirmative action нікуди не зникла, змінилося лиш поле її застосування – тепер ним є сфера поліційного нагляду, обшуків, затримань, арештів, засуджень та наповнення тюрем. Цілком справедливо характеризує (нову) державну політику в цій сфері як «carceral affirmative action» Лоїк Вакан (Wacquant, 2008a). Відшукати ж в усьому цьому хоч якесь раціональне зерно дуже важко – фіскальні пріоритети сучасної Каліфорнії просто не можуть не дивувати своєю ірраціональністю: в той час, як утримання одного в’язня коштує їй 35 тисяч доларів на рік, на одного студента вона витрачає від 7 тисяч до 4,5 тисяч доларів на рік (Gaspar, 2007). Станом на 2008 рік структурний дефіцит бюджету Каліфорнії становив 10 млрд. доларів щороку та майже дорівнював щорічним видаткам на пенітенціарну систему (9 млрд.), яка вже наприкінці дев’яностих років набрала воістину гаргантюанських розмірів та утримувала більше в’язнів ніж Франція, Великобританія, Німеччина, Японія, Сінгапур та Нідерланди разом узяті – і це при тому, що впродовж періоду безпосередньо перед початком «війни зі злочинністю» (1963-1972) популяція каліфорнійських тюрем, попри стрімке зростання населення Каліфорнії, скоротилася на чверть (Wacquant, 2008a; Schlosser, 1998). В тому ж дусі протягом 90-х років змінив свої фіскальні пріоритети й інший, відомий на весь світ своїми державними університетами, штат Нью-Йорк: зростання видатків на тюрми та скорочення видатків на державні виші призвело до того, що наприкінці 90-х більше грошей витрачалося на в’язниці, ніж на вищу освіту (Justice Policy Institute, 2000). З іншого боку, різке підвищення плати за навчання новообраним республіканським губернатором Джорджем Патакі в 1994 році мало своїм наслідком скорочення кількості студентів у нью-йоркських вишах аж на 10 000 чоловік уже наступного семестру після прийняття відповідного рішення. Загалом упродовж періоду 1985-2000 рр. у середньому сукупні видатки на тюрму урядів усіх 50 штатів зростали в шість разів швидше ніж видатки на вищу освіту – 166% vs. 24% (Justice Policy Institute, 2002, p. 6).

29. Так, в Іллінойсі навіть судилися з кількома десятками в’язнів, які заборгували «квартплату» (за перебування у в’язниці). Але заплатити останні все одно не змогли – з цілком зрозумілих причин (Wacquant, 2006, p. 185).

30MicrosoftTWABoeingToys’RUsKonica, IBM, Motorolla, Dell, Compaq, Nordstorms, Revlon, Hewlett Packard, Honeywell, Intel, Nortel, Pierre Cardin, Texas Instruments, 3Com, Lucent Technologies, Wireless, Target Storms, Starbucks, Victorias Secret, Macys, Chevron Target Stores тощо. В’язні в США становлять для американських корпорацій навіть іще спокусливіше за робітників третього світу джерело дешевої робочої сили. Як зазначають Ів Ґолдберг та Лінда Еванс: «Тюремна праця – це як горщик із золотом. Жодних страйків. Жодних профспілок. Жодних витрат на охорону здоров’я чи соціальне страхування, жодних компенсацій робітникам» (цитується за: Davis, 1998). А з 2005 року американські в’язні активно працюють також і на американську військову індустрію. До того ж і фармацевтичне лобі, відчуваючи скорочення людського матеріалу («піддослідних кроликів»), чинить тиск на американський уряд і дійсно поступово отримує доступ до в’язниць (який закрили йому у 70-х роках).

31. В’язнів здавали в найм приватним фірмам і раніше – в 19 та на початку 20 століття, але в сорокові роки цю практику заборонили. При чому від самого початку інститут примусової праці для в’язнів носив яскраво виражений расистський характер. Адже вперше впровадили його та широко застосовували саме в південних штатах, якраз після того як їх примусили до (формального) скасування рабства. Так, у штаті Джорджія 88% відсотків «випозичуваних» підприємцями в’язнів між 1870 та 1910 роками були чорношкірими, в Алабамі протягом того ж періоду чорношкірі становили 93% в’язнів, «випозичених» на роботи в шахтах тощо.

32. Ми просимо читачок та читачів ставитися з пересторогою до даних, наведених у статті Вікі Палаез, що «пішла гуляти» по інтернету та на яку дуже часто посилаються, цитують або використовують як джерело без посилань, зокрема, й в одній російській статті, передрукованій на нашому сайті (Закирова et. al., 2010): «According to the Left Business Observer, the federal prison industry produces 100% of all military helmets, ammunition belts, bullet-proof vests, ID tags, shirts, pants, tents, bags, and canteens. Along with war supplies, prison workers supplie 98% of the entire market for equipment assembly services; 93% paints and paintbrushes; 92% of stove assembly; 46% of body armor; 36% of home appliences; 30% of headphones/microphones/speakers; and 21% of office furniture. Airplane parts, medical supplies, and much more: prisoners are even raising seeing-eye dogs for blind people» (Palaez, 2010). Звідки Палаез взяла ці дані насправді невідомо. В Left Business Observer (на який посилається Палаез) нам підтвердили, що вони ніколи таких даних не оприлюднювали, і запевнили, що вони не мають найменшого уявлення про їх походження. Більше того, за оцінкою співробітника Left Business Observer Дага Хенвуда, ці дані не відповідають дійсності. Жодних достовірних альтернативних даних нам знайти не вдалося.

33. Як його охрестила в своїй знаменитій доповіді 1998 року Анджела Девіс, проводячи паралель з «військово-промисловим комплексом», що проти нього виступив у 1961 році президент Ейзенхауер (Davis, 1998). Інша аналогія, до якої вдаються дослідники американської каральної держави – «тюремне кейнсіанство», теж не є притягнутою за вуха. Адже йдеться про цілу індустрію та мільйони робочих місць, які, висловлюючись в економічних термінах, на 100% залежать від «державних замовлень». Зрештою, наскільки б перверсивною не була американська карна політика, з соціально-економічної точки зору вона навіть має певне виправдання. Запроторюючи людей за ґрати, держава не просто викидає гроші на вітер та підгодовує і без того жирні корпорації, але й створює нові робочі місця в межах «тюремно-індустріального комплексу», що після затяжного періоду економічних негараздів у сільському господарстві та деіндустріалізації прийшов на зміну збанкрутілим фермам та давно зачиненим фабрикам і заводам в депресивних та населених переважно білими сільських регіонах, рівень бідності та безробіття в яких подеколи був таким же самим як і в населених чорношкірими гетто американських метрополій. За підрахунками Тода Кліра, наприкінці дев’яностих років доправлений у такі регіони в’язень становив економічний ресурс, що в середньому приносив місцевій громаді 25 тисяч доларів на рік. «Це слід оцінювати як масивний трансфер вартості: молодий чоловік, вартість якого виражалася для місцевої громади [де він мешкав до ув’язнення] лише кількома тисячами доларів [на рік], що він їх витрачав на своїх дітей та на купівлю товарів у місцевих продавців, перетворюється у фінансовий ресурс вартістю в 25 тисяч доларів для сільської громади довкола тюрми. Таким чином, економіку сільської громади штучно збільшують, у той час як економіці [бідних] міських громад штучно завдають шкоди». Саме чорношкіре населення США мешкає переважно в містах і особливо диспропорційно представлене в межах означеного Кліром «економічного ресурсу», в той час як передмістя та сільська місцевість населені переважно білими. Як ми бачимо, в стосунку до одних і в стосунку до інших американська держава в дещо відмінний спосіб вирішує проблему безробіття (самими лиш цінами на землю – високими в місті та нижчими в сільській місцевості таку політику пояснити годі). Попри широкомасштабне неоліберальне окозамилювання, американська держава по сей день аж ніяк не цурається таких відверто «кейнсіанських» засобів до подолання безробіття як розбудова «тюремно-індустріального комплексу» коли йдеться про безробіття в регіонах населених білими. Тож і не дивно, що політики з саме цих, усіяних тюрмами регіонів, мешканці яких живуть за сотні кілометрів від реальних небезпек міського американського гетто, та й узагалі знайомі з ним головним чином завдяки телевізору, виявляються подеколи чи не найзатятішими лобістами курсу «Війни проти Злочинності». Зрештою, й захисники природи, з якими інвестори подеколи мають серйозні проблеми при відкритті шкідливих виробництв, аж ніяк не схильні влаштовувати істерику, коли порожню фабрику з колись курними трубами перетворюють на тюрму. Великий же економічний плюс тюрем для порятованих за їхньою допомогою депресивних регіонів полягає в тому, що на відміну від практично усіх інших галузей економіки, в періоди рецесій тюрми не лише не закриваються, скорочуються, або зазнають збитків, а навпаки – зазвичай ще інтенсивніше поповнюються новими «клієнтами», парадоксальним чином тим надійніше забезпечуючи місцевих мешканців роботою саме в періоди економічних спадів.

