ГУМАНІТАРНИЙ РАСИЗМ? Міжнародна допомога, міграція та політика інтеграції біженців в Україні

  • 29 квітня 2014
  • 3114
ГУМАНІТАРНИЙ РАСИЗМ? Міжнародна допомога, міграція та політика інтеграції біженців в Україні

Переклав Іван Гісем

Редагували Катерина Сорока та Анастасія Рябчук

Вперше опубліковано вСпільне, №5, 2012: Політекономія расизму, с. 129-139.

Щоб уявити реальні утопії, соціологам спочатку слід зрозуміти наявні сюрреалістичні антиутопії: чому ініціативи, започатковані спеціально для сприяння соціальним змінам шляхом «створення прообразу емансипативних альтернатив», можуть натомість (як це не парадоксально) закінчитися відтворенням репресивних соціальних відносин? Ця стаття розглядає суперечності та дилеми нещодавніх інноваційних практик у міжнародних інституціях з питань біженців. Спираючись на особистий наративний аналіз та інституційну етнографію програми допомоги біженцям в Україні, ця стаття ставить питання: як політика, практика та інтереси міжнародних інституцій, що борються за права людини, впливають на життя та можливості змін на краще для отримувачів допомоги 1. Йдеться про висвітлення глибинних парадоксів професійної міжнародної індустрії гуманітарної допомоги, яке уможливить переосмислення прав людини.

Сьогодні Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН 2) – ключовий агент у плеяді керівних організацій з питань міграції, поруч із більш контроверсійними організаціями на кшталт Міжнародної організації з питань міграції (International Organization of Migration – IOM) 3. Поряд із західноєвропейськими політичними «фабриками думки», режим контролю над біженцями продукує широкий спектр прикладних знань, які випливають зі способу розуміння державами та міжнародною громадськістю поняття «біженець» та соціальних проблем прав людини, пов’язаних із депортованими та політичними вигнанцями (напр., UNHCR 2010).

Неоінституційна література про демократизацію і неореалістські та неомарксисткьскі критичні дослідження геополітики мають протилежні погляди на роль міжнародних інституцій у структуруванні соціальних перетворень. Адепти неоінституційного підходу до визначення прав людини пишуть про міжнародні інституції як про локомотиви, що прискорюють позитивні зміни. «Ефект бумерангу» (Keck and Sikkink 1998) та подібні моделі (Risse, Ropp and Sikkink 2003) описують позитивні зміни щодо прав людини завдяки транснаціональним лобістським мережам і міжнародним організаціям, які чинять тиск на держави, щоб змусити їх діяти відповідно до міжнародних зобов’язань.

Неореалістична ж перспектива розглядає роль міжнародних інституцій у відтворенні нерівних відносин між «глобальною північчю» та «глобальним півднем». Оскільки міжнародні програми гуманітарної допомоги підтримує УВКБ ООН, то на практиці ці програми обслуговують політичні інтереси могутніх держав, які мають ресурси, щоби впливати на політику (Loescher 2008, 2001). Неореалістичні дослідження наголошують на досвіді біженців та на тому, як він опосередкований міжнародною допомогою та глобальними керівними структурами, вказуючи на міжнародний режим як на механізм контролю над «небажаними» (Agier 2010). Вони висвітлюють розрив між репрезентацією та практиками УВКБ ООН на «глобальному півдні» як дволику гуманітарну політику (Verdirame and Harrell-Bond 2005).

Дотепер дослідники розглядали переважно гуманітарну допомогу та табори для біженців поблизу районів військових конфліктів, натомість бракує детального розгляду прийому та розміщення біженців у країнах прямування та перевалочних пунктах. Прикладна література з інтеграції біженців обмежується Західною Європою та Північною Америкою, оминаючи увагою соціальну та політичну роль міжнародних інституцій у так званих «безпечних третіх країнах», яким з боку Заходу надається фінансова допомога на програми інтеграції біженців. Це дослідження має на меті заповнити ці прогалини, шляхом аналізу життєвих історій біженців та інституційної етнографії у трьох українських містах: Києві, Одесі і Харкові 4.

Міграційна політика та інтеграція біженців в Україні

Незалежна Україна є не лише країною-постачальником мігрантів: до неї також приїздять для постійного проживання або ж її використовують як перевалочний пункт на шляху до інших країн. Більше третини з 280 тисяч осіб, яким дозволено постійно проживати на її території (менш ніж 1% населення), є студентами, робітниками та торговцями з таких країн як Туреччина, Росія, В’єтнам, Узбекистан та Китай (State Statistics Committee 2010) 5. Дедалі більше біженців прибувають щорічно з Афганістану, Узбекистану, Чечні, Киргизії, Ірану, Грузії, Конго, Іраку, Палестини, Сомалі, Сирії, Кот-Д’Івуару, Ґвінеї Конакрі та інших частин світу. Завдяки зусиллям УВКБ з наближення національної системи до міжнародного визначення біженця як людини, що тікає від етнічних, політичних та релігійних переслідувань, більше 30,000 мігрантів попросили притулку з 1996 року.