34. Тут видається добра нагода для полемічного випаду проти тих лівих, які вбачають вирішення всіх суспільних проблем в оберненні промисловості на державну власність (а при цьому ще й не просто люблять робити, подеколи цілком обґрунтовані, закиди на адресу представницької демократії, а й заперечують її як таку, зазвичай не уточнюючи, що ж має прийти їй на зміну внаслідок палко очікуваної «пролетарської революції»). Насправді державна форма власності може включати й рабство (скажімо, ілоти в давній Спарті). Якщо й називати сучасних американських в’язнів, змушених до неоплаченої праці, «рабами», то слід уточнювати, що це саме «державні раби». Навряд чи для самого в’язня щось змінюється від того, для кого саме він махає кайлом – для уряду якогось штату (працюючи на громадських роботах) чи для якоїсь приватної фірми. Так, у 1996 році в Сполучених Штатах серед загальної кількості 80 000 ув’язнених, що виконували оплачувану працю (за копійки), лише 5 000 працювали на приватні фірми (0,25% від загальної кількості в’язнів). Зрештою й в’язні радянського ГУЛАГу працювали аж ніяк не на приватного підприємця Сталіна, а на державу – навряд чи ця обставина хоч якимось чином здатна виправдати самий інститут рабської праці.

35. У другому розділі третьої статті американської конституції зазначено: «Судовий розгляд усіх злочинів, крім випадків імпічменту, має проводитися судом присяжних». Як зазначив у одній зі своїх статей Майкл Тонрі, з усіх західних суспільств протягом останніх двадцяти років 20 століття лише Сполучені Штати зазнали поступового та систематичного зменшення конституційних та інших прав підсудних, у той час як у більшості інших західних країн механізми захисту підсудних упродовж цього періоду не тільки не зазнали обмежень, а подеколи навіть суттєво вдосконалилися (Tonry, 1999, p. 419).

36. Зокрема, пожорстокішання покарань за незначні злочини (mandatory minimum sentencing laws), різке обмеження права на дотермінове звільнення (truth in sentencing laws), зниження вікової планки для ув’язнюваних, тобто будівництво тюрем для дітей і їх послідовне наповнення. Втім, підлітків охоче відправляли й до тюрем для дорослих. При чому, станом на 2000 рік у шести штатах рівень ув’язнення неповнолітніх чорношкірих у тюрмах для дорослих був від 12 до 25 разів вищим за відповідний показник для білих неповнолітніх (Human Rights Watch, 2002). Станом на 2008 рік у США серед ув’язнених підлітків нараховувалося 2225 осіб, засуджених до довічного ув’язнення без права дострокового звільнення (Bosworth, 2008). В стосунку до осіб, молодших за вісімнадцять років, у розпал «війни проти злочинності» активно застосовували й смертну кару. За даними Міжнародної Амністії, за період 1990-2003 рр. у США стратили 19 осіб, молодше 18 років, в той час як усі інші країни світу в сукупності стратили за цей самий період лише 15 підлітків (Amnesty International, 2010). Не лише американським, але й світовим лідером у цій галузі був Техас: із 17 осіб, молодше 18 років, страчених у світі з 1998 по 2006 рік 8 було страчено саме там. Особливо жорстокою була відповідальність за злочини пов’язані з обігом креку. Так, якщо при затриманні ви мали при собі незначну кількість креку, то вам загрожувало ув’язнення терміном до десяти років. Починаючи з 1993 року в 13 штатах у кримінальне законодавство ввели принцип three-strikes-you-out: якщо вас уже ув’язнювали двічі, то втретє, незалежно від того, наскільки тяжким був вчинений вами злочин, ви могли автоматично отримати довічне ув’язнення (приміром, «гумовий» вирок «від 25 років до довічного ув’язнення» в Каліфорнії). Щоправда, консерваторам навіть це видавалося занадто м’яким, тож в окремих штатах їм таки вдалося проштовхнути варіант two-strikes-you-out. В підсумку, в 1998 році кількість в’язнів засуджених за ненасильницькі злочини (non-violent crimes) в США перетнула межу в 1 000 000 чоловік. Скажімо, станом на вересень 1999 року, лише в Каліфорнії (національному лідері за популяцією тюрем) особи, засуджені на підставі застосування правила three-strikes, становили 45 000 від загальної кількості 162 000 в’язнів (Karraker, 2000). Загалом, станом на 2009 рік кожен одинадцятий в’язень федеральних та штатових тюрем був засудженим до довічного ув’язнення, з них 29% без права дотермінового звільнення, 6807 в’язнів на момент засудження до довічного ув’язнення були неповнолітніми (Sentencing Project, 2009). Вже на кінець дев’яностих років більша половина в’язнів у Сполучених Штатах була засуджена до покарання довше 10 років ув’язнення, в той час як у більшості країн світу понад 95% в’язнів були засуджені до покарання терміном менше одного року ув’язнення (Tonry, 1999, p. 420). Відомо чимало яскравих випадків застосування three-strikes-you-out, скажімо, засудження до грандіозних термінів ув’язнення за крадіжку трьох клюшок для гольфа зі спортивного магазину, за крадіжку відеокасет із магазину загальною вартістю в 153 долари, за спробу скласти іспит на водійські права за іншу людину (двоюрідного брата, що погано володів англійською), і навіть за крадіжку шматка піци. Так, у Каліфорнії за спробу обдурити соціальні служби до тюремного ув’язнення терміном на 326 років (це не друкарська похибка) на підставі застосування three-strikes засудили Біллі Очоа, який на момент винесення вироку був п’ятдесятитрьохрічного віку і скніє тепер 23 години на добу в камері-одиночці в одній з незліченних американських тюрем підвищеної безпеки. Але навіть у випадках першого засудження люди, нерідко, отримують диспропорційні терміни ув’язнення за незначні злочини. Так, у 2004 році в Юті [притягнутого вперше за своє життя до кримінальної відповідальності] Велдона Анджелоса засудили до 55 років ув’язнення за продаж незначної кількості маріхуани. Іншим прикладом є доля шістнадцятирічного юнака Родні Халліна з Техасу, якого засудили на вісім років ув’язнення за підпал смітникового контейнера, відправили до в’язниці для дорослих, де його ґвалтували, заразили СНІДом, після чого він повісився. (NB: тут ідеться лише про окремі яскраві приклади – дані статистик, можливо, й не так здатні збуджувати емоції, але насправді вони є значно страшнішими за окремо взяті абсурдні в своїй ірраціональній жорстокості історії.)

37. У 90-х роках у США громадський захисник (public defender) у середньому одночасно вів більше ста справ. Крім часу, державним адвокатам бракує ще й коштів, які могли б покрити видатки, необхідні на ведення процесу (а у випадку кримінальних процесів ці видатки можуть бути чималими). Так, під час процесу над Абу-Джамалом адвокат за браком коштів навіть не зміг замовити проведення балістичної експертизи, в той час як прокуратура мала у своєму розпорядженні все: час, співробітників, співпрацю з поліцією, доступ до всіх свідків – при чому з більш як сотні опитаних свідків прокуратура обрала лише небагатьох (зокрема, не запросивши на суд «неправильних» свідків) – можливість проведення будь-яких експертиз або слідчих дій тощо. В підсумку зустріч незаможного представника американського суспільства з каральним апаратом Левіафана нерідко стає чимось подібним до зустрічі неозброєної людини з танком. Тобто в тому, що так багато людей здаються заздалегідь, погоджуючись на менший термін ув’язнення, ніж той, що загрожуватиме їм у разі повноцінного судового процесу, насправді немає нічого дивного.

38. З того часу кількість людей, що очікують на страту, зменшилася. З 2000 по 2009 рік популяція американських трактів смертників скоротилася з 3601 особи до 3305 – значною мірою за рахунок страт. Лише за період 2000-2007 рр. у США стратили 538 в’язнів (Sourcebook of Criminal Justice Statistics, 2008с; Sourcebook of Criminal Justice Statistics, 2009).

39. Ґрунтовніше з історичними деталями та статистикою читач(ка) може ознайомитися тут: www.deathpenaltyinfo.org. У 2006 році смертна кара була дозволена в 37 штатах, але застосовували її лише в 13. Одним із найпоширеніших аргументів на користь смертної кари в США є те, що вона виконує функцію відлякування (deterrence), проте ті штати, в яких її найактивніше практикують, якраз і мають найвищий рівень злочинності. Останні доступні нам дані за 2008 рік – тоді стратили 37 осіб у 10 штатах (Sourcebook of Criminal Justice Statistics, 2008c).

40. Лише в федеральних тюрмах, нібито призначених для утримання особливо небезпечних злочинців, наприкінці дев’яностих років кількість засуджених за злочини, пов’язані з незаконним обігом наркотиків, сягнула майже 60% від загального числа в’язнів (Sourcebook of Criminal Justice Statistics, 2003, p. 519). Кількість же людей, засуджених за тяжкі злочини, становить меншість ув’язнених. Так, у 2000 році, коли популяція американських в’язниць нараховувала вже майже 2 000 000 чоловік, лише 15 000 осіб відбували покарання за вбивства (вмисні та невмисні; Sourcebook of Criminal Justice Statistics, 2007b; Sourcebook of Criminal Justice Statistics, 2006a). Лише в Каліфорнії кількість в’язнів, засуджених за наркотики, в 1998 році була вдвічі більшою за всю сукупну кількість в’язнів штату в 1978 році (Schlosser, 1998).

41. Йдеться про «Anti-Drug Abuse Act» 1986 року та «Anti-Drug Abuse Act» 1988 року. Після ухвалення цих законів за менш ніж 2 унції кокаїну у формі креку (що був доступний бідним) можна було отримати 10 років ув’язнення, в той час як для того щоб отримати покарання терміном у п’ять років за порошковий кокаїн (для багатіїв та середнього класу) засуджений мав мати при собі не менше 500 грамів речовини. Диспропорція в покараннях за обидва види кокаїну становило після ухвалення цих законів 1:100 (див., зокрема: The Sentencing Project, n. d.).

42. Від середини дев’яностих ринок креку зменшився, і поліція поступово переключила свою увагу на маріхуану, так само й тут дотримуючись принципів affirmative action при затриманні підозрюваних.

43. Там само. Ще в цій доповіді сказано, зокрема, таке: «У відношенні до представленого ними сегменту від загальної кількості населення та осіб, що вчиняють злочини, пов’язані з незаконним обігом наркотиків, чорношкірих американців диспропорційно арештовують, засуджують та ув’язнюють»; [про початок «війни проти наркотиків»] «Наркотиком, що становить найбільшу загрозу, вважався крек, при чому помилково виходили з того, що його головними споживачами є чорношкірі»; «Щонайменше протягом останніх двадцяти років… білі вчинили таку кількість злочинів, пов’язаних із незаконним обігом наркотиків, яка є на порядок вищою від кількості відповідних злочинів, учинених чорношкірими»; «Згідно з дослідженням, проведеним у 2006 році федеральною службою Substance Abuse and Mental Health Services Administration … 8,5% білих та 9,8% чорношкірих вживали їх [наркотичні речовини] впродовж попереднього місяця». Там же йдеться про те, що, всупереч кліше, чорношкірі не становлять більшість наркоторговців, більше того, дослідження засвідчують, що споживачі схильні купувати наркотики у представників своєї ж раси, а справжні акули наркобізнесу (ті самі, які не потрапляють за ґрати) є, вірогідно, білими. Незважаючи на те, що відсоток споживачів наркотиків серед обох рас є приблизно однаковим, у середньому в США у вас (статистично) в десять разів більше шансів потрапити за ґрати за злочини пов’язані з незаконним обігом наркотиків, якщо ви – чорний (урядова статистика за 2003 рік) (HRW, 2009).

44. Слід згадати про неймовірні регіональні відмінності в межах самих Сполучених Штатів. Приміром, рівень ув’язнення штату Мен набагато ближчий до рівня ув’язнення Швеції, ніж до рівня ув’язнення штату Техас.

45. Йдеться про тих самих контрас, які за підтримки США намагалися скинути законно обраний уряд Нікарагуа та відповідальні за цілу купу воєнних злочинів (у тому числі й в Гватемалі та Коста-Риці), масштаби яких зрештою викликали обурення американської громадськості. Після ухваленого в 1984 році Конгресом Boland Amendment to the War Powers Act легально фінансувати контрас уряд Рейгана більше не міг, то довелося (не запровадити, а лише) розширити незаконні урядові операції. У 1986 році, після скандальних публікацій у пресі, Конгрес створив спеціальні комісії для розслідування цієї справи. В результаті наркоторговим оборудкам тандему контрас-американський уряд, може, й було покладено край, але до відповідальності так нікого й не притягнули. Під час співпраці американського уряду та контрас ціна на кокаїн впала в США в два-три рази. Саме у вісімдесятих роках на американському ринку й з’явився та блискавично поширився крек – дешевий та доступний для бідних продукт переробки (порошкового) кокаїну. «Наркотики, зброя та відмивання грошей завжди були інструментами, що їх застосовували Сполучені Штати під час секретних операцій за кордоном. Але ще ніколи в історії США імпортування кокаїну не сягало такого критичного рівня (risen so dramatically), як це відбулося під час таємної війни Рейгана проти нікарагуанського уряду» (Bernstein & Knight, n. d.).