У 2001 році Україна долучилася до Женевської конвенції про права біженців, внаслідок чого для УВКБ ООН стало можливим контролювати її впровадження. Після вступу західних сусідів України до ЄС високопосадовці продовжують приймати антидискримінаційні міграційні закони та провадити рішення, спрямовані на дотримання прав людини, відповідно до Плану дій Україна — ЄС, з надією в майбутньому стати членом ЄС. Та попри досить ліберальні закони 6, експерти вказують на складність механізмів визнання біженцем на практиці та на відсутність захисту від свавілля з боку владних структур (Human Rights Watch 2010) 7. Біженці зіштовхуються з цілою низкою проблем, від насильства на расовому ґрунті до різноманітних бар’єрів на шляху доступу до житла, роботи та легального статусу. Не знаходячи ані безпеки, ані можливостей в Україні, біженці та мігранти шукають шляхів, аби потрапити на Захід, незважаючи на посилені заходи прикордонного контролю та практики депортації з боку ЄС 8. Зовнішня політика країн Заходу значною мірою спрямована на те, щоб виробити знання про такі «вторинні рухи» (UNHCR 2006) з метою ефективнішого контролю над міграцію. Політика ЄС, після вступу до нього західних сусідів України у 2008 році, зосередилася на контролі незаконної міграції та убезпечення від неї замість покращення міжнародного захисту біженців.

Слід зазначити, що тривала відсутність державної підтримки біженців пов’язана з політико-економічним становищем країни в Європі, оскільки Україна дуже відстає від рівня своїх сусідів, представників колишнього Східного блоку, за показниками соціального розвитку, а чверть її населення витрачає на прожиття менше, ніж 5 американських доларів на день (United Nations 2009). Її ключове геополітичне розташування між Сходом (Росія) та Заходом (ЄС і США) дозволяє щорічно отримувати сотні мільйонів у вигляді гуманітарної допомоги від західних країн. Збільшення цієї допомоги Україні у 2008 році спрямоване на технічну та юридичну підтримку, а також інституціалізацію заходів контролю. Три чверті з більш ніж 200 мільйонів євро, які надійшли у вигляді допомоги з 2004 по 2007 рік у рамках програми TACIS 9, було використано на бюрократичні потреби та заходи прикордонного контролю (ECRE 2008). Лише 9% фінансової допомоги Україні протягом цього періоду було використано на потреби захисту біженців. Як і в багатьох країнах, що розвиваються, більшість служб із захисту біженців перебувають у віданні УВКБ ООН, яка через місцеві громадські організації надає правову та соціальну підтримку в багатьох українських містах тим, хто підпадає (на думку УВКБ ООН) під визначення біженця відповідно до міжнародного законодавства.

У такому інституційному контексті ЄС разом із Управлінням ООН у справах біженців став ініціатором нового проекту, який торкається проблем захисту біженців на пострадянському просторі, залишених поза увагою УВКБ ООН. Проект має назву «Місцева інтеграція біженців в Україні, Білорусі та Молдові» (МІБ) 10. ЄС забезпечує більшу частину фінансування в надії створити «справжні можливості для інтеграції» тим біженцям, яких визнала держава (UNHCR 2011). Заявлена мета проекту МІБ полягає в тому, щоб закласти підвалини для «сприятливого середовища», в якому стане можливою тісна співпраця між урядами та організаціями, з одного боку, та біженцями — з іншого (UNHCR 2011a).

У спілкуванні з біженцями та представниками організацій на перший погляд може здатися, що програми допомоги досягли поставлених цілей і дали значну користь спільнотам біженців. Однак під пильним поглядом виявляється, що кількість біженців, охоплених програмою, залишається досить незначною. По-перше, під дію програми підпадають лише 3022 біженці — ті щасливчики, яких українська держава визнала за останні двадцять років 11. Станом на травень 2011 року лише близько третини визнаних біженців у рамках програми МІБ прослухали курси з української мови й української культури, отримали консультації щодо пошуку роботи і отримання медичної допомоги тощо. По-друге, навіть ті, кому вдалося пройти подібні курси, вважали, що не набули соціальних переваг. Наприклад, один біженець із південної Азії так говорив про стипендію, яку отримували ті, хто відвідував мовні курси: «Мені не потрібні знання української чи навіть російської, якщо я не можу застосувати їх тут. Це лише марна трата часу, якщо ніхто не дасть мені роботи. Мені потрібні гроші, щоби просто вижити» 12. Враховуючи ситуацію в економіці, співробітників програми не повинна би була дивувати і мала кількість поданих заявок на отримання грантів для організації малого бізнесу (станом на червень 2011 року лише дев’ять біженців отримали такі гранти).