46. Про те, що життя в американських тюрмах – не мед, можна висновувати з рівня самогубств. Так, у 2000-2006 рр. у місцевих в’язницях (local jails), із яких починається шлях до пекла американської пенітенціарної системи для кожного заарештованого, в середньому 43 чоловік із 100 000 в’язнів щороку покінчували життя самогубством, у той час як загальний рівень самогубств у США становив протягом цього періоду 11 самогубств на 100 000 населення на рік (Bureau of Justice Statistics, 2008; American Foundation for Suicide Prevention, 2010). Погіршення умов утримання в’язнів супроводжувалося розширенням практики утримання в одиночних камерах (control units) та впровадженням різноманітних засобів психологічного та фізичного катування в’язнів, таких, як позбавлення тактильного контакту; жорстокі та ретельно продумані практики витягування в’язнів з камер (за допомогою спеціальних extraction teams); анальний обшук в’язнів; гамівні стільці та гамівні ліжка з отворами для випорожнення, з тим щоб в’язнів можна було прив’язувати до них на цілі дні; електричні пояси для в’язнів, із дистанційним управлінням у руках наглядачів, що включали й опцію «смертельний розряд» та інші «останні розробки» американської пенітенціарної думки, що їх, випробувавши на власних громадянах, згодом, після оголошення «війни з тероризмом», активно застосовували й проти іноземних громадян за межами США. При чому, йдеться тут аж ніяк не про поодинокі ініціативи самодурів із числа місцевого тюремного начальства, а про впровадження цих практик на самому офіційному рівні – й це попри те, що вони прямо суперечать численним міжнародним конвенціям, під якими нібито підписалися й Сполучені Штати («Convention Against Torture», «International Covenant on Civil and Political Rights», «UN Standard Minimum Rules for the Treatment of Prisoners»).

47. «Згідно з одним докладним дослідженням New York Securities and Exchange Commission, завданням якої є контролювати торгівлю цінними паперами, лише 12% з тих біржових спекулянтів, що їх упіймали на махінаціях було притягнуто до суду, лише 6% було засуджено і лише 3% відсотки дійсно потрапили за ґрати. 2500 банківських директорів та менеджерів, яких засудили після найбільшого в історії Сполучених Штатів фінансового скандалу – шахрайського банкрутства, яке в 1992 році зробило неплатоспроможним тисячі Savings and Loans (ощадні та позикові каси) з державними гарантіями і коштувало американським платникам податків, за різними оцінками, мільярд доларів, витрачених на «ліквідацію збитків», – отримали терміни ув’язнення в середньому 18 місяців, але навіть це після того, як ФБР було змушене закрити цілих три чверті від загальної 94 054 справ … через брак коштів (оскільки Конгрес відмовився виділити додаткові кошти).» (Wacquant, 2009, pp. 143-44). Там само Вакан зазначає, що (станом на 2000 рік) довше, ніж 22 місяці – рекорд, встановлений Майклом Мілкеном – за економічні злочини в США ніхто не сидів.

48. Зокрема, засвідчене урядовими статистиками зростання кількості американців «за межею бідності» саме цим сповзанням і пояснюється. З 1973 року, коли кількість американців «за межею бідності» була найнижчою за період від 1966 року, по 2008 рік ця кількість збільшилися від 23 до 40 мільйонів чоловік (U.S. Census Bureau (a)).

49. Згідно з уявленнями, поширеними під час істерії, що супроводжувала остаточний демонтаж соціальної держави, основну масу отримувачів AFDCстановили чорношкірі, які чи не з покоління в покоління жили за рахунок «чесних платників податків». Насправді ж більшу частину отримувачів AFDCстановили саме білі. Більшість (дорослих) отримувачів AFDC зросла в родинах, які не отримували AFDC, – тобто уявлення про те, що йдеться про людей, які живуть за рахунок соціальної допомоги з покоління в покоління, просто не відповідали дійсності. А моралізаторська зловтіха з приводу того, що от, мовляв, скільки «звиклих до неробства» вдалося з шиї працьовитих громадян поскидати, взагалі є недоречною. На тлі істерії непоміченим залишився чомусь елементарний факт: більшість отримувачів AFDC складали діти, закидати яким, мовляв, вони «звикли до неробства» та «безвідповідальні» дещо некоректно, особливо ж якщо врахувати, що рівень бідності серед дітей у США, навіть згідно з урядовою статистикою за докризовий 2007 рік, становить 18% (U.S. Census Bureau (b)) – цифра, що, принаймні в порівнянні з іншими країнами першого світу, видається просто-таки неймовірною (за альтернативними даними OECD за той же рік відповідна цифра становить 20%; OECD, 2008, p. 1). Загалом з 1996 по 2007 рік кількість отримувачів одного з найголовніших видів соціальної допомоги скоротилася з 12,3 мільйона (отримувачів AFDC) до 3,9 мільйон чоловік (отримувачів TANF) (U.S. Census Bureau (d)). Так само недоречною є супутня масовому ув’язненню расистська зловтіха. Звичайно, чорношкірі репрезентовані в американській в’язниці вкрай диспропорційно, але лише протягом дев’яностих років (за винятком двох років) чорношкірі в абсолютному відношенні переважали над білими в’язнями, а от починаючи з 2000 року білих в’язнів (тобто дуже білих – без урахування мексиканців та латиноамериканців), усупереч зловтішним расистським кліше, нав’язуваним пресою та масовою культурою, в абсолютному відношенні насправді більше (Sourcebook of Criminal Justice Statistics, 2008a). Те саме стосується й популяції трактів смертників. Ясна річ, інститут смертної кари в США здавна має яскраво виражений расистський характер, і дослідники які характеризують його як «легалізоване лінчування», мають на це достатні підстави. Але попри те, що відсоток чорношкірих серед осіб яким винесли смертний вирок, є більш ніж втричі вищим за відсоток чорношкірих від загальної кількості населення, а відсоток білих смертників – навпаки менший за відсоток білих від загальної кількості населення, представників білої раси в абсолютному відношенні серед засуджених до смертної кари насправді більше (Sourcebook of Criminal Justice Statistics, 2009). Перефразовуючи Гоголя, годилося б зауважити: «Над ким зловтішаєтеся?!». Найбільший же приріст відбувався в межах такої категорії ув’язнених, як жінки. В той час як у 1970 році лише у федеральних і штатових в’язницях (тобто без урахування місцевих в’язниць) утримували 5 635 жінок, у 2007 році це число сягнуло вже 105 500 жінок, збільшившись протягом цього періоду майже в 20 разів (Sourcebook of Criminal Justice Statistics, 2007a). Лише в одній Каліфорнії наприкінці дев’яностих було ув’язнено вдвічі більше жінок, ніж в усіх Сполучених Штатах у 1970 році. Слід також зазначити, що серед етнічних груп найбільший відсоток ув’язнених на душу населення в США насправді мають не афроамериканці а… індіанці, Native Americans (просто їх дуже мало залишилося – мабуть саме тому на цей факт не дуже то й звертають увагу). В цьому контексті доречно зазначити, що саме посилання на факт диспропорційної репрезентації чорношкірих в американських в’язницях – як це роблять деякі автори – з певного погляду не може слугувати незаперечним доказом расистського характеру американської юстиції (схоже на те, що й Лоїк Вакан, нехай не зовсім свідомо, схильний оперувати цим аргументом у «Покаранні бідних»). Маємо на увазі те, що з таким самим успіхом посиланням на цей факт може послуговуватися й расистська пропаганда (для доказу «злочинної сутності чорношкірих» і под.). Насправді неспростовніші докази расистського характеру американської юстиції подають аж ніяк не поодинокі й абсолютно елементарні статистичні дослідження – скажімо, дані, наведені під час знаменитого процесу МакКліскі проти Кемпа: «… (1) defendants charged with killing white victims in Georgia are 4.3 times as likely to be sentenced to death as defendants with killing blacks; (2) race [of the victim] determines whether a death penalty is returned; (3) nearly six of every eleven defendants convicted of killing whites would not have gotten the death penalty had their victims been black; (4) twenty of every thirty-four black defendants would not have received the death penalty had their victims been black; and (5) cases involving black defendants and white victims are more likely to result in a death sentence than cases featuring any other racial combination of defendant and victim.» В тій справі суд цю аргументацію приймати до розгляду, звісно ж, відмовився, цілком справедливо зауваживши, що «‘taken to its logical conclusion, McCleskey throws into serious question the principles that underlie our entire criminal justice system’» (Abu-Jamal, 1995, pp. 35-36).

50. «… в той час як половина в’язнів штатових тюрем мали роботу до ув’язнення, лише 20% знаходять роботу протягом випробного терміну (parole) після ув’язнення» (John Hagan & Ronit Dinovitzer, «Collateral Consequences of Imprisonment», in Tonry & Petersilia, Prisons, p. 137).

51. Насправді, афери з іпотеками послугували приводом для сучасної кризи. Основна ж її причина, до якої ми ще звернемося наприкінці цього розділу, полягає в скороченні прибутків середнього та нижчого класів. До речі, за світове зростання цін на енергоносії та продукти харчування перед кризою відповідальна аж ніяк не «невидима рука» Адама Сміта (зростання попиту чи падіння пропозиції), а біржові спекуляції. Так, ф’ючерси на нафту, тобто вартість ще не видобутої, але вже винесеної на продаж нафти – настільки нетерплячим подеколи буває «ринок» коли йдеться про ґешефти – перед кризою в середньому перепродувалися до 150 разів.

52. Система федеральних та штатових тюрем поділена на сім рівнів безпеки – від «супермаксимального» рівня, що в них в’язні проводять 23 години на добу в одиночних камерах (і куди залюбки відправляють політичних в’язнів), до «мінімального» рівня, які небезпідставно називають «відкритими в’язницями». Відповідним чином класифікують і засуджених до тюремного ув’язнення, – чим людина «небезпечніша», тим вищий «рівень безпеки» (читай: гірші умови утримання) матиме й в’язниця, до якої її доправлять. Але якщо ми братимемо за критерій «небезпечності» обсяг тієї шкоди, що заподіяв злочинець суспільству, то залишається лише дивуватися, чому економічних злочинців у Сполучених Штатах відправляють саме до в’язниць з мінімальним рівнем безпеки, в той час коли обсяг завданих суспільству збитків навіть тієї мізерної кількості злочинців «у білих комірцях», що дійсно потрапляють за ґрати, в підсумку на порядок вищий за всю сукупну шкоду, що завдали суспільству всі інші в’язні, тобто вся сукупна гіперпопуляція американських в’язниць без урахування мізерної популяції «відкритих в’язниць».

53. Так само й Санчес-Янковський, що на підставі свого багаторічного компаративного вивчення вуличних банд у бідних районах американських міст намагається реконструювати «соціальний характер» учасника банди – з такими його визначальними рисами як «відчуття інстинкту виживання», «соціально-дарвіністський світогляд» тощо – наголошує та тій ролі, яку відіграє сприйняття освячених рештою суспільства форм «успішності» у формуванні цього характеру: «Вони [молоді люди з маргіналізованих районів] бачать, що суперництво, нелегальність, хижацька поведінка діють в усьому суспільстві – не лише толеруються, але в багатьох стосунках навіть заохочуються. […] Таким чином вони приходять до висновку, що з тим щоб бути успішними (вижити), вони мають діяти в такий самий спосіб» (Sánchez-Jankowski, 1991, p. 26). Як зазначає Вакан у своїй рецензії на працю Санчеса-Янковського: «Здатність планувати та ризикувати, почуття виклику та тямущість, прагнення збагатитись і домагання визнаного соціального статусу – усі ці високошановані Вол-Стрітом якості не менш шановані на вулицях Гарлему, Роксбурі та лос-анджелеського Саузcентралу» (Wacquant, 1994, p. 94). Аналізуючи еволюцію лос-анджелеських вуличних банд Bloods та Crips наприкінці епохи «рейганоміки», аналогічне зауваження робить і Майкл Девіс: «Але учасники Bloods та Crips – вдягнені в футболки від Гучі та в дорогих кросівках фірми Найк крек-дилери, що роз’їжджають на БМВ, супроводжувані захопленими поглядами – є автентичними породженнями епохи Рейгана. Понад усе, на формування їхнього світогляду справило гостре усвідомлення того, що діється на Вестсайді [заможна частина Лос-Анджелесу], де золота молодь живе в світі визивної байдужості та жадібності, які так само є характерними й для вуличної злочинності. Вздовж усього спектру нестримного молодіжного консюмеризму та нереалістичних фантазій щодо особистої могуті та захищеності, молодь усіх класів та усіх кольорів шкіри прагне лише нічим не обмеженої насолоди, навіть якщо це виводить на шлях, який закінчується самознищенням» (Davis, 2006, p. 315). Звісно ж, тонкі, але дуже важливі відмінності між «соціальними характерами» вуличного злочинця та успішного представника американського суспільства, самою лиш сферою їхнього застосування не обмежуються. Сподіваємося, детальнішу картину цих відмінностей та їх взаємодії читач(ка) зможе скласти на основі наступного розділу нашої розвідки.

54. Ця система встановилася відносно недавно. Проілюструвати її становлення можна на історії американського міського гетто – одного з найважливіших джерел низькооплачуваної робочої сили. Так, за доби рабовласництва поняття «безробітний чорношкірий» було чимось на кшталт суперечності в собі. (Ще на зламі 19 та 20 століть 90% чорношкірих американців жили на Півдні, і з них 80% були зайняті в сільському господарстві.) Але навіть після першої хвилі еміграції чорношкірих з Півдня до північних індустріальних центрів аж до Великої Депресії рівень безробіття серед чорношкірих практично не відрізнявся від аналогічних показників серед білих (тоді від хвилі масових звільнень у першу чергу постраждали чорношкірі, що їх приймали на роботу та звільняли за принципом «last hired, first fired»). Остаточно ж відмінності в рівні безробіття між чорношкірими та білими в США встановилися аж після Корейської Війни (1955) – з поступовим прогресом деіндустріалізації та якраз на початку доби розширення соціальних програм (регулювання бідності) – відтоді рівень безробіття серед мешканців гетто стабільно більший ніж удвічі за відповідні показники серед решти населення. А циклічний характер розвитку американської економіки – від рецесії до підйому і назад – має властивість відбиватися дещо по-різному на рівні безробіття серед мешканців гетто (переважно негативно) та серед решти суспільства (негативно в період рецесій, та позитивно під час економічного підйому). В період економічного спаду роботу втрачають у першу чергу робітники в низькооплачуваному секторі, але разом із тим періоди економічного підйому на рівні безробіття серед мешканців гетто суттєво не позначаються. Тут же слід зазначити, що, по-перше, на низькооплачуваний сектор американської економіки дія профспілкових об’єднань практично не поширюється, і по-друге, на поширеність часткової зайнятості в цьому секторі. Так, у 1995 році в США оплата години праці частково-зайнятого робітника в середньому становила 54,3% від оплати години праці повністю зайнятого робітника (йдеться про найнижчий показник серед розвинених країн; OECD, 1999, p. 24).