Діяльність МІБ ґрунтується на висновках європейських експертів (Local Integration of Refugees 2008), які потім надаються керівництву Агентства ООН у справах біженців у регіоні. Один із лідерів місцевої громади зазначив:

Все почалося у 2007 році, коли нас, лідерів громад, зібрали і й запитали: «Що вам потрібно для того, щоб краще інтегруватися?» Ми сказали, що нам потрібно житло і право на землю… Я не знаю, що вони вирішили… але ці плани якось розтанули. Вони отримали два з половиною мільйони євро, за які могли би надати якесь житло для біженців, допомогти зробити перші кроки. Однак до цього часу справа не зрушила з місця, все залишилося точно так, як було. Одного дня до мене зателефонували і й запитали: «Чи хочете Ви піти на екскурсію по місту?» Для чого це мені? Це для місцевої програми інтеграції, сказали вони. Мені ж потрібно їсти і годувати моє дитя. Для чого екскурсії, невже вони допомагають інтегруватися?

З глянцевих брошур у тісних офісах громадських організацій, розташованих біля вуличних ринків за межами пострадянських міст, слово «інтеграція» швидко «перекочувало» в модний мейнстрім. Починаючи з 2008 року, програмні рекламні матеріали обговорювали у різноманітних соціальних мережах. Чому тоді «інтеграція» перебуває під шквалом критики як біженців, так і громадських організацій?

Ідеальні біженці та модель меншин

На противагу фінансованим державою системам притулків у Західній Європі, Північній Америці й Австралії, служби, фінансовані міжнародними організаціями, встановлюють єдину систему практичної матеріальної та правової підтримки для біженців, задовольняючи найбільш базові потреби. Таким чином вони, значною мірою, підтримують структури соціального підпорядкування біженців у суспільстві. Водночас, надаючи послуги з прийому біженців, на практиці МІБ мимоволі закидає біженцям їхню неспроможність інтегруватися в суспільство, що їх прийняло. Наприклад, короткий епізод з моїх польових нотаток показує, як упровадження МІБ посилює провину тих, хто отримує послуги, а й іноді й тих, хто безпосередньо не пов’язаний із програмою:

На шляху до організації-партнера УВКБ я зустрів еритрейського шукача притулку з Кенії, який ось уже три роки в Україні. Його тільки-но виселили з тимчасового гуртожитку на околиці міста, де він проживав разом із сотнями інших біженців — таких як він сам. Патронажна сестра вимагає від нього, щоб він пояснив російською, чого він хоче, і наполегливо відкидає мої пропозиції перекладу. «Вони повинні інтегруватися, ось чому ми вимагаємо від них, щоб вони говорили російською», — каже вона. Сидячи за перегородкою, вона йому пояснює, що якщо він отримав листа від УВКБ, в якому йому відмовляють у праві бути біженцем, вона не може йому нічим зарадити.

Навіть якщо особу не визнали біженцем, який отримує допомогу або підпадає під дію програми МІБ, її мовні здібності стають предметом вимог культурної асиміляції. Сахель, недавній біженець з Афганістану, із заздрістю зазначає, що раніше його земляки були майже повністю забезпеченими Центром інтеграції біженців. Це були справжні біженці, але з іншого покоління (часів радянського конфлікту) і з відмінним етнічним тлом. Багато з них уже давно отримали українське громадянство і вищий соціально-економічний статус, на відміну від нещодавніх біженців — прохачів притулку з Афганістану, які, здебільшого, мають пуштунське етнічне походження. Ці приклади ілюструють, як самі бюрократичні категорії, приписувані «біженцям» і «прохачам притулку» з уст ГО не лише створюють перешкоди на шляху інтеграції, але можуть посилити й без того значне пригноблення в суспільстві.

Водночас співробітники ГО потрапляють у пастку між державою та міжнародними інституціями і мають недостатньо ресурсів для формування європейської моделі інтеграції біженців в Україні. Більше того, співробітники ГО (як і біженці) мають справу з владою, представляючи своїх клієнтів, і беруть на себе основний тягар складних конфліктів як усередині держави, так і між державою та міжнародними організаціями. Одна адвокатка, розмірковуючи над своїм робочим днем, так охарактеризувала біженців, які просять політичного притулку в Державній міграційній службі Україні (ДМСУ):

Це був довгий день. ДМС — це чорна діра. Дев’ять годин роботи висмоктують з тебе всю душу. Я мала справу з жінкою з Уганди та чоловіком із Сомалі, які щойно зареєструвалися. Керівник міграційної служби ображає біженців расистськими лайками і погрожує нашим співробітникам розправою. У них завжди якісь нові форми… То він вимагає від біженців з’явитися особисто без сторонньої допомоги, визначити та сформулювати причину для отримання статусу біженця (політичного, етнічного, релігійного тощо). Однак після того, як я почала протестувати й обурюватися, взагалі відмінив зустріч. Вони виправдовуються, що їх перевіряє СБУ і тому вони особливо в’їдливі. І так завжди.