55. Як тут не згадати, що одна з найважливіших програм допомоги бідним – талони на харчування – напряму пов’язана з субсидіюванням американського сільського господарства. Одним із центральних виконавчих органів у цій програмі є Департамент Сільського Господарства, до завдань якого входить регулювання цін на сільськогосподарську продукцію. «Головним завданням цих післявоєнних програм було звільняти ринок від надлишкового продукту. Харчування ж незаможних було лише їхнім побічним продуктом» (Fusfeld, Bates, 1984, p. 195).

56. «Стимули до праці можуть зазнати серйозної ерозії в разі, якщо трансферні виплати будуть високими. Взаємозалежність між трансферними виплатами та стимулами до праці допомагає пояснити, чому індивідуальні прибутки від трансферних виплат мають тенденцію зменшуватися, а зростання витрат на поліцію стає більш прийнятною політичною опцією коли трансферні виплати є відносно великими. Від сильнішого поліцейського контролю стимули до праці ерозії не зазнають» (Fusfeld, Bates, 1984, p. 211).

57. [Йдеться про проект Рейганового бюджету на 1983 рік] «… бюджет передбачав друге коло скорочень у соціальній сфері загальною сумою в 13 млрд. доларів: скоротити на 2,5 млрд. Medicare, на 2 млрд. Medicaid, на 2,4 млрд. програму талонів на харчування тощо, включаючи, серед іншого, й студентські позики, федеральні пенсійні фонди, програми харчування дітей та програму фінансової підтримки незаможних пенсіонерів. На додаток інші 14,2 мільярди планувалось урізати від освіти, програм перекваліфікації для безробітних, громадського транспорту, субсидійованого житла тощо. Тим часом, звичайно ж, номінальні витрати на військовий бюджет на фіскальний рік 1983 планувалося підвищити на 33,1 мільярд доларів, або ж на 18%. В підсумку, незаможні мали фінансувати військовий бюджет, у той час як багатії побігли до банків зі своїми податковими заощадженнями» (Rousseas, 1982, p. 109).

58. В ногу з федеральним урядом ішли й штатові уряди: в той час як у 1980 році уряди штатів разом витратили 482 мільйони доларів на будівництво нових тюрем, у 1990 році ця сума сягнула вже 1921 мільйонів доларів. Але й після Рейгана, незалежно від того, яка партія була при владі в тому чи іншому штаті, їхні уряди в сукупності витрачали впродовж 1990-2006 рр. у середньому понад 1,5 мільярди щороку на спорудження нових в’язниць (Sourcebook of Criminal Justice Statistics, 2006b).

59. «Фактом залишається те, що запропоноване Рейганом масивне кумулятивне зменшення податкових зборів на 836 мільярди доларів протягом наступних п’яти років було головним чинником у формуванні дефіциту» (Rousseas, 1982, p. 111).

60. За останніми доступними нам даними за 1998-2007 роки, кількість в’язнів в Європейському Союзі збільшилася з 408 725 до 447 443 осіб, зростаючи в середньому на 1,24% на рік (Eurostat, 2010). Втім, слід зазначити, що за попередній період 1983-1997 кількість ув’язнених у країнах Євросоюзу зростала ще значніше: на 43% в Англії та Уельсі, на 39% у Франції, на 20% в Італії, на 192% в Іспанії, на 140% у Португалії, на 240% у Нідерландах, на 28% у Бельгії, на 49% у Греції, на 18% у Швеції, на 6% у Данії та на 66% в Ірландії (Wacquant, 2000, p. 94; Вакан, 2010, ст. 129). (NB: в ці дані не включені іноземці утримувані в таборах для біженців.) Серед небезпечних «американських» тенденцій в Європі слід зазначити пожорстокішання карного законодавства, дедалі більший відсоток в’язнів засуджених у зв’язку зі злочинами, пов’язаними з незаконним обігом наркотиків, все виразніший расовий характер юстиції в європейських країнах (що виражається не лише в зростанні прірви між відсотком в’язнів серед громадян неєвропейського та європейського фенотипу, але й засвідчене статистичними даними, які показують, що в багатьох країнах Євросоюзу за вчинення ідентичного злочину люди неєвропейської зовнішності караються ув’язненням значно частіше, ніж люди європейської зовнішності), впровадження приватних тюрем тощо (див., зокрема, Вакан, 2010). Так само, як і в Штатах, акцептація відповідних тенденцій добре підготована роботою щедро профінансованих консервативних think tanks, супроводжуються ж вони моральною панікою, расистським дискурсом та спробами встановлення суспільного консенсусу в плані моралізаторського засудження соціальної держави як зла в собі. Втім, стверджувати, що Європа остаточно обрала американську модель регулювання бідності, не випадає. Лише Великобританія в галузі розбудови каральної держави (так само як і в галузі демонтажу соціальної держави та збільшення соціальних нерівностей), випереджаючи усі інші країни Євросоюзу, найбільш подібна до американських взірців (але за всіма показниками все ще далеко позаду наслідуваного оригіналу). Скажімо, у випадку Франції посилення впливу каральної держави на нижчому щаблі соціальної ієрархії супроводжується інтенсифікацією соціального регулювання. Та й взагалі, як сукупна популяція в’язниць, так і темпи зростання кількості ув’язнених в Євросоюзі незрівнянно менші за відповідні американські показники, та й зросла кількість в’язнів далеко не в усіх країнах Євросоюзу (а в таких країнах як Чехія, Естонія, Італія, Латвія, Литва, Португалія, Румунія навіть зменшилася протягом 1998-2007 років). За самими останніми даними за 2005-2007 загальна кількість в’язнів у країнах Євросоюзу навіть зменшилася (Eurostat Newsrelease, 2009). Тут же слід зазначити, що в історичній перспективі в плані встановлення/інтенсифікації капіталістичних стосунків окреслена нами «американська модель» не є ані абсолютно унікальною, ані єдино можливою. Приміром, у період становлення капіталістичних відносин в Англії функції боротьби з безробіттям, так само як і в США в наші часи, значною мірою потрапляли в сферу компетенції каральної держави (одна з найсуттєвіших відмінностей полягає тут у покараннях: сьогодні за «бродяжництво» в США не вішають, та й узагалі, ув’язнення як основний вид покарання стало таким відносно недавно – з кінця вісімнадцятого сторіччя). З іншого боку, бурхливий розвиток капіталізму в Китаї чи в Індії не супроводжується такими обсягами масового ув’язнення, як у США, хоча становище робітничого класу в цих країнах є значно гіршим у порівнянні зі Сполученими Штатами. Тобто ми застерігаємо перед екстраполяцією даних нашого дослідження: «американська модель» неоліберальної держави не є її єдино можливою моделлю (так само як і неоліберальна держава не є єдино можливою моделлю держави), хоча загроза її універсалізації, принаймні для західного, посткейнсіанського суспільства, є значною. В країнах же периферії вона може мати дещо відмінні, що не означає, менш репресивні, форми. (Критиці екстраполяційних тенденцій у висновках «Покарання бідних» Лоїка Вакана, а також нехтуванню ним функцій інтенсифікації соціального регулювання бідності присвячена стаття Марґіт Майєр (Майєр, 2010).) Навіть у самих Штатах позитивний консенсус у стосунку до каральної держави (та неоліберальної держави взагалі) сьогодні вже не є таким незаперечним, як, скажімо, десять років тому. Особливо виразним це стало на хвилі обурення громадськості після початку світової економічної кризи. Навіть у стані консерваторів з’являються критики ірраціонального характеру та обсягів американської каральної держави (яка дійсно обходиться державі занадто дорого, та й взагалі слід, мабуть, таки бути сліпим, щоб не бачити, що відсутність інтеграційних програм для колишніх ув’язнених та – беручи ширше – відсутність реальних умов для їхньої повноцінної інтеграції, в довготерміновій перспективі призводитиме лише до подальшого зростання популяції в’язниць). Більше того, навіть на законодавчому рівні вже намітились окремі позитивні зміни (скасування рестрикційних елементів виборчого законодавства в окремих штатах, скасування смертної кари для підлітків у 2005 році, спроби відродження освітніх програм для ув’язнених і реабілітаційних програм для випущених на волю, спроби пом’якшити/скасувати three-strike-laws, деякі кроки в напрямі скасування серйозних термінів ув’язнення за незначні злочини тощо; зрештою, беручи ширше – впровадження універсального медичного страхування тощо). Але навіть і до кризи спроби утримати легітимність держави (на тлі ліквідації соціальної держави) шляхом підготованих істеричними пропагандистськими кампаніями воєн проти таких втілень абсолютного зла як «злочинці», «соціальні паразити» (вдома), або ж «злочинний іракський режим», «терористи» (за кордоном), попри успішність у короткотерміновій перспективі виявлялися (та виявляються) далеко не завжди настільки ж вдалими в довготерміновій перспективі. Вже в дев’яності роки опитування американців засвідчували, що в порівнянні, скажімо, з 60-ми та 70-ми роками легітимність влади в очах громадськості значною мірою зазнала ерозії (так, суттєво змінилося ставлення до ЦРУ та ФБР: американці більше не вірять так незаперечно в законність та доцільність діяльності цих державних агенцій). Також слід зазначити, що дії американського уряду, попри те, що його обирають громадяни, далеко не завжди виражають інтереси громадськості (що й засвідчують опитування американців – це стосується як видатків на озброєння після падіння комуністичних режимів, так і воєн за кордоном, навіть домашня «війна зі злочинністю», попри рідкісну успішність супровідної пропаганди, далеко не завжди користувалася такою незаперечною підтримкою громадськості, як це видавали борці за Law-and-Order). Мабуть, найяскравішим свідченням дефіциту легітимності влади була безпрецедентно низька явка виборців упродовж дев’яностих років та на початку нашого століття, коли обидві партії були «обоє рябоє» та однаково успішно провадили неоліберальну політику (а «демократи» подеколи навіть успішніше за «республіканців»). Тенденцію щодо рівня неявки виборців різко збили вибори Барака Обами, коли багато людей дійсно повірили, що з його обранням на президентську посаду щось може змінитися. Втім, попри окремі безумовно позитивні здобутки, все ще не можна стверджувати, що його перебування на посаді президента щось-таки суттєво змінює.

61. Тут же можна згадати про ту роль, яку відіграє протиставлення буцімто неефективної Європи успішно дерегульованій американській економіці. Головні козирі зводяться тут до посилань на ВВП на душу населення, на рівень безробіття та на кращу спроможність американської економіки створювати нові робочі місця. Так, бронебійним аргументом «ВВП на душу населення» в українському контексті нещодавно скористалася захисниця неоліберального курсу Катерина Ющенко (Ющенко, 2010). Дійсно, США мають тут одні з найвищих показників серед країн першого світу. Але річ у тім, що все залежить від того, як рахувати цей ВВП. Бо якщо рахувати його за кількістю відпрацьованих годин на душу населення, то американські показники одразу ж постануть у менш привабливому світлі. І тут же виявиться, що «ВВП на душу населення» в порівнянні з іншими країнами першого світу в США є вищим тільки тому, що американці більше працюють (і вже навіть обігнали за цими показниками Японію). За даними OECD в період з 1990 по 2000 рік кількість відпрацьованих годин на робітника зросла в США в середньому на 58 годин на рік. Але висновувати, що всі американці впродовж останніх десятиліть стали більш роботящими, не випадає – більше стали працювати не всі. Так, з 1979 по 2000 рік кількість годин, відпрацьованих за рік, серед найбіднішої п’ятої частини населення зросла на 15,8%, тоді як серед найбагатших 20% американців – навіть трошки зменшилась (- 0,6%) (Pontusson, 2005, p. 54). Особливо ж пікантною на тлі цих даних виглядає пропаганда консерваторів, згідно з якою багатії багаті тому, що вони… більше працюють. (Крім того, вони ще й «розумніші» за інших, та «відповідальніші», незаперечним свідченням чого, буцімто, і є розміри їхніх банківських рахунків). Але для чого найбідніші американці мають працювати більше за їхніх європейських колег зрозуміти важко – американська економіка внаслідок цього звичайно ж «зростає» (щоправда такими ж темпами, як і в період кейнсіанської держави добробуту), але попри те, що в жодній іншій країні першого світу найбагатші 10% населення не заробляють так багато як 10% найбагатших американців (яким належить 71% власності в США), так само й найбідніші 10% американців заробляють у середньому на 20% менше за відповідний прошарок населення країн першого світу (OECD, 2008). Те саме стосується даних по безробіттю. Все залежить від того, як рахувати. Критикуючи дані американських статистик по безробіттю, дослідники не раз вказували на те, що до них узагалі не потрапляють безробітні, які, з тих чи інших причин, перестали шукати роботу через державні служби зайнятості. З іншого боку, в категорію «не безробітних» потрапляють люди, які працюють лише кілька годин на місяць. На жаль, мені невідомо, з яких даних виходять порівняльні таблиці по безробіттю OECD, від яких я головним чином відштовхувався в цій розвідці. Але точно відомо, що до категорії «безробітних» у них не потрапляють ув’язнені. Ось що в зв’язку з цим пише Джонас Понтюсон: «Втім, як продемонстрували Брюс Вестерн та Кетрін Беккет, якщо враховувати ув’язнених, то американський досвід постає у менш вигідному світлі. Для 13 європейських країн врахування середнього рівня ув’язнення за 1995 рік підвищує середній рівень безробіття серед чоловіків з 8,3% до 8,5% (тобто, якщо ми зараховуємо ув’язнених до безробітних). Натомість для Сполучених Штатів таке врахування підвищує рівень безробіття серед чоловіків за 1995 рік з 5,5% до 7,5%. Найважливішим же є те, що аналіз Вестерна та Беккет засвідчує, що зростання популяції в’язниць у Сполучених Штатах є головним чинником у скороченні безробіття в США відносно до Західної Європи. Годі наголошувати, що, ймовірно, витрати на американську пенітенціарну систему є значно вищими за ті кошти, які витрачають європейські держави добробуту на підтримку прибутків безробітних» (Pontusson, 2005, p. 76). На сьогодні ж такий аналіз видав би ще сумнішу картину, адже з 1995 року популяція в’язнів у США стабільно продовжувала зростати стрімкіше, ніж кількість населення. Однак, цим «позитивні» наслідки тюремного буму в стосунку до подолання безробіття, та й узагалі в стосунку до сукупного «американського економічного дива», що при прискіпливішому погляді виявляється аж настільки залежним від інституту в’язниці, не обмежуються. Адже тюрма не лише «прибирає» безробітних із відповідних статистик, але й створює величезну кількість нових робочих місць – і йдеться тут не лише про тюремних наглядачів, а про нові робочі місця в галузі будівництва, транспорту, харчової промисловості, зв’язку тощо. Недаремно нові тюрми в Америці намагалися будувати передусім саме в тих, населених переважно білими, регіонах, що особливо сильно потерпали від деіндустріалізації, занепаду сільського господарства та спричиненого ними безробіття. Під час економічного підйому американська економіка дійсно швидше створює робочі місця, ніж «соціальні ринкові економіки» західноєвропейських країн. Але ж ідеться головним чином про низькооплачувані робочі місця у сфері послуг, ті самі, які під час наступних після періодів економічного пожвавлення рецесій так само швидко скорочуються. Навряд чи можна стверджувати, що законодавчий захист робітників у Західній Європі, який перешкоджає скороченню робочих місць у період рецесій, є чимось гіршим у порівнянні зі здатністю американської економіки ефективно експлуатувати низькооплачувану робочу силу в період економічних бумів: «Якщо вимірювати валовими показниками, то створення нових робочих місць [у США] можна розцінювати як успіх. Втім, відбувається це коштом некваліфікованих робітників: сьогодні вони заробляють на 44% менше, ніж їхні європейські колеги, та в основній масі не мають ані медичної страховки (дві третини), ані пенсійної страховки (чотири п’ятих), хоча на рік у середньому працюють на чотири тижні довше [ніж їхні європейські колеги]» (Wacquant, 2000, p. 67). Консервативний же міф про те, що найбільший рівень поляризованості американського суспільства в порівнянні з іншими західними країнами з лихвою покривається буцімто неймовірним рівнем соціальної мобільності, просто розминається з емпіричною реальністю: «В дійсності ж, як засвідчує цьогорічне дослідження Brookings Institution та Pew Charitable Trusts, США перебувають на одній з найнижчих сходинок за рівнем економічної мобільності серед розвинених країн» (Chait, 2009; Чейт, 2010). Як показують дослідження OECD, у дев’яностих роках шанси незаможної сім’ї в США досягнути висхідної мобільності були майже вдвічі меншими ніж в в середньому по Європі (дані OECD, цитується за: Schmitt & Zipperer, 2006, pp. 13-14, 30). Про те, що неоліберальний курс має своїм наслідком аж ніяк не шалений рівень соціальної мобільності, а навпаки – соціальну сегрегацію, можна висновувати й з непрямих даних, скажімо, на підставі відсотку шлюбів між бідними та багатими (від загальної кількості шлюбів), що дійсно значно зменшився в США протягом останніх кількох десятиліть. Те саме стосується й усіх інших елементів неоліберальної міфології, яка, задля маскування свого справжнього обличчя, любить помахлювати вихопленими з контексту цифрами. Найцікавішим же в консервативних дискусіях на тему «ефективна Америка vs. лінива Європа» є те, що вони взагалі ніяк не здатні пояснити, чому впродовж 1960-1970-х рр. «соціальні ринкові економіки» на загал були економічно ефективнішими за американську ліберальну економіку. Ще навіть у 80-х роках в американських дебатах ніхто не ставив під сумнів економічну ефективність європейських «держав добробуту», і закиди соціальним ринковим економікам формулювалися радше в моральних термінах (дистрибутивні схеми в Європі буцімто утискають свободу [підприємливого] індивіда, не стимулюють належним чином робітників тощо).