Біженці опинилися в епіцентрі владних зв’язків режиму, між державою та міжнародними інституціями. Реагуючи на чергову відмову від служб УВКБ, один афганець пояснив, у чому полягає його розчарування: «Біженці — як м’яч: нами б’ють то в одну, то у другу штангу, але вони не знають, де ворота! Або вони знають, що воріт просто нема!»

Недавно визнаний біженцем чоловік із Кот-д’Івуару, пояснює своє сприйняття індивідуалізованих структур обслуговування:

Вони зателефонували до мене й попросили прийти до їхнього офісу. І ти знаєш, що вони мені сказали, коли я прийшов? «Як ми тобі можемо допомогти?» Для чого ви кличете мене до себе, а потім питаєте, як ми можемо тобі допомогти?.. Потім вони сказали, що це я маю проблеми. Що це у вас тут за мафія? Нащо ви хочете нас інтегрувати у цій країні, якщо я не хочу тут інтегруватися?

Як бачимо, інтеграція неможлива поза зв’язком із наявною структурою можливостей, тому директива МІБ мимоволі відтворює систему пригноблення у наданні соціальних послуг. Біженці розглядають подібний наказ «інтегруватися» як позбавлений сенсу. Ті, хто надає правові та соціальні послуги для шукачів притулку, вчать, що їхні власні «інтеграційні» спроби вирішують лише їхні власні, особисті потреби. В одному випадку лідери біженців обурилися, коли уповноважені МІБ запропонували їм перебратися з міста працювати у село на агрофірмі, створеній за кошти іноземного капіталу:

Вони намагаються нас продати. Що, навіть ООН думає, що ми — раби? Спочатку вони пропонують нам добровільну депортацію, аби нас забили, як худобу, вдома, а потім хочуть нас відправити туди, звідки приїхали самі — у рабство.

Розповівши, як він зазнав насильства на расовому ґрунті з боку міліції, африканський біженець, який уже 18 років постійно проживає в Україні, роздумує над ізоляцією його дітей за расовою ознакою як фіксовану межу для «інтеграції»:

Моя дитина починає це розуміти, і це мене дійсно лякає. Це інтеграція? Якщо я за стільки років не інтегрувався, як я зможу інтегруватися зараз? Я навіть більше про себе не хвилююся. Проблема — не я, а моя дитина. Чи зможе вона мати краще життя тут?

Шукач притулку із Гвінеї також пояснює:

Якраз сьогодні до мене на вулиці підходять два пацани і питають, звідкіля я, чому я не вдома? Я сказав їм, що я звідси, що я вдома. Вони дуже здивувалися і хотіли мене побити: як ти можеш бути звідси? Нас хочуть інтегрувати, але я цієї інтеграції не бачу: люди просто не бажають нас сприймати за своїх.

Біженці та мігранти, які не мають належного правового та соціального захисту і страждають від загрози нападів на расовому підґрунті, переважно сприймають наказ від допоміжних служб «інтегруватися» до місцевих громад не інакше як образу. Подібні наративи біженців окреслюють інтеграцію радше як руйнівний інституціалізований дискурс цькування, ніж як модель програми обслуговування. МІБ також необережно проектують ідеалізовану картину інтегрованого біженця, яка видається просто неможливою в реальному житті. «Попри труднощі та несприйняття біженців у деяких сферах суспільства, ми бачимо певні зрушення… Коли ви говорите з роботодавцем, кажіть йому, що це законно, й отримаєте певні результати», — пояснює мені один із співробітників МІБ, коли я його розпитую про складнощі проекту з інтеграції 13. Тим не менше, якщо поговорити з біженцями поза інституційним контекстом, отримуєш іншу картину.

Моріс — неодружений, добре освічений чоловік, що народився у сім’ї середнього достатку у в Кот-Д’Івуарі. Після того, як його родину вбили на його очах, він утік до України через Габон за студентською візою. Приклад Моріса міжнародні організації описують у своїх рекламних матеріалах як історію успіху:

Все, що я чую, — це інтеграція. Але це комерція, і мене ставлять за приклад. Однак мій особистий досвід показує, що інтеграція тут неможлива. Сюди приїжджають розумні й дуже здібні люди, але в Україні вони ховають свої мрії і самих себе. Я не буду одним із них… Відтоді, як я переїхав сюди, я досі маю труднощі з орендою квартири, хоча й знайшов роботу. Мене найняли лише тому, що юрист із МІБ особисто переконав мого роботодавця «дати мені шанс, бо, може, я не такий вже й поганий». Щоразу, коли я їхав на роботу, на мене витріщалися. Деякі грюкали дверима у мене перед носом, інші погрожували або відбирали документи. І моя робота — тимчасова через те, що я маю лише посвідчення біженця, який просить політичного притулку… Тому я бачу лише один вихід — переїзд до якоїсь третьої країни.