62. Всупереч консервативним нападкам на «економічно неефективну» кейнсіанську державу та, відповідно, вихвалянню суперефективного сучасного неоліберального режиму, слід також зазначити, що в середньому в період за 1980-2000 рр. рівень зростання внутрішнього валового продукту на душу населення в США був точнісінько таким самим, як і в період за 1960-1980 рр. – 2,1% на рік (OECD, 2000; OECD 2001, p. 48).

63. NB: йдеться про номінальні показники, тобто «зростання на 10,3%» аж ніяк не означає, що реальні прибутки найбідніших 20% населення зросли: «… враховуючи інфляцію, з 1979 по 1997 рік прибутки сімей з першого квінтилю насправді зменшилися, а прибутки сімей в другому квінтилі взагалі не змінилися» (Pontusson, 2005, p. 35). Найбільшою ж між суміжними квінтилями за цей період виявилася дистанція в зростанні прибутків між четвертим квінтилем (вищим прошарком середнього класу) та п’ятим квінтилем (багатіями) – 33,6% vs. 61,6%.

64. В 1973 році як кількість в’язнів так і кількість американців «за межею бідності» сягнула найнижчого рівня, і саме після 1973 року обидві категорії почали зростати (U.S. Census Bureau, (a)).

65. Нарікаючи на те, як страшно потерпають багатії під непосильним податковим тиском, консервативні коментатори полюбляють посилатися на податок на прибуток (individual income tax), який є прогресивним, замовчуючи при цьому інші види податків, серед яких є й регресивні (абсурд, але правда). «В підсумку, у відсотковому вираженні, оподаткування багатіїв є вищим лише мінімально. Решта 99% населення сплачує 29,4% від своїх прибутків у формі місцевих, штатових та федеральних податків. В той час як найвищий 1% в середньому сплачує 30,9% – звичайно ж, це трохи більше, але не настільки, щоб видавати це за свого роду покарання багатіїв» (Чейт, 2010). З іншого боку навіть на податок на прибуток багатіям насправді нарікати не випадає – лише за період за 2001-2007 рр. для найбагатшого 0,1% американців він зменшився з 28,20% до 21,46% (Prante, 2009).

66. «Плоди економічного зростання останніх двадцяти років потрапили до рук невеличкої привілейованої касти: 95% тих 1,1 трильйона доларів, які становлять економічний прибуток у період з 1979 по 1996 рік потрапили на банківські рахунки 5% американців, що належать до найбагатших представників суспільства» (Wacquant, 2000, p. 67).

67. Разом із тим, у тому ж 1973 році різко піднялися ціни на нафту, що в підсумку призвело до подорожчання всіх товарів (див. зокрема, Валлерстайн, 2003, ст. 58-62). Але самими тільки економічними процесами «неоконсервативну (контр)революцію» не пояснити. Адже загалом з того часу американська економіка стабільно зростала. Звичайно, соціальна держава потребує фінансування. Але важливо зазначити, що в США, як і в інших західних країнах, рівень розвитку соціальної держави напряму від багатства країни чи рівня економічного розвитку не залежав. За доби кейнсіанської «держави добробуту» американська економіка розвивалася не гірше, ніж після її демонтажу. Франція чи Німеччина не були багатшими за США, проте мали сильнішу соціальну державу, яка так само не перешкоджала економічному розвиткові цих країн. Те, що в скандинавських країнах держава вирішувала соціальні проблеми ще ефективніше ніж у Франції або Німеччині, не означає, що вони мали більше ресурсів для цього, або біднішали внаслідок цього, чи то перешкоджали таким чином розвитку своїх економік (звісно ж, якщо не мати під цим на увазі доведення рівня прибутків найвужчого, й без того супербагатого, прошарку суспільства, до ще астрономічніших висот). Інакше кажучи, якогось каузального зв’язку між обсягом соціальної держави та економічним зростанням не існує – соціальна держава цьому зростанню не перешкоджає. Одно слово – неолібералізм є в першу чергу обсесивною ідеєю – надзвичайно потужною, заразною та деструктивною.

68. Напередодні кризи фінансовий ринок за обсягами був у 50 разів більшим за реальне виробництво.

69. Зважаючи на поширеність ужитку цієї категорії, годилося б з’ясувати такі елементарні запитання. Хто це взагалі, український середній клас? Де та межа, яка відділяє його від «нижчого класу»? Який відсоток населення він насправді складає? (див. Ищенко, 2009).