Через чотири роки після прибуття в Україну навіть цей зразковий біженець шукає найменшої можливості знову втекти, оскільки не уявляє як влаштувати своє життя тут. Я говорив з Морісом у момент, коли він, подібно до тисяч інших, звертався до УВКБ ООН з відчайдушною заявою про міжнародне переселення. Різниця між його стійкою та відважною особистою історією та реальною моделлю біженців оприявнює інституційнне бажання зобразити ілюзію інтеграції біженців до місцевих громад та показати Україну як безпечну державу. З тих, хто залишився, лише здібні та спритні знайдуть свій незаконний шлях на Захід. Таким чином, запозичення закордонних моделей інтеграції в контексті браку ресурсів і неохочого сприяння держави-господаря має згубні наслідки для біженців.

Тікаючи від «інтеграції»: пошук притулку в добу фортифікованої Європи

Міжнародний правовий режим біженців ґрунтується на трьох «стійких рішеннях»: репатріація, розселення та інтеграція. По-перше, на додаток до примусової репатріації чи депортації, «добровільні дії» введені Міжнародною Організацією з Міграції (МОМ) для УВКБ, широко визнавалися правозахисними групами як проблематичне рішення зі значною небезпекою для життя біженців. По-друге, враховуючи дедалі жорсткішу політику прикордонного контролю західних держав і їхню відповідальність за конфлікти щодо розташування біженців, зріс запит на міжнародне розселення у безпечних країнах і скорочення загальної кількості прийнятих біженців (лише близько десяти тисяч біженців розселяють щороку, тоді як сьогодні у світі більше дванадцяти мільйонів біженців, переважно з з Афганістану та Іраку). Таким чином третя політика інтеграції біженців у країнах, куди вони прибувають одразу, стала поширеним вирішенням для УВКБ в новому тисячолітті.

З точки зору МІБ, визнання статусу біженця державою — це перший крок до інтеграції 14. Однак, як жалівся мені один камерунець з приводу щойно отриманих документів в Україні, набуття статусу біженця — це нічого більшого, ніж пастка:

Це посвідчення, що вони мені дали, гарантує, що я помру тут… Європа та ООН повинні допомогти нам здихатися цієї країни… Вони говорять про інтеграцію, але забувають ту маленьку деталь, що це абсолютно неможливо. Як вони можуть інтегрувати нас без справжніх документів? Як ми можемо бути кимось, якщо не можемо працювати? Як ви можете говорити про те, що ми інтегровані, але продовжувати з нами жорстоко поводитися щодня лише через те, що ми — чорні?

Обмаль можливостей для інтеграції — ось що, на думку біженців, змушує їх рухатися далі на Захід до безпечніших країн. Хоча правовий статус біженця відчиняє двері для, наприклад, легального працевлаштування, він ускладнює їм процедуру прохання про переселення або про притулок деінде. Коли вони приїжджають і розуміють, що Україна — непридатний до життя пункт призначення, біженці змушені звертатися до МІБ за допомогою. Коли я відвідав новий офіс МІБ, я зустрів старанний та цілеспрямований персонал, але жодного біженця і доступу до послуг.

Українці юрбляться навколо воріт, що охороняються, нашвидкуруч пишуть заяви, очікуючи на призначений час. Це — польське консульство в Одесі. Одразу за рогом розташувався новий офіс програми з інтеграції біженців. Зайшовши на брудне подвір’я подалі від цієї жвавої вулиці з неспокійними чергами тих, хто очікує на візу, я знайшов офіс МІБ, схований за авторемонтною майстернею… Маленька дошка, що повідомляє назви міжнародних фундаторів, висить на замкнених воротах… Старий охоронець, що нарешті відчиняє двері, спочатку наполягає, що тут нема жодного офісу, пов’язаного з ООН чи іншою соціальною програмою. Він говорить мені прийти пізніше, звернувши увагу на те, що я не «схожий на росіянина» 15.

Це коротке спостереження показує глибокий контраст між спонуканням до еміграції та імміграції. Українці шукають будь-яких інституційних можливостей покинути Україну, а біженці не мають особливого бажання чи підтримки для того, щоб «інтегруватися» та оселитися тут. Не дивно, що офіс програми довелося перенести з «шикарного і зручного району». Більше того, біженці мають своє власне розуміння програм інтеграції, тому вони розглядають МІБ не як альтернативу для переселення, але як засіб контролю, спрямований для того, щоб завадити пошуку безпечного притулку деінде. Перебуваючи у темній кімнаті КТД (Комітет технічної допомоги ООН), молодий гвінеєць пояснює:

Якщо у тебе є посвідчення біженця, вони пропонують тобі інтегруватися у цій країні. Вони будуть пояснювати, що твоя заява про переселення не розглядатиметься. Вибачте, але я не якийсь бевзь. Я звернувся із проханням розглянути мій випадок у лютому, коли я сидів у таборі для біженців з людьми, яких ви переселяли. Але зараз ви хочете змінити моє подання і підвести його під план інтеграції. Я володар свого життя. Хлопці, для чого ви хочете інтегрувати мене в Україні, якщо ви знаєте, що навіть українці не можуть жити у цій державі? Уряд цієї країни ніколи не потурбується про біженців. Український народ не знає, що значить бути біженцем… І кожен знає, що я більше нікуди не зможу поїхати, якщо мені дадуть подібний статус. Мені треба жити у країні, де я буду у безпеці, тому що тут я — ніхто.

Який зв’язок між соціальною інкорпорацією біженців і подальшою міграцією? Біженець із Республіки Ґвінея, що просить політичного притулку, пояснює ризики міграції та те, як відсутність соціальних можливостей та нездатність повернутися назад додому впливають на високий ризик таємних мандрівок через кордон із ЄС:

Я — чорний, що ризикує своїм життям, ніби у ГУЛАГу, пробираючись через села, люди в яких ніколи не бачили іноземця… Лише тоді, коли люди опиняються в Україні і розуміють, що переселення неможливе, вони говорять, що вони втомилися, що з них досить, їм все одно, чи вони помруть… Все тому, що вони не можуть повернутися додому. Якби моє життя не було під загрозою, я обов’язково повернувся би додому: в будь-якому разі біженець не зможе тут жити або працювати.

Персонал МІБ та ГО, що працює безпосередньо з біженцями, усвідомлює суперечності, які виникають у рамках проекту. Голова однієї з громадських організацій зазначає:

Я бачу, що біженці покладають великі надії на те, щоб потрапити до тих країн, де існує прийнятний для них рівень соціального захисту… Звісно, легко сказати, мовляв, закрийте кордони, щоб вони помирали не у кращих умовах, ніж самі українці… Для того, щоб біженці жили достойно у цій країні, потрібна тотальна трансформація економічної та соціальної ситуації для кожного… Просто кажучи, народ цієї країни не живе достойно. Яким чином забезпечити гідне життя біженцям?

Незважаючи на незліченні «перешкоди» на шляху «інтеграції» біженців в Україні (див. Local Integration of Refugees 2008), міжнародні організації, залежні не лише від європейського фінансування, а й від державних вимог, маргіналізують думку біженців та шукачів політичного притулку, які продовжують торувати шлях до дедалі більш невловимої «Європи».

Висновок

Аналіз ініціатив інтеграції біженців в Україні показав як професійні організації допомоги посилюють звинувачення в небажанні біженців інтегруватися, водночас перешкоджаючи пошукові безпечнішого притулку в іншій безпечній країні. Відповідаючи на питання щодо намірів програми, співробітники УВКБ ООН лише сміються у відповідь: «Цього ніде ніколи не писали, але само собою зрозуміло, що метою програми, яку фінансує Захід, завжди було завадити припливу людей до Європи».

Хоча моє дослідження лишило поза увагою динамічну роль місцевих інституцій і держави, але натомість воно дало можливість зробити деякі висновки з царини політичної соціології і міжнародних відносин. По-перше, як зазначають представники неореалістичної позиції, емансипативні соціальні зміни відбуваються не через тиск міжнародного права на держав-гнобителів, а через міжнародні геополітичні дискусії (в даному випадку йдеться про політику розвинених держав щодо обмеження міграції).

Спостерігаючи за тим, як функціонує влада у європейській політиці з міграції та країнах прийняття політики щодо біженців, Гюйсман (Huysman 2006: 95-96) наполягає, що контроль та свобода не обов’язково мусять заперечувати одне одного, але, навпаки, можуть бути виражені одне через інше (що Фуко називає біополітикою): «Окрім вражаючих стін та парканів, сучасні держави використовують більш витончені технології… які визначають специфічні умови доступу». Майбутні дослідження про роль міжнародних інституцій, допомоги, а також розвитку повинні концентруватися на тому, як влада здійснюється через експертне знання.

По-друге, стаття продемонструвала, як міжнародні спроби посприяти з інтеграцією можуть, навпаки, посилювати соціальне відчуження нових меншин. Ці непередбачені наслідки пов’язані з виведенням Європейським союзом назовні своїх програм інтеграції біженців. На початку третього тисячоліття неоліберальна ідеологія мультикультуралізму і «об’єктивне знання» (див. Smith 2005) про інтеграцію біженців вплинули на надання соціальних послуг всюди в Європі (див. Favell 2001) і саме ці ідеологічні і політичні пропозиції було передано біднішим країнам-сусідам ЄС, до яких належить і Україна. На практиці «інтеграція» спрацювала скоріше як дискурс, який покладає провину на біженців, оминаючи увагою роль наявних ресурсів (Fekete, Bouteldja and Muhe 2010: 1). Адже ЄС не надає країнам-сусідам ресурсів для досягнення такого ж високого рівня розвитку і не допомагає їм власним досвідом антирасизму та інтернаціоналізму.

Неоінституційні теорії створюють моделі глобальної соціальної зміни навколо нормативного припущення щодо позитивної ролі, яку відіграють міжнародні інституції та інші агенти (Keck and Sikkink 1998; Risse, Ropp and Sikkink 1999). Проте, це дослідження приходить до протилежного висновку: поточні політичні рішення, практики та інтереси міжнародних організацій можуть, навпаки, призводити до непередбачуваних наслідків, відмінних від задуманих. Посилення міжнародних організацій із дедалі більшим зниженням впливу транснаціональних консультаційних мереж може сповільнити емансипативні зміни. Хоча їхня мета — допомогти державам розвинути власні інституції та взяти на себе відповідальність за захист демократичних цінностей (таких, як права людини), можливості міжнародних інституційних агентів можуть бути обмежені ресурсами і пріоритетами політики їхніх спонсорів, які можуть таким чином відстоювати власні інтереси.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

КРИМІНАЛІЗАЦІЯ МІГРАЦІЇ В КИЄВІ: приклад підпалів шулявського секонд-хенду (Тетяна Бокша, Анна Васильченко, Тетяна Іванова, Діна Кравчук, Ганна Носак)

ТИПОВІ МІФИ — НЕТИПОВА МІГРАЦІЯ (Тарас Доронюк)

ПОРОЧНИЙ СОЮЗ У СОМАЛІ: ЗМІ, донори і благодійні організації (Расна Варах)

КІМ ВОС: «Довгий час панувала думка, що робітників-мігрантів нізащо не вийде організувати на захист їхніх трудових прав»

МАКСИМ БУТКЕВИЧ: «Формується образ мігранта як загрози національній безпеці»

Посилання

Agier, M., 2010. Managing the Undesireables: Refugee Camps and Humanitarian Government. Malden, MA: Polity Press.

Batchayev, V.K., 2010. Protection of Rights of Foreigners, Refugees, and Asylum Seekers. In: Human Rights and the Activities of Ukrainian Police. Available online in Ukrainian. Association of Ukrainian Human Rights Monitors in the Activities of Police Organs. – http://umdpl.info/files/docs/1292003243.pdf, pp. 184-212.

Bloemraad, I., 2006. Becoming a citizen: Incorporating immigrants and refugees in the United States and Canada. Berkeley, CA: University of California Press.

ECRE (European Council on Refugees and Exiles), 2008. European Union Funding Priorities for Refugee Protection, Migration Management, and Border Reinforcement. – http://www.ecre.org.

Foukette, L., Bouteldja, N. and Muhe, N., eds., 2010. Alternative Voices on Integration in Austria, France, Germany and the UK. London: Institute of Race Relations. – http://www.irr.org.uk.

Georgi, F., 2010. For the Benefit of Some: The International Organization for Migration and its Global Migration Management. In: M. Geiger and A. Pecoud, eds. The Politics of Internatinal Migration Management. London: Palgrave, pp. 45-72.

Georgi, F., 2005. Imperial Nature: The World Bank and Struggles for Social Justice in an Age of Globalization. New Haven, CT: Yale University Press.

Huysmans, J., 2006. The Politics of Insecurity: fear migration and asylum in the EU. London: Routledge.

Keck, M. E. and Sikkink, M., 1998. Activists Beyond Borders: Advocacy Networks in International Politics. Ithaca, NY: Cornell University Press.

Lawrence, T. B. and Hardy, C., 1999. Building bridges for refugees: Toward a typology of bridging organizations. Journal of Applied Behavioral Science, 35(1), 48-70.

Loescher, G. et. al., 2009. United Nations High Commissioner for Refugees: The Politics and Practice of Refugee Protection in the Twenty First Century. New York: Routledge.

Loescher, G. et. al., 2001. The UNHCR and World Politics: a Perilous Path. Oxford University Press.

Malikki, L., 1995. Refugees and Exile: From «Refugee Studies» to the National Order of Things. Annual Review of Anthropology, 24, pp. 495-523.

Malynovskaya, O., 2004. Internatinoal Migration in Contemporary Ukraine: Trends and Policy. Global Migration Perspectives, 14. Geneva: Global Commission on International Migration.

Maynes, M.J., Pierce, J. and Laslett, B., 2008. Telling Stories: The use of Personal Narrative in the Social Sciences and History. New York: Cornell University Press.

Mills, C. W., 2000. The Sociological Imagination. New York: Oxford University Press.

Naples, N., J Bickham-Mendez, eds. forthcoming. Border Crossers, Border Protectors: Social Movements and Globalization. New York: New York University Press.

Nawyn, S. J., 2008. Reifying and Resisting Subordination: NGOs as Mediating Institutions. Paper Presented at the 2008 American Sociological Association Conference, Boston.

Ong, A., 2003. Buddha is hiding: Refugees, citizenship, the new America. Berkeley, CA: University of California Press.

Risse, T., Ropp, S. and Sikkink, K., eds., 1999. The Power of Human Rights: International Norms and Domestic Change. New York: Cambridge University Press.

Shevel, O., 2011. Migration, Refugee Policy, and State Building in Postcommunist Europe. New York: Cambridge University Press.

Shevel, O., 2006. Nation Building and Refugee Protection in the Post-Soviet Region. In: D. Arel and B. Ruble, eds., Rebounding Identities: The Politics of Identity in Russia and Ukraine. Baltimore: Johns Hopkins University Press.

Smith, D., 2005. Institutional Ethnography: A Sociology for People. Lanham, MD: AltaMira.

UNHCR, 2010. Global Report. Geneva: United Nations. – http://www.unhcr.org/gr10.

UNHCR, 2011. Local Integration Project for Refuges in Ukraine, Belarus, and Moldova. – http://www.unhcr.org.ua/main.php?part_id=32.

Verdirame, G., Harrell-Bond, B., 2005. Rights in Exile: Janus-faced Humanitarianism. NY: Berghahn Books.

Wahlbeck, Ö., 1998. Community work and exile politics: Kurdish refugee associations in London. Journal of Refugee Studies, 11(3), pp. 215-230.

Zetter, R., Pearl, M., 2000. The minority within the minority: Refugee community-based organisations in the UK and the impact of restrictionism on asylum-seekers. Journal of Ethnic and Migration Studies, 26(4), pp. 675-697.

Tomlinson, F., Egan, S., 2002. From marginalization to (dis)empowerment: Organizing training and employment services for refugees. Human Relations, 55(8), pp. 1019-1043.

Notes:

  1. Ця стаття ґрунтується на розділі авторського дисертаційного дослідження про міграційну динаміку, методи впровадження політики та реакції біженців на українсько-європейському кордоні.
  2. Створена, щоб гарантувати, що держави виконують Женевську конвенцію 1951, УВКБ ООН відповідальна за «міжнародний захист» біженців або тих, хто має об’єктивні (умови країни, звідки походить біженець) чи суб’єктивні (персональні випадки) причини перетинати кордони у пошуках притулку внаслідок релігійних, політичних або етнічних переслідувань. На сьогодні УВКБ ООН провадить свою діяльність у 120 країнах.
  3. Цікаво, що УВКБ ООН як конкурує, так і все більше співпрацює з IOM. Відповідальна за «сприяння» міжнародному «управлінню міграцією» IOM має суперечливу репутацію спостерігача при порушенні прав людини у центрах утримання іммігрантів з глобального Півдня від імені країн-донорів глобальної Півночі, що виступають за обмежувальну політику допуску (напр., Georgi 2010). Тоді як значна частина критики спрямована на IOM як на осередок влади у сфері глобальної міграції, роль УВКБ ООН в обговоренні та відтворенні підпорядкування біженців, що мігрують, значною мірою ігнорується.
  4. Особисті наративи та інституційна етнографія репрезентують змішаний метод, який я використовую в тандемі як засіб організації даних дослідження (Maynes, Pierce, and Laslett 2008; Mills 2000). Матеріал особистих наративів – це 83 оригінальних інтерв’ю з біженцями із 25 країн, наприклад, з Афганістану, Конго, Росії (зокрема Чечні), проведених російською та англійською мовами у 2009—2011 роках. Другий метод збору даних — це інституційна етнографія (ІЕ). ІЕ застосовує феміністичну «соціологію для людей», щоб дослідити те, як суспільні відносини відтворюються у рамках ширших соціальних інституцій через «об’єктивоване знання», створене їхніми адміністративними пріоритетами і соціальними схемами чи «ідеологічними кодами» (Smith 1990a: 3). Тут я також спираюся на 20 інтерв’ю і 300 годин етнографічних спостережень у офісах громадських організацій (ГО), державних та міжнародних організацій.
  5. Щоб не перебільшувати кількість іноземних громадян, важливо зауважити, що йдеться про випадки перетину кордонів людьми, а не про людей, що перетинають кордони. Це число репрезентує значну кількість українських громадян, які народилися в інших колишніх радянських республіках, але вже давно проживають в Україні.
  6. Див. Закони України «Про громадянство» та «Про біженців».
  7. У 1996 році було сформовано Державний комітет у справах національності та релігії для захисту прав біженців, а також Міграційну службу для опрацювання заяв про надання притулку. У 2011 році обидва агентства були розформовані і більшість питань, що стосуються біженців, віднесли у відання Міністерства внутрішніх справ.
  8. Організації, які відстежують дотримання прав людини, показали, що більше двом тисячам мігрантів (з країн третього світу) відмовили у наданні притулку та депортували до України через Угорщину та Словаччину відповідно до Угоди про реадмісію (Human Rights Watch 2010).
  9. Technical Assistance for the Commonwealth of Independent States — Технічна допомога Союзу Незалежних Держав.
  10. UNHCRKiev, особисте спілкування, 22 квітня, 2011. Також див. UNHCR 2011a.
  11. UNHCRKiev, особисте спілкування, 22 квітня 2011.
  12. Імена біженців, країни їхнього походження та іншу ідентифікаційну інформацію було змінено задля забезпечення анонімності.
  13. Благодійне товариство Рокада, особисте інтерв’ю, 2 червня 2011.
  14. Особисте інтерв’ю, УВКБ ООН, 12 Травня 2011.
  15. Спостереження, 15 травня 2011 року.

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